Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Оксана Нечипоренко — лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні, директорка найбільшої освітньої волонтерської ініціативи в Україні GoGlobal, а також співзасновниця українського фонду «Masha Fund», що проводить програми психологічної реабілітації жінок. У перші дні війни організувала і досі очолює Кризовий координаційний центр у Варшаві. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, було доставлено за допомогою Центру. А ще Оксана Нечипоренко — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала нагороду, якою хоче відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталія Жуковська: Оксано, ви неодноразово говорили про те, що завдяки своїй діяльності хочете виростити нову генерацію українців. Якою ви її бачите?
Оксана Нечипоренко: Ми вже маємо нову генерацію українців, яку називаємо кодовим словом — «покоління перемоги». Вони розвиватимуть країну після війни. У нас є велика кампанія з цією назвою, де ми говоримо про цих дітей, які так швидко подорослішали і взяли на себе відповідальність за те, що відбувається у державі. Вони відповідальні та активні. Багато з них пережили окупацію, живуть під обстрілами, але паралельно волонтерять, створюють свої проєкти, допомагають ЗСУ та переселенцям. Це прямо покоління мрії. Ми маємо надати їм всі інструменти для того, щоб вони робили те, що задумали, тому що вони більш розвинені і свідоміші за нас. Я у 10-му класі не знала, що таке благодійна організація або ж волонтерство. А вони це вже не просто знають, вони це все роблять.
Війна забрала у них дитинство — і наша задача не тільки перемогти ворога, але й дати їм всі можливості реалізуватися
НЖ: На вашу думку, як війна змінила сучасне покоління? Чим вони відрізняються від своїх однолітків у світі?
ОН: 100% вони відрізняються. Насамперед відповідальністю. Вони готові взяти на себе обов’язок за те, що відбувається з ними, з їхньою громадою, селом, селищем, містом чи навіть державою. Вони максимально включені в те, що відбувається у країні. Не забувайте, що це покоління, яке спочатку було у карантині через COVID-19, а потім вони змушені були спуститися у бомбосховище. Їм хочеться соціалізації, вони не до кінця розуміють, що їм не дуже комфортно бути в соціумі. Тому це теж виклик. До того ж вони швидко подорослішали, по-іншому дивляться на життя. Їм властива усвідомленість і розуміння, що всі потенційні проблеми у світі не є абстрактними.
НЖ: Наприкінці 2022-го року ваша освітня фундація GoGlobal оприлюднила дані дослідження про довготривалі наслідки війни і вплив на освітян. Воно показало, що 54% вчителів перебувають у стані професійного вигорання, а 75% школярів мають прояви стресу. Розкажіть детальніше, з якими проблемами стикаються як викладачі, так і діти.
ОН: По-перше, вчителі не хочуть визнавати, що перебувають у стані психічного вигорання. Якщо запитаєте у них: «Чи у вас все ок?», то, за статистикою, 50% скажуть, що в них все добре. А якщо запитаєш інакше: «А у ваших колег?», то вони скажуть, що 90% колег не ок. Але ми всі розуміємо, що вони говорять про себе. Викладачі не хочуть визнавати, що їм насправді важко. Навчання під час війни — не проста річ. Ті, хто народився за часів Радянського союзу, відчули на собі наслідки системи, де психологічна допомога була табу. Вчителі мають усвідомити, що їм також потрібно працювати зі своїм психічним здоров'ям. Це новий навик, який вони вчаться здобувати. Але коли ми запитали, яка їм потрібна допомога, то всі сказали: «Дайте нам інструменти роботи з дітьми в класі, роботи зі стресом, з травмою». Не забуваймо, що зараз всі теми стали травматичними. Раніше було інакше. Вчитель міг запитати на уроці: «Розкажи, як ти провів своє літо? Розкажи про своїх домашніх тваринок, про свій дім». А тепер всі ці теми можуть тригернути травму. Діти під час знайомства тепер запитують одне в одного не як тебе звати, а звідки ти? У кожному класі є переселенець, є дитина, яка щось втратила. Та й освітні втрати в Україні величезні. Нещодавно були оприлюднені дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти, спрямоване на оцінювання здатності 15-річного учнівства застосовувати знання й уміння з читання, математики та природничо-наукових дисциплін. — Авт.). І, наприклад, з англійської мови наші учні відстають на рік. З математики — на 2 роки. Тому викликів надзвичайно багато.
Це нова реальність, в якій ми живемо. І паралельно, коли ти бачиш, що дітки не втратили віру у життя, любов, мотивацію щось робити і творити, то це не може не надихати
НЖ: За час повномасштабної війни Росія атакувала понад 3,5 тисячі закладів освіти в Україні. Половина з них — школи. Чому Росія прицільно знищує українську освіту?
ОН: Вони розуміють, що освіта — це майбутнє. Наприклад, зараз, коли українки ухвалюють рішення, повертатися в Україну чи ні, то перше питання, чи є школа, куди дитина може піти і чи є лікарня, якщо щось трапиться. Це важливо для тих, хто повертається. Ми з вами говоримо про мільйони українок і українців, які зараз за кордоном. Школа — це про наше майбутнє. Росіяни не просто прицільно знищують наші навчальні заклади, вони, окупувавши наші території, вже на другий день привозять свої підручники і змушують дітей вчитися за російською програмою. Ворог чітко розуміє, що школи — це інструмент формування психіки, менталітету і характеру. Ми з вами боремося і за виживання і за майбутнє. І чим більше вони знищать шкіл, тим більше вони розуміють, що нам буде важче відновлюватися. Ми втрачатимемо молодь, буде відтік населення з України.
НЖ: Оксано, ви також є співзасновницею “Masha Fund” — найбільшого українського фонду, що проводить програми психологічної реабілітації жінок. З якими проблемами найчастіше до вас звертаються жінки?
ОН: Наш фонд працює з жінками, які стали жертвами війни з точки зору сексуального насильства та воєнних злочинів. Ми стикаємося з страшними історіями. Може це звучатиме пафосно, але ми віримо, що допомагаємо відроджувати жінок, повертаємо їм інтерес та жагу до життя. Багато з них потрапляють до нас, коли вже не мають бажання жити, не можуть пережити те, що з ними сталося. Йдеться переважно про військовополонених, цивільних бранців, жертв воєнних злочинів, сексуального насилля і тортур.
НЖ: З якою найбільш вражаючою людською історією за період війни довелося зіткнутися вам?
ОН: Найбільше мене вражають історії дітей. Коли вони клепають елементи для дронів, танцюють вальс на руїнах своєї школи, записують відео, діляться ним і збирають гроші для ЗСУ. Коли дітки відновлюють театральну традицію у своєму навчальному закладі, тому що вірять, що це важливо. Коли жінка знаходить себе заново і їде запускати свій бізнес або знаходить себе в іншій професії. Коли діти всією школою подають петицію про збір підписів за визнання Героєм України свого односельчанина, який загинув, врятувавши 20 побратимів на фронті. Ці всі історії поступово формують тебе і ти розумієш, що не маєш права бути засмученим чи втомленим. У тебе завжди будуть сили. Ти не маєш жодного права відступати. Тим більше, якщо ти живеш у достатньо захищеному теплому Києві.
НЖ: Як витримуєте психологічно, пропускаючи щодня через себе стільки болю? Що допомогає триматися?
ОН: Фізично допомагають крапельниці. Часом ходжу до психолога, перевіряю, як у мене справи, використовую технології заспокоєння, відпочинку, дихання, медитації. Головне — усвідомити, що твоє ментальне здоров'я не так легко прокапати крапельцями. Це набагато важча робота за догляд за тілом. По-друге, шукайте натхнення. І третє — святкуйте життя, відчувайте його.
Дозволяйте собі якісь незвичні речі. Ми з вами розуміємо, що завтра може не бути. Тож будьте щасливі сьогодні
НЖ: Історія свідчить, що у складні часи саме роль жінки стає надважливою. Чи вірите ви у силу сестринства? Чи здатні жінки, об’єднавшись, змінити світ?
ОН: Моя віра щодо цього величезна. У травні 22-го року ми зібралися зі співзасновницями нашого жіночого фонду і вийшли на нашу місію — відродити жінку для того, щоб вона відродила Україну. Ми щиро віримо, що чоловіки, які нас зараз захищають, — відповідають за функцію вижити. А ми з вами будемо відповідати за функцію жити. Як ми будемо жити далі? Яка це буде якість життя? Як ми потім їх приймемо після перемоги і змінимо наш соціум для того, щоб вони відчували себе огорнутими любов’ю. Ми розуміємо, що на нас, жінок, дуже багато функцій ляже. У нас буде фізично менше чоловіків, вони будуть в іншому стані. Буде потрібна інша енергія — не війни, а розбудови миру. І це можемо зробити тільки ми. Війна показала, настільки у нас мужні чоловіки і надзвичайно сильні жінки. Від волонтерок до медиків, снайперок, лідерок величезних фундацій. Тому я вірю у жіночу силу, енергію — і надзвичайно вірю у сестринство.
НЖ: У чому сила сестринства?
ОН: Мені здається, що без жіночої енергії нам не вдасться розбудувати довготерміновий мир. Я маю на увазі не перемир'я, а те, яку Україну ми маємо побудувати. Нам потрібно буде знайти нове дихання. Українці навчилися бути героями, помирати за країну, а нам треба навчитися жити за неї щодня. Розбудовувати, платити податки, боротися з корупцією. І це більше про жіночу енергію. Це про надзвичайне сестринство, як ми вміємо об'єднуватися і допомагати один одному. І це саме те, що врятує нас, тому що разом ми сила.
НЖ: Повномасштабна війна вас застала у Варшаві. Чи були у вас думки, що Росія піде на цей крок?
ОН: Так, я розуміла, що буде велика війна. Всіх своїх я ще за кілька місяців попередила про ймовірний наступ. Говорила, аби вони продумали алгоритми виїзду із Києва, запаслися їжею, генераторами. Декілька місяців я чула, що я — псих. Однак я все ж таки вивезла свою родину в Ужгород за місяць до початку повномасштабної війни. Сама ж планувала бути у Києві. Однак мої американські друзі витягнули мене на один день на конференцію у Польщу. 23 лютого я мала прилетіти, а 24-го — повернутися назад. Утім, я не змогла повернутися до Києва ще впродовж наступних двох місяців.
НЖ: У перші дні війни ви організували Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу українцям — гуманітарну, консультаційну та комунікаційну…
ОН: На другий день повномасштабної війни я пішла у наше посольство у Варшаві і сказала: «Доброго дня, я хочу допомогти». Вже через місяць у нас було 12 логістів, які займалися всією гуманітарною допомогою. Ми зайняли перший поверх посольства України у Варшаві і назвалися «Кризовим координаційним центром». До нас телефонували і говорили: «Привіт, ми вам відправили літак, прийміть його». Згодом, перший поверх ми фактично перетворили у пресцентр України в Польщі. В якийсь момент у нас працювало до 50 людей. У нас був слоган: «Україна не спить — і ми не спимо». Ми жили у посольстві.
НЖ: Як виглядає ситуація з допомогою зараз — через два роки війни?
ОН: Кризовий координаційний центр досі є, але вже немає такої паніки, все налагоджено працює. По-друге, немає такої кількості гуманітарних вантажів. Та і потреби у нас не такі, як були на початку повномасштабної війни.
НЖ: А як ваше життя змінила війна?
ОН: Ми живемо тепер тільки війною. У нас немає довгострокових планів. Є план перемогти — і все, що ти можеш зробити для цього, ти це робиш. Ти заточив всі свої фонди, всю свою роботу на перемогу. Це як окреме життя. Зовсім інше, яке було до 24 лютого 2022-го.
НЖ: Як думаєте, чи повернуться українці з Європи після перемоги? Що для цього має зробити держава?
ОН: Держава має підготувати механізми повернення, зокрема інфраструктуру. До того ж має сказати, що ми на вас чекаємо і ви нам потрібні. Треба не розділяти суспільство на тих, хто тут, і на тих, хто там. Це неприємно. Мені здається, що надзвичайно важливо, аби ми розуміли, що ми всі українці і ми всі потрібні Україні. Точно не треба звинувачувати когось, хтось не вдома і не під обстрілами і не розуміє, що таке не спати у травні 25 днів.
Нам треба не допустити цього страшного поділу на свій-чужий. Ми всі свої. У нас чужих достатньо
НЖ: А якою б ви хотіли бачити Україну після перемоги?
ОН: За право жити у незалежній, вільній державі ми платимо занадто велику ціну. Тож ми не можемо дозволити собі залишити все, як було. Ми маємо докорінно змінити країну. У нас змінився суспільний запит на справедливість, гідність, свободу. Ми маємо перемогти у 2-х війнах: із зовнішнім ворогом, який хоче знищити нас, та із внутрішнім, який не виживе у країні демократії та верховенства права. Йдеться про перемогу над корупцією, кумівством, безвідповідальністю. А ще — ми маємо зберегти єдність та силу сестринства. Бути єдиним фронтом та тилом. Для нас давно вже немає нічого неможливого.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
