Ексклюзив
20
хв

Пригоди українок у Тіндері: Польща 

Це останній текст нашого циклу «Кохання в Тіндері» (той самий, де є поради, які допоможуть знайти партнера) — і він про стосунки українок з польськими чоловіками. Які здаються нам культурно й ментально близькими, але частіше готовими до рівноправних і довірливих стосунків, ніж чоловіки українські. Проте перше враження про подібність іноді може ввести в оману…

Галина Халимоник
No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей<frame>

Як це, знайомитися з поляком онлайн?

Якщо послухати жінок, які шукають пару на сайтах знайомств у Польщі, то більшість каже про те, що їм важко визначити якісь яскраві національні особливості таких побачень. Вони не відчувають суттєвої культурної різниці. 

— Для мене польські чоловіки спочатку виглядали схожими на хороших українських чоловіків, — ділиться 38-річна Ольга. —  Але, будемо відверті, у відсотках їх тут більше. Переважно поляки не знецінюють тебе, досить галантні, легко зближуються, не тиснуть, аби якомога швидше затягнути в ліжко. Вони не поводяться хтиво, не розпитують про розмір грудей, не шлють вульгарні картинки. Якщо не підійшли одне одному, спокійно сприймають відмову. Не пишуть: «Гори в пеклі, стерво! Кому ти будеш треба в твоєму похилому 35-річному віці, ще й з дитиною». Це реальне повідомлення, яке я колись отримала від українського чоловіка. 

З позитивних рис, які помічають українки, — польські чоловіки досить емпатичні. У листуванні не бояться показувати свої потреби, душевні переживання, не прагнуть виглядати, як мачо

«Мій хлопець Марцин підкупив мене першим же повідомленням, в якому написав: «Шукаю жінку, щоб разом готувати вечері, потім дивитися кіно, вранці гуляти з собакою, робити чай одне одному, коли хтось захворіє, ходити в гори, читати книжки та обговорювати їх. Ну і, звісно, займатися коханням, коли на це буде настрій», — розповідає 39-річна Марина. — Це були дійсно щирі слова, які знайшли відгук в моєму серці — ми разом вже кілька років і плануємо побратися». 

Українкам досить легко отримати від поляків сердечки, запрошення на каву для більш близького знайомства. Однак є й інший бік медалі.

«Червоних прапорців», як і «синіх карток» — не бракує 

Негативних історій в польському сегменті онлайн побачень теж вистачає. Для частини українок вони зруйнували міфи про позитивні стереотипи, які вони мали раніше.  

40-річна Олександра розповіла, як на Тіндері познайомилася з поляком, який створив профіль, щоб знайти працівниць для своєї піцерії. Кожній українці, а обирав він лише такі профілі, пропонував поєднувати приватні зустрічі з роботою, а коли ті не погоджувалися, вибухав шовіністичними образами. 

— Мені чомусь «щастить» на такі історії, — каже Олександра, — якось я відгукнулася на оголошення про гуманітарну допомогу у вигляді уроків польської від носія. Це було банальне оголошення на фейсбуці. Однак після короткого милого спілкування 62-річний чоловік запропонував мені «спонсорську підтримку» — урок польської та 50-100 злотих на продукти в обмін за інтимну зустріч. Почувши «ні», ввічливо, по-олдскульному попрощався. 

Ще один культурний шок був, коли з'ясувалося, що на місцевих сайтах знайомств не бракує одружених чоловіків. Для Польщі, яка є релігійною країною, це стало неприємним відкриттям. «До переїзду в Польщу я працювала в Норвегії, —  розповідає Ольга, — була зареєстрована на сайті, але жодного разу таких «сюрпризів» не було. Чоловіки одразу в анкеті писали, кого вони шукають, який у них соціальний статус, які стосунки їх цікавлять. У Польщі познайомилася на сайті з 40-річним чоловіком, було кілька побачень, а потім з'ясувалося, що у нього є дружина, з якою він, звісно ж, «живе заради дітей». Було дуже неприємно».

Також від польських подруг українки дізналися, що тисячі поляків мають так звану «блакитну картку», яка документує випадки домашнього насильства. У 2022 році їх було видано понад 83000. 

«Кодекс побачень» поляків

Що точно відрізняється в побаченнях з поляками, зазначають українки, — поляки мають іншу модель залицяння, яка ближче до загальноєвропейської.

На перших побаченнях вони здебільшого не будуть намагатися вразити широкими жестами, шикарними букетами, дорогими ресторанами, як це могло би бути в Україні

Вони більш прагматичні й не марнотратні. Ці спостереження підтверджує дослідження одного з польських сайтів для знайомств, які опитали своїх користувачів та дізналися правила «кодексу побачень поляків». 

Якщо в Україні чоловік, який на першому побаченні запросив прогулятися в парку — це своєрідний мем, то 63% опитуваних поляків зазначили, на першому побаченні вони воліють піти на прогулянку, яка може закінчитися кавою. 65% опитуваних планують витрачати на першому побаченні до 100 злотих (близько 1000 грн). При цьому 45% респондентів сказали, що готові озвучити відверто, якщо ця зустріч не буде мати продовження замість водити жінку за носа чи зникати без пояснення. 

У стосунках з польськими чоловіками є щось подібне до деяких польських слів, які називають «фальшивими друзями перекладача». Звучать вони подібно до українських, однак мають інший зміст

Наприклад, поляки можуть дружити з жінками без будь-якого інтимного підтексту й натяків на близькі стосунки. 

Часто привітність, ввічливість, щире намагання допомогти не означають нічого більшого за дружній інтерес, і це плутає українок. «Знаю, що багатьох оця показна вихованість поляків заводила в незручні ситуації, як це сталося зі мною, — ділиться 39-річна Юліана. — Познайомилася з чоловіком на сайті знайомств, він, наче, проявляв до мене зацікавленість, допомагав мені переїжджати, познайомився з дітьми. Я б заклала останню сотню, що подобаюсь йому. Думала, що він сором'язливий, тому не робить наступних кроків для зближення. Однак через якийсь час дізналася, що він просто зі мною товаришує, а сам ходить на побачення з іншими жінками».

Українка Ірина, яка вийшла заміж за поляка після онлайн-знайомства, пояснює: якщо польський чоловік у вас закоханий — ви про це неодмінно дізнаєтеся. Всю іншу ввічливість та підтримку не варто сприймати на рахунок своєї жіночої привабливості. «Моєму чоловікові 54 роки і він, як кажуть, з «динозаврів»— наш шлюб у нього перший та єдиний, він навіть ніколи не жив з іншою жінкою. 

До речі, в Польщі холостих чоловіків значно більше, ніж самотніх жінок (це дійсно так, самотніх чоловіків в Польщі 5,2 млн, самотніх жінок — 4,1 млн — Авт.). Втім через місяць після нашого знайомства він призначив мені побачення у Львові, потім став приїздити щомісяця в гості, зізнався у коханні. Далі розвивала наші стосунки вже я. Прийняла рішення переїхати до Польщі, потім одружитися, купити спільну квартиру, дім». 

Про це рішення Ірина не жалкує. Її польський чоловік ніколи не сидить без діла, не гребує домашніми справами, може дати раду з піклуванням про їхню спільну дитину. Він не ревнивий, не ставить обмежень та вимог щодо самореалізації. Однак, чи це національні риси? Ірина не впевнена. 

Для побудови пари бодай один має бути емоційно зрілим. Поради тим, хто у пошуку

Sestry обіцяли, що цикл статей про побачення в Тіндері ми завершимо порадами, як знайти своє кохання серед мільйонів анкет, після десятків невдалих побачень, розчарувань та неодноразово розбитого серця.

Цими порадами поділилася з нами Христина, 47-річна українка, яка багато років була в пошуку свого кохання, а кілька років тому вийшла заміж за поляка, щаслива в шлюбі та вже видала заміж кількох своїх зневірених подруг. 

Історія пошуків Христини почалася давно, коли вона розлучилась після першого дуже раннього шлюбу. Сама вона з Одеси — портового міста, де на ринку наречених шалена конкуренція. Вона переїхати в Київ, влаштувалася працювати в один з салонів з продажу елітних автомобілів. «Уявіть, я була оточена чоловіками, гарна 30-річна жінка, але мені казали, що я вже «неліквідний товар». Українські чоловіки, насправді, розбалувані: у нас багато гарних жінок готові під них підлаштовуватися».

Тоді Христина вирішила зробити ще одну спробу  — і влаштувати своє життя в Польщі. Тут вона працювала, вчила мову, інтегрувалася, але поставила за мету нарешті знайти людину для шлюбу. «Я сформувала для себе кілька правил, і вони допомогли  мені знайти чоловіка, якого я шукала все своє життя». 

1. Викинути з голови інформацію на кшталт «Як сподобатися чоловікові»

Жінки рідко думають, а чи подобається цей чоловік їй. Вони готові миритися з багатьма речами, які викликають спротив, лише б отримати чоловіка поруч. З цих стосунків нічого доброго не виходить. У мене були десятки ситуацій, коли я приходила на побачення в коктейльній сукні, на підборах, жувала пів креветки весь вечір… 

Але це була не я! Я — це шикарна жінка з формами, в спортивних кросівках та комфортному одязі, яка любить смачно поїсти. Власне, я давно перестала це приховувати. Мій чоловік якось сказав мені: «Я в тебе закохався вже тоді, коли вперше ми пішли їсти — і ти їла! Найбільше я боявся, що ти будеш вегетаріанкою, яка живе на одному салатному листочку». Виявилося, такою була перша дружина чоловіка, з якою вони розійшлися, зокрема й через це. Банальна порада «бути собою» не гарантує, що ви будете подобатися всім чоловікам, але гарантує, що знайдете того, який шукає саме таку, як ви. 

Якщо чоловік скаже, що ви йому не підходите — це чудово! Він просто економить ваш час, аби ви швидше знайшли того, кому треба саме така, як ви

2. Самопрезентація на сайті: два актуальних фото 

Для того, щоб будувати стосунки, бодай один, а бажано обидва, мають бути емоційно зрілими й здоровими людьми. Не варто щоразу переживати відмову чи образу як привід заховатися в мушлю. Часто проблема не в вас, але ви можете зменшити кількість таких ситуацій, банально змінивши підхід до самопрезентації. 

Мені десятки разів було боляче, коли при зустрічі чоловіки казали: «А на фото ти краща!» Бо які фото я викладала в профіль? Максимально художні, гарні, де я собі подобалася. Або ж я викладала цілий десяток фото з різними зачісками, волоссям у різних кольорах. 

Як змінився мій профіль, коли я прийняла себе? Це була анкета з двома актуальними фото, не старшими за пів року — портрет та у повний зріст. Вони мені не подобалися, але це була реальна жива я. Мені почали писати менше чоловіків, але ті, хто обирав мене — при зустрічі казали: «Ти така, як на фото» або «В житті ти гарніша, ніж на фото». 

Це правда, що чоловіки люблять очима. Разом з тим у чоловіків різні очі. Те, що не сподобається тисячам — буде до смаку тому єдиному, з яким буде добре вам. Важливо, щоб ці фото відповідали образу життя. Мій чоловік відгукнувся на фото з рибалки: я була в спортивному костюмі та без макіяжу. Жінка за 40, яка має форми та зайву вагу, яка любить проводити час на природі. Розчарування від реальних побачень часто виникає, коли ти презентувала інший образ чоловіку, він на нього відгукнувся, але виявилося, що в реальності ти не та жінка, яка йому потрібна.

Зазначу, що я проти вульгарних та занадто відвертих фото. Вони приваблюють певний типаж чоловіків. Мета фото на сайті знайомств — щоб чоловік при зустрічі вас упізнав, заздалегідь зрозумів, яка ви. Це непросто, я розумію, адже багато жінок сумніваються у своїй привабливості, особливо після болючих образ і знецінення. Але це найважливіший крок — прийняти себе справжньою.

3. Сформулюйте запит. На світі мільярди чоловіків, а вам треба один 

Щоб не розгубитися в цих мільярдах, сформулюйте максимально точно, кого шукаєте.

Мій список ідеального партнера складався з 45 пунктів

Я уявила свого ідеального чоловіка до деталей: він мав любити подорожі, риболовлю, гриби, безпечно керувати авто, не зловживати алкоголем і бути успішним на роботі. Не палити, вміти готувати, не бути жадібним, але й не транжирою. Мої категоричні «ні»: мамин синок або чоловік з незавершеними стосунками. Пізніше ми з чоловіком обговорили цей список — і з’ясувалося, що він ідеально збігається з ним за всіма 45 пунктами!

4. Не ведіть тривалих листувань 

Тривалі листування — це пастка. Вони створюють враження, що у тебе є стосунки. Ти спілкуєшся з уявним образом, а не реальною людиною, часто навіть закохуєшся в неї. При зустрічі виявляється, що це зовсім інша людина, ніж образ у твоїй голові.

Моє правило: кілька днів листування, потім два-три телефонних дзвінки, відеодзвінок, після чого переходимо до реальної зустрічі: в людному місці, ніяких домашніх контактів

Це економить час і нерви, не дає поринути у фантазії. Велика частина чоловіків відсіюється вже під час першого телефонного дзвінка, бо на фізичному рівні може не подобатися голос. Ще частина відпадає на другому-третьому дзвінку, коли чоловік розкривається не з того боку, що тобі б хотілося. У мене була розмова з лікарем з Гданська. У листуванні все було чудово, перша розмова — приємний голос, а під час другої він сказав щось типу: «Я трофей на шлюбному ринку, ти мені подобаєшся, але ти погано стараєшся мене собою зачарувати». І все, це була остання розмова.

Далі важливо виходити на справжні побачення. Дивитися, як чоловік себе поводить, як він пахне, виглядає, який порядок у його машині. Бо це теж важливо. У мене якось не склалися стосунки, бо чоловік приїхав у машині з брудним салоном, і під нігтями у нього теж був бруд.

Також важливо не загратися у побачення. Пам'ятати, що ваша ціль — побудувати стосунки. Бо коли ти починаєш виходити на ринок онлайн-побачень не з дефіциту, а з відчуттям, що всесвіт для тебе багатий та щедрий, існує ймовірність забути, яка у тебе була мета — і перебирати до безкінечності.

5. Не приховуйте свої реальні потреби та бажання 

Це часто зустрічається в анкетах моїх подруг, яким я допомагала влаштувати особисте життя.. Питаю: «Що ти шукаєш на сайті?» Відповідь зазвичай така: «Заміж хочу, дитину хочу, родину хочу». А тепер давай подивимося, що у тебе написано: «Шукаю знайомств, а там, як піде. Хочу підтягнути свій польський, шукаю на Тіндері носія мови для спілкування».

Я за щирість. Хочете заміж — пишіть про це. Хочете короткого роману — так і пишіть. Нічого не хочете, просто розважитися — будьте відвертою з чоловіками. Не крадіть їхній час

Варто пам'ятати, що з іншого боку така ж людина. Чоловіки теж стресують, на них покладаються великі очікування, вони мають виявляти ініціативу. Одразу ставте ті фільтри, які має пройти людина. У вас мають бути однакові очікування від побачень.

Не бійтеся виглядати вразливою, визнаючи свою потребу в ідеальних для вас стосунках. Не думайте, що, розмиваючи свої вимоги та потреби, ви полегшите дорогу тому єдиному. Ні, такими загальними фразами ви будете приваблювати саме «не тих» чоловіків.

Не бійтеся говорити про свої бажання та очікування. Не бійтеся питати: «А що у нас з тобою, які перспективи наших стосунків?»

Не намагайтеся вигріти пусте місце. Насправді в стосунках все дуже просто: або вас обрали, або ні. Чим раніше ви почуєте правду, тим швидше ви скинете баласт зі свого життя та наблизитеся до зустрічі з тим, хто вам потрібен і кому потрібна ви.

У нас з чоловіком було так, що після кількох телефонних розмов я запитала, коли ж буде наша реальна зустріч. Ми жили в різних містах на відстані чотирьох годин потягом. Він сказав, що приїде у відпустку через місяць, на що почув: «Я б хотіла раніше, я не обіцяю, що за цей час не знайду когось іншого та не піду на побачення з ним».

Він тоді взяв три дні відпустки за свій рахунок і приїхав до мене. Потім запросив до себе, пройшов перевірку на жадібність — я попросила його купити мені чоботи. Купив. Власне, він навіть не побоявся на початку повномасштабної війни поїхати зі мною до Львова. Там ми і взяли шлюб.

6. Банальна, але необхідна порада: будьте центром свого життя 

Багато років самотності та нетривалих романів, які не приносили відчуття щастя, радості, задоволення, навчили мене любити себе. Ця усвідомленість прийшла не тоді, коли я була юною та дуже гарною (підтверджую, що героїня і зараз дуже приваблива, а в юності була схожа на голлівудських красунь типажу Мерилін Монро — Авт.), а після років самотності, коли я намагалася сподобатися чоловікам, догодити їм.

Тепер моє кредо: я в центрі свого життя. Якщо одні двері зачиняються, відкриваються інші. Я нічого оплакувати не буду. Переживати з цього приводу не буду. Я не терплю ні секунди того, що мені не подобається, забирає у мене комфорт чи радість. Я знайшла любов, коли полюбила себе. 

Якщо жінка щаслива, то й вся родина навколо неї щаслива. Навколо мене стало менше людей, але це набагато кращі люди для мене. Мій принцип любові тепер — себе любити на 51% зі 100, інших, включно з чоловіком, батьками, дітьми, — на решту 49%. Навіть якщо всі тебе розлюблять, «контрольний пакет акцій» на любов до себе завжди з тобою. 

Фотографії: Shutterstock

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
зниклі безвісти військовополонені гідна gidna ірина козарєва

Війна розвинула в нас навички, які ми б ніколи не хотіли мати. Наприклад, блокувати емоції та жити з горем. Цей шлях щодня проходять тисячі жінок, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — турбулентне відчуття, коли живеш з безкінечним потоком відчаю й питань: що зараз відбувається з рідною людиною, де вона взагалі, як переживе ніч, поки ти засинаєш у своєму ліжку, чи побачитеся ви знову, та як допомогти їй і… собі?

Про невідомість складно говорити

Жінка, яка переживає невизначену втрату, прокидається дуже рано, до дзвінка будильника, й відразу перевіряє соціальні мережі й групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік потрапив у полон», — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити будь-що, аби дізнатися бодай щось про рідну людину.

«Невизначена втрата не має меж, — розповідає Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають втрату. — Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини щодня — роками.

Жінка відчуває втому, яка накриває дедалі сильніше. Вона злиться, що її надія гасне, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі в усьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише краплею надії, що рідна людина повернеться».

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрям «Невизначена втрата») долучилася Ірина Козарєва, яка вже три роки чекає на сина з російської неволі. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. 

Ірина Козарєва в Києві

«Синку, у тебе є план Б?»

Ірина — мати шести прийомних синів. І кожен — як окремий всесвіт, зі своїм характером і палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції гідності: 

— Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти й кажуть: «Підемо з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш».

А потім почалася війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом з товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях, разом доєдналися до «Азову».

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, а той не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто зателефонував. — Вже ввечері я писала йому: «Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він казав: «У нас є всі плани, ми озброєні й знаємо, що робимо». Далі — лише листування. 

В якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина почала рахувати дні…

Новини про сина до Ірини прийшли раптово — від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь отримав складну контузію, втратив слух, зір і координацію рухів. Пізніше на шпиталь, в якому лікувався Ярослав, російська армія скинула бомбу. Хлопця доправили на «Азовсталь». На 21-й день він написав матері, що живий і просто не було зв’язку.

— Я кажу: «Знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли». Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він усього цього вже не міг.

— Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: «Якщо мені не зраджує память, всі вони загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще навіть сина немає»

Все в нього з гумором, все легко. Він намагався мене не травмувати й максимально все приховував, — розповідає Ірина.

Востаннє Ірина говорила з сином 18 травня 2022 року, коли той вимушено здався у полон. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони й зброю, тож зв’язок із сином зник. 

Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала в групах кожну фотографію й кожне відео, шукаючи Ярослава.

Ірина із сином до повномасштабної війни

«Я вила, кричала й торгувалася з Богом»

Разом з іншими полоненими з «Азовсталі» Ярослава доправили в Оленівську колонію. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії. Загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 було поранено. У бараці, який підірвали, було 193 людини, зокрема Ярослав.

— Я чекала дзвінка, і тут дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава — Авт.) мені повідомила й відразу розридалась: «Я знаю, він там». Ми з нею плакали разом. За всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. Мені надіслали частину списку, і Ярик у ньому був. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку вила, кричала й торгувалася з Богом. Просила: «Боже, забери мене, тільки нехай він живе!».

Коли Ірина отримала повний список і побачила заголовок, виявилося, що це був список поранених, а не загиблих. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю й повідомила, що Ярослав живий, у нього все добре, тільки одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти «піклуються в ДНР про нацистів».

— Він нічого не говорив. Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. Я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався. Отак побачила його профіль — і все... З тих пір два роки — повна тиша.

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що якщо його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився: «Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала запах плоті й крові. Ніби сама там була.

Зрештою Ірина звернулася за допомогою. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка й спілкування: 

— Мій колега якось подивися на фото сина й сказав: «А чому ти взагалі плачеш? Рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте». І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. Інколи таке просте слово знімає пелену з очей.

Ірина не мала жодних новин про сина аж до обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

— Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав, а також те, що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти. 

Родичі захисників з «Азовсталі» вимагають звільнити й повернути їхніх рідних з російського полону, 2024. Фото: Oleksii Chumachenko/REPORTER

«Відчувала себе надщербленим глечиком, з якого все виливається»

Два роки Ірина жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс не безкінечний. Жінка стала відчувати, що ліки вже не допомагають, сон знову зник. Зізналася, що якби не собака, вона б і не вставала з ліжка.

— Все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь з чатів оголошення про проєкт GIDNA. Мене ніби щось торкнуло. Але подумала, що є люди, яким важче, ніж мені, і вирішила нікого не турбувати. Проте за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені відразу зателефонували й дуже тепло зі мною поговорили.

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли не маєш з ким їх розділити:

— Всі втомилися. Навіть мої старші діти й подруги вже не можуть говорити про це зі мною. Вони не можуть — і я мовчу. Але це важко, бо біль нікуди не зникає.

Щире спілкування й підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання, впевнена Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA: 

— Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» викликають гнів і злість, адже ніхто не знає, як буде і як важко триматися. Натомість краще запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Людина сама відповість, бо для когось — це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото й поринути у спогади, ще для когось — поговорити про те, як важко. 

Ірині вдалося зустріти своїх людей у проєкті GIDNA: 

— Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота. Але ці люди небайдужі. Я вже третій місяць в терапії і відчуваю суттєві зміни.

Сьогодні жінок і матерів, які чекають на своїх близьких з полону, Ірина має щиру пораду: 

— Впевнена, що якби я розповіла Ярику, як сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я отак просто його відпустила, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила, жила на повну. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ) теж постійно каже, що треба жити. 

Радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони там цього всього позбавлені. А вони ж пішли туди, щоб ми жили

Ірина ділиться, що вже після другої зустрічі з психологом відчула, що в ній все ще є сила: 

— Коли я прийшла в терапію, то відчувала себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками. З якого все виливається, скільки туди не налий, і я вже нічого в собі не утримувала. Ми стали працювали над цим. Аж поки я не відчула, що ще можу послужити. Важливо навчитися не заштовхувати біль глибоко всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги.

Анна Грубая: «Невизначена втрата не має меж»

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли переживаєш горе. Часто без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

— Спочатку виникає спротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція, — пояснює Анна Грубая. — Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази спротиву жінка все ж знаходить сили продовжити — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту, формується хороший контакт — і це другий гарний знак. З'являється турбота й піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе.

Ірина досі в терапії, мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість: «Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Жінка планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували й не слухалися:

— На той час я не усвідомлювала, що для дітей це найцінніша валюта. А потім, коли син був там, на «Азовсталі», я попросила в нього за це вибачення. А він сказав: «Ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла б у мене бути!»…

<frame>Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни Росії проти України, повернути емоційну рівновагу. У травні виповнюється рік, відколи у межах проєкту працює спеціальна програма роботи з невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію і навчилися екологічно проживати свій біль. А ще — знову почали жити з надією в серці.<frame>

20
хв

«Три роки без сну, два — без жодної звістки». Як триматися, коли чекаєш рідну людину з полону?

Ярина Матвіїв
українці в португалії

«Колеги дивилися на мене, як на інопланетянку»

Киянка Ярослава Шумик виїхала з України разом з двома дітьми на початку лютого 2022 року. Її синові на той момент було три, доньці ще не виповнилося двох років. Ярослава вирішила їхати до Португалії, бо там їй запропонували роботу:

— Маю великий досвід роботи продюсером на центральних українських телеканалах. Коли почалася війна, підняла всі свої контакти — і знайомий португальський журналіст відповів, що Федерація футболу Португалії готова надати мені роботу на їхньому телеканалі та житло в Лісабоні, — розповідає Ярослава Шумик. — Їм сподобалося моє резюме, хоч там не було одного важливого нюансу — знання португальської. Я наївно думала, що на такій роботі вільної англійської мені вистачить, але першого ж дня зрозуміла, що це не так: у Португалії треба говорити португальською.

Мову вивчала в процесі роботи, і це був той ще квест. Допомагало знання спеціальності — як влаштований процес на телебаченні зсередини. Використовувала все: гугл-перекладач, мовні додатки, уточнювала нюанси у колег (хоча не всі вони могли зрозуміти англійську). 

Я навчалася на мільйоні власних помилок

Розмовляла короткими фразами, намагалася писати, а не говорити. Найскладніше було робити дзвінки гостям під час прямого ефіру. Було важко ще й тому, що багато колег дивилися на мене, як на інопланетянку, яка нічого не знає і не вміє. Щодня мені доводилося (щиро кажучи, доводиться й досі) доводити, що я — професіонал, хай і з неідеальною португальською.

Українцям були доступні безкоштовні мовні курси, але з моїм восьмигодинним робочим днем відвідувати їх неможливо. Стимулом для вивчення мови, крім роботи, стали ще й мої діти, які швидко адаптувалися в садочку й почали розмовляти вдома португальською. Мені ж треба розуміти, про що вони говорять.

Ярослава Шумик з дітьми в Лісабоні

За дитячий садок Ярослава не платила, бо вони з дітьми вважаються малозабезпеченою родиною.

— На дітей є невеликі виплати від держави, — продовжує Ярослава. — Спочатку я отримувала близько 300 євро на місяць на двох, а тепер, коли діти стали старшими, — 70 євро на дитину. Це зовсім небагато.

Португалія — не та країна, де люди можуть «сидіти» на соціальних виплатах

Щоправда, у деяких випадках допомога може бути не від держави, а, наприклад, від футбольного клубу, яких у Португалії сотні. На початку війни футбольні клуби брали сім'ї з дітьми, які грають у футбол, під опіку — забезпечували житлом і видавали певну суму на харчування.

У порівнянні з тією ж Німеччиною, Португалія небагата країна, тут немає високих соціальних виплат навіть для місцевих. Садки приймають дітей з чотирьох місяців, бо оплачувана декретна відпустка — лише чотири місяці. За доплату можна залишати дітей у садочку після трьох годин дня й під час канікул.

«Заощадження — атрибут культури португальців»

З поширеною думкою про те, що португальці в роботі трохи ліниві, Ярослава не згодна:

— Я не сказала б, що вони мало працюють. Але підхід справді інший. Більшість моїх колег тримається за роботу просто тому, що це невід'ємна частина «правильного» життя — зі стабільною зарплатою і пенсією у майбутньому. 

Якщо робочий день вісім годин, всі сидітимуть вісім годин, навіть якщо робота вже виконана — тому що так треба

Англійська мова в моїй сфері (звісно ж, за наявності знань португальської) відкриває додаткові можливості (наприклад, робота на рівні УЄФА і, відповідно, хороші заробітки), але далеко не всі хочуть її вивчати.

Більшість надає перевагу своєму звичному робочому місцю, нехай і з маленькою зарплатою. В Україні ми звикли вважати, що знання іноземних мов — це плюс, ставлення до носіїв тієї ж англійської у нас дуже шанобливе. У Португалії все навпаки. 

Іноземець апріорі гірший за місцевого, незалежно від того, з якої він країни і який він професіонал. Місцевий без освіти кращий за освіченого іноземця

Прямо тобі цього ніхто не скаже, але в колективі це добре відчувається.

Ще у португальців свій підхід до грошей та заощаджень. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це не скупість, а менталітет. 

Тут люди в офісі можуть довго сперечатися, хто має доплатити 20 центів за каву 

Якщо тобі позичили пару центів, яких забракло для кавового апарату, а ти наступного дня забув їх повернути, тебе не зрозуміють. 

А якщо у свій день народження приніс колегам торт вартістю понад 10 євро, це теж викликає подив — португальці не звикли до такого «марнотратства». Poupança (у перекладі з португальського — «заощадження») — невід'ємна частина культури. 

Якось моя колега змушена була заплатити 70 центів за платну автомагістраль, і це була подія дня — вона всім про це розповідала, і люди щиро співчували.

Що мені тут подобається, то це підхід до дітей. Португальці люблять дітей. Ставлення до їхнього виховання напрочуд демократичне, у садку ніхто не підвищить на дитину голос. 

День починається з того, що діти біжать до вихователя обійматися й цілуватися

Вихователька може поцілувати дитину в щоку — це норма. Португальці дуже тактильні, обійми й поцілунки навіть з малознайомими людьми — теж частина культури, до якої треба звикнути. 

По суботах мої діти ходять до української школи, бо я працюю, мені нема з ким їх залишити. Українських шкіл, де викладають українські педагоги, тут кілька, вони були започатковані ще до війни тими, хто давно мігрував. 

Школа, в яку ми ходимо зараз, мені подобається, а от у першій українській школі в Португалії наш досвід був, на жаль, негативним — моїх дітей шокував радянський підхід вчительки, яка критикувала малюнки доньки і те, що вона пише лівою рукою. Серед португальських педагогів такі речі неприпустимі.

Португальці живуть кланами

Кажуть, що в Португалії чимало українців, але я чомусь їх не бачу — можливо, через свій графік. Знаю, що багато хто працює в клінінгу або в магазинах. Є люди, яким, як і мені, вдалося працевлаштуватися завдяки роботі в Україні — великі бренди, як, наприклад, H&M, допомагали співробітникам з українських представництв знайти роботу в Португалії. Варіанти є, але головною проблемою для більшості українців був і є мовний бар'єр.

Це підтверджує також киянка Анна, яка приїхала до Португалії навесні 2022 року:

— Наприклад, мені — викладачці англійської з великим стажем, для роботи в університеті необхідна португальська на рівні не нижче В2. Без її знання можна обійтися хіба що у сфері IT — у міжнародних компаніях комунікація відбувається англійською. Щодо мови в побуті, то в Лісабоні й Порто англійську розуміють, а от у менших містечках — не факт.

Попри те, що океан у Португалії холодний, до того ж тут часто дощ і вітер, Анна закохана в океан

Анна живе за 30 кілометрів від Порто — другого за розміром міста після Лісабона, на півночі країни. Житло після приїзду шукала сама, і це було непросто — в українцях без робочого контракту та кредитної історії власники житла рідко бачать надійних кандидатів для довгострокової оренди.

— Кажуть, місцеві навчені сумним досвідом з вихідцями з пострадянських країн у дев'яностих, коли люди орендували квартири й з'їжджали, не розплатившись. Тому, мовляв, зараз португальці перестраховуються

— Стандартні вимоги: оплата за перший та останній місяці, підтвердження регулярного доходу (країна, з якої надходить дохід, значення не має) та контакт португальця, який міг би виступити гарантом, — продовжує Анна. — Якщо такого португальця немає, іноді можна внести депозит — оплату за 3-6 місяців вперед. Ціни на оренду за останні три роки зросли. 

Якщо в 2022 році однокімнатну квартиру з окремою спальнею в Порто можна було зняти за 800 євро, то зараз вже — близько 1000 євро

Якщо ви орендуєте довгостроково, ціна в літній період не змінюється. Але багато хто здає квартири з позначкою «з вересня по квітень», і влітку виставляють житло через Booking або Airbnb, щоб додатково заробити.

Високі ціни на житло на тлі невисоких зарплат (мінімальна зарплата в Португалії — близько 850 євро на місяць) призвели до того, що португальці живуть кланами — часто по дві-три покоління в одному будинку. Люди не можуть собі дозволити винаймати окреме житло, і молоді пари живуть з батьками, бабусями й дідусями. 

Хто може потягнути оренду в Португалії, то це британські, німецькі та американські пенсіонери. Їх тут багато, і грошей у них теж немало. Вони «купують» так звані золоті візи, інвестуючи в португальську економіку. Живуть тут, а пенсії отримують у своїх країнах — і можуть ні в чому собі не відмовляти. 

Ще тут непогано почуваються люди, які працюють онлайн на ринки інших країн — тих самих США або Канади. У Португалії звикли до людей різних рас, національностей, орієнтацій — іммігрантів тут багато з давніх-давен. Багато хто приїжджає з колишніх португальських колоній: Анголи, Бразилії, Марокко. Також чимало людей з Індії. 

Дехто використовує Португалію як пункт пропуску до країн ЄС, адже тут відносно лояльне імміграційне законодавство, постійне резидентство можна отримати як через робочий контракт, так і у випадку самозайнятості. Легалізувавшись тут, деякі іммігранти їдуть далі — до Швейцарії чи Німеччини. 

На постійне резидентство вже подаються й деякі українці. Є нюанси, але головна вимога — людина має працювати в Португалії

Плюси й мінуси життя біля океану

За словами Анни, темп життя в Португалії зовсім не схожий на український. Головна відмінність у тому, що португальці нікуди не поспішають:

— Для португальця такі міста як Нью-Йорк, Берлін чи Київ — страшний сон. Навіть спокійний і розмірений Порто багатьом здається надто галасливим, тому люди переїжджають до більш віддалених міст. Коли я тільки-но приїхала до Португалії, у мене було відчуття, що тут все відбувається у сповільненій зйомці. 

Наприклад, стоїть черга на касу в супермаркеті, а касир спокійно балакає про життя з одним із покупців. Вони можуть довго розмовляти і ніхто їм слова не скаже. Ба більше, люди з черги і самі потім зупиняться поговорити. Так поводяться всі — поліцейські, вчителі мовних курсів, працівники соціальних служб. Ніхто нікуди не поспішає. Їхнє улюблене слово — Calma, що означає «спокійно». 

Машини можуть раптово зупинитися на дорозі тому, що два знайомі водії раді один одного бачити і хочуть перекинутися парою слів. Інші автомобілісти чекатимуть, ніхто навіть не посигналить

Збираючись вранці до булочної за хлібом, я вже знаю, що мені на це потрібно щонайменше 20 хвилин, — бо переді мною обов'язково будуть люди, які захочуть потеревенити з продавцем.

До речі, португальська випічка справді дуже смачна. Португальці обожнюють свіжоспечений хліб з маслом та кавою, яку вони ніколи не п'ють на ходу. Жодних take away. П'ють переважно еспресо, і це ритуал, який повторюється кілька разів на день. 

Португалець може випити улюблений еспресо об одинадцятій вечора, а потім — таблетку снодійного, бо не може заснути. 

Капучино місцеві не п'ють — його можна знайти лише у кав'ярнях, які тут вже встигли відкрити українці. До речі, цікаво, що хоч Португалія є країною, яка колись представила чай англійській королеві, самі португальці чай не п'ють. Крупнолистового тут у принципі не знайти. Місцеві п'ють інші напої: приміром, люблять залити окропом шкірки лимона й додати цукор. 

Паштейш — головний десерт у Португалії

Португальці люблять м'ясо. Їдять часто — п'ять чи навіть шість разів на день. Можливо, тому вони такі спокійні — бо не голодні. 

Тут рідко можна побачити людину без ланчбоксу в сумці. Що б не відбувалося, прийом їжі португалець не пропустить

Сім'я у португальців в пріоритеті. У цьому є парадокс, тому що Португалія має один із найвищих у ЄС показників за кількістю розлучень. І все ж час із родиною тут дійсно цінується. Якщо молода сім'я живе окремо (що буває не часто), у вихідні вона обов'язково відвідує батьків обох партнерів. 

90 відсотків пар тут ходять, тримаючись за руки. І це люди зовсім різного віку

Є ще один життєвий пріоритет — футбол. Більшість дітей обох статей грають у футбол з 3-4 років, бо всі хочуть бути Кріштіану Роналду. Тут навіть у маленьких містечках по п'ять повноцінних стадіонів. Багато хто любить серфінг та велоспорт. Я не серфер, але люблю бути біля океану, дивитись на воду — це заспокоює. 

Океан і природа навколо справді неймовірні. Хоча тут часто буває вітряно, і це вітер 30-40 кілометрів за годину, який зносить усе довкола. Часто ще й з дощем: з листопада до квітня тут сезон дощів. Маленькі парасольки за такої погоди марні, підійдуть лише тростини (хоча й вони зазвичай не живуть більше року). І звичайно ж, потрібний непромокальний і непродувний одяг. Літо у Порту комфортне — температура зазвичай тримається в районі 24-25 градусів тепла. А ось в інших регіонах може сягати 40 градусів і вище.

— Разом з цим вологість тут завжди 70-90 відсотків, — додає Ярослава Шумик. — У будинках і квартирах немає опалення, тож випрані речі часто просто не сохнуть. Грибок на стінах — звичайна історія. Спека й вологість створюють ефект сауни. Я намагаюся купувати собі та дітям одяг з вологопоглинаючих матеріалів, інакше весь час будеш мокрим. 

Океан справді гарний, але холодний — температура води зазвичай не вище 16 градусів. У ньому неможливо плавати, хіба що зайти у воду й відразу назад. Я звикла називати себе людиною моря, але океан зовсім інший. Коли я тільки приїхала, він здався мені гарним, але… чужим. Це як з португальською мовою, яка довго була для мене просто білим шумом — і лише через півроку чи навіть рік я зненацька усвідомила, що нарешті розумію, про що говорять оточуючі. Так і з океаном — наші відносини розвиваються поступово. Можливо, колись і я зможу сказати, що його полюбила…

<frame>За офіційними даними, більшість українців, які перебувають у Португалії у статусі тимчасового захисту, працюють на будівництві, у сферах обслуговування, сільського господарства та в клінінгу. У публікаціях у місцевій пресі зазначається, що основною перешкодою для працевлаштування висококваліфікованих українців є португальська мова. У статтях наводяться як приклад українські лікарі, які могли б робити внесок у систему охорони здоров'я Португалії, але не можуть працевлаштуватися за фахом через мовні вимоги. Ще однією актуальною проблемою для українців у Португалії є пошук житла: як повідомляється в пресі, вимога орендарів внести заставу за житло за кілька місяців наперед неможлива для багатьох українців, які просто не мають необхідних сум. Особливо гостро житлове питання для українців стоїть у Лісабоні, де ціни на оренду найвищі.<frame>

‍Фотографії з приватного архіву героїнь

20
хв

«Мінімальна зарплата — 850 євро, а оренда квартири в місті — 1000. Тому португальці живуть кланами»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Польща — Україна: свято цапа офірного

Ексклюзив
20
хв

Гжегож Яжина: «Відчуваю зараз в Україні ту саму енергію, яка була в Польщі під час бурхливих трансформацій»

Ексклюзив
20
хв

Лікування онкології в Польщі для українців у 2025 році: маршрут пацієнта 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress