Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Чому так довго блокується польсько-український кордон, а розблокувати його так непросто? Для чого польська партія «Конфедерація» не пропускає військові та господарчі вантажі? Тому що в інтересах Росії посварити два наших народи. Про це — в новому документальному фільмі «Проросійська операція на польському кордоні» від Миколи Княжицького, журналіста, народного депутата України та співголови групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща.
За майже два роки війни кордон з Польщею перетворився на «коридор життя», через який Україна отримувала гуманітарну допомогу й зброю. А в умовах закритих неба й моря це був також єдиний шлях для наших товарів (а отже, й джерело валюти).
Кадр із фільму «Проросійська операція на польському кордоні»
Автор фільму Микола Княжицький ретельно вивчив ситуацію, побував по обидва боки кордону, зустрівся з польськими урядовцями, звернувся із запитами до українських міністерств. У фільмі — про справжні причини, цілі — задекларовані та приховані, про вплив політичного протистояння всередині Польщі, причини бездіяльності попереднього уряду і чому ситуацію не вдається швидко вирішити новому, про організаторів протестів та справжніх бенефіціарів блокади.
Майже 600 км кордону, який з'єднує Україну з Європою, заблокувало пів сотні людей. За ними стоїть розгалужена мережа агентів впливу. У фільмі — про те, ким є Рафал Меклер, Януш Корвін-Мікке, Гжегож Браун та ті, кого зібрала під своїм дахом проросійська партія «Конфедерація», якими були їх висловлювання щодо України раніше та які російські наративи вони просувають зараз.
Москва довго й ретельно працювала над своєю мережею колаборантів у Польщі, адже підтримка України серед польського народу дуже висока. А отже, треба цю підтримку за будь-яку ціну підважити. Тільки от кінцевою метою атаки є не лише Україна. Росія прагне знищення й самої Польщі також.
Автор фільму з'їздив на кордон і до Польщі, поспілкувався з польськими політиками, аби пояснити ціну та мету блокади. Зліва направо: Микола Княжицький, президент Польщі Анджей Дуда та народний депутат України Ахтем Чийгоз. Фото з Facebook
Українська влада зі свого боку підійшла до цього питання як до господарського й віддала на вирішення клеркам міністерств. Але це питання політичне, і перечекати не вийде. За словами автора фільму, в результаті блокади кордону український ВВП прогнозовано впаде в 2023 році на 1%. Експорт знизився на 40%.
«Нам вдарили в спину, — вважає Микола Княжицький. — Відкрили другий фронт — вже західний. Перекриття кордону фактично знищує “коридор життя”, який допомагає Україні перемогти. Справжня мета цього блокування — допомогти країні-агресору нас знищити. Ми завжди програємо, коли поборюємо одне одного, а не зовнішнього ворога», — звертає увагу Микола Княжицький.
Блокада українського кордону триває з шостого листопада. Фото: Wojtek Radwanski / AFP/East News
Розуміння, що це питання національної безпеки не лише України, а й Польщі є далеко не в усіх у Варшаві. Старий уряд бездіяв і передав проблему в «спадок» новому. Нещодавній візит нового міністра закордонних справ Радослава Сікорського до України поки не змінив ситуацію. Напередодні Різдва розблоковано один пункт пропуску, де стояли фермери, тоді як блокування трьох інших пунктів пропуску триває.
«Після відповіді Міністерства інфраструктури на мій запит, я зрозумів, що в уряду немає чіткого плану дій. І за результатами своєї поїздки до Польщі офіційно звернувся до Президента України і Голови Верховної ради з конкретними пропозиціями, що треба зробити Україні», — розповідає Княжицький.
Пропозиції, що треба зробити Україні, такі:
1. Звернутися до президента і спікера парламенту Польщі з поясненням, що ситуація на кордоні — питання нацбезпеки України.
2. Провести засідання РНБО і на основі її рішень скликати спільне засідання з Радою Нацбезпеки Польщі.
3. Ініціювати засідання українсько-польської міжпарламентської асамблеї, щоб знайти спосіб деблокування кордону.
4. Скликати спільне засідання комітетів закордонних справ ВРУ та РП.
5. Усвідомити, що блокада — спецоперація Росії. І вона напряму підриває українську обороноздатність.
Фільм Миколи Княжицького «Проросійська операція на польському кордоні»:
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.
Команда «Медового місяця» у Венеції: актори Роман Луцький і Ірина Нірша, режисерка Жанна Озірна та продюсер Дмитро Суханов
Застрягання у невідомості
Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?
Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування.
Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.
Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.
Жанні Озірній вручають Гран-прі кінофестивалю «Молодість», листопад 2024
— Ви знімали фільм в Україні?
— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.
— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?
— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.
— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?
— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.
Кадр з фільму «Медовий місяць»
На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.
— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?
— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво.
Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.
Жанна Озірна під час зйомок фільму
Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати.
Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою
— Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив.
— Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.
Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?
Кадр з фільму «Медовий місяць»
— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?
— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.
— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».
— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.
І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати
У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру.
— А що було далі?
— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.
Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.
Виконавці головних ролей Роман Луцький та Ірина Нірша
— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?
— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.
— А чому саме ці актори?
— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.
Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом.
Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну?
До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.
Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?
Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.
Місцеві мешканці перетинають зруйнований міст у Бахмуті, 7 жовтня 2022 року. Фото: Yasuyoshi CHIBA / AFP
Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.
Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.
Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.
Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?
На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.
Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.
Новобранці 3-ї десантно-штурмової бригади на тренуванні в Київській області, Україна, вівторок, 9 квітня 2024 року. Фото: AP Photo/Vadim Ghirda
Ви всіх втратили?
Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.
Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти
Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника!
За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.
Пам'ятаєш своє перше бойове завдання?
Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал. Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.
А потім?
Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.
На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.
Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.
Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?
На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж.
Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.
І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»
А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє. Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.
Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одному з полігонів у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP
Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?
Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.
Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права
Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.
Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.
Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.
Переговори між польським і українським урядами відбулися 28 березня у Варшаві. Польський прем'єр Дональд Туск заявив, що цій зустрічі передували сотні годин розмов між міністерствами і партіями. Переговори стосувалися передусім таких питань, як блокада кордону і торгівля, надання зброї, енергетика та відновлення України після російських атак.
Дональд Туск підкреслив: «Незалежно від того, чи матимемо ми з українським урядом конфлікт інтересів щодо деяких питань, немає такої сили у світі, яка могла б підірвати нашу дружбу і співпрацю. Нам легко було розмовляти сьогодні, адже у нас є чітка позиція в стратегічно важливих питаннях. Україна завжди може розраховувати на нашу підтримку у питаннях допомоги у захисті від російської агресії — матеріальної, військової, дипломатичної, а також підтримки України на міжнародній арені щодо її вступу в ЄС та НАТО. Ми з вами у цій драматичній ситуації нашої спільної історії».
Прем'єри Денис Шмигаль і Дональд Туск домовились будувати оборонні підприємства на територіях обох держав
Польща розпочала місію з блокування вантажів зерна з Росії і Білорусі
Далі прем’єри перейшли до звітування по суперечливим моментам. Дональд Туск повідомив, що коли йдеться про питання, які хвилюють зараз певні соціальні та професійні групи, досягти їхнього вирішення так, аби обидві сторони отримали повну сатисфакцію, неможливо. «Ніхто з нас не залишився задоволеним на 100%. Але це і називається консенсус».
Я шукав рішення, яке б задовольнило насамперед польських фермерів, — сказав польський прем'єр.
За його словами, Польщі вдалося зробити крок вперед у питанні експорту зерна та транзиту сільськогосподарської продукції через країну.
Так, Польща розпочала місію з блокування вантажів зерна з Росії і Білорусі і наближається до ефекту, який можна порівняти з ембарго. Офіційного рішення ще немає, але Єврокомісія вже запропонувала ввести 50% мито на експорт зернових з Росії і Білорусі до ЄС. Цю ініціативу вже підтримали Міністерства сільського господарства Литви, Латвії, Естонії, Польщі і Чехії. «Очікуємо на ухвалення Брюсселем рішення про нові ставки мита», — додав Денис Шмигаль.
«Ми також на фінішній прямій щодо того, аби конкуренція з боку українських перевізників не була такою жорсткою для польських перевізників», — заявив прем’єр-міністр Польщі, але не розшифрував свої слова. Втім, за інформцією учасників переговорів між сторонами, готується розширення переліку забороненої української продукції. А ще — польський уряд заявив про підтримку повної заборони транзиту українського зерна, кукурудзи і соняшника. Остаточного рішення в цьому питанні поки немає.
Ліцензії на вивіз популярних агрокультур з України через польський кордон будуть погоджуватись з польською стороною
Зі свого боку український голова уряду Денис Шмигаль запропонував Польщі виішити питання з доступом на польський ринок укрїнського зерна, соняшника, ріпака та кукурудзи шляхом ліцензування. Український уряд запроваджує верифікацію — тобто без спецліцензій експорту цих популярних категорій через Польщу вже не буде. Денис Шмигаль пояснив: «Такі ліцензії видаватимемо лише за спільним походженням із польською стороною. Для української сторони це не дуже цікава історія, але ми погоджуємося на цей компроміс, аби аграрний експорт України не шкодив польським виробникам».
За словами українського прем'єра, переговори можна розділити на кілька важливих питань. Перше — зброя для України, створення спільних оборонних підприємств на територіях обох держав. «Україна вдячна Польщі за створення танкової коаліції, Україна очікує також на приєднання до такої важливої для нас артилерійської коаліції».
Друге питання — блокада кордонів, яка шкодить економікам обох країн. Денис Шмигаль нагадав, що з 17 мільйонів тонн агропродукції з України лише дві тонни їдуть наземним транспортом.
— На сьогоднішній день українське зерно не потрапляє на польський ринок, — запевнив Денис Шмигаль.
Що стосується таких груп, як малина і цукор, то сторони домовилися продовжуватии консультації. Міністр аграрної політики та продовольства України Микола Сольський зазначає, що такому довгоочікуваному порозумінню сторін цього разу сприяли новини з Брюсселю, де 29 березня має бути ухвалено продовження дії автономних преференцій для України, проте з обмеженнями, які пролобіювала Польща.
Також у планах України і Польщі — будівництво нових пунктів пропуску на кордоні. А ще — створення спеціального антикризового сільськогосподарського штабу.
Україна попросила вільно пропускати через кордон не тільки зброю і гуманітарку, але також пальне
«Українська сторона просить про те, аби разом з вільним пропуском зброї та гуманітарної допомоги через польський кордон пропускали пальне, адже від цього сильно залежить ситуація на фронті, — повідомив український очільник уряду. — Польща внесла пункти пропуску на кордоні до списку стратегічних об’єктів, ми зробили так само».
Чергове важливе питання — розвиток інфраструктури і відновлення. Зокрема, польська сторона погодилась взяти участь у відбудові Харківської області і продовження автомагістралі А4. Конференція з відбудови України відбудеться у червні в Берліні.
«Ще один важливий момент, який ми обговорили, — енергетика, — продовжив перераховувати Денис Шмигаль. — Польський уряд погодився допомогти стабілізувати нашу енергосистему шляхом імпорту електроенергії. Маємо також план будівництва лінії електропередач аж до Жешува, а це між іншим поглиблює інтеграцію української енергосистеми з європейською. Разом досягнемо певної енергонезалежності для наших країн. І Росія більше ніколи не диктуватиме умови в енергетиці на континенті».
Тиждень тому на українсько-польському кордоні стояло близько 100 вантажівок, які перевозили товари скандинавського ритейлера товарів для дому JYSK. Велика частка вантажівок вимушена рухатися окільними шляхами через сусідні країни, для того, щоб потрапити в Україну, — розповідає Country Director JYSK в Україні Євген Іваниця. Окремо в компанії наприкінці лютого-на початку березня почали тестувати новий спосіб постачання залізницею.
Євген Іваниця, Country Director JYSK. Фото: пресслужба JYSK
Утім гарантувати час доставки сьогодні важко. Є вантажівки, які стоять на кордоні понад три тижні. Наразі є питання і з товарами українського виробництва, що замовив JYSK для продажу в європейських магазинах і які застрягли на в’їзді в Польщу, і з постачанням товарів з європейських розподільчих складів в українські магазини JYSK. Щоправда, ця ситуація поки не вплине на вартість товарів, переконує Євген Іваниця:
— На цей час перегляду роздрібних цін на наші товари в сторону збільшення не передбачається. Логістика є лише одним з драйверів, що впливає на собівартість товарів, а ще є девальвація національної валюти. Потрібно зазначити й позитивні драйвери, зокрема зниження світових закупівельних цін на частину меблів, що закуповується JYSK. Тож на цей час позитивні драйвери частково балансують негативний ефект від подвійного росту вартості фрахтів з Європи в Україну. Водночас варто зазначити, що маржинальність реалізованих товарів JYSK в лютому 2024 року суттєво знизилась у порівнянні до минулого року, що підтверджує факт того, що JYSK частково взяв на власні плечі ріст логістичних витрат.
Загалом товарні запаси закінчуються не рівномірно. До прикладу, залишків готових фіранок може вистачити й на пів року, а то й більше, а от запаси садових меблів, сезон, яких, щойно стартував в магазинах і які ще не у всі магазини встигли завезти, дещо обмежені.
— У середньому на виставках магазинів представлено 90% від планового активного асортименту, а складських запасів вистачить на декілька місяців, — пояснює Country Director JYSK в Україні.
Доставлення подорожчало більш ніж удвічі
Вартість доставлення товарів з портів Польщі зросла у 2-2,5 раза порівняно з тарифами до блокади, зазначає директор напрямку «Меблі» компанії «Епіцентр К» Олександр Лук’янченко. Вантажівки компанії зараз стоять у чергах 7-10 днів.
Олександр Лук’янченко, директор напрямку «Меблі» компанії «Епіцентр К». Фото: приватний архів
— При цьому наша команда з логістики завжди перебуває в «активному режимі» та в пошуках маршрутів, щоб скоротити терміни постачання меблів, — каже Олександр Лук’янченко.
Відповідно, це впливає на ціну товарів для кінцевого споживача в Україні:
— Найбільше це впливає на габаритні недорогі товари, такі як стільці, офісні крісла, недорогі дивани. На таких товарах собівартість транспорту здорожчала в середньому на 18-22%.
Сподіваємось, що питання розблокування кордону буде врегульовано найближчим часом, адже це зменшить тиск і на меблевий бізнес
Деякі логістичні компанії повідомили своїх партнерів про тимчасове підвищення вартості доставлення вантажів на 10% у зв’язку з блокуванням кордонів польською стороною, що призвело до збільшення витрат на логістичні операції.
Через блокаду і затримки у логістиці в дорожчають меблі. Фото: «Епіцентр К»
Час очікування на кордоні складає в середньому 12-14 днів, якщо не буде критичного повного блокування. Кожен день простою вантажу — це додаткові 100 євро до вартості доставлення. Проте дехто з українських імпортерів меблів знайшов вихід: негабаритну продукцію B2C доставляють Укрпоштою (доставлення до 2 тижнів) чи Новою поштою (3-4 дні). У цьому випадку терміни поки дотримуються.
Головні проблеми — попереду
Більшість магазинів-орендарів у мережі меблевих ТЦ «Аракс» не відчувають критичного впливу на свою діяльність. Це вдалося досягти завдяки швидкій адаптації логістичних ланцюгів та пошуку альтернативних шляхів імпорту, зокрема через Румунію і формуванню достатніх запасів витратних матеріалів та кінцевих товарів на складах. Про це розповів Про це розповів керуючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін:
— Основне навантаження для сезонних товарів меблевого ринку розпочнеться в березні, ситуація стане більш критичною, якщо до цього моменту питання не буде вирішене. Компанії, які залежні від імпорту через морські порти, вже відчувають на собі логістичні складнощі, зокрема збільшення термінів доставлення з традиційних 2-3 днів до 2-3 тижнів в деяких випадках строки сягають в загальному неймовірних 3,5 місяця.
Керуючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін. Фото: з відкритих джерел
Уже зараз це призвело до значного збільшення витрат на логістику, включаючи портові штрафи за зберігання (Storage) та неповернення вчасно порожніх контейнерів (Demurrage), а також оплату за простій транспортних компаній. Також збільшилась і кількість видатків на перевезення, наголошує Панін:
— Один з наших орендарів LLC Cavas Group розповідав, що вантажівки не можуть виїхати з України в ЄС, щоб забрати замовлення з фабрик. Кожен день таких затримок збільшує дефіцит транспорту на завантаження з Європи, а значить швидко зростають ціни на перевезення. Вони вже зросли майже у два рази. Назад із Європи вантажівки теж стоять, іноді по 12 діб. У них виходить доставити набагато менше замовлень ніж раніше, зростає собівартість доставляння.
В імпортерів зараз стоїть вибір — або підіймати ціни, або зменшувати прибуток. Це вплине на загальні заробітки та на подальші податки в індустрії
До прикладу ціла вантажівка коштувала з Європи 2500 євро, а зараз — 4000 євро залежно від країни та маршруту.
— Експортери також відчувають труднощі, зокрема з вивозом готової продукції за кордон, особливо хто має безпосередні продажі в самій Польщі. Це призводить до зниження торгового обороту та негативних наслідків для державного бюджету через недоотримання податкових платежів. Блокування кордону спричиняє загальне сповільнення економічного розвитку, підвищує вартість життя для кінцевих споживачів, на чиї плечі лягає фінансове навантаження у вигляді заложених витрат на товари та послуги. Це створює додатковий стрес для громадян та підприємств, ускладнюючи їхню фінансову ситуацію та впливає в цілому на національну економіку, — каже Панін.
Тут необхідні невідкладні заходи та міжнародні зусилля для вирішення кризи, відновлення нормального функціонування торгівлі та мінімізації негативних наслідків для української економіки та її громадян.
Микита Панін: «В імпортерів зараз стоїть вибір — або підіймати ціни, або зменшувати прибуток». Фото: ТЦ «Аракс»
Як на виклики реагують виробники?
Українська асоціація меблевиків (УАМ) 6 березня оприлюднила результати опитування членів асоціації щодо вже наявних та прогнозованих наслідків, з якими вони стикнулись через блокування кордонів.
Згідно з результатами опитування, 50% з респондентів зазначили, що блокування кордонів польськими перевізниками призвело до розриву середніх та довгострокових контрактів. Якщо блокада завершить наприкінці березня, 6% респондентів зазначили, що не зможуть відновити роботу. Майже 27% зазначили, що зможуть це зробити лише на 50%. До слова, згідно з цим же опитуванням, 94% респондентів налаштовані не зупиняти роботу підприємства, навіть, якщо ситуація не буде вирішена до кінця квітня 2024 року, проте 6% — не зможуть забезпечити таку тривалу стагнацію і будуть вимушені повністю зупинити роботу, якщо кордони не розблокують до кінця квітня 2024 року.
Заснована у 2014 році компанія Drommel, приміром, повідомила, що поки вони не відчули впливу блокади на виробництво, бо свій товар вони не експортують. Їхні меблі — у мінімалістичному стилі й виготовляються з дерева і сталі, а фурнітура і компоненти поки купуються без проблем.
Натомість засновник компанії з виготовлення меблів Tekstura Home Антон Молчанов зауважує — блокада впливає на їхнє виробництво щодня:
— Постійно зривається постачання тканин, поролону. Наприклад, ми чекаємо тканину, яка має приїхати цього тижня, але нам телефонують, що доставлення відкладається на тиждень, потім — ще на тиждень, Це, звісно, впливає на терміни виробництва. І так само це впливає безпосередньо на продажі.
Коли дзвонить клієнт і чує, що замість, приміром, 3 тижнів, на виготовлення треба чекати усі 6, то він відмовляється і каже, що пошукає, де їм зроблять швидше
Засновник компанії з виготовлення меблів Tekstura Home Антон Молчанов. Фото: приватний архів
До слова, свою компанію Антон Молчанов відродив з нуля після евакуації: одне з виробництв нині в окупації, інше — зруйноване. Тож вільних обігових коштів в компанії майже немає.
— Всі кошти ми вкладаємо в обладнання і наразі не можемо накопичити 20-30 тисяч доларів, щоб мати великий запас комплектуючих на складі. У нас раніше був склад, але після того, як там все згоріло, ми вирішили, що такого більше не будемо робити. Вирішили, що не будемо заморожувати на складі великі суми, щоб у разі знищення майна принаймні не все було знищене, — пояснює бізнесмен.
Щоб розв'язати ці питання, додає управляючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін, українські компанії-виробники активно шукають альтернативні шляхи доставляння та поступово відмовляються від імпортних матеріалів на користь якісних українських аналогів. Це не лише допомагає подолати поточні труднощі з імпортом, але й стимулює розвиток вітчизняного виробництва.
Олег Звягінцев вже багато років займається аграрним бізнесом в Україні, свою компанію створив у 2007 році. Серед напрямків його діяльності — продаж та дистрибуція насіння, засобів захисту рослин, мінеральних добрив та сільгосптехніки відомих світових виробників. Також його компанія займається вирощуванням зернових та олійних культур, тваринництвом. А ще в полі зору бізнесмена — зернотрейдинг, послуги логістики.
Співвласник агрокомпанії «Агросем» Олег Звягінцев. Фото: приватний архів
Юлія Малєєва: Ще студентом ви навчались у Великій Британії. Що вам це дало?
Олег Звягінцев: Це не була класична освіта в коледжі, а програма з виїзду студентів на сезонні роботи до фермерів Великої Британії. Ми працювали на полях, де вирощувались салати, про які в Україні на той момент чули хіба що в Києві. А про вирощування цих культур у нашій країні тоді ще й розмов не було, бо був відсутній ринок збуту. Мене здивувала технологічність вирощування салатів, зокрема технологія поливу: до кожної рослини було підведено крапельний полив. Нині ми вже близько 10 років використовуємо доволі вдало цю технологію.
Вирощування зелені. Фото: Shutterstock
Також здивувало те, як фермери викидали частину яблук в поле. Як нам пояснювали, держава відшкодовувала їхню вартість. Як я на той момент зрозумів, тоді ще не було локального перероблення цих яблук, а везти далеко їх було не вигідно. На той час ми технологічно дуже відставали. А ось 3 роки тому, коли я знову був у Великій Британії, я зрозумів, що технологічно ми вже не гірші, а в деяких речах навіть кращі.
Загалом освіта за кордоном допомогла тим, що розширила погляди на життя у світі, змінила картинку в голові молодого хлопця, який приїхав з маленького села. Сам же Лондон зачепив своєю глобальністю та зарядив на все життя своєю міццю.
ЮМ: Як блокування польсько-українського кордону вплинуло на вітчизняний аграрний сектор? Які збитки несуть виробники, трейдери?
ОЗ: Усе почалось на початку весни 2023 року, коли уряд Польщі без попередження заблокував імпорт до своєї держави. У нас тоді було близько 400 вагонів зерна на прикордонних переходах. Щось з цього вдалось переспрямувати транзитом в інші країни, інше ми були змушені повертати на елеватори та вивантажувати. Втрати понесли дуже великі. Але і тоді Польща, яка є нетто-експортером, не була кінцевою країною призначення для обʼємів, які ми відвантажували. Тому підлаштуватися під нові правила транзиту нам було не важко. Згодом, як ми це зробили, вибудували наш бізнес по-новому, створили нову клієнтську базу у різних країнах, змогли домовитись з портами Польщі на перевантаження нашого зерна. І коли ми збудували бізнес на основі транзиту — нам знову кажуть «стоп». Для себе ми зрозуміли, що марно шукати ринок збуту в самій Польщі.
Ми не прагнули для себе розуміння з польського боку, але й не очікували, що і транзит будуть блокувати. При чому так, як роблять це зараз, — варварськими методами
Але цей транзит дає бюджету тієї ж Польщі додаткові гроші. І ми розуміємо, наскільки це блокування їм теж невигідне. Польській залізниці, де працюють поляки, ми платимо за транзит зерна вагонами. Ми платимо за перевантаження збіжжя на кораблі польським компаніям, де теж працюють поляки.
Та й сам польський бізнес інвестував багато коштів в розвиток логістичної портової та прикордонної інфраструктури, щоб збільшити потужності перевезень через їхню державу. Сьогодні боротьба з транзитом — це боротьба з власним бізнесом в Польщі, оскільки інвестори не зможуть повернути свої кошти в заплановані терміни. Це повне безглуздя
ЮМ: Які є обхідні шляхи блокади?
ОЗ: Для українського зерна ми маємо багато варіантів, як їхати на зовнішні ринки. У нас запрацювали одеські порти, через які тільки за лютий ми змогли експортувати близько 5,2 млн тонн. Для порівняння — залізничними шляхами ми відправили 0,7 млн тонн, з яких транзитом через Польщу — 60%. Ще 0,2 млн тонн експортували автотранспортом — з них через сусідню країну взагалі мізер поїхав. Це вже був початок блокувань. Тому, як можна побачити з цифр, Польща відіграє не надто велику роль в експорті для України. Але вона однаково залишається для нас можливістю працювати далі та розвивати для себе ринки Європи. Оскільки ми експортуємо транзитом через Польщу лише 500-600 тисяч тонн зерна, то, зрозуміло, що ми ніяк не впливаємо на формування цін в ЄС.
Це просто схоже на намагання розв'язати внутрішні питання через блокаду нашого спільного кордону
Інспекторська перевірка української кукурудзи біля узбережжя Стамбула. Серпень 2022 року. Фото: AFP/East News
ЮМ: Російська пропаганда ще до нинішніх протестів фермерів широко розганяла тезу про низьку якість українського зерна. Яка реальна ситуація?
ОЗ: Україна десятки років експортує зерно. Сказати, що ми відправляємо неякісне зерно, це як сказати, що автовиробники продають машини без коліс. Треба зрозуміти, що українські компанії є експертами в експорті саме зерна. Технології, якими ми доробляємо збіжжя на елеваторах, — найсучасніші. І ми цінуємо партнерські відносини з покупцями, тому не можемо дозволити собі підвести їх. Також, до відома, кожна партія, яка експортується, перевіряється на точці відвантаження за кордон. Тому про погану якість українського зерна — це точно непрофесійно. Ще ні разу не було доведено, що якість українського зерна була не такою, яку був готовий купляти покупець.
Україна майже не отримує зауважень щодо якості експортованої в Європу вітчизняної агропродукції. Претензії з боку партнерів становлять не більше 0,1% експортних обсягів. Про це повідомив голова Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Сергій Ткачук під час підбиття підсумків роботи відомства за 2023 рік в Укрінформі.
ЮМ: З жовтня 2020 року в країни ЄС заборонене ввезення сільськогосподарської продукції, що містить залишки хлорпірифосу і хлорпірифос-метилу, який широко використовували в Україні. Як розв'язали це питання аграрії? Наскільки українська агропродукція відповідає європейським (світовим) екологічним стандартам?
ОЗ: По-перше, дистрибʼютори, агрономи, покупці не перший рік наголошують товаровиробникам не використовувати заборонені в ЄС препарати, щоб не було проблем з якістю продукції під час її реалізації. До цих порад дослухалися. По-друге, покупці прописали у контрактах допустимий вміст хлорпірифосу з 2020 року. По-третє, багато хто з виробників вийшли на прямі продажі в ЄС. Експортуючи самостійно, вони беруть всі ризики на себе.
Також вся продукція, яка поставляється на ринок ЄС, тестується або відправником, або одержувачем в незалежній сюрвеєрській (інспекційній) лабораторії та супроводжується сертифікатами якості. Хлорпірифос — це тільки один з більше як 200 пестицидів, на які тестується зерно.
За наявності залишків того ж хлорпірифосу, товар не експортується в ЄС, не підмішується тощо. Відправити такий товар — це як вистрілити собі в ногу. Довгострокові відносини з покупцями так не побудуєш
ЮМ: Яка ситуація з квотами на агропродукцію в ЄС? Що треба змінювати?
ОЗ: На мій погляд, квоти руйнують ринок. Як їх встановлювати? На основі чого?
ЮМ: Хто наш найголовніший конкурент в глобальному масштабі? Наскільки перспективні ринки Азії? Про які культури йдеться?
ОЗ: Основні наші конкуренти за експортом кукурудзи та сої — це країни Південної Америки. А ось щодо пшениці, то це скоріш за все країна-агресор. Однозначно для нас в прерогативі будуть залишатись ринки Азії, а саме Китай, Індія та Близький Схід. Ми маємо орієнтуватися на них.
ЮМ: Європейські фермерські господарства дуже дотовані. Коли дотації скоротились, це стало однією з причин протестів фермерів. Чи варто Україні йти цим шляхом? Чи використати американську модель? Це ринок жорсткої конкуренції, де держава відшкодовує хіба що відсоткову ставку.
ОЗ: Шлях дотацій, на мій погляд, — це не наш шлях. Але, найімовірніше, ми до нього прийдемо. Бо якщо ми йдемо в Євросоюз, то ми маємо приймати його правила.
ЮМ: У чому майбутнє українського аграрного сектору — у виробництві сировини чи переробленні?
ОЗ: Для нас як для бізнесу на сьогодні це питання номер один. І ми всі розглядаємо можливості інвестицій в можливе виробництво з сировини, яку ми отримуємо з наших полів. Будь-яке виробництво — це не тільки додана вартість, але і податки, робочі місця та залученість в ланцюги виробництва їжі у світі. Але ми вже зрозуміли, що з виробленими продуктами з доданою вартістю нас не особливо сильно чекають на світових ринках. Тож розуміємо, які виклики нас очікують в майбутньому, ми звикли до цього, тому і рухаємось далі
ЮМ: Продаж землі в Україні: чи доцільно його відкривати у воєнний час? Які ризики? Чи не призведе це до того, що малі фермерства взагалі зникнуть, бо не зможуть конкурувати навіть на внутрішньому ринку?
ОЗ: Ринок вже відкритий. Якщо банки продовжать фінансування фермерів на купівлю землі, яка буде оброблятися, то, думаю, все буде добре.
ЮМ: Як ще перспективи України, крім зерна? Олія, цукор, тваринництво?
ОЗ: Ми давно стали світовим лідером з виробництва соняшникової олії та розвиваємось в бік ефективного перероблювання сої в олію та шроти. Думаю, що наступним етапом буде виробництво ріпакової олії. Це точно наш шлях як для аграрної країни. Ми розуміємо, що досить вже залишатись країною агросировини.
Також ми інтенсивно розвиваємо тваринницькі комплекси. Технологічно ми ще не дотягуємо до європейських технологій. Нас у цьому напрямку дуже сильно уповільнила війна. Але ми знову почали будувати нові ферми молочного вирощування та м'ясного скотарства. А ось щодо птиці, то ми технологічно йдемо на рівні з європейськими виробниками.
ЮМ: Зважаючи на перспективу вступу України до ЄС, чи можна спрогнозувати, що конфронтація між українськими й польськими аграріями продовжиться? Що треба нашому аграрному сектору ще в себе імплементувати? Чи можливо це зробити зараз?
ОЗ: Думаю, що загострення буде зростати, але ми маємо розуміти, що аграрний бізнес у наших країнах різний. Якщо ми говоримо про українські реалії, то це — великий бізнес. Орендатор обробляє від 500 гектарів і вище, є агрохолдинги, які обробляють близько 100 тисяч гектарів. Середній фермер в Польщі, якщо я не помиляюсь, це близько 11 гектарів. І він вже стає нетехнологічним порівняно з нами. Над цим мають працювати комісії з обох сторін. На мій погляд, наші можливості обробляти землю також відкриються й європейським фермерам, вони зможуть приїжджати в Україну, брати землю в оренду і спокійно працювати. Тим більше для нас це не нове.
Чимало європейців вже успішно працюють тут — вони відкривають свій ринок, а ми даємо їм можливості так само працювати в Україні
У цьому контексті для України дуже важливим є зосередження на власній інфраструктурі. Варто розширити можливості зберігання, побудувати більше залізничних вузлових станцій та відновити свою залізничну інфраструктуру. Приватний бізнес може виростити, побудувати місця для зберігання, перероблення. Держава повинна мати стратегію розвитку інфраструктури, яка має бути чітко пов’язана з європейською інфраструктурою.
Завантаження збіжжя на вантажне судно в одеському порті. Фото: Shutterstock / Elena Larina
ЮМ: Сухі порти: чи є в них майбутнє? Як треба модернізувати залізничну інфраструктуру України?
ОЗ: Однозначно є. Ми самі побудували такий сухий порт на кордоні Польщі та України. Хай там як, але стратегічне завдання обох наших країн — з’єднати Балтійське та Чорне моря. Це наші плюси, які мають використовувати Польща та Україна: бути технологічно та інфраструктурно надійними партнерами у світі. Тим більше на фоні загострення в Червоному морі світ шукає інші логістичні шляхи, і вони мають бути надійними. Ми вкладаємо великі гроші в нашу приватну інфраструктуру.
Сподіваємось, що держава після перемоги почне вкладати в залізничну інфраструктуру та автодороги. І це має бути частиною загальної стратегії й України, й Євросоюзу в цілому
ЮМ: З українською залізничною інфраструктурою є ще один момент: ширина наших колій не збігається з європейськими.
ОЗ: Для того, щоб розв'язувати проблему різних колій, передусім треба сформулювати чітко, у чому вона полягає, чого саме хочемо досягти. Лише потім треба ідентифікувати вузькі місця й шукати найкращі шляхи вирішення. Зараз триває багато розмов про перебудову всіх колій чи будівництво євроколії до Львова. Перша ідея взагалі утопічна. Щодо другої, то саме по собі будівництво євроколії до міста Лева не вирішить абсолютно нічого.
До прикладу, в країнах Балтійського регіону та Фінляндії вся залізниця — ширококолійна. За більш ніж 30 років незалежності та понад 20 років членства в ЄС, там ніхто залізницю не перебудовував. Вузька колія заходить з Польщі в Литву лише до Каунасу, за 80 км від кордону з Польщею. Навіть не до великого порту Клайпеди! Чому так? Бо це економічно недоцільно. Тобто витрати на будівництво не будуть покриті додатковою вигодою.
Звичайно можна багато говорити, що ці приклади не є релевантними для України через розмір території чи більший товаропотік, але давайте повернемося до головного: яку проблему створює різна колія? Тут ніби все просто: неможливість безшовного переміщення пасажирів та товарів. А оскільки пасажирські перевезення зазвичай дотаційні, та й їхній об'єм не такий великий, концентруватися треба саме на товарному потоці. Тоді треба дуже уважно придивитися до процедур, які відбуваються в момент передачі вагонів — чи то по євроколії в Україну, чи по широкій колії українських вагонів в країни ЄС, зокрема в Польщу. Саме тут сьогодні «найвужче горлечко».
Наприклад, потяг, завантажений товарами в Україні, передається через кордон в Польщу. Товар має бути замитнений, вагони мають бути опломбованими митними пломбами, товар мають оглянути прикордонники, за потреби — митники, а також додатково, залежно від типу вантажу, інші органи контролю (наприклад, санітарна служба). Більшість цих процедур відбувається на коліях загального користування, які під час такого огляду блокуються, тобто інші вагони ними проїхати не можуть. І це займає години! Далі потяг УЗ чіпляє ці вагони та тягне їх до кордону, де відбувається передача складу до європейського перевізника, який ще певний час перевіряє всі вагони на технічний стан. Після цього вагони затягуються на першу від кордону європейську залізничну станцію, де органи контролю відповідної країни ЄС проводять подібні до українських контрольні процедури. Приміром, на пункті залізничного переходу Медика-Шегині є лише 3 залізничні колії, якими може відбуватися рух в обидва напрямки, одна з яких виділена під пасажирські перевезення.
Враховуючи наявну інфраструктуру на кордоні та час на проходження всіх контрольних процедур, понад 6 потягів передати за добу неможливо! Тоді питання: як будівництво євроколії, наприклад до Львова, допоможе збільшити товаропотік? Ніяк! Першочергово треба сконцентруватися на удосконаленні процесів контролю — і з українського боку, і з боку сусідніх європейських країн. Це вимагає відносно невеликих витрат: десь треба розширити штат працівників, десь встановити додаткове обладнання чи навіть створити новий контрольний пункт на відповідній станції, в якому раніше не було потреби. Ці кроки дадуть майже миттєві результати для збільшення товарного потоку. Дещо в цьому напрямку вже зроблено, але цього недостатньо, бо державні машини завжди дуже повільні.
Другий етап — це розширення саме транскордонної інфраструктури, тобто треба побудувати додаткові колії безпосередньо на кордоні з країнами ЄС. Так, це звичайно триваліший процес, бо потрібні відповідні рішення урядів, проєктні документації, погодження тощо, але знову-таки це не такі величезні витрати. Все це можна реалізувати протягом декількох років. Лише після реалізації цих двох етапів можна переходити до ідеї будівництва євроколії вглиб території України.
ЮМ: Поговорімо й про застосування сучасних технологій в аграрній сфері. На якому рівні Україна у порівнянні з іншими країнами? Які технічні рішення у нас працюють, а які — ні? Які технології застосовуються на вашому підприємстві?
ОЗ: Я вважаю, що тут Україна займає провідні позиції, ми постійно рухаємось в бік збільшення своєї ефективності. Наша середня врожайність постійно збільшується. Якщо у 2021 році ми зібрали 106 млн тонн олійних та зернових культур, то у 2022-му були плани збільшитись на 10%. Та ми втратили частину територій, ще частина заміновані — й однаково змогли зібрати близько 70 млн тонн зернових та олійних.
Наші фермери завжди в пошуках ефективності, ми постійно підвищуємо орендну плату за землю, в нас дуже сильно подорожчала логістика, тому ми вимушені шукати способи бути ефективними
До прикладу, ми в «Агросем» використовуємо всі наявні інноваційні технології дистанційного аналізу вегетації з космознімків Sentinel Landsat. А також більш детальні — 3 метри на піксель з супутникових знімків Planet (детальна аналітика вегетації разом зі зручним мобільним додатком використовується через програмні продукти Cropwise Operations OneSoil).
Для більш детального аналізу RnD ділянок ми використовуємо дрони з мультиспектральною камерою, якість з котрих не надасть жодний супутник, але в цьому випадку ми не можемо покрити великі площі (це більш точкове рішення для розширеного аналізу ефективності різних гібридів, сортів тощо). Також ми інтенсивно використовуємо дрони під час внесення на поля засобів захисту рослин, це дає можливість швидше виконати ці роботи. Також ми у певні періоди погоди, наприклад, одразу після дощу, можемо вилітати та проводити необхідні роботи в полях.
Українські аграрії постійно шукають способи бути ефективними. Фото: Nina Liashonok /Ukrinform/East News
ЮМ: Наскільки дотримуються в Україні правильної сівозміни, ефективно використовуються площі?
ОЗ: Якщо хочеш бути ефективним, то мусиш дотримуватися правил сівозміни — землю не обманеш. Наші фермери обробляють свою територію довгий час та знають кожний гектар. Усі прийшли до того, що як хочеш віддачі, то маєш дбати про землю.
Ми всі використовуємо заощадливі технології, багато хто переходить на no till технологію (посів без глибокої обробки ґрунту). Ми цінуємо нашу землю!
ЮМ: Чи є в Україні проблема нестачі кадрів в аграрному секторі?
ОЗ: Так, кадровий голод ми дуже відчуваємо. Але це проблема не тільки аграрного сектору, це проблема всього бізнесу в Україні. І, на жаль, ця ситуація буде ще погіршуватись. І не тому, що людей забирають в армію, а тому, що бізнеси приречені розвиватись, а розвиток завжди — це люди!
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
