«Мій син — хороша дитина, але він краде готівку з мого гаманця»

Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?

Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.

Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.

І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми —  мігранти.

Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».

Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.

‍Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....

Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.

З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії

Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша —  солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга —  берегиня, турботлива мама.

В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.

Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?

Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.

Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.

Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....

Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.

З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.

Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками? Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані. Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.

Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.

У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.

Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли —  особливо на початку повномасштабної війни —  було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі. 

Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів. А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?

У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.

В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.

В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах. 

Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців. У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок. Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку. Чи відчувають цю напругу жінки-біженки? Як би Ти це прокоментувала?

Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.

Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів

Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться. Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива. Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?

Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок —  чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися —  чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.

Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти —  чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?

А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?

Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.

А третій фактор?

Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?

Що мається на увазі?

Втеча від війни —  тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.

Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.

Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?

Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті. 

Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.

‍

Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

Як навчитися говорити з партнером про гроші?

«Ми переїхали до Польщі за два місяці до початку війни. Мій чоловік почув від знайомих, які знайшли тут роботу, що в Польщі пристойніші заробітки й життя спокійніше.

Ми не їхали наосліп. Двоюрідна сестра чоловіка знайшла йому роботу, а нам — квартиру. У нас також були деякі заощадження для початку — на випадок, якщо щось не вийде. Проте все обійшлося. Я доглядала за трьома дітьми, чоловік почав працювати. Ми раділи новому життю, поки його не порушив напад Росії на Україну…

Ви добре знаєте, скільки коштує оренда квартири та утримання дітей

Мама та сестра мого чоловіка залишилися в Україні. У мене немає сім'ї, я виросла в дитячому будинку. Після того, як почалася війна, ми стали допомагати мамі та невістці. Надсилали гроші, посилки. Запропонували привезти їх до Польщі, але вони не захотіли залишати рідний дім.

Завод, де працювала сестра мого чоловіка, був зруйнований, і вона втратила джерело доходу. У мами — мізерна пенсія. Я знаю, що вони не зможуть впоратися без нашої підтримки, але мій чоловік аж занадто їм допомагає. Він посилає їм більше, ніж залишає нам на життя. Ви добре знаєте, скільки коштує оренда квартири та утримання дітей. Добре, хоч є допомога 800+, яка приходить на мій рахунок. Хоч ці гроші він не чіпає.

Мрію поїхати з дітьми в подорож, хоча б на день-два. Але грошей не вистачає

Коли я вказую йому, що ці пропорції несправедливі по відношенню до нас, то чую, що його родина в жахливій ситуації і їм потрібно це компенсувати. Погоджуюсь, що війна, окрім втрати здоров’я, — це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Але мій чоловік має також пам’ятати, що у нього є діти, які ростуть, їм потрібні нові черевики, куртки, а інколи й маленька іграшка.

Зрештою замість того, щоб жити мирно, ми постійно сперечаємося про гроші. Мій чоловік добре заробляє, але ми з цього практично нічого не отримуємо. Я не марнотратна, роблю покупки в недорогих магазинах, вмію готувати смачні страви з недорогих продуктів. Я вважаю себе хорошою господинею і хочу, щоб мій чоловік це цінував. Мені також хоч іноді потрібні косметика та похід до перукаря. Мрію поїхати з дітьми в подорож, хоча б на день-два. Але грошей не вистачає.

Мені набридла ця ситуація, але я не знаю, як опустити чоловіка на землю. Він відчуває провину за те, що залишив свою матір напризволяще, і тепер намагається компенсувати це грошима. Але це гроші і його дітей також»…

Юстина Ричко, психолог з Avigon.pl:

Дуже дякую, що поділилися з нами своєю проблемою. Чудово, що ви з чоловіком знайшли дім і роботу в Польщі і можете жити тут у спокої. Незважаючи на те, що ви вирішили поїхати до Польщі ще до початку війни, її початок мав сильно вплинути на ваше відчуття безпеки.

У партнерстві потрібно навчитися говорити про фінанси, адже це дуже важлива частина життя

Безумовно, ви дуже переживаєте за своїх рідних і друзів, які вирішили залишитися в Україні, незважаючи на небезпеку та невизначеність, що їм загрожує. Пишу це не випадково, тому що, на мою думку, ви повинні співпереживати емоціям свого чоловіка, щоб мати можливість використовувати аргументи, які переконають його у вашій правоті.

Ви пишете, що ваш чоловік значну частину доходів вашої сім'ї відправляє матері та сестрі в Україну. Звідси ваші суперечки і проблеми, а кажуть, що суперечки про гроші найшвидше вбивають кохання. Про це варто пам’ятати, але це не означає, що про це не варто говорити.

Навпаки, в партнерстві потрібно навчитися говорити про фінанси, тому що це дуже важлива частина життя, і в складних ситуаціях компроміс у цій сфері необхідний для збереження хороших стосунків.

Чоловіки, як правило, реалісти, зосереджені на пошуку рішень, тому їх приваблюють раціональні аргументи

Я згодна з вами, що ваш чоловік може почуватися винним перед своєю матір’ю та сестрою, і надсилання їм значної суми грошей може бути способом компенсації за цю ситуацію. Якщо це так, він діє на емоційному рівні, і його буде важко переконати без добре підготовленого аргументу. Я також розумію, чому ви вважаєте, що значна частина зароблених грошей належить вам і вашим дітям. Ви також багато чим пожертвували, щоб побудувати своє життя в іншій країні, і віддавати більшу частину свого доходу комусь іншому здається вам несправедливим. Отже, як ви намагаєтеся досягти компромісу?

Чоловіки, як правило, реалісти, зосереджені на пошуку рішень, і тому їх приваблюють раціональні аргументи. На вашому місці я б подумала, як конструктивно донести ваші аргументи до чоловіка.

Однак перш ніж почати це робити, будь ласка, спочатку подумайте, скільки коштує ваше життя в Польщі та скільки коштує життя сьогодні в Україні. Враховуючи нинішній дохід сестри та матері чоловіка, чи вистачає надісланих їм грошей для задоволення основних потреб? Чи потреби більші? Якби ви зараз жили в Україні, чи могли б ви утримувати себе на такі гроші? Перераховані їм кошти дозволяють більше, ніж гроші, які ви зберігаєте на власні потреби в Польщі?

Зробіть такий розрахунок, дізнавшись, скільки зараз коштують продукти харчування чи засоби гігієни в обох країнах. Будь ласка, відчуйте також становище матері та сестри вашого чоловіка під час війни, а також емоції вашого чоловіка, який залишив цих двох близьких людей у ​​країні, спустошеній війною.

Поточний стан має бути тимчасовим і не може тривати вічно

Якщо ваші розрахунки показують, що кошти, перераховані сім’ї в Україні, дозволяють задовольнити більше потреб, ніж гроші, які залишаються на сім’ю в Польщі, ви отримаєте раціональні аргументи, які допоможуть вам переконати свого чоловіка.

Пам’ятайте, що зазвичай люди мають дуже глибоко вкорінене почуття справедливості, тому звернення до цього почуття, безумовно, може допомогти. Ви також можете проявити добру волю в розмові з чоловіком і домовитися з ним, що зменшувати кількість грошей, які надсилаються сім’ї, можна поступово. Це дозволить йому швидше звикнути до ситуації і прийняти її. Це також дасть йому зрозуміти, що поточний стан має бути тимчасовим і не може тривати вічно.

Я вважаю, що раціональні аргументи допоможуть вам переконати свого чоловіка в тому, що хоча він і намагається відшкодувати матері та сестрі воєнні труднощі, але в нинішній ситуації він завдає шкоди власній родині, тобто вам і вашим дітям.

Посилання на сторінку спеціаліста

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

Як не рубати з плеча і зрозуміти одне одного?

«Ми з чоловіком і чотирьма дітьми від початку війни живемо в Польщі. Ми покинули свою квартиру і все наше життя в Україні. У мене такий характер, що я не вагаюсь, а просто дію. Це для мене рецепт від стресу. Щоб розум був чимось зайнятий, тоді і про проблеми менше думок.

Відразу після приїзду, коли формальності були завершені, я сказала чоловікові, що буду працювати, а опіку за дітьми ми поділимо порівну. В Україні я сиділа з дітьми, готувала, прала, прибирала — була домогосподаркою. У Польщі я вирішила це змінити.

Я знайшла роботу в приватній компанії. Хоча у мене не було досвіду, власники виявились дуже добрими і повірили в мене. Я навчилася всьому з нуля, і мені дуже подобається моя робота.

Керівники ретельно контролюють якість продукції, і я задоволена. Через рік моєї праці мене оцінили, я отримала підвищення. Змогла перейти від виробництва до перевірки. Нарешті я можу розвиватися, і мене цінують не тільки вдома.

На жаль, моєму чоловікові у Польщі не так пощастило у професійному сенсі. Він уже кілька разів змінював роботу. В Україні він керував людьми, а тепер мусить підпорядковуватись. І йому це не подобається.

Зараз він взагалі без роботи. Я намагаюся переконати його шукати нову, адаптуватися до умов, своїм прикладом показую, що можна розвиватися, а його це абсолютно не хвилює. Не знаю, як його стимулювати до дій.

Він уже заявив, що коли закінчиться війна, ми повернемося в країну. А у мене дедалі більше сумнівів щодо цього. Я нарешті повірила в себе та свої можливості. Вивчила нову мову, відкрилась людям. І нарешті відчуваю себе живою, тож не хочу нічого міняти.

Боюся, коли настане час прийняти остаточне рішення, я оберу жити в Польщі. З дітьми, але без чоловіка. Знову повертатися до горщиків я не маю бажання. Можу поєднувати роботу з доглядом за домом. Навіть розриватися між роботою і хатніми обов’язками краще, ніж просто сидіти вдома.

Коли під час однієї з розмов про повернення в Україну я сказала чоловікові, що не зацікавлена вертатись, він здійняв страшенний галас. Звинуватив мене в тому, що я хочу розбити сім'ю і думаю тільки про себе. Оголосив, що діти повернуться з ним, хочу я того чи ні. Але я думаю от що.

Діти скоро стануть самостійними, і в Україні я знову стану кухаркою та прибиральницею. До такої перспективи я не хочу повертатися. Чи є у нас шанс порозумітися? Чи є якесь здорове вирішення цієї ситуації?»

Александра Антонська, психолог на Avigon.pl:

Дякую, що поділилися своєю ситуацією. Бачу, у вас дилема, з якою непросто розібратися. Написане в листі свідчить про те, що ви почали друге життя в Польщі, впорались із переїздом, до того ж знайшли шлях розвитку й професійної реалізації. Ваші навички помітили й оцінили. І це неймовірно важливо для вас.

З іншого боку — ваш чоловік, розчарований своєю поточною ситуацією на роботі, почувається абсолютно навпаки — він відчуває в Польщі регрес. Сильні емоції іноді заважають нам приймати раціональні рішення, ми говоримо щось імпульсивно, не завжди те, що маємо на увазі.

Повернення в Україну чи подальше перебування в Польщі — це дуже важливе рішення. Тому говорити про таке слід у спокої — можливо, під час спільної вечері. Варто сказати про свої почуття і те, що ви не хочете повертатися до тієї ролі, яку грали в Україні.

Я вважаю, що в цій ситуації знайти спільне рішення можливо

Варто відкрито говорити про ваші потреби та очікування. Незважаючи на те, що у вас з чоловіком зовсім різні погляди на поточну проблему, варто пам'ятати, що проблема не повинна розділяти вас і ставити по різні боки, натомість ви маєте протистояти ситуації разом. І підтримувати одне одного.

Ви повинні розуміти мотивацію вашого чоловіка для повернення — він почувається недооціненим у Польщі, відчуває, що не може розвиватися. Разом з тим ваш чоловік має розуміти, що його жінка так само почувалась в Україні.

Не можна втекти від проблеми чи забути про неї

Зупиніться на мить, подумайте про можливі наслідки рішень, а також дайте собі час на емоції, щоб пережити те, що всередині вас.

Зміцнення стосунків з чоловіком також має допомогти. Можливо, ваш чоловік ще не виявив хороші сторони цієї країни. Можливо, варто відвідати місця, які вам цікаві, помітити, що наше життя складається не лише з роботи.

Бажаю вам багато сил і наполегливості.

Посилання на сторінку експерта.‍