Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Місяць блокади: під Сейм вийшли українські активісти
«Жодна акція за останній час не проходить без участі нашого ворога», — учасники антиблокадного мітингу закликали польських депутатів деблокувати кордон
Активісти закликали Сейм припинити блокаду на кордонах. Фото: Sestry
No items found.
6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.
Організаторка акції протесту Вікторія Тріфан (праворуч). Фото: Sestry
«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.
Мітингувальники стояли з антиблокадними гаслами. Фото: Sestry
Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.
— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.
Учасники акції підкреслювали, що у блокаді є російський слід. Фото: Sestry
— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.
Василь Хомин шкодує, що не вийшов раніше на мітинги. Фото: Sestry
Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.
Лист до Шимона Головні. Фото: Sestry
У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Росія систематично і свідомо розстрілює і катує українських військовополонених, захоплює у полон цивільне населення, яке не підтримує так званий «руський мір». А ще — викрадає українських дітей, намагаючись перевиховати, згідно пропагандистських наративів, а деяких забирає у свої родини, змінюючи навіть імена. На дотримання прав людини у РФ не зважають. Sestry поспілкувалися із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем про депортацію українських дітей до Росії, деталі обміну полоненими, злочини ворога щодо українських військовополонених і цивільних та недостатню реакцію міжнародної спільноти на ці випадки.
Повернення полонених
Наталія Жуковська: Про яку кількість полонених — як військових, так і цивільних — зараз йде мова?
Дмитро Лубінець: Насамперед зазначу, що ми не можемо оголошувати число військовополонених — як тих українських військових, яких у полон захопила РФ, так і тих російських військових, які потрапили у полон в Україні. Це питання безпеки. Щодо цивільних людей, то це не полонені. Це незаконно затримані громадяни, яких Росія взагалі не має права позбавляти волі. Станом на сьогодні нам відомо, що близько 14 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти внаслідок російської агресії. Також верифіковано, що в Росії незаконно утримують майже 1700 цивільних. Це ті цифри, про які ми можемо говорити.
Ви як омбудсмен закликали російську владу надати списки військовополонених з України, кого Росія готова терміново повернути. Які найбільші труднощі із поверненням цієї категорії громадян?
Загалом найбільша трудність у тому, що РФ не дотримується норм міжнародного гуманітарного права та Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Водночас міжнародне гуманітарне право передбачає, що обміни полоненими мають проводитися після закінчення бойових дій. Виняток — тяжкопоранені або тяжкохворі, які підлягають репатріації навіть під час збройного конфлікту. Це прописано у Женевських конвенціях. Тому, зважаючи на це, хотів би зупинитися на двох моментах. По-перше, наразі ми проводимо обміни військовополоненими під час збройного конфлікту. Жодна країна світу цього не робила. Це вперше в історії. Те, що станом на сьогодні ми повернули 3767 наших громадян і провели 58 обмінів — це справді важливий результат. По-друге, на жаль, РФ мала б безумовно повернути всіх тяжкопоранених, тяжкохворих, а також українських жінок, але вона цього не робить. Хоча це прямо передбачають Женевські конвенції.
Перший жіночий обмін. 17 жовтня 2022 року. Фото: STR/AFP/East News
Щоб зрушити процес щодо цього Україна створила змішану медичну комісію — для того, щоб об’єктивно визначати стан здоров’я військовополонених. Цю норму Женевських конвенцій застосовували лише двічі з середини XX століття — під час війни у В’єтнамі та ірано-іракської війни. Змішані медичні комісії складаються із кількох експертів. Її члени повинні висувати пропозиції стосовно репатріації військовополонених, їхнього виключення з-поміж репатрійованих або стосовно відстрочки рішення до подальшого огляду. Ми сподіваємося, що це буде крок до того, щоб РФ створила аналогічну змішану комісію у своїй країні. Але станом на сьогодні Росія ще досі цього не зробила. Ще однією проблемою є те, що Кремль використовує емоції родичів українських військовополонених. Агресор свідомо робить ті чи інші маніпуляції, щоб впливати на настрої всередині нашого суспільства.
Зупинка обмінних процесів, пропаганда у соцмережах, списки людей, яких нібито Україна не хоче забирати, — це все навмисні дії Росії. РФ просто грається людьми, використовуючи їхній біль
Останній обмін відбувся 18 жовтня. Тоді вдалось повернути військовослужбовців, які, у тому числі, були засуджені РФ до довічного ув’язнення, а також бійців «Азову». Від чого залежать формування списків наших військових на обмін?
Ми працюємо над тим, щоб повернути всіх наших громадян, але щодо військовополонених, то перевага надається тяжкопораненим, тяжкохворим, а також жінкам. Ми подаємо російській стороні різні пропозиції та різні списки. Усі українські військовослужбовці, які є в реєстрах Національного інформаційного бюро, автоматично потрапляють у списки на обмін. Не залежно від їхнього статусу: чи це зниклий безвісти, чи підтверджений МКЧХ військовополонений. Україна ставиться до всіх однаково і працює над поверненням із полону кожного. Я завжди на цьому наголошую.
Також у нас є цифра, що серед усіх повернутих з російського полону, близько 40% тих, хто вважався зниклим безвісти. Тому постійна подача списків на обмін усіх захисників і захисниць — це один із шляхів пошуку людей. Україна завжди намагається шукати різні способи, щоб повернути своїх громадян. Як приклад, коли мусульмани світу відзначали закінчення посту Ораза-Байрам, а католики — Великдень, Україна стала ініціатором здійснення обміну військовополоненими, котрі сповідують іслам та є католиками. Однак запропоновані списки РФ проігнорувала. Чи можливо тут пояснити логіку Росії? Питання риторичне.
Повернені українські військові із російського полону. Фото: Офіс Омбудсмана
У чому найбільша складність із поверненням цивільних полонених?
Цивільні — найскладніша категорія для повернення. Особливо з огляду на те, що Росія не має законних підстав для їхнього затримання. Відповідно до міжнародного гуманітарного права, цивільна людина мала б бути звільнена негайно. Однак РФ чхає на це, викрадає цивільних, катує їх, утримує у місцях позбавлення волі. Якщо дивитися на складність щодо повернення, то безумно найбільша проблема — верифікація даних про цивільних: коли й де викрали людину, де вона перебуває зараз. Росія не надає жодної інформації.
Станом на сьогодні верифіковано, що в місцях позбавлення волі у РФ перебуває близько 1700 цивільних. Але ми розуміємо, що ці цифри значно більші
Росія систематично і свідомо вчиняє злочини. На мою думку, за викрадення цивільних посадовці РФ мають отримати нові ордери на арешт від Міжнародного кримінального суду, оскільки даний вид злочину може бути кваліфікований як злочин проти людства.
За даними видання Associated Press, РФ планує до 2026 року створити 25 нових «виправних колоній» і шість інших центрів утримання під вартою цивільних на окупованих територіях України. Що загалом відомо про стан утримання українських полонених? Наскільки відомо їхнє місцерозташування?
Росія не надає жодної інформації про цивільних. У більшості випадків нам не відоме ані їхнє місце, ані стан, в якому вони зараз перебувають. Звісно, що є винятки, коли вдається отримати інформацію про людину через міжнародних партнерів або ж іншими способами. Однак це не дуже великий відсоток. Щодо стану утримання цивільних, то Росія катує і застосовує найжахливіші тортури щодо них. Усі цивільні перебувають у неналежних умовах утримання, без медичного забезпечення, належної кількості їжі та води. Їх місяцями можуть утримувати у катівнях та підвалах.
Нам усім відома історія українки Олени Пех. Нещодавно її вдалося звільнити з російської неволі. Жінка була змушена повернутися до тимчасово окупованої Донеччини, де доглядала хвору після інсульту маму. Після незаконного затримання українку катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл. Незаконно засудили. В Олени розвинулася низка хвороб. Це лише одна, з десятків тисяч історій того, що РФ робить із нашими людьми.
Олена Пех після звільнення з полону. Фото: HANDOUT/AFP/East News
До того ж, ще з 2014 року на тимчасово окупованих територіях поширене «насильницьке зникнення» людей. У кожному окупованому населеному пункту РФ створює катівні.
Як Росія реагує на українські запити щодо місця перебування українських полонених? Як треті країни можуть допомогти із цим питанням?
РФ дуже рідко надає будь-яку інформацію. У більшості випадків ворог ігнорує наші запити, дає відписки. Щодо допомоги з поверненням цивільних ми вже публічного говорили про Катар і Ватикан.
З Катаром ми мали низку комунікацій щодо повернення українців додому, а завдяки Ватикану нам вдалося повернути 28 червня цього року 10 наших громадян в Україну
Також задля повернення українців активно працює робоча група пункту 4 Формули миру. На її засіданнях, яких відбулося вже 7, ми порушуємо питання повернення додому всіх громадян без виключення: дітей, цивільних, військовополонених. До засідань групи на постійній основі долучаються близько 50 країн світу та 7 міжнародних організацій: МКЧХ, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, ОБСЄ, ЮНІСЕФ, ЄС, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Координатор системи ООН в Україні.
Я завжди відзначаю зусилля Канади та Норвегії, які є співголовами робочої групи. Також нагадаю, що ми створили Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб. До першого її засідання доєдналися 52 країни світу і міжнародні організації. Проте навіть на тому, що в нас уже є, ми не зупиняємося. Наприкінці жовтня цього року в Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру Формули миру, в якій я брав участь у складі української делегації. Її учасники ухвалили спільне комюніке, головним аспектом якого стало узгодження Монреальського зобов’язання. Це ключові механізми для повернення наших людей додому. Сподіваюся, що це комюніке працюватиме й ми побачимо реальні результати. Також, як ще один результат, конференції — буде створена група країн, яка тісно співпрацюватиме з Україною для збору та пошуку детальної інформації про українських військовополонених, незаконно затриманих цивільних і викрадених дітей.
Дмитро Лубінець: «Ми створили Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб»
Росія дозволила головному омбудсмену Туреччини Шерефу Малкочу відвідати місця, де утримують українських військовополонених. Чого Київ чекає від цього візиту?
На мою думку, ще дуже рано говорити про будь-які результати. Насамперед варто дочекатися, щоб це справді відбулося. Ми можемо очікувати багато, але не забуваймо з яким підступним ворогом ми воюємо.
Знущання і розстріл росіянами українських полонених
Прокуратура Донецької області розпочала розслідування чергового воєнного злочину росіян. Йдеться про ймовірний розстріл шістьох полонених українських воїнів. Це вже не перший такий випадок. Щоразу за вказаними фактами ви звертаєтеся до ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Якою є їхня реакція? Чи реагують вони взагалі на це?
На жаль, належної реакції ми не бачимо. ООН фіксує у своїх звітах такі страти, іноді озвучує публічно, але цього не достатньо. Потрібні конкретні кроки, щоб такі злочини зі сторони окупантів припинилися.
На мою думку, МКЧХ також публічно має заявити про порушення Росією норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Адже страти українських військовополонених — це свідома політика РФ
Такі воєнні злочини толеруються вищим керівництвом Росії. Водночас реакції міжнародної спільноти на ці події не бачимо. Ордерів на арешт для воєнних злочинців за страти військовополонених досі немає. Тому, я завжди після кожного відомого мені випадку страт, направляю листи до ООН та МКЧХ, аби вони фіксували ці порушення. Принаймні те, що ми можемо зробити сьогодні — продовжувати світовим організаціям відкривати очі на злочини Росії.
Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених та понад 2 100 за фактами катування цивільних. Про які саме катування йде мова? Як фіксуються ці катування і як їх можна використовувати у подальшому для міжнародного суду — як фіксацію здійснених РФ військових злочинів?
За даними ООН, понад 95% українських військовополонених зазнали тортур у Росії. Ідеться про побиття, катування електричним струмом. До того ж росіяни проти українців у полоні застосовують фізичне і психологічне насилля. Вони не тільки б’ють, катують, змушують стояти на морозі полонених, цькують на них собак. Вони й психологічно тиснуть: кажуть, що вдома на полонених ніхто не чекає, змушують вчити й співати кожного ранку гімн Росії. Навіть неналежні умови утримання — це вже своєрідні тортури. Лише уявіть, що відчуває людина, яку кожен день годують ложкою каші й майже не дають води. Або яку тримають у тісній камері, змушують стояти і не дозволяють присісти. Це жахливо. Повернуті з полону розповідають такі історії, від яких мороз йде шкірою.
Діти і їхня доля
Росія депортувала та примусово перемістила майже 20 тисяч українських дітей. Однак це лише приблизні цифри. Про яку кількість насправді може йти мова?
За різними даними, сама Росія підтверджує, що вивезла понад 700 тисяч українських дітей, але списків не надає. Насправді ми не знаємо реального числа викрадених дітей, але воно значно більше ніж 20 тисяч. Хоча навіть це дуже велике число. Якщо кожного дня з цих двадцяти тисяч повертати хоча б одну дитину — Україні знадобиться понад 55 років.
Під час повернення українців додому. Фото: Офіс Омбудсмана
1001 дитину вдалося вже повернути Україні з окупованих територій та РФ. Де саме перебували ці діти? Який механізм повернення викрадених дітей?
Ми намагаємося зібрати інформацію про те, куди депортують українських дітей. Наразі за відомими даним, їх вивозять до Володимирської, Омської, Ростовської, Челябінської, Саратовської, Московської, Ленінградської областей, Краснодарського краю та на острів Сахалін. Тобто навіть у найвіддаленіші регіони. Водночас нам відомо, що дітей розміщують і на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не надають інформацію про них, а максимально її приховують. Доволі часто переміщують їх у різні місця, регіони. Це для того, щоб нам було важче повертати наших дітей.
Мілітаризація та індоктринація викрадених українських дітей: наскільки це масштабне явище? В який спосіб РФ це робить? Яка фінальна ціль Росії — зробити українських дітей російськими громадянами чи є ще інші?
Депортуючи і примусово переміщуючи українських дітей Росія має конкретну ціль — знищити їхню ідентичність. Це явище дуже масштабне, бо кожна дитина, зазнає перевиховання.
Ще з 2014 року РФ проводить політику мілітаризації дітей: залучає їх до руху «Юнармія», кадетських шкіл. Також Росія просуває отруйні наративи, що їхня рідна Україна — це ворог, з яким треба боротися зі зброєю в руках
Змінюють уявлення дітей про історію та війну. Роблять це для того, щоб не просто змінити українську ідентичність. Для Росії наші діти — це нове покоління солдат. Саме тому є непоодинокі випадки, коли ще неповнолітнім дітям уже приносили повістки в російську армію. Зі системною російською політикою знищення української ідентичності дітей можна ознайомитися у спеціальній доповіді «Переопилені». Це вже друга спеціальна доповідь Офісу Омбудсмана. Перша мала назву «Нерозквітлі». У ній йшлося про депортацію та індоктринацію українських дітей. Представники РФ продовжують і відправляти українських дітей «на лікування».
Так, гуманітарний штаб «Єдиної Росії», повідомив, що з часу його заснування у квітні 2022 року до квітня 2024 року вони відправили 1500 дітей з окупованої території України та Бєлгородської області РФ до федеральних клінік «на лікування» і зупинятися у цій «допомозі» не планують. Також росіяни всиновлюють українських дітей з окупованих територій і часто відслідкувати їхні долі майже нереально. Так, у квітні 2024 року стало відомо про ще один випадок. Росіянка взяла під опіку хлопчика, якого з окупованої території Донецької області разом з братом та сестрою вивезли в Росію та помістили в інтернат у Підмосков’ї. Взяти брата та сестру дитини прийомна матір відмовилася. 16-річній сестрі хлопчика російський суд в опіці також відмовив. В результаті хлопчика усиновили, а його особисті дані — ім’я, прізвище, по батькові та місце народження — змінили, незважаючи на спротив самої дитини.
Чоловік зустрічає своїх дітей, вивезених до підконтрольної Росії території. Фото: SERGEI CHUZAVKOV/AFP/East News
Режим Лукашенка з 2021 року до червня 2024 року перемістив щонайменше 2219 українських дітей з окупованих територій на територію Білорусі. Такі дані оприлюднили у своєму звіті українські та білоруські правозахисники. Відомі імена конкретних чиновників, причетних до депортації маленьких українців. Чому досі немає ордеру на арешт Лукашенка та його прибічників, як це є у випадку Путіна та Львової-Бєлової?
Це питання можна поставити у багатьох випадках. Чому немає ордерів на арешт за викрадення цивільних? Чому немає ордерів на арешт за катування й страти військовополонених?
Які санкції існують проти викрадачів українських дітей?
Насамперед — дипломатичні. Відразу зазначу, один із підсумків роботи на міністерській конференції у Монреалі — це те, що Канада готує новий пакет санкцій проти Росії через депортацію українських дітей та інших цивільних громадян. На мою думку, запровадження санкцій — це один із методів тиску на РФ. І він насправді дієвий.
Україна розширила переговорну групу, яка займається підготовкою обмінів військовополоненими. Як це впливає на ефективність, власне, обмінів?
Першочергово це питання Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зі своєї сторони я можу говорити лише про мою комунікацію — це взаємодія між омбудсманами двох країн: України та РФ.
Під час зустрічі з уповноваженою з прав людини у РФ. Фото: Офіс Омбудсмана
До речі, нещодавно бачився з Тетяною Москальковою, уповноваженою з прав людини в РФ. Зустріч відбулася на кордоні з Білоруссю за участі МКЧХ. Як її результат — ми домовилися про репатріацію тіл загиблих, обмін списками військовополонених, яких відвідали обидві сторони, і обмін листами. У тому числі започаткували новий формат — передали листи від родичів українським військовополоненим у РФ. Іноді у мене запитують, як мені спілкуватися з представницею РФ? Знаєте, я, роблю все можливе аби захистити інтереси українців і повернути їх із російської неволі додому.
Процедура підписання контрактів відбулася в рекрутинговому центрі. Його розгорнули при генеральному консульстві України в Любліні.
Після підписання контрактів група добровольців вирушила на військовий полігон Збройних Сил Республіки Польща для проходження базового військового вишколу, який триватиме 35 днів. Далі військовослужбовці зможуть продовжити навчання за обраними військово-обліковими спеціальностями на базах НАТО в Європі, розповів представник командування Українського легіону, підполковник Петро Горкуша:
— На сьогоднішній день до рекрутингового центру «Українського легіону» надійшло майже 700 заявок від громадян України, які проживають у Польщі, Чехії, Німеччині, Ірландії та інших країнах. Після проходження військово-лікарської комісії, відповідних перевірок і підписання контрактів вони також приєднаються до лав легіону.
— Це важливий крок, що демонструє рішучість українців, які, перебуваючи за кордоном, готові захищати свою Батьківщину. Наше консульство, разом з посольством та усіма українськими дипломатичними установами у світі підтримує Український легіон та надає всебічну підтримку всім охочим приєднатися до його лав, — наголосив Генеральний консул України в Любліні Олег Куць.
Рекрутинговий центр Українського легіону в Любліні продовжує прийом заявок від громадян України. Заявки можна подати через офіційний сайт Українського легіону або через українські консульства і посольства в Європі.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/670064b9371ecfa3749d7347_8f98b1a7b04779a144640363f279fdba2fe1e982.avif">Український легіон у Польщі розпочав набір добровольців</span>
Український бренд жіночого одягу VOVK — бізнес сміливий. Вони першими довели, що напис на бирці «Зроблено в Україні» звучить гідно, й ніколи не ховалися за примітивним «Мade in Italy», як це досі робили інші. В умовах повномасштабного вторгнення компанія змогла вивести бренд на міжнародний ринок і зробила його упізнаваним у Польщі. Нині вони мають амбітну мету — відкрити тут 100 магазинів одягу.
Тетяна Вовк, співзасновниця бренду жіночого одягу VOVK, має хороше бізнес-чуття. Вона завиграшки могла б написати книгу про розвиток ритейлу в часи турбулентності із унікальними кейсами для бізнес-шкіл. VOVK існує на українському ринку уже 13 років, має упізнаваність до 80%. П’ятдесят українських офлайн-студій одягу VOVK нині успішно працюють, фабрики відшивають звичну «базу», а клієнтки зберігають вірність улюбленому бренду. І все це — попри військові загрози і щоденні обстріли.
Україна: бізнес у війні
Серце нашого бренду — власне виробництво. Першу фабрику в Києві ми відкрили 10 років тому. Це серйозний фундамент, який унезалежнює нас від багатьох факторів, а також основа успіху. Власне виробництво дає можливість дотримуватися необхідної якості одягу і вчасно випускати колекції.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що чотирма фабриками у різних містах і локаціях ми неабияк перестраховуємо себе. Нині ми відшиваємо понад мільйон одиниць одягу на рік. Це приблизно два мільйони метрів тканини. Увесь одяг VOVK проходить п’ять етапів перевірки контролю якості — починаючи з тканини, фурнітури, якості крою, обробки кожного шва, випуску готової продукції
Маємо більше 600 співробітників. Зараз в Україні активно шиють військовий одяг, тож складно розміщувати замовлення — на швачок є велика конкуренція. Торік ми встигли набрати 150 швачок. Попит на одяг VOVK зберігається, тож восени ми були змушені звертатися до підрядника, бо не встигали усе відшивати.
Зараз — ідеальний час для розвитку. Бо в багатьох опускаються руки, хтось не вірить у майбутнє. А ми в цей момент заходимо на кращу локацію, домовляємося про вигідні умови оренди
Робимо те, що маємо робити, як бізнес — розвиватися, заробляти, давати робочі місця. Зараз запустити бізнес простіше, аніж це було до 2022 року. У майбутньому попит на нерухомість зросте, усе почне дорожчати і домовлятися буде набагато важче.
На бренд VOVK працює більше 600 працівників
Нас називають «українською Zara». Приміром, якщо клієнтка хоче купити класичні штани — відомо, що вона зайде і в Zara, і у VOVK. Ми знаємо, що таке бути конкурентами із Zara, Н&М, Reserved. Коли з початком повномасштабної війни усі ці магазини зачинилися, приблизно п’ять українських брендів почали активно розвивати свої мережі. Коли великі ритейли повернулися, в українських виробників стався відтік клієнтів. Натомість на нас це ніяк не позначилося — ми так само розвиваємося, бо звикли до умов конкуренції. Цікаво, що коли в Україну повернулися Н&М, ми почали приростати ще більше.
Ми — соціальний бренд, підсвічуємо важливі питання про Україну, про наших людей. Ми взяли в пріоритет говорити про людей, які нас захищають, і про те, що маємо дбати про їхнє життя після війни
До Дня незалежності України ми випустили ролик, у якому знялася військова з ампутацією. Неймовірний збіг, але перший магазин, до якого вона зайшла після лікування, була саме студія VOVK у Мукачевому. Торік ми на власний страх і ризик відкрили локацію у Сумах. Ми чекали на неї чотири чи п’ять років. І ось закривається російський мережевий магазин, і нам її пропонують. У нас був вибір? Вибору не було, бо така пропозиція може ніколи не статися. Але це на наш ризик, бо укриття у торговельному центрі немає, а Суми — близько до кордону з Росією. За місяць — відкриття нової локації у торговельному центрі Києва. Серед цілей — 20 нових локацій в Україні і 100 — у Польщі.
Польща: шлях помилок
Перед виходом на польський ринок ми прокрастинували. Спостерігали, як відкриваються і закриваються українські бізнеси у Польщі, перестраховувалися і відтягували. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну прискорило процес. У 2022 році, коли я через воєнні дії опинилася у Варшаві, відвідала виставку ритейлу. Від початку перших консультацій до відкриття бізнесу у Польщі минуло більше року. Підготовка і безпосередньо відкриття зайняли ще п’ять місяців.
Це були п’ять місяців маленького пекла. Я у жодному разі не негативлю. Але якщо бізнес в Україні працює добре, треба мати увазі, що в Європі його відкрити буде набагато складніше
Серед найбільших наших помилок на польському ринку — невдало підібрана локація, орієнтація на українського покупця замість місцевого польського, відкриття інтернет-магазину через рік та інші.
Невдало підібрана локація
Для відкриття першої магазину-студії ми обрали торговельно-розважальний центр «Blue City» у Варшаві. Орієнтувалися на доволі високий трафік українців (тут розміщується ДП «Документ», українська школа. — Авт.). Але, як показав досвід, потрібно було акцентуватися насамперед на польського покупця.
Тож довелося пригадати український досвід, коли останні гроші з обороту віддаєш на оренду. Дванадцять років тому на нашій першій локації у Києві виторг першого місяця становив нуль — на усіх шести касах. За увесь період у «Blue City» каса з нулем була один раз або двічі. Тому це ще непоганий результат.
У Польщі дуже дорого облаштовувати вентиляцію, протипожежне обладнання. Тож якщо трапиться приміщення для бізнесу, в якому вже облаштовані готові комунікації, — ви виграли лотерею
Важливо подбати про пожежобезпечність, згідно з місцевими засадами. Для наших магазинів ми багато років замовляємо шпалери на німецькому заводі RASCH. Але для «Blue City» нам довелося друкувати спеціальні пожежостійкі шпалери. Моя найбільша помилка — я затверджувала цю локацію у телефонному режимі. А потрібно було приїхати і «відчути» енергетику: буде працювати чи ні?
Акцент на українок, а не на польок
Однією з наших помилок було орієнтуватися на українського покупця у Польщі. Адже українки знають і розуміють наш бренд, а польки — ні. Ми ментально різні. Коли українка йде торговельним центром і бачить новий магазин, вона туди зайде, бо їй цікаво — помацати тканину, подивитися ціни. Полька — не зайде, бо їй не відомо, що це за виробник. Зате у польських споживачів добре діє система рекомендацій.
Наші польські клієнти в захваті, що ми в Україні виробляємо якісний і гарний одяг у часи війни. Але їм треба все це спробувати
Як буває у нас — українська клієнтка щось наміряла, а грошей немає. Тож вона дістає 200 доларів із потаємної кишеньки сумки. Тим часом польські покупці ретельно планують свої витрати, тут вони більше подібні до німців.
У бренді VOVK визнають, що первісно у Польщі орієнтувались не на того покупця
Звісно, у магазин у Варшаві ми почали одразу набирати наших українок. Але зрозуміли, що польським покупцям важливо, щоб вони чули свою мову без акценту. Коли вони вчувають акцент, починають ставитися інакше. Нам треба було трохи часу, щоб до цього дійти. Коли ми розпочинали бізнес у Варшаві, 80% наших покупців становили українки, 20% — польки. Зараз відсотки вирівнялися — 50% на 50%.
Відкриття інтернет-магазину лише через рік
Магазин ми відкрили 9 березня 2023 року, а інтернет-магазин — лише на початку серпня 2024 року. На «розкачку» цього магазину потрібно ще як мінімум пів року. Ми втратили час, коли клієнти просили посилання на нашу польську Інстаграм-сторінку, а її не було. Здавалося б, банальні речі — ведення соціальних сторінок бренду мовою ринку. Але нам знову знадобився час для усвідомлення цього.
Українки побачать фото, знайдуть ціну. Якщо треба — зайдуть на сайт. Але тут наш пріоритет — польський покупець. Спочатку потрібно було запустити онлайн, а лише потім виходити офлайн
Проблема з логістикою
Ми відкрилися пізніше від запланованого, бо поставки продукції затримали на кордоні. Українські митники не хотіли випускати товар через те, що пластикові тримачі для бирок їхали у коробці, що була підписана китайською мовою. Натомість польські митники неохоче нас впускали. Продукція приїхала через три тижні після того, як ми її відправили з України. Щодня ми сплачували за простій. А це дуже великі суми. Тим часом логістичні витрати закладені у 10% вартості речі.
Торік ми розмірковували, чи будемо експортувати, а чи шукати виробництво у Польщі. Ми поїхали у Лодзь на швейні виробництва — відвідали одне, друге, третє. Зрозуміли, що це швидше цехи на 15-20 співробітників. Не всі зразки вони були готові відшивати. Кажуть: «Ось це зможемо, а ось це — ні». А нам такий підхід не можна, у нас же колекція! Там були великі питання щодо якості, а по вартості — просто космос.
На найбільшому виробництві у Лодзі, де якість нам підходила, нам озвучили ціни: крій і пошиття базового жакета без додаткових елементів — 80 zl, складнішого — 100-120 zl. А нам їх треба продавати по 300 zl. Зрозуміли, чому великі бренди фешн-групи Inditex (бренди Zara, Bershka, PULL&BEAR та інші. — Авт.) відшиваються у Бангладеш, Індії, Пакистані. Саме тому в Лодзі одне подібне виробництво — на це просто немає запиту.
Звернення за консультаціями до польських компаній
Темп руху людей, які живуть у Польщі, ментально не такий, як наш. Поляки — любителі не поспішати. Якщо в Україні ти приходиш на юридичну консультацію, то за кілька годин отримуєш величезний об’єм інформації. Тут інакше. Ми платили юристам 300 євро за годину, а отримували відповіді на 7-8 питань. Щодо решти 38-ми питань, нам казали: «Я на це відповідей не маю. Ідіть отуди». Як у нас в Україні? Якщо керівник юридичного відділу чогось не знає, то він розбереться. Тут так не працює.
Така ж історія була з бухгалтерами, доки ми не знайшли українців, які відкрили у Польщі свої ліцензовані контори. Це спростило життя і одразу пришвидшило процес. Те саме — з будівельниками. Ми спочатку працювали з польською компанією, і нам дуже все затримували по строках. А для нас це — штрафи і зайві витрати. Згодом ми знайшли на ринку українську компанію і вони все нам швидко зробили.
Наступне — платіжні системи, які нам не хотіли підключати. Місцеві компанії не пропускали нам це все, а відповідають вони один раз на день електронним листом. Через це відкриття локації затримали ще на більш як чотири місяці.
І ось ми вже відкриваємося у суботу, а пожежний у четвер о 16.30 каже: «Я прийду в понеділок, бо в мене скоро закінчується робочий день». В Україні теж можуть не поспішати, але завжди можна пояснити і домовитися по-людськи.
На відкритті локації одна клієнтка, яка працює у банківській системі, сказала, що нам дуже пощастило, що ми встигли отримати платіжний термінал під відкриття. Зараз український компаніям видавати термінали не поспішають.
Недостатньо уваги до Польщі через перевантаженість роботою в Україні
Ми недостатньо часу займалися польським проєктом. По-хорошому, потрібно було переїхати до Польщі на 4-6 місяців. Люди і команда дуже надихаються тим, що власник бізнесу залучений у процес. Як показує український досвід, це дуже класно працює. Коли на початку повномасштабного вторгнення я виїхала у Варшаву, то за два місяці відчула, що маю повернутися. Важливо було показати, що я з людьми.
Коли я приїжджаю на фабрику, працівники дуже люблять, щоб ми всі зібралися, поговорили. Я можу бути і хорошим, і злим поліцейським, важливо — що поряд
Бек-офіс знаходиться в Україні, і з перших днів це стало проблемою. Люди в Києві розділились на два табори: хтось хотів розвиватися тут, а хтось ні — навіть із доплатою за новий напрямок. На залагодження цієї ситуації ми витратили більш як пів року. Внутрішньо це було дуже непросто.
Я знаю, що подібне траплялося із командою Sister’s Aroma (український б’юті-бренд, присутній на польському ринку. — Авт.). Ми навіть консультувалися, як вони із цього виходили.
Робота над помилками
Я не бачу необхідності змінювати ДНК бренду для Польщі. Ми порівнювали себе із польськими брендами і оцінили наш ринок у 100 локацій. Зараз шукаємо нові приміщення для студій та плануємо відкриття стріт-локації.
Наше правило нині: нова країна — новий інтернет-магазин, а потім все інше
Зараз ми запустили інтернет-магазин і найняли підрядників з просування з досвідом роботи в Європі. Через три місяці після відкриття почали формувати команду маркетингу — нині працює четверо співробітників, усі українці, але троє з них дуже добре володіють польською мовою.
Бренд VOVK не зупинятиметься лише на Польщі, але й підкорюватиме інші європейські країни
Коли 13 років тому ми вийшли на ринок, то одразу позиціонували себе як український бренд і виробник. Тоді всі боялися заявити про себе як про український бізнес. Важко було це переломити в людях. Коли казали: «Це український бренд», люди вивертали річ і починали обдивлятися всі шви і виточки. Потім почалася Революція Гідності, й українського виробника почали підтримувати активніше. Далі ми вже активно розвивалися.
Основний момент на ринку — позиціонування. Ми спочатку заявили, що в своєму сегменті ми — бренд №1 в Україні, через 6-7 років досягли цього за фактом. Вкладали людям у голови, що ми — бренд. І останні кілька років показуємо його цінність
Наше завдання зараз — щоб про нас говорили якомога більше. Для цього ми почали активно залучати польських блогерів, менші й більші місцеві бізнеси. Я була налаштована оптимістично і планувала відкривати тут по 20 локацій на рік. Зараз розумію, що перші два-три роки треба поспостерігати. Ми й надалі розвиватимемо європейський напрямок, хочемо відкритися по всій Європі, але почнемо із Польщі.
Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.
У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».
«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії
І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».
Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.
Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь
Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.
Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.
Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.
Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент
Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?
Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.
З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію.
Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться
І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.
У ніч на 17 листопад росіяни після кількамісячної перерви здійснили комбінований удар по об’єктах енергетики: запустили 210 ракет та безпілотників. Сили оборони збили 144 ворожі цілі, однак російська атака пошкодила три з пʼяти працюючих ТЕС компанії ДТЕК. В Україні поновились відключення електроенергії. Чи можливо українцям пройти цю зиму зі світлом та теплом, як захистити інфраструктуру від російських ударів та що можна зробити у своїй оселі, щоб підстрахуватись на випадок тривалих відключень — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Після останніх російських обстрілів українці знову живуть в режимі світло за графіком. На вашу думку, як найближчим часом може розвиватися ситуація?
Олександр Савченко: Я аналізував заяви експертів, профільного міністра, прем'єр-міністра стосовно енергетичної готовності до зими. До останніх ударів у них у всіх переважала думка — якщо не буде нових атак, нових пошкоджень, то Україна може досить легко пройти цю зиму. Тільки у випадку дуже великих мінусів на вулиці передбачалося відключення в певних регіонах, але на 2–3 години. Після останніх атак пішли трошки інші заяви, що ми можемо справитися і відновити пошкодження приблизно за 2–3 тижні. Під час цього періоду, коли ремонтують зруйновані потужності чи розгортають нові, будуть відключення. Зараз відключення тривають у всіх регіонах і добре, що за графіком. Десь більше, десь менше, але типова картинка — 4-8 годин відключення по всіх регіонах України.
Думаю, це буде тривати ще десь тиждень-два, якщо, звісно, не буде нових обстрілів і нових руйнувань
Які міста, на вашу думку, в зоні найвищого ризику і матимуть найбільший дефіцит енергії?
Важко сказати, куди ворог завдає більше ударів, але поки що міста, по яких Кремль б'є найбільше — це Дніпро, Харків, Одеса, Суми. У Києві досить важка ситуація. Тому оці великі міста найбільш проблемні, але завтра все може змінитися: можуть зруйнувати станції і в інших регіонах. Тож дуже важливо все ж таки продовжити децентралізацію постачання енергії, децентралізацію мереж, дублювання мереж, що в принципі відбувається. Як заявляють офіційні особи, на деяких станціях вже зосереджені резервні можливості для швидкого відновлення, є резервне обладнання, і якщо буде виведене з ладу основне, то буде заміна, її швидкість — десь 2-3 тижні.
Чоловік світить ліхтариком під час відключення світла в Києві 19 листопада 2024 року, спричиненого масованою атакою 17 листопада. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News
У червні після масованих обстрілів енергетичних об’єктів Володимир Зеленський говорив, що до кінця року Україна збирається побудувати 1 гігават розподіленої генерації. Як рухаються справи в цьому напрямку, чи можливо виконати цей план до кінця року?
Офіційні цифри такі, що з початку війни Україна втратила 9 гігаватів. Це рівно половина того, що було до війни. Очевидно, були якісь потуги наростити генерацію, але я поки що маю сумніви, що це взагалі можливо за короткий час побудувати чи відновити 1 гігават. Думаю, цифри менші, але водночас і людей стає менше. Ми все ще спостерігаємо негативну динаміку по населенню, а значить і по бізнесу. Люди виїжджають, ворог захоплює території. І тому зараз я би не наважився давати ґрунтовний аналіз, скільки нам вистачить, якщо ми відновимо після цієї останньої атаки.
Але багато не вистачить і я давно казав, що сім'ї мають думати самі про це: встановлювати генератори, а уряд має стимулювати всіма своїми ресурсами, щоб були газові генератори
Вони досить потужні, економічні, порівняно з бензиновими чи дизельними. Багато людей за літній період почали встановлювати більше сонячних батарей, які в принципі вже досить суттєвий вклад дають і в енергетичний баланс, і для самозабезпечення. Такі процеси йдуть, але вони дорогі. Держава заявила, що ми зменшуємо бюрократію, але на словах це зроблено, а на практиці все ще дуже важко. Наприклад, якийсь будинок ОСББ чи якийсь бізнес-центр хоче встановити в себе газовий генератор, треба отримувати дуже багато дозволів, йде дуже багато часу на підготовку проєктів. По ідеї, уряд має брати все це на себе: тобто бізнес купив генератор і проплатив мінімально можливу ціну за приєднання цих додаткових потужностей до електромереж. Поки що за все треба платити. Може трошки менше, ніж було, але все ще такі процеси бюрократичні в нас є.
Встановлення сонячних батарей у Києві. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP/East News
Що можна зробити, щоб мінімізувати наслідки ворожих обстрілів для енергетичної інфраструктури?
Продовжувати встановлювати резервні потужності, будувати нові енергозберігаючі потужності. Це все можна робити і зараз, навіть під час обстрілів. Більше інвестувати, більше допомагати бізнесу і людям, запроваджувати енергетику сонця, газу і все більше й більше йти на децентралізацію.
Бо раніше домінувала така централізована система і вона була не погана, але дуже ризикована
У мене була така цікава ідея, щоб якісь країни брали на себе шефство над якимось регіоном щодо збільшення енергетичної спроможності. Це і генерація, і розподіл, і забезпечення резервним обладнанням, а може новим обладнанням. Треба справедливо перерозподіляти електроенергію та працювати з нашими партнерами, які допомагають. Польща, наприклад, допомагає і експортувати електроенергію до України, і з обладнанням. Тобто тут універсального рецепта нема, треба робити все, що тільки можливо. Але головне, що треба чесно казати бізнесу і людям: ви самі про це маєте дбати також.
Наскільки висока ймовірність, що росіяни битимуть по АЕС?
Я не думаю, що вони будуть бити по самих атомних станціях, але будуть бити по розподільчих мережах і мережах живлення, що вони зараз практикують на Запорізькій АЕС, зараз там знову аварійна ситуація — дві гілки живлення зруйнувані. І це супер екстремальна ситуація: вони захопили станцію як терористи, а безпеку її забезпечуємо ми з України, подаємо туди електроенергію, щоб тримати її у відносно безпечному стані.
Я думаю, що потрібно — і це напевно вже зроблено — щоб всі наші АЕС були захищені дуже потужними засобами протиповітряної оборони середньої дальності, тобто, щоб не підпускати ворога, його ворожі ракети, шахеди, щоб вони не руйнували інфраструктуру атомних станцій
І також треба просити, знову ж таки, Сполучені Штати, щоб F-16, які у нас є, почали працювати. Це найбільш ефективний засіб знищення, скажімо, шахедів, аде вони мають бути інкорпоровані в систему захисту. А їх в Україну передали «кастрованими», там по суті немає озброєння. Тому потрібно негайно надати відповідне озброєння.
Про яке озброєння йдеться?
У контексті дозволу бити по російській території треба дати ще декілька тисяч ракет і керованих бомб. Вони не дуже дорогі ці ракети, якщо «Атакамс» коштує 3 мільйони, то ці ракети — менше мільйона. І їх досить багато не лише у Штатах, а й в інших країнах. Дві-три тисячі ракет для F-16 могли б вирішити проблему захисту нашої атомної енергетики. Треба сміливіше йти на такі кроки. У нас є ще два місяці. 20 січня буде якась нова реальність, але до 20-го можна знищити багато ворожої техніки, і літаків, і ракет.
Зараз дещо почалося, але, щоб ці всі дії мали вплив, наприклад, на захист нашої енергетики, треба знищувати не одну базу на день, чи один штаб на день, а принаймні п’ять–шість.
Тому й «Атакамсів» має бути не 50-60, а 500 і інших ракет — дві-три тисячі. Ці ракети могли б вирішити проблему захисту наших енергетичних об'єктів процентів на 99
В Україні почався опалювальний сезон, чи готова теплова інфраструктура до зимового періоду?
Загалом непогано готова, може і не на 100 відсотків, але проблема інша. Система, яка у нас в більшості включається, вона погано реагує на зміни в температурі. Дуже багато будинків підключені в цілому, тобто, всередині квартири не можна регулювати надходження тепла, немає лічильників. Наприклад минулої зими було так, коли вже температура десь 0 і вище, а йде дуже багато тепла. Тобто, немає реакції на зміну теплових режимів, через це люди більше платять, у нас плата за тепло на рівні Парижа чи Лондона. Старі будинки, старі приміщення — вони не регулюються, а тим, хто постачає електроенергію, тепло, їм це вигідно.
А для постачання тепла система підготовлена непогано. Просто треба йти далі і не забувати, що ми живемо в ринковій економіці, і споживач має право також зменшити споживання тепла. Тільки запровадження таких технологій для старих будинків, приміщень, і офісних, і для людей, і для бізнесу, я думаю, могло б зекономити процентів 30, не менше, споживання тепла. Це й гроші, це й вугілля, це й газ.
Що б ви порадили зробити, як підготуватись, щоб перезимувати максимально зі світлом і теплом?
Треба купувати інвертори та акумулятори. Треба це робити, треба інвестувати особливо зараз, взимку перед можливими обстрілами. Це перше. Хто живе за містом, ставити сонячні батареї, плюс ці ж інвертори і акумулятори, тоді можна протриматися десь 5 годин без електроенергії. Генератори, вони споживають досить багато бензину, але більш надійні. Їх треба ставити, хто тільки може. Якщо ви пройдетесь зараз Києвом — майже кожна кав'ярня, кожен магазинчик мають генератор, хто більше, хто менше. Водночас це негативно впливає на екологію, шуму багато і досить дорога річ.
Олександр Савченко радить встановлювати газові генератори. Фото: Ukrinform/East News
Великим компаніям, бізнес-центрам я би рекомендував йти на встановлення газових генераторів. Це десь в тричі буде дешевше, ніж енергія на бензині, але ця технологія потребує більших інвестицій спочатку
Тобто все знову впирається в гроші. Могла б долучитись держава, минулої зими нам поставили енергетичного обладнання десь на мільярд доларів. Я би на місці влади пішов на безкоштовну роздачу таких технологій, а потім вони би брали плату на рівні, який є і зараз. Не все обладнання, яке у нас є, зараз інтегровано в енергетичну систему. Західні партнери, коли виділяють нам потужні генератори могли б ставити умову — безкоштовно їх передавати на місця, робити якісь резервні потужності. Це такий практичний бік, але також — більше ППО від наших партнерів якомога більше далекобійної зброї. Якщо вже сказали «А», треба сказати «Б».
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
