Рут Дорум — ізраїльська психотерапевтка, драматерапевтка, спеціалістка у терапії травми та кризовому втручанні. Має досвід роботи в центрі допомоги для жінок, які пережили сексуальне насильство. Працює з людьми, які мають комплексну посттравму, втратили близьких, а також з тими, хто пережив Голокост. Крім іншого, Рут Дорум навчала українських фахівців, які працюють із жертвами сексуального насилля. «Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження», — наголошує психологиня. Як в Ізраїлі працюють з людьми із посттравматичним синдромом, як допомагають жертвам сексуального насилля, яка роль держави у підтримці тих, хто втратив своїх рідних на війні втрату рідних — про це Рут Дорум ексклюзивно розповіла Sestry.
Наталія Жуковська: Рут, 7 жовтня терористи з Сектора Гази не шкодували ані жінок ані дітей. Бойовики чинили безчинства на території Ізраїлю подібні до тих злочинів, які вчиняють росіяни на території України. Як зараз ситуація з психологічною допомогою тим людям, які вижили, але бачили ті жахіття?
Рут Дорум: До теперішньої війни не було війн, коли ворог заходив на нашу територію і масово вбивав людей, не шкодуючи ані жінок, ані дітей, ані літніх людей. Раніше такого не було. Тому ми і не мали випадків сексуального насилля під час війни. В Ізраїлі ця область психотерапії дуже розвинена, але не навколо війни, а навколо насилля, яке може бути де-завгодно — вдома, на вулиці, з друзями у компанії. На жаль, нині нам вже відомо про багато випадків зґвалтувань терористами. Я не думаю, що в будь-якій державі є спеціальні служби, які готові до таких подій, що є підготовлений штат спеціалістів, які просто сидять і чекають на якусь катастрофу. Зазвичай цього немає. У нас є спеціальні центри, які займаються підтримкою. Звісно, є також усілякі державні служби. Однак коли почалася війна, їм потрібен був час на організацію. Звичайно багато спеціалістів в області травми одразу поїхали надавати психологічну допомогу як волонтери. Поступово держава бере це під свій контроль. Дуже багато людей постраждало. Понад 1400 вбитих. У масштабах нашої країни, це величезна кількість. В Ізраїлі практично немає людей, які не знають когось із вбитих. Чи вистачає у нас спеціалістів? Я поки що не можу сказати. Минув лише перший місяць війни. Ми ще перебуваємо в рамках кризової допомоги. На даному етапі немає такого, що когось шукають і не можуть знайти. У нас багато спеціалістів по травмах, бо така у нас країна, яка виросла після Голокосту.
НЖ: Які історії вас вразили найбільше як психолога?
РД: Є багато речей, які відбулися під час вторгнення ХАМАСу. І жодна нормальна цивілізована людина не зможе зрозуміти. Було чимало фактів, які вразили до глибини душі. Але не варто про це зараз говорити. Я вважаю це неправильним. Навіть не рекомендую вам переглядати усілякі страшні відеоролики. Це не те, що нам допомагає. По-перше, вам вистачає своїх жахливих історій, по-друге, вони вам нічого не дадуть, крім страху. Мозок не розуміє, де саме ті події відбуваються — поруч чи далеко від вас — і ви перебуватимете у стані довготривалого стресу. Це не ефективно і найголовніше — небезпечно. З іншого боку, я можу сказати, що є багато історій — прикладів героїзму: як себе поводили звичайні люди, як вони захищали свої кібуци, як вони допомагали одне одному. Це ті історії, які надихають. Насправді біда зайшла в дім до багатьох євреїв. Я живу на півночі країни. Ті, хто постраждали від дій ХАМАСу, — у центрі та на півдні. У моєму районі немає тих, хто особисто постраждав. Водночас я близько знаю родини, в яких загинули близькі — солдати, в яких є викрадені терористами родичі. Ми особисто знаємо цих людей.
НЖ: Рут, ви вже майже 15 років допомагаєте людям, які пережили сексуальне насилля. З чим ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі?
РД: Звернення — різні, але всі історії майже подібні. Зазвичай до терапії, вдаються аби повернутися до нормального, звичного життя. Травми — це не лише сексуальне насилля. Це все те, що залишає відбиток на нашому тілі та душі. Я працюю переважно із жінками. Вони звертаються за допомогою, бо не можуть побудувати здорові стосунки, їм важко повернутися у світ і довіряти йому та людям.
Жінки часто звинувачують себе — замість того, щоб винуватити того, хто вчинив насилля. Дуже часто суспільство накладає на жінку накладається провину там, де вона зовсім не винна.
Людям, які переживають травму, важко контролювати свій настрій. Вони можуть мати, у тому числі, депресивний стан, боятися виходити із дому або повернутися на роботу. Також можуть бути проблеми із тілом і можуть різко почати хворіти.
НЖ: Як в Ізраїлі ситуація із психологічною підтримкою людей, які зазнали насилля чи були свідками жорстоких звірств? Наскільки розвинена культура звертатись за допомогою?
РД: В Ізраїлі прийнято звертатися за допомогою і йти на терапію. В останні роки звернень більшає. Зараз немає такого застарілого стереотипу: якщо ходиш на терапію, то ти божевільний. Це швидше — ознака статусу, що людина може дозволити собі терапію, може потурбуватися про себе. До війни у центрах, які допомагають жінкам, котрі пережили насилля, були черги. Не через те, що у нас в країні багато насилля. У нас так, як і у всіх. Просто жінки розуміють, що їм потрібна допомога. У нас мешканці знають, де можуть отримати допомогу. Їм про це безкінечно говорять по радіо, є багато реклами. Люди не залишаються наодинці.
НЖ: Яка роль держави в цьому?
РД: Держава насамперед фінансує, а також дозволяє розбудовувати структуру, де люди можуть отримати допомогу. У нас є соціальні служби, які супроводжують родину. Наприклад, жінка, яка втратила доньку, не залишається наодинці. У неї є я — терапевт, соціальний працівник. Зазвичай допомога надається одразу. Чим швидше — тим краще. Подальший супровід відбувається залежно від потреби. Перші тижні — точно. Людина, яка зазнала травми — трагічна втрата рідних чи насилля — отримує терапію безкоштовно впродовж кількох місяців. У нас є різні програми, більшість яких покриває страхування. Держава робить велику роботу, але й у нас не все ідеально. Зараз ми перебуваємо на самому початку великої війни. І робота з допомогою людям ще вибудовується.
НЖ: Що б ви порадили рідним та близьким постраждалих? Як розмовляти, щоб не травмувати людину? Чого категорично не варто робити?
РД: Не варто відмахуватися від людини. Не варто говорити: «То все дрібниці! З ким не буває!». Не потрібно лізти в душу зі своїми питаннями, якщо людина не готова про це говорити. Потрібно розуміти, що ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим. Ми хочемо жити і отримувати задоволення від життя. Тому якщо жінка опинилася в ситуації насилля, звісно, вона того не хотіла. І звинувачувати її в тому, що відбулося, говорити, що вона не так щось робила, категорично заборонено! Я б радила побільше слухати, підтримувати. І скерувати таку людину до спеціаліста, аби він допоміг розібратися, що відбувається з тілом і як йому пережити те що сталося.
НЖ: Що буде, якщо проігнорувати візит до спеціаліста?
РД: Порівняємо з переломом — нога зростеться неправильно. З тілом нам це зрозуміло. Травма і душа — це наш мозок — просто ми цього не бачимо. Це нервова система, яка може почати працювати так, ніби травма не закінчилася. І людина продовжує жити не так, як хотілося, може відчувати великий стрес, спалахи гніву, відчувати небезпеку, хворіти на різні хвороби. Наприклад, жінки часто мають проблеми по гінекології. Є дослідження, що травма впливає на наше фізичне здоров’я. Якщо не втрутитися вчасно, можна залишитися з симптомами травми. У подальшому можуть бути складнощі у побудові стосунків, відносин з дітьми, нездатність насолоджуватися своїм життя на повну.
НЖ: В Україні працює проєкт допомоги «Gidna» для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Його фахівці навчалися, зокрема, й у вас. Який саме новий досвід вони отримали?
РД: Я навчала не лише спеціалістів «Gidna». Я ще веду курс «Кризова допомога після сексуального насилля». Головна мета — попередити розвиток посттравми. Навчання проводили під егідою ізраїльської коаліції травми. Вони зробили величезну кількість курсів. Щодо «Gidna», я супроводжую їхній колектив, бо це їхня спеціалізація. Сексуальне насилля дуже розповсюджене. За статистикою, кожна 5-та жінка переживає сексуальне насилля впродовж життя в мирний час. Україна, як і Ізраїль, перебуває у стані війни. Вся допомога нині — кризова. Перше, чому я навчаю, у нашого організму є три автоматичні реакції на небезпеку: бігти, боротися або завмирати. Багато людей, які опиняються під обстрілами, не знають, що їхнє тіло діє швидше за їхній мозок. Так завжди відбувається з нами у стані небезпеки.
Дуже часто ми просто завмираємо в момент травми. Так ось якщо жінка завмерла в момент травми, це не означає, що вона згодна з тим, що відбувається. Це нормальна реакція на травму. І часто це рятує наше життя. Бо чинити опір тому, хто сильніший за нас, часто може бути небезпечно.
Але це не ми обираємо. Наш мозок вирішує за нас, як в той чи інший момент буде діяти тіло. Я пояснюю, що таке сексуальне насилля. Це коли є співвідношення «сильний — слабкий», присутнє приниження, перетворення тіла в об’єкт, яким користуються. Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження.
НЖ: Питання біженства нині актуальне, як ніколи. Ви понад 20 років тому переїхали до Ізраїлю — повернулися на батьківщину. Чи легко вам було адаптуватися? Що було найскладнішим?
РД: Я не біженка, я емігрантка. І я можу сказати, що еміграція теж може бути травмою. В еміграції є аспекти втрати, як й у біженства. Що таке травма? Це подія, яка раптово негативно вривається у наше життя. У нас є «до» і «після». Воно забирає у нас контроль. Мені під час адаптації було не просто звикнути до ментальності — вона тут інша. У нас займає чимало часу, аби відчути себе вдома. І, я думаю, це найскладніше — відчути себе в новому житті і в новому місці.
НЖ: Скільки часу знадобилося, аби відчути себе вдома, «пустити коріння» та відчути себе своєю людиною у країні?
РД: В Ізраїлі є такий традиційний поділ, за яким репатріанти є емігрантами перші 5 років. Після 10 років нас називають «старожилами». Я відчула себе вдома, коли почала вільно говорити на івриті. Це зайняло декілька років. Найтяжче в адаптації було вивчити мову. А ще — інша їжа, клімат. Треба було звикати до спеки. Коли я приїхала в Ізраїль, було багато терактів. Вибухали автобуси — аби звикнути до цього, теж пішов час. В Ізраїль переїхала з Росії. Я виросла в невеличкому містечку поруч з Санкт-Петербургом. Мій дідусь, бабуся і батько жили в Україні. Вони поховані неподалік Чернігова.
НЖ: Велика кількість людей втікали із зони активних бойових дій з одним лише наплічником, а іноді й без нього. Хтось залишився без житла. Як зуміти жити далі? Як не опустити руки?
РД: Важливо пам’ятати те, що було, і поступово будувати нове. Наш мозок так працює. Часто наш будинок — це гачки спокою, впевненості, стабільності, безпеки. На новому місці потрібний час, аби побудувати знову ці гачки, за які ми чіпляємося. Це не простий процес. Добре мати знайомих чи друзів. Головне — не бути самотніми. Бо це не просто. Важливо розуміти, що це процес. Чим старші ми, тим нам складніше це зробити. Дітям теж важливо мати підтримку — багато обіймати їх, залучити до творчості.
Також треба навчитися проявляти гнучкість. Не боятися йти на роботу, яка не є престижною. Треба вірити, що це тимчасово. Коли я приїхала в Ізраїль, мені було 21 рік. У мене вже була вища освіта, але я працювала й офіціанткою, і в магазині, і в службі підтримки клієнтів. Я завжди любила спілкуватися з людьми. Це було у той період, коли я проходила етап адаптації, а саме — вчила мову, будувала соціальні зв’язки. Важливо бути гнучким, не втрачаючи себе одночасно.
НЖ: Як ви вважаєте, чи варто жити на повну під час війни? Чи все-таки треба відмовитися від якихось благ?
РД: Є така річ, яка називається «провина того, хто вижив». Це відоме явище. Коли відбувається велике колективне горе чи просто щось поруч з нами, ми почуваємось винними через те, що у нас все добре. І далі ми можемо висловлювати солідарність із постраждалими таким чином, що ми живемо так, ніби нам зараз погано, так, ніби ми караємо себе за те, що не з нами відбулося щось погане і що ми живі.
Моя думка — треба жити життям на повну завжди. Часто ми можемо бути опорою для тих, кому важко. Можна жити повним життям і робити щось хороше. Перебуваючи у ресурсі, ми можемо більше допомогти іншим.
Це можуть бути пожертви, телефонний дзвінок до тих, кому важко. Просто вислухати — і це теж буде допомога. Багато тих, хто пережив Голокост, говорять, як важливо продовжувати жити на повну, не дивлячись ні на що. Голокост — це була велика національна трагедія, були люди, які лишилися всередині травми. Були ті, хто втратив багатьох рідних, цілі родини. А були й ті, кого Голокост обійшов стороною. Ми можемо обирати травму, а можемо обирати життя. Звісно, що варто обрати життя.
НЖ: Рут, Ви проживаєте в кібуці далеко від кордону з Сектором Гази. Яка у вас обстановка нині? Чи є військові на вулицях?
РД: У нас є військові у кібуці. Їх небагато, але стільки, щоб вони могли захистити нас у випадку небезпеки. Кібуц — це закрита територія, й військові стоять на в’їзді. До речі, деякі кібуци, які були на кордоні із Сектором Гази, змогли відстрілятися від терористів. Вони закрили ворота і захистили територію. Кібуц — як маленька фортеця.
НЖ: Як пояснюєте дитині наявність людей зі зброєю? Як краще це робити, аби не травмувати дитячу психіку?
РД: У мене четверо дітей. Найстаршому — 12, наймолодшому — 3,5 роки. Розповідаючи про війну, важливо говорити про те, що вони бачать. Я своїм дітям відповідаю у тому випадку, якщо вони щось запитують. В Ізраїлі люди зі зброєю — звична практика. У нас для всіх є обов’язковою служба в армії. Тому можу сказати, що мої діти не дуже цим поки що цікавляться. Вони знають, що наші військові нас захищають. З дітьми важливо говорити відкрито і правдиво. А ще важливо, яким тоном це зробити.
Доросла людина має вчитися контролювати свої емоції. Якщо мамі важко, вона плаче, перенесіть розмову з дитиною. Ви маєте бути спокійними.
НЖ: Рут, а як адаптувати військових до цивільного життя та як війна позначиться на їхній психіці?
РД: В Ізраїлі існуюча система допомоги з’явилася не одразу. З кожною війною ми вчимося чомусь новому. Ми вчимось на своїх помилках — від війни до війни. Кожна держава має знати, що потрібно саме їй. Головне, щоб всі, хто потребують допомоги після війни, могли її отримати. Робота з травмами сильно змінилася за останні десятиліття. Є велика різниця як це було за часів в’єтнамської війни, і зараз. Тож в Україні, аби налагодити процес допомоги, потрібний час. А ще важливо, аби самі військові розуміли, що відновлення — є важливим процесом. Насправді багато людей відновляться самі — без допомоги спеціалістів. Їм буде достатньо простої підтримки родини і друзів. Не всім буде потрібна терапія. З іншого боку, варто проводити роботу у суспільстві, аби люди знали, що таке посттравма і щоб зверталися за допомогою. Одночасно має бути налагоджена структура допомоги людям, які страждають на посттравматичний синдром. Потрібно буде багато спеціалістів з травми.
НЖ: В Ізраїлі лікування, фізична та психологічна реабілітація військовослужбовців — не просто одна з медичних галузей, а питання національної безпеки. Як у вашій країні працюють з посттравматичними синдромами військових?
РД: Ми починаємо працювати з військовими ще до посттравматичного синдрому. Така ж історія із мирним населенням. Всі можуть отримати миттєву кризову допомогу. Вона повністю безкоштовна і доступна для всіх. У військових ця система діє всередині армії. Навіть командний склад та самі солдати навчені деяким технікам, аби на полі бою допомагати одне одному, щоб не розвинути посттравму. Також в самому війську діє систему відсіву людей, які мають ризик виникнення посттравматичного синдрому. Таких людей не повертають на поле бою. Та найголовніше для нас — не допустити появи посттравми. Легше її попередити. Будь-який солдат може звернутися за психологічною допомогою. І він її отримує. У нас є військові психологи, вони намагаються заздалегідь побачити, чи все добре із солдатом.
У нашої армії нема мети загнати якомога більше людей на поле бою — це недоцільно. Буде більше постраждалих.
В Ізраїлі у кожному підрозділі є військовий психолог, який до та після кожного завдання оцінює стан психіки кожного з бійців. Сам командир теж може сказати, щоб звернули увагу на того чи іншого бійця. Та й самі військові теж можуть про це говорити.
НЖ: Рут, на вашу думку, з якими труднощами у першу чергу зіштовхнуться українці та ізраїльтяни після закінчення війни?
РД: Коли ми стикаємося з великими колективними травмами, нам важко усвідомити, як цей світ працює і як ми тепер будемо в ньому жити. Часто травма впливає на нашу довіру до світу. Нам заново доведеться її будувати. Непросто буде повертатися до звиклого життя.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
