Очільник Інституту серця Борис Тодуров: «Кожна трансплантація — не просто операція. Це справжнє диво»

«Наскільки важко мені було всі ці роки, я зрозуміла лише тоді, коли в Польщі потрапила на зустрічі з іншими українськими біженками, — розповідає Sestry самотня мама Ольга Стефан. — Жінки ділилися своїми переживаннями про те, як складно їм за кордоном без чоловіків. Те, що для самотніх матерів було буденністю, для біженок стало неочікуваним тягарем. Слухаючи наших жінок, я зрозуміла, скільки зусиль можна зекономити, коли виховуєш дитину в парі, або коли чоловік після розлучення ділить батьківські обов'язки порівну». От тільки з початком війни це не завжди залежить від бажання чоловіків...

Найважче — це народити дитину, яку тато ніколи не візьме на руки 

Найстрашніша грань самотнього материнства через війну — коли воно сталося через загибель батька дитини. Станом на квітень 2024 року війна зробила сиротами щонайменше 1759 дітей. Це далеко не точна статистика, адже частина територій окупована, тож доступу до інформації там немає, а велика кількість чоловіків-військових перебуває в статусі «зниклих безвісти». 

Лариса Сімончук з Торчина зробила тест на вагітність 22 лютого 2022 року, за два дні до війни. Він показав омріяні дві смужки. На цю вагітність, розповідає жінка Sestry, вони з чоловіком Ігорем чекали довгих 15 років бездітного шлюбу. Це була надзвичайно щаслива новина. Чоловік тоді працював у Польщі, тож Лариса повідомила про вагітність телефоном. Коли почалася війна, переїхала до нього. Вони разом ходили на прийом до лікаря-геніколога, обирали ім'я. Коли дізналися, що буде дівчинка — вирішили назвати її Євою. 

Одного звичайного ранку жінка чекала чоловіка на обід, набрала польський номер його телефона, але він не відповів. Через деякий час Ігор зателефонував їй з незнайомого українського номера: «Я в Україні, йду на війну, вибач, я не можу по-іншому. Щоб не сталося — бережи донечку». 

Лариса знала, що чоловіка мучило сумління. Він переживав, що не на фронті, хоча чимало його друзів були вже там. Ігор не міг часто виходити на зв’язок, за всю вагітність їм вдалося поговорити кілька разів. 

Чоловік загинув у вересні в боях під Харковом. Лариса народила Єву в листопаді в польській лікарні, через два місяці після його загибелі. З пологового її зустрічали рідні та знайомі. Через деякий час вона вирішила повернулася в Україну, щоб бути ближчою до могили чоловіка, якого поховали в його рідному селі. 

Ми з Ларисою спілкувалися на початку 2023 року, а коли я нещодавно зайшла до неї на сторінку в соцмережі — там все без змін, хоча минуло майже два роки. На аватарці — свічка, статус — заміжня за Ігорем Сімончуком. Лише на світлинах — донька, яка вже підросла. Вона обіцяла чоловікові бути їй за маму й за тата. І це виявилось важче, ніж уявлялось, навіть коли жінка опинилась у рідному місті, а її самотнє материнство розділили рідні. 

Виплакати всі сльози, відпускаючи його на фронт 

Коли чоловік на фронті, а жінка вагітна — це також означає бути самотньою 24\7,  — говорить одеситка Ксенія Реконвальд. 17 грудня Ксенія народила донечку. Її також назвали Євою. Всю вагітність жінка збирала волонтерські передачі на фронт і пішла в декрет всього на 7 днів: три провела «на збереженні», чотири — в пологовому відділенні. Завантаженість допомагала їй не думати, як важко без чоловіка Миколи.

Після зачаття вони бачилися двічі: на 12-му тижні вагітності вона їздила до нього в Краматорськ, щоб повідомити радісну новину, а потім була ще 15-денна відпустка.  

— Не про таку вагітність ми з ним мріяли, — говорить молода мама. — Уявляли, що я буду капризувати, а він буде виконувати всі мої забаганки, возитиме мене гуляти в ліс та до моря, гладитиме животик, щоб дитина відчувала любов батька й звикала до його голосу. 

Натомість вимушена самотність навчила її не хотіти нічого особливого: лише те, що можна купити самостійно в супермаркетах — коли вони відчинені. Вона навчилася не плакати, коли бачила щасливі пари, які гуляли й обіймалися, майже не заздрити їм. Навчилася фільмувати усі моменти вагітності й надсилати чоловікові, щоб він навіть на відстані розділив їх разом з нею.

Під час п’ятиденної відпустки, яку дали чоловікові у зв'язку з народженням дитини, вони намагалися встигнути все: він купав крихітку, колисав її, тримав на руках, склав візочок та ліжечко, прикрасив кімнату до виписки. Дрібні шматочки такого простого та банального щастя, які вони вирвали у війни. 

Нині, каже Ксенія, стало ще важче: «Тоді був просто живіт. А зараз дитина, у якої відняли батька». Коли прощалися, Ксенія зрозуміла значення слів «виплакати всі сльози», настільки важко було відпускати чоловіка на фронт, а йому — прощатися зі своїми дівчатами. Її самотнє материнство дає можливість мільйонам інших батьків бути поруч зі своїми дітьми. Та вона мріє тільки про те, щоб чоловіку дали можливість повернутися додому, підмінивши його на фронті. Адже Микола теж заслуговує бачити, як зростає його дитина. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір

За даними Євростату, на кінець липня 2024 року тимчасовий захист лише в ЄС отримали 4,1 млн українців, переважно в Німеччині та Польщі. Майже половина — це жінки, третина — діти, і менше чверті — чоловіки. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір. Жінки розповідають, що дуже важко виявилося тим, хто до війни жив у здорових партнерських стосунках. До самостійного материнства вони звикають так, як малі діти до існування в світі: багато чого доводиться виконувати вперше. І йдеться не лише про побутову чи фінансову відповідальність, які жінки звикли ділити з партнерами. 

— Якщо тато був залучений у виховання, то дуже важко бачити, як дитина за ним сумує, — говорить українка-біженка Ольга Старостина. 

Діти втрачають контакт з татусями, а дехто через вік ще не встиг його налагодити. «Коли почалася війна, старшій було 7, молодшій — рік, — розповідає жінка, — і старша батька добре пам'ятає, сумує за ним. Тоді як для молодшої — він просто картинка в телефоні. Коли була відпустка й він зміг приїхати до нас, старша донька дуже зраділа, а молодша на другий день сказала: «Тато, їдь до себе додому, тут наш дім, а не твій...» Це було боляче і мені, і йому. Він дуже чекав на другу дитину, мріяв про неї. Але навіть за два тижні донька так і не звикла до татка. Мені неймовірно боляче від того, що він не поруч, коли ростуть діти. Що він не бачить, як молодша з «кабачка» у візочку перетворюється на самостійну дівчинку із сильним характером. Як старша входить у підлітковий вік...»

Деякі матері говорять, що у дітей часом накопичується несвідома образа на батьків, які не з ними. Особливо, коли вони бачать, що татусі інших дітей виїхали або в глибокому тилу, тоді як їхній батько три роки на війні. Вони не розуміють цієї несправедливості, але зляться на своїх татусів

—  Ми з чоловіком до війни були разом цілодобово, — згадує Ірина Костюченко, яка зараз з дітьми у Великій Британії. — Навіть працювали разом і понад 10 років були для дітей єдиним цілим. Зараз бачу, що у них є трохи образи на батька, що він обрав захист України, а не бути з ними. Тим паче, що мав для виїзду законні підстави. 

Важко у побуті. Зазвичай було так: кудись поїхати — чоловік за кермом, полагодити-відремонтувати-пошити — все він. Я нічого цього не знала. Готувала, прибирала, але і тут він допомагав. Важко з фінансами. Чоловік воює, а все, що заробляє, витрачає на обладнання та самозабезпечення на війні. 

Для багатьох тимчасово самотніх матерів важлива будь-яка підтримка. Громадська активістка з Сум Наталка Дєнісова, яка тимчасово з двома синами живе в польському Слупську, розповідає, що хотіла влаштовувати клуб зустрічей для українських мам, але ця тема не знайшла підтримки. 

— Виявилося, що найбільше вимушеним мігранткам бракує місця, де вони під надійним наглядом можуть залишити дітей, а самі в ці вільні кілька годин спокійно зробити якісь свої справи: сходити до лікаря, до перукарні, вирішити питання з документами. Те, що було звичайною ситуацією вдома, бо там є чоловік, бабусі-дідусі, подруги — у біженстві стало розкішшю. Немає часу навіть просто побути на самоті

Самотнє материнство за кордоном: де спокійніше?

Чимало жінок, які мали досвід самотнього материнства в Україні, кажуть, що в багатьох європейських країнах бути в такому ж статусі — простіше. Це й культура рівної відповідальності в питанні батьківства, і розгалужена соціальна підтримка матерів, і стимулювання батьків до рівноправної участі в утриманні дитини. 

— Мене німецька соціальна служба попросила надати довідку про дохід колишнього чоловіка та суму підтримки, і коли я відповіла, що він не допомагає, цим питанням стали займатися соціальні служби. У німецьких родинах, що розпадаються, чоловікам, які ухиляються від своїх обов’язків, створюються перешкоди, а потім стягуються суми в збільшеному розмірі, тож у Німеччині рідко уникають сплати аліментів,— розповідає Надія, мама 7-річного Кирила. 

Марія Брусова, яка виховує сина та мешкає в Німеччині, в Україні перебувала в статусі внутрішньо переміщеної особи (ВПО), оскільки її рідний Луганськ окупували ще в 2014 році. 

— Ці два досвіди навіть порівнювати не можна, — говорить Марія. — В Україні я мала випрошувати 480 гривень підтримки для ВПО, переживаючи постійні образи та приниження. У Німеччині я одразу прийняла рішення підтвердити диплом медсестри, для цього мені потрібно було набрати певну кількість годин практики. Німеччина дала можливість зняти житло, взяла на себе курс німецької мови, транспортні витрати, оплачує 250 євро допомоги на дитину. Ця комплексна соціальна підтримка дозволила мені досить швидко стати на ноги, підтвердити диплом, перейти на робочий контракт. 

Зараз у мене завдання — здати на права й купити машину, бо до роботи їжджу з кількома пересадками. Вірю, що це мені під силу. Протягом всього періоду інтеграції я почувалася захищеною, не боялася, як вдома, залишитися на вулиці з дитиною чи піти спати голодною. Бути самотньою матір'ю у Німеччині не так страшно, як в Україні.  

Зі свого боку в Польщі, відзначають місцеві українки, підтримка орієнтована на те, що жінка живе в парі. Найбільш яскраво це відчули самотні матері, які виховують дітей з інвалідністю. Щомісячна допомога по догляду за людиною з інвалідністю (Świadczenie pielęgnacyjne) становить 2 458 злотих. Таку виплату призначають родинам за умови, що опікун не працює, адже має присвячувати більшість свого часу догляду за дитиною. Українка Марія Ковальова говорить, що ця підтримка, разом з виплатою 800 злотих, дозволяє їм із сином оплачувати помешкання. У хлопчика важка форма аутизму та ДЦП. 

— Нам ледве вистачає цих коштів. Коли вдень дитина на навчанні в спеціалізованій школі, я б могла працювати, але не можу цього робити, бо можу втратити виплати. Добре тим, у кого є чоловік, який працює. Тоді ця підтримка дійсно допомагає матері зосередитися на вихованні й догляді за дитиною.

Левова частка самотніх мам-біженок у Польщі жаліються, що їм важко знайти роботу через графіки, які не дозволяють поєднувати працю з материнством. У біженських групах в соцмережах — десятки запитів: «робота без нічних змін», «робота, щоб можна було забрати дитину після школи». Жінки шукають нестандартні рішення, кооперуються, ризикують. Одна з таких жінок — Світлана — змушена залишати двох неповнолітніх дітей самих вдома на ніч. Інша — Валентина — розповідає, що влаштувалася працювати на завод, де були обов'язкові вечірні зміни, які закінчувалися о 00.00. Жінка змушена була через це залишати 11-річну дитину вдома одну. 

— Ця робота дозволяла оплачувати житло й повністю утримувати родину. Зі школи її забирала моя знайома — разом зі своєю дитиною, вдома вона сама гріла собі їжу, робила уроки, купалася та лягала спати. За кілька місяців, поки так працювала, схудла на 28 кілограмів. Не через важку працю, а тому що дуже переживала за доньку. Прийняла рішення переїжджати до країни, де краща соціальна політика щодо родин з дітьми, де надають соціальне житло. Зараз в Норвегії, тут мені спокійніше. 

А деякі українки навпаки дійшли висновку, що вдома хоч і не було соціальної підтримки від держави, були родинні та дружні стосунки, які розвантажували самотніх матерів, вони жили у власному житлі, не боялися щохвилини залишитися без даху над головою. 

— У біженстві я по-справжньому самотня, — зізнається Ольга Ладна. — Вдома було своє коло, можна було залишити дітей рідним і хоча б інколи кудись вийти.

Тут наче простіше: школи поруч, зручний транспорт, вже більш самостійні діти, які допомагають у побуті. Але пустота, екзистенційна самотність, розуміння, що ти тут одна за всіх… ніколи не були такими сильними, як зараз

Меланія Крих: Хто ти, Софіє?

Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.

Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання. 

На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся. 

Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.

Але ти повернулася до Європи. 

Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.

Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.

Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться 

Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.

Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини. 

Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся. 

Решта членів твоєї родини все ще в Україні? 

Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії. 

Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?

Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.

Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії». 

Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.

І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.

Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?

Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни. 

Як ваша сім'я справляється з цим?

Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека —  найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця. 

Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.

Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.

Про яку Україну ти мрієш?

Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.

Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.

Які надії ти покладаєш на Україну?

Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.

Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.

На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше. 

І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього. 

Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.

Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку

Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю. 

Як зміцнити Україну?

Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,

У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося. 

Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи. 

Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити. 

Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше 

Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою. 

У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного.