Ексклюзив
20
хв

Люди з заліза, або Superhumans

‍«Нам важливо, аби наші пацієнти виглядали не жертвами війни, а суперлюдьми» — Ольга Руднєва про новий центр протезування

Наталія Жуковська

Центр береться за складні випадки протезування

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя. 

Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.

Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?

Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.

НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.

ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.

Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.

НЖ: Як довго ви там волонтерили?

ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.

Ольга Руднева вивчала досвід за кордоном, як налагодити процес протезування

НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію. 

ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.

НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?

ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам. 

НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?

ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.

Центр має свій підхід до пацієнтів

У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.

НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?

ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.

НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?

ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.

НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?

ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.

НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів? 

ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.

Ольга Руднєва розповіла, в чому унікальність центру

НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?

ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.

НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?

ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.

НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?

ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.

Ольга Руднєва бере енергію від тих самих залізних людей

НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?

ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.

НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?

ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.

НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?

ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress