.avif)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після падіння Берлінського муру впали домовленості Ялти та Потсдама про розподіл зон впливу в Європі. Мільйони людей отримали шанс стати європейцями не тільки в ментальному та культурному, а й політичному сенсі — через членство в НАТО та ЄС. Україну та українців тоді розглядали як ментальну та економічну частину «пострадянського простору» — політично незалежну, але не більше того.
Із СРСР здавалося мати справи простіше і надійніше, що Буш і намагався пояснити в Києві під час своєї відомої промови [під час виступу у Верховній Раді УРСР у серпні 1991 року американський президент заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». — Ред.], але після набуття незалежності ставлення до України було як до РФ, але з увагою в рази менше.
Москву намагалися переконати в доцільності розширення НАТО і ЄС, йшли на поступки, створювали нові формати відносин, включаючи «Велику вісімку». З Україною поводилися за російською калькою, укладаючи схожі угоди як, наприклад, про партнерство і співробітництво з ЄС, але за остаточним принципом. Це всіх влаштовувало, включаючи тодішнє українське керівництво. Фактично відбувся новий розподіл сфер впливу, де Україна залишилася за РФ, де нашу незалежність вважали умовною, а розпад СРСР, як колись сказав Путін, найбільшою катастрофою ХХ століття. На Заході бачили логіку української політики та бізнесу як бажання експлуатувати свої та російські ресурси, зберігаючи політичний контроль.
У 2003 році РФ спробувала встановити контроль над українською економікою шляхом створення так званого спільного економічного простору і над українською газотранспортною системою через створення консорціуму, де контроль мав отримати «Газпром». Це вдалося відбити. А далі були Тузла і спроби встановити контрольований режим в Україні — у цій стратегії до цього часу нічого не змінилося, лише додалося бажання окупувати українські суверенні території під приводом «русського миру».
Фундаментальною проблемою реакції Заходу на поведінку російського режиму було стійке небажання визнати, що Україна — це не про геополітичну боротьбу Заходу та РФ, а про зміну неписаного розподілу сфер впливу, за яким Київ має належати до Заходу. Саме це є «червоною лінією» для путінського режиму. І навіть Угода про асоціацію між Україною та ЄС вважалася у Москві такою, що поступово виводить нас з «русського миру». Звідти і шалений тиск на тодішню українську владу з метою відмовитися від її підписання, що й призвело до Майдану.
Рішення відкрити переговори про вступ до Євросоюзу змінює геополітику і починає новий геополітичний відлік, фактично визначаючи нові межі Європи та Заходу. Не всі перемовини про вступ були вдалими, а деякі зайшли в глухий кут або, краще сказати, що їх туди завели. Однак у випадку України це — момент істини для Євросоюзу, адже українці ототожнюють євроінтеграцію зі своїм майбутнім. Саме під українськими та європейськими прапорами відбувалися Помаранчева революція та Майдан.
«Завалити» євроінтеграцію України означає для ЄС знищити довіру до нього як до спільноти цінностей, бо саме в цьому його унікальність, а не в численних правилах і регуляціях, що дозволяють функціонувати спільному ринку. Це не робить наші виклики ані простішими, ані швидшими для подолання. Євросоюз може ухвалити геополітичне рішення про надання статусу кандидата і початок переговорів, але не може дозволити собі зробити «геополітичні знижки та пільги», адже це буде означати зменшення вимог і фрагментацію ЄС. Однак сам підхід до методології вступу має бути змінено. Україна та Молдова мають отримати принципово інший рівень залучення країн-членів та інституцій ЄС, як і мати з ними спільну стратегію протидії російським спробам зіпсувати та сповільнити шлях до ЄС.
Після ухвалення рішення про початок переговорів Євросоюз почне готувати переговорну позицію, для цього в нього є напрацьовані механізми, які передбачають залучення країн-членів. Багато з них намагатимуться просунути максимальні вимоги, і нам потрібно навчитися будувати ситуативні коаліції всередині ЄС і «пакетувати» домовленості, отримуючи прийнятні компроміси. Складні і навіть дуже болючі компроміси, на жаль, теж будуть. Уникнути їх буде майже неможливо. І швидкість переговорів кардинально від цього залежатиме, адже країни-члени та інституції ЄС можуть її фактично регулювати.
Для України критично важливо створити дієві та відкриті майданчики для спілкування державних структур з бізнесом та громадянським суспільством, відпрацювати механізми комунікації зі ЗМІ, інакше хвилі «зради» будуть періодично руйнувати переговорний процес і формувати антиЄСівські настрої. Емоційний та політичний фон переговорів також змінюватиметься, що вимагатиме постійної адаптації до нових реалій.
Все це робитиме перемовини неординарною справою. Але викликом номер один безумовно є модель безпеки для України і насправді для Європи. Вона має бути європейською, якщо ми — частина ЄС. Очевидно, що можуть бути перехідні безпекові домовленості на шляху до НАТО, як, наприклад, дво- чи багатосторонні гарантії безпеки. Ми цього не хочемо, від нас залежить багато, однак не все. Без належного бачення безпеки, зрозумілого для всіх, включаючи російський режим, успішна євроінтеграція неможлива. Сьогодні складно уявити будь-яку систему безпеки в Європі без Сполучених Штатів — й російська-українська війна ще раз це довела. Водночас в якийсь момент Європі, можливо, доведеться ухвалити рішення, що вона має сама опікуватися своєю безпекою — і моделювання цих, поки що гіпотетичних сценаріїв, неможливе без участі України на всіх етапах.
Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. Євросоюз показав, що він не дасть себе зробити заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення щодо розширення ухвалюються консенсусом. Орбан грає в свою стратегію, він добре знає, чого хоче і як це досягти. Дискусія не буде простою майже зі всіма країнами ЄС, адже наша сильна сторона — це сільське господарство, а це для всіх чутлива історія та камінь спотикання. Наше просування вперед багато в чому залежатиме, чи зберігатиме ЄС стратегічну візію, чи почне гратися, як казав Фройд, у «нарцисичне бачення невеличких розбіжностей». Скоріше за все, буде й те, й інше. Цього не потрібно боятися. Наразі маємо святковий настрій — і ми на нього заслужили, хоча він і має шалену ціну. Для багатьох українців членство в ЄС є синонімом майбутнього і квінтесенцією розуміння, куди ми йдемо і за що боремося. І тепер ми разом з ЄС зробили вже не крок, а квантовий стрибок до нього. Таких ще буде потрібно чимало, але ми зможемо.
Міністр закордонних справ України (2014-2019 рр.), державний діяч, дипломат. Обіймав наступні посади: радника-посланника Посольства України у Великій Британії (2004-2008 рр.), директора Департаменту Європейського Союзу МЗС України (2008-2010 рр.), Надзвичайного та Повноважного Посла України у Федеративній Республіці Німеччина (2012-2014 рр.).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.JPG)
.JPG)
