Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У розмові із Sestry Ольга Пясецька-Нєч зізнається, що почала допомагати біженцям з України, навіть не задумуючись, як саме і що вона може зробити. Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 родин, тобто майже 6000 людей. Під час роботи вона отримала важливий досвід — відчула вдячність до всіх, з ким стикнулась, а також усвідомила, що створений нею простір дає можливість підтримувати одне одного. Вона відчула зв’язок між своєю історією та історією своєї родини, і це допомогло краще зрозуміти досвід війни.
«Ті перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Ми з чоловіком запланували вихідний і збиралися поїхати подивитись земельну ділянку, на якій хотіли збудувати дім. Вранці прокинулися, прочитали новини й були шоковані: це якесь непорозуміння, якісь фейкові новини… Так ми думали. Ми таки поїхали подивитися ту ділянку й повернулися ввечері, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Так само добре пам’ятаю ранок наступного дня — війна все ще тривала».
Ольга Пясецька-Нєч розповідає, що відразу стало очевидно: потрібно діяти. Люди були в дорозі, вже приїжджали, добиралися до кордону, вокзалів, вже були в Перемишлі. І було зрозуміло, що хтось має бути там, щоб допомогти. Міхал, чоловік Ольги, зібрався й поїхав, а вночі повернувся з першою родиною.
Олена
Першою виявилась родина Олени Михайлової. У лютому 2022 року вона приїхала до Кракова з дітьми, сестрою, племінником і мамою. Ольга зуміла протягом тижня знайти Олені квартиру, влаштувати її на роботу, а дітей записати до садочка й школи. Вдень удома залишалися лише бабуся й песик.
Зараз Олена Михайлова виконує роль координаторки світлиці для української громади, яка діє при фонді «Kocham Dębniki». Як зізнається Ольга, Олена стала для неї надзвичайно близькою людиною — як у професійному житті, так і в особистому.
Потрібен простір
«Це була перша така ситуація, але потім таких було дуже багато. Жінки приїжджали. Ми робили все, щоб допомогти. Вони приходили, і кожна — зі своїм багажем досвіду, кожна приїхала сюди сама. Жінок було дуже багато, але кожна була сама.
У мене тоді виникла думка, що потрібен простір, де ці жінки могли б зустрічатись. Щоб вони могли зустріти когось, хто розуміє, через що вони проходять. Йшлося про створення місця, де хтось міг би їм сказати: «Я розумію, що ти відчуваєш». Бо ми цього зовсім не розуміли, бо насправді це неможливо уявити».
На десятий день війни Ольга і її колега — батько одного з її дітей зі школи — вирішили організувати зустріч. Спочатку думали, що прийде близько 50 осіб. Подія відбулася у клубі місцевого спортивного осередку. Був кейтеринг, заняття з тренерами з футболу для дітей. Сусіди поставили гриль, аніматори розважали дітей. Також була створена станція, де можна обмінюватись одягом і дитячими іграшками.
Проте у день події раптом з’ясувалося, що бажаючих набагато більше. Зрештою на зустріч прийшло близько 350 осіб. Подія стала масштабною і сприяла створенню великого простору для спільних дій і підтримки. Так виник фонд «Kocham Dębniki».
Відновлення сімейної історії
«Десь у травні-червні 2022 року я пережила момент, який спочатку трохи мене налякав, — відчуття, що маю діяти. Я замислилась: як це — триває війна, є біженці, жінки, які залишилися самі й переживають неймовірні страждання. І раптом відчула, що знаю, чого вони потребують. Я дійсно це знала. Щоранку вставала, взувала кеди й знала, що треба робити. Спочатку це дуже мене лякало. Я думала, звідки в мені цей досвід, цей інстинкт? Тоді стаала розмірковувати про трансгенераційний досвід, про історію моєї бабусі, яка ще маленькою дівчинкою пережила «визволення» радянськими військами одного з підкраківських сіл. І зрозуміла, що історії, які розповідала мені бабуся, коли я була дитиною, схожі на ті, що зараз ми чуємо про Маріуполь чи Ірпінь».
Ольга розповідає історію своєї бабусі, яка п’ятирічною дитиною зустріла і пережила війну. Після багатьох тижнів вона вийшла з погребу у двір, що був усіяний тілами жінок з відірваними пальцями, адже хтось зривав з них каблучки… Саме ці розповіді Оля пригадала, коли було відкрито документи про воєнні злочини під Києвом — у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Говорить, що саме тоді зрозуміла: те, що вона робить зараз, є шансом не лише для неї, а й для її родини, для жінок у її сім’ї.
«Думаю, саме тому діяльність, якою я зайнялася, є для мене можливістю змінити історію — історію моєї родини. Я зрозуміла, що те, що я роблю, стосується не лише мене. Це щось більше. Думаю, багато людей у Польщі могли відчувати подібне — що в нас є шанс зробити щось, що певною мірою виправляє не лише наше минуле, а й майбутнє інших».
Вареники по середам
«Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли дівчата прийшли й сказали: «Ми почуваємося вже достатньо добре, щоб зробити щось для вас. Маємо таку ідею — зустрічатися кожної середи і ліпити вареники, які будемо морозити. Коли хтось прийде до крамнички: принесе одяг або залишить продукти, — отримає від нас пакетик заморожених вареників».
Ці вареники стали для нас символом вдячності, обміну та того, що від початку було для нас дуже важливим: кожен має, що дати, чим поділитися. Це ідея, яка супроводжує нас з першого дня і значною мірою визначає характер цього місця».
Ліплення вареників стало доброю традицією фонду. Тепер страви вдячності, які готують жінки, можуть змінюватися — одного дня це плов, іншого — пельмені. Станція обміну одягом і іграшками, яка з’явилася під час першої зустрічі, перетворилась на крамничку, яку назвали «місцем медитації». Окремо почала працювати також бібліотека, яка спочатку була частиною крамниці. Зараз це, мабуть, найбільша українська бібліотека в Кракові.
Крамничка
«Дівчата називають крамничку місцем медитації. Керує нею Юлія — наша чудова, справді незамінна подруга. Часто це виглядає так, що Юлія сидить за столом, займаючись документами, а тим часом хтось приходить, приміряє щось або запитує про конкретну річ. Юлія завжди щось порадить, а якщо чогось немає, підкаже, що є замість цього. І часто трапляється, що така розмова перетікає в бесіду — звідки людина приїхала, з ким вона, чого потребує. Тоді Юлія може згадати про заняття, які ми проводимо, або про іншу людину з того ж міста, яка також приходить до нас. Це місце дуже неформальне, сповнене зустрічей і розмов. Формально ми могли б назвати його рецепцією, де приймаємо клієнтів та бенефіціарів, але насправді це значно більше».
До крамнички також приходять сусіди фонду. Коли вони отримують зарплату або пенсію, наступного ж дня приносять пакет з продуктами чи побутовою хімією, діляться тим, що мають. Ольга вважає, що це місце стало чудовою точкою обміну, куди можна прийти просто так і знайти щось потрібне.
.jpeg)
Сестринство
«Дуже важлива тема — сестринство. Хоч наша спільнота складається здебільшого з жінок, до нас також приїжджають чоловіки. Часто це люди з фронтовим досвідом, які з різних причин більше не хочуть або не можуть воювати. Хочу підкреслити, що сестринство для нас не є виключно жіночим досвідом. Сестринство в нашій спільноті підтримується чоловіками, що для мене є справді унікальним. Чоловіки можуть підтримувати жінок, їхні прагнення і дружбу між собою, долучаючись до цього простору з повним залученням. Це зворушливо. Коли я говорю про сестринство, я маю на увазі щось більше — спільноту, в якій чоловіки також мають своє місце».
Ольга розповідає про свого чоловіка Міхала, який від першого дня війни долучився до діяльності фонду і підтримує його безперервно. Вона також згадує інших друзів, які приїхали з різних місць, навіть із США, тільки для того, щоб допомогти жінкам, які знайшли тут прихисток.
.jpeg)
Рік перерви
«Це дуже складна тема. Спочатку, фактично до липня 2022 року, ми з чоловіком були залучені в усі процеси фонду. Я мала роботу, яку могла еластично обмежити, але мій чоловік мав повний робочий день, тож це було неабияким викликом. Ми працювали практично 24 години на добу. Спали по три години, а наші діти — у нас їх троє — протягом кількох місяців майже безперервно дивилися мультики. Це мало свою ціну. На якомусь етапі діти сказали: «Ми ненавидимо українців».
Хоча в садочку вони добре ладнали з українськими дітьми, все одно сприймали ситуацію так, що українці на кілька місяців «забрали маму». Я відчуваю величезну провину, адже моя діяльність зіграла в цьому недругорядну роль. Зрештою ми з чоловіком на рік розлучилися».
Ольга зізнається, що тоді сама стала тією, хто прийшов до фонду як «бенефіціар» — потребуючи підтримки та заспокоєння. Українські дівчата допомогли їй зрозуміти себе, цінність родини та можливості бути разом з коханим чоловіком. Ольга підкреслює, що вони з чоловіком досі працюють над відновленням балансу в шлюбі, але, на щастя, вже знову разом.
.jpeg)
Мрії
«У мене є мрії різних категорій. Насамперед я мрію про те, щоб настав момент, коли я зможу повертатись додому з роботи і проводити час з моїми дітьми та родиною. Хотілося б, щоб робота мала чіткі межі. Це моя маленька, щоденна мрія.
Дівчата кажуть: «Я пережила багато болю та втрат, але разом з цим зрозуміла щось нове. Я не хочу повертатися до того, як жила раніше. Де б я не була, хочу створювати навколо себе спільноту. Мрію навчитися, як робити це ще краще».
Це те, чого я активно прагну — щоб ми тут були не лише місцем допомоги, а щоб цей досвід міг передаватися далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого навчилися тут.
Моя найбільша мрія — щоб це могло змінити світ. Можливо, це звучить велично, але я справді вірю, що якщо ми змінимо світ однієї людини, то в певному сенсі змінимо весь світ».
Фотографії з приватного архіву
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
