Економіст Олександр Савченко: Без механізму покарань європейські санкції просто ігноруватимуть

Важкий 2024-й, тривожний 2025-й. Україна заходить у новий рік, наближаючись до третьої річниці повномасштабного вторгнення РФ. Ситуація на полі бою є невтішною. Сам Президент Володимир Зеленський визнає, що Україні зараз бракує сил, щоб повернути тимчасово окуповані території військовим шляхом. У цей час з усіх рупорів лунають заклики до миру. Але Росія не демонструє реальної зацікавленості у переговорах, а її бажання знищити Україну досі залишається пріоритетом Москви. Хто та як сприятиме миру? Чи вдасться досягти справедливих домовленостей? І чому Польща може відіграти ключову для України роль наступного року? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів естонський парламентар, голова комісії Рійгікогу в закордонних справах Марко Міхкельсон. 

Мир у 2025 році

‍Марина Степаненко: Після різдвяної атаки РФ на Україну Президент Джо Байден підтвердив готовність США постачати зброю Києву. Тим часом польський прем’єр Дональд Туск припустив, що переговори щодо війни Росії проти Україні можуть розпочатися цієї зими. Враховуючи обидві заяви, як західні країни можуть збалансувати військову підтримку України із зусиллями зі створення умов для тривалого миру?

Марко Міхкельсон: Як на мене, то все дуже просто. Якщо ми запитаємо себе, в першу чергу українці запитають у себе, що потрібно зробити, аби закінчити цю війну справедливим миром, який гарантуватиме, що Україна захистить свій суверенітет і територіальну цілісність і перебуватиме у безпеці від будь-яких подальших спроб агресії з боку Росії, то зараз я бачу лише один спосіб досягти цього: ми маємо забезпечити потужнішу військову допомогу Україні.

Зараз ситуація на полі бою не сприяє ані Україні, ані тим силам в Європі або на Заході, хто хотів би зупинити російську агресію і встановити тривалий мир. Але проблема в тому, що Росія взагалі не зацікавлена в переговорах.

Та й як ми можемо сідати за стіл переговорів з агресорами, які хотіли б знищити не тільки Україну, але й зруйнувати архітектуру безпеки щонайменше в Європі?

Тому я думаю, що слова президента Байдена та деяких наших лідерів у Європі були покликані донести наступну думку: аби досягти миру, ми повинні створити умови для цього миру, в першу чергу, в інтересах українців. Лише постачання необхідної зброї, зняття всіх обмежень на її використання проти ворога, допомога у відновленні балансу на фронті — ось, що є абсолютним пріоритетом, або має ним бути, коли йдеться про те, що робити далі.

І ми не повинні потрапляти в пастку переговорів, сподіваючись, що ці переговори створять якусь стабільність або мир, або навіть припинення вогню

Ми бачили з боку Росії протягом багатьох років, а не лише останнім часом, що вони не зацікавлені в дотриманні будь-яких домовленостей. І їхні стратегічні цілі не змінилися. І саме тому західні країни разом з Україною повинні чітко визначити, чого ми хочемо досягти і як ми можемо це зробити.

Президент Зеленський послідовно заявляв, що мирні переговори не можуть відбутися без повного виведення російських військ. Наскільки реалістичною є ця передумова у 2025 році, враховуючи поточну динаміку на місцях, і які альтернативні підходи могла б розглянути Україна, не ставлячи під загрозу свій суверенітет?

Я думаю, що президент Зеленський мав на увазі кінцеву мету України у цій війні. Очевидно, що ми не можемо просто погодитися з тим, як Росія фізично змінює кордони в Європі за допомогою агресії. Отже, передумова про виведення військ актуальна не лише для України — повна територіальна цілісність суверенної країни в Європі повинна поважатися.

Так чи інакше, сьогодні ми розуміємо, що реальність є дуже складною для України. І це тому, що західні партнери не поспішають надавати їй достатню підтримку. Ми повинні нарешті зрозуміти, що якщо ми боїмося Росії, то Україна її не боїться. 

Ця боротьба є екзистенціальною, але вона не лише про Україну. Вона також про європейську архітектуру безпеки і майбутнє безпеки в Європі. І ми повинні підтримати Київ, щоб Україна опинилася у сильнішій позиції, ніж вона є зараз, коди дійде справа до переговорів.

Командувач Сил оборони Естонії Андрус Мерило висловив думку, що у випадку замороження конфлікту в Україні Росія виглядатиме переможцем на міжнародній арені, надіславши світові сигнал про те, що окупація території іншої держави стала «нормою». Як перегляд кордонів іншими країнами та ініціювання нових конфліктів вплине на глобальну архітектуру безпеки? Та чи готовий світ до такого виклику?

Я повністю згоден з генералом Мерило. Такої ж думки всі, хто ухвалює рішення в цій частині світу — не тільки в Естонії, але й серед країн-однодумців, які розуміють, що стоїть на кону. Ми бачимо, що Росія воює не лише проти України. Ми бачимо, що відбувається в Грузії. Так, їхні методи відрізняються, це не відкрита агресія, але вона є політичною.

І ми бачимо масоване втручання Росії у політику в Молдові, Румунії, інших країнах, про які ми, можливо, ще не знаємо. Ми бачимо постійні гібридні атаки або саботажні теракти по всій Європі. Зовсім нещодавно ми стали свідками відключення ліній електропередач і телекомунікаційних кабелів, які з'єднують Фінляндію з Естонією. І це вже третій випадок за останні 14 місяців, коли судна, пов'язані з Росією, пошкоджують підводну інфраструктуру в Балтійському морі. Отже, ми маємо розуміти, що Росія, за великим рахунком, веде проти нас гібридну війну. І саме тому ми не можемо розглядати агресивну війну проти України як окрему подію.

Це набагато більший геополітичний виклик, який РФ та її прихильники — Китай, Північна Корея та Іран — кидають західному світу. І метою цього є не лише зміна архітектури європейської безпеки, де Росія матиме перевагу, але й зміна правил гри на світовій арені. І в цьому, очевидно, зацікавлений Китай.

Отже, зараз ми перебуваємо у глобальному конфлікті, а найкритичніша боротьба триває в Україні. І саме тому йти на переговори зараз, коли Росія має як ініціативу, так і бажання знищити Україну — це було б повторенням Мюнхену 1938 року (Мюнхенська угода — документ, який дозволив Німеччині анексувати Судетську область у Чехословаччини без війни. Рік потому, у 1939, Адольф Гітлер порушив домовленості і захопив всю Чехословаччину. — Авт.). ‍

Майбутнє Європи 

‍У 2025 році Польща обиратиме нового Президента. Серед головних претендентів на найвищу посаду країни чинний мер Варшави Рафал Тшасковський і голова Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький. Як може змінитися підтримка України Варшавою, а також чи очікувати Києву перезавантаження відносин зі своїм сусідом? ‍

Я думаю, що Польща відіграє надзвичайно важливу роль як у безпосередній допомозі Україні, так і у зміцненні східного флангу НАТО. І я не маю жодних сумнівів, що хто б не став президентом Польщі наступного року, зовнішньополітична й безпекова лінії не зміняться, а можливо, навіть посиляться. Польща, як і ми, розуміє, що стоїть на кону, обидві наші країни дуже добре розуміють історію і ворога.

‍Польща також головуватиме в Раді ЄС у 2025 році. Як Варшава формуватиме пріоритети Євросоюзу у цей час, зокрема щодо України та європейської безпеки? 

Головування в ЄС іноді переоцінюють, адже воно триває лише шість місяців. До того ж, перше півріччя 2025 року буде часом певної невизначеності — нова адміністрація прийде до влади у США, а наприкінці лютого очікуються дуже важливі вибори в Німеччині. Окрім того, нещодавно розпочав роботу новий склад Європейської комісії. 

Очевидно, що безпека стане одним з ключових пріоритетів як для Варшави, так і для всього ЄС. Сподіваюся, протягом наступних кількох тижнів ми почуємо від Єврокомісії пропозиції щодо того, як інвестувати більше в оборону. Польща у цьому питанні може бути прикладом для наслідування, адже вона є провідною країною у НАТО, яка витрачає понад 4% ВВП на оборону. Варшава також має глибоке розуміння поточної ситуації в Україні.

Окрім того, я сподіваюся, що після лютневих виборів у Німеччині відносини між Варшавою і Берліном однозначно зміцняться. І Польща, і Німеччина, і, можливо, також третя частина Веймарського трикутника, Франція, відіграватимуть у найближчі місяці чи навіть роки дуже важливу роль задля єдності Європи, яка має бути достатньо сильною, щоб стримати  будь-яку загрозу, яка може виникнути на наших кордонах.

Головування Польщі в Раді ЄС — це історичний момент у багатьох відношеннях. І саме тому воно може створити дуже цікаву і позитивну динаміку всередині ЄС

Ми також знаємо, що Польща, як і Естонія, є сильним прихильником розширення ЄС. Наступного року дуже важливо підтримати підготовку України на її шляху до зближення з Євросоюзом.

Володимир Зеленський вважає, що головування Польщі та Данії у 2025 році повинні стати історичними для України. Чи зможуть Варшава та Копенгаген забезпечити прорив у переговорах про вступ України до ЄС?

Це не залежить від Польщі, Данії чи когось іншого. Це залежить українського уряду, парламенту, але в першу чергу від українського народу. Вони мають переконатися, що виконані всі необхідні кроки, що досягнута відповідність усім критеріям. Але знову ж таки, я не бачу реальної можливості для України стати членом ЄС поки не завершиться агресивна війна з боку Росії.

Найважливішим для України є досягнення довгострокових гарантій безпеки

І тоді ваша країна буде здатна виконати усі умови, щоб стати членом ЄС. Шлях Естонії від подачі заявки до повноправного членства тривав 10 років. Україні може знадобитися щонайменше стільки ж часу. У будь-якому випадку, найважливіше, що ми повинні зараз зробити — це розставити пріоритети. І пріоритет номер один — це, звісно, забезпечити перемогу України в цій війні. Який би мир не був досягнутий, він повинен відповідати інтересам, суверенітету і територіальній цілісності України. І ключовим моментом тут є запрошення України до НАТО.

І я щиро сподіваюся, що Україна стане членом Альянсу до того, як стане членом ЄС, або це станеться одночасно. Але знову ж таки, ми не повинні забувати про цей подвійний шлях (вступ до НАТО та ЄС. — Авт.), тому що для України не існує третього варіанту для захисту свого суверенітету й європейського майбутнього, окрім як отримати найсильніші гарантії безпеки, які є у вільному світі. І це — НАТО.

‍Ви вже згадували про вибори у Німеччині у 2025-му. Лідер Фрідріх Мерц зауважив, що у разі перемоги — готовий висунути РФ ультиматум про припинення бойових дій в Україні. Якщо Москва не погодиться на це впродовж 24 годин, то Берлін поставить Києву крилаті ракети Taurus та дозволить бити ними вглиб російської території. Чи стане передача такої зброї реальним інструментом тиску на Росію?

Треба розуміти, що ці заяви лунають на тлі передвиборчої кампанії. Подивимося, що буде 23 лютого (день дострокових парламентських виборів у Німеччині. — Авт.). Безумовно, Мерц має всі шанси стати новим канцлером. Але є інше питання: хто увійде до парламентської коаліції? ХДС/ХСС не зможуть керувати Німеччиною самостійно. Вони повинні обрати партнерів.

Ми розуміємо, що Росія активно втручається у німецькі вибори, коли йдеться про ультраправі чи крайні ліві партії на кшталт Альтернативи для Німеччини чи Альянсу Сари Вагенкнехт. Ці політсили можуть отримати близько 20-25% місць у Бундестазі але їх не візьмуть до коаліції. Залишаються СДПН, або Зелені, або Вільна демократична партія.

Опісля постане питання, як ця коаліція сформулює свої пріоритети з точки зору допомоги Україні. Важливо також розуміти, який меседж ми почуємо з Вашингтона після 20 січня, коли президент Трамп вступить на посаду.

Хай би там що, я вірю, що зміна канцлера у Німеччині все ще може принести Україні хороші звістки

Глобальні наслідки інавгурації Трампа 

‍20 січня Дональд Трамп присягне на вірність Америці та її народу. Якими можуть бути потенційні наслідки плану новообраного президента Трампа виступити посередником миру між Україною та Росією і як це може вплинути на територіальну цілісність України та її прагнення до членства в НАТО? 

Існує багато спекуляцій щодо того, що може статися, коли Трамп стане президентом. Зараз важливо не вдаватися до спекуляцій, а дочекатися реальних дій. Генерал Кіт Келлог, якого Трамп номінував на посаду спеціального посланця з питань України, зараз працює над пропозиціями, які можуть надійти від Білого дому. Очевидно, що у Вашингтоні існують люди, які хочуть, щоб ця війна закінчилася якомога швидше. Але ми всі також знаємо, що Трамп любить бути переможцем.

Він не хотів би, щоб після закінчення цієї війни його вважали лузером або людиною, яка не принесла обіцяний мир

Є певні позитивні моменти. Після виборів низка західних лідерів говорили з Трампом і він налаштований дослухатися до їхньої думки, зокрема, що стосується способів закінчити війну в Україні.

І я сподіваюся, що у Вашингтоні зрозуміють, що перед будь-якими домовленостями, Україна має отримати набагато сильнішу військову підтримку, щоб переломити ситуацію на фронті, а потім рухатися далі до врегулювання. Моя особиста думка полягає в тому, що ця війна не може закінчитися нічиєю. Мінськ-3 або потенційний Мінськ-3 — це не вихід.

Ця війна закінчиться або перемогою України, або перемогою Росії. І я сумніваюся, що нова адміністрація у Вашингтоні захоче почати свій чотирирічний термін з тріумфу РФ. Отож, закликаю не спекулювати

Чи очікуєте ви, що у 2025 році Трамп може спробувати перекласти усю підтримку України на Європу, аргументуючи це тим, що війна в Україні ближча до Брюсселя, аніж до Вашингтона? Чи ЄС готується до такого сценарію, та що робитиме у такому разі?

Європейські країни мають зрозуміти, що час, коли вони мали розкіш захищатися, будучи частиною НАТО і перебуваючи за спиною США, добіг кінця.

Ми, наші партнери і союзники в Європі повинні зараз швидко і багато інвестувати в оборонний сектор. Часи «мирних дивідендів» закінчилися, я не кажу, що назавжди, але на багато років вперед. Тому цілком природно, що Європа має бути готовою інвестувати більше коштів у допомогу Україні.

Є кроки, які потрібно зробити, зокрема, вони стосуються конфіскації заморожених активів Росії. Це в першу чергу питання до наших бельгійських друзів і союзників

Є питання і до країн, які сьогодні витрачають менше 2% ВВП на оборону — це не ті суми, які сьогодні можуть усіх задовольнити. Естонія зараз витрачає 3,4% свого ВВП на оборону. Ми поступаємося лише Польщі. Вважаю, що від європейських країн потребуються більші зусилля — не через прихід Трампа до влади, а через війну, яка зараз триває в Європі.

Якою ви бачите роль європейських союзів на кшталт Нордично-Балтійської вісімки, до якої також приєдналася Польща, у формуванні європейської стратегії для забезпечення довгострокової військової підтримки України?

Країни Північної Балтії, Польща, а також низка інших держав-однодумців розуміють, що стоїть на кону і наскільки серйозною є російська агресія, яка загрожує не лише Україні чи її майбутньому, а й глобальному майбутньому. 

Ці європейські держави найбільше допомагають Україні, якщо говорити з точки зору ВВП на душу населення. Вони демонструють сильни політичний інтерес, а також тиснуть на інших, щоб Європа робила більше. Це стосується і санкцій проти РФ, і інвестицій в оборону. Вони також виступають за постачання Україні того, що їй дійсно потрібно, аби вижити в цій битві. 

Що є позитивним сьогодні, ми бачимо, що є загальне розуміння серед усіх країн-членів НАТО, в першу чергу в Європі, що загроза серйозна і ми повинні консолідувати наші зусилля, щоб бути готовими боротися за нашу спільну свободу і безпеку. І найкращий спосіб зробити це — підтримати стратегію перемоги України і переконатися, що, якщо є можливість укласти мир, то сідати за стіл переговорів треба тільки тоді, коли це може забезпечити справедливий мир для України і для всіх, хто хотів би жити у спокої найближчі роки і десятиліття. Отже, ведеться постійна робота серед союзників. І це бачать наші супротивники і вороги, які хотіли б, щоб Європа та США були розділеними.

Ми повинні розуміти, що і в європейських, і в американських інтересах триматися разом, бути здатними захищати ті правила і норми, які допомогли нам, як вільним націям, вижити в цьому турбулентному світі

Титульне фото: imago/Florian Schuh/EAST NEWS

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Sestry.eu поспілкувалися з Аліною Коушик — ексміністеркою в уряді Світлани Тіхановської, а з осені 2024-го — головною редакторкою телеканалу «Белсат». В ексклюзивному інтерв’ю ми поговорили про репресії в Білорусі та майбутнє країни, а також про роль медіа у перемозі демократії і спільну боротьбу українців та білорусів за європейський вибір.

Марія Гурська: Як злочинна політика Лукашенка і війна в Україні вплинула і впливає сьогодні на ваше життя і вашої родини? 

‍Аліна Коушик: Я б дуже хотіла дожити до тих часів, коли Лукашенко і війна в Україні припинять впливати на наші долі. Це залежить лише від нас. Та зараз ця геополітична ситуація впливає на долі мільйонів білорусів — і я одна із них. Вже п’ятий рік я не можу приїхати на батьківщину, в рідний дім. Мене не було на похороні дідуся, і я важко це пережила. Я дуже сумую за домом. Білоруси надзвичайно прив’язані до своєї землі, і нам важко дається життя в еміграції. 

Незважаючи на те, що я вже більше двадцяти років живу в Польщі, мій зв’язок з Білоруссю завжди був дуже міцним. Багато років у кращі часи я приїздила додому на кілька місяців, робила репортажі або просто відвідувала батьків. Зараз це неможливо. Більше того — два роки тому була спроба заарештувати мою сім'ю, яка залишилася в Білорусі, — батьків і брата. Я була змушена перевезти їх в Польщу. Тому зараз вікна в дідовій хаті чорні, шибки в них порожні. І це дуже боляче, адже я далеко не одна — серед наших сусідів таких прикладів дуже багато. Білорусь гине на наших очах.

Ви були першою журналісткою «Белсату» у 2007-му, коли запускався телеканал. Як сталося, що 2022-го ви стали представницею Об'єднаного перехідного кабінету з питань національного відродження Світлани Тіхановської?  

У попередні роки на «Белсаті» я займалася політичною та міжнародною журналістикою. Це було для мене більше, ніж просто телебачення. Місія «Белсату» — зберегти білоруську мову, культуру та історію. Я робила це на своєму рівні як ведуча — вела виключно білоруськомовні програми. Крім того, я була одним із облич, творців телеканалу, працювала редакторкою та  продюсеркою проєктів.

Коли надійшла пропозиція з Об'єднаного перехідного кабінету, я здивувалася, але зрозуміла, що на пропонованій посаді зможу багато зробити для відродження білоруської ідентичності, культури та мови. Тож я взялася за це складне завдання 

Що вдалося зробити за час перебування в складі кабінету Світлани Тіхановської? 

Важливо розуміти, що до мене цієї посади в принципі не існувало. За два роки ми підняли питання національного відродження та ідентичності на дуже високі рівні політичного порядку денного в ЄС. В рамках консультативних груп ми говорили про збереження ідентичності в рамках стратегічного діалогу не просто в контексті культури, а як основного елемента стійкості білоруської нації. Наші партнери дуже серйозно поставилися до цих викликів. Вперше питання білоруських мови та ідентичності були включені до резолюції Європарламенту. 

У рамках представництва з питань національного відродження ми створили стратегію і концепцію національного відродження, тобто каркас — розуміння напрямків розвитку різних сфер життя білоруських суспільства та держави. 

Ідентичність — це не просто культурний код. Це прошивка, яка має пройти через усі сфери державності

А відповідальність за це несуть лідери. Туди, куди важко потрапити політикам,  мають іти зірки — актори, музиканти, письменники, які перебуваючи за кордоном, стають голосом вільної Білорусі, чутним на весь світ. Працювати з ними також було моєю роботою.

2020 рік став для білорусів переламним. Люди відчули, багато хто — вперше в житті — гордість за свою національну приналежність. Це почуття залишається з нами досі. І я поставила перед собою мету підтримувати цей вогонь.

‍Наскільки важливою фігурою для Білорусі є Світлана Тіхановська? Що реально їй вдалося зробити? 

Останні вибори в нас вкрали, і попри те, що обраною президенткою Білорусі була Світлана Тіхановська, адже саме за неї проголосував народ, до влади її не допустили. Та Тіхановська не здалася і продовжила справу. Вже п’ятий рік вона веде Білорусь до вільних виборів. Вона не претендує на політичне майбутнє, але прагне завершити те, з чого почала, і все для цього робить.

Це людина з великою відповідальністю, яка виросла як політик, стала лідеркою і об’єднала навколо себе різні демократичні кола, а також створила інституції — перехідний кабінет і координаційну раду. Це — головний результат її діяльності, адже суб’єктність досягається завдяки інституціям 

Після репресій Лукашенка більшість білоруської опозиції опинилася за ґратами. Чи є в білоруського суспільства молоді лідери? 

Приходить нове покоління. В Об'єднаному перехідному кабінеті працює молодь.  Наприклад, Марго Вострікова — представниця у справах молоді — талановита 23-річна дівчина, яка виступає в Раді Європи, виголошує потужні промови, працює на одному рівні з Павлом Латушком, який був міністром та послом у багатьох країнах. З’являються нові люди — і це також завдяки інституціям і тому, що в цих людей є поле для роботи. Багато талановитих білорусів зараз навчаються в країнах ЄС, в тому числі в Польщі. Вони — майбутнє вільної Білорусі.

‍На що ви і інші патріоти покладаєте надію у національному відродженні Білорусі?

Білорусь де-факто перебуває під окупацією маріонеткового режиму Лукашенка. Для нас головне у цих обставинах — зберегти країну, не втратити незалежність. Війна в Україні показала, що сірі буферні зони в сучасному світі більше не мають шансів на існування. Раніше білоруси часто говорили, що ми маємо бути нейтральні як Швейцарія, десь посередині. Тепер ми розуміємо, що це неможливо — або ти частина Росії, або частина Європи. За мить може відбутися нова Ялта — як кажуть про можливі майбутні переговори. Вони визначать новітню сферу розподілу впливів у наступному столітті.

Ми не бачимо іншого виходу, як інтегрувати Білорусь до Європи

‍Як ви сприятимете цьому на новій посаді — головної редакторки телеканалу «Белсат»? Як плануєте співпрацювати з новоствореною українською редакцією?

2025 рік буде знаковим для всіх нас. Маємо підвищувати обізнаність людей і розуміння того, що відбувається. Аналітика і журналістика будуть дуже і дуже важливі. Моє завдання — нагадати білорусам, що ментально та історично ми належимо до європейської сім’ї народів. Важливу роль у цьому відіграватимуть ті наші співгромадяни, які перебувають за кордоном і можуть бути послами правди, демократичних європейських цінностей і миру для тих людей, які залишаються в країні.

Значення «Белсату» велике. Це єдиний телеканал, який є ретранслятором інформації для людей, які перебувають у Білорусі, незважаючи на те, що нас визнано екстремістською організацією. Мої співвітчизники вдома налякані, живуть у паралельній, роздвоєній реальності. У всіх по два телефони — з одним виходять на вулицю і на роботу, на іншому читають новини вдома. Змінилася навіть модель споживання новин — люди перестали вдень читати сучасні новини та інформаційні ресурси, тому що на роботі, на вулиці й в транспорті це небезпечно. Читають і дивляться новини, в основному, вночі.

Сила «Белсату» проявилася в 2020-му році, коли його заблокували, не було інтернету, а ми через супутник транслювали і показували всі жахи, які відбувалися. Завдяки цьому про події в Білорусі дізнався весь світ. Сьогодні, якщо хтось поширює наш контент, лайкає чи коментує, то може опинитися за ґратами. Але люди все одно дивляться — потай. Я вірю в силу телебачення. Збереження білоруської мови та ідентичності завдяки «Белсату» можливі. Тішуся, що з нового року ми працюватимемо пліч-о-пліч у українською редакцією. Разом ми зможемо давати глядачам справді глибоку перспективу, з зануренням в європейський фокус.

‍Наскільки сильні репресії відбуваються в Білорусі зараз? Скільки в країні політв'язнів та в якому стані перебувають люди у в'язницях?

У Білорусі арешти відбуваються щодня. У кожного білоруса є знайомі чи родичі, які сидять за ґратами. За даними правозахисників, кількість політв’язнів — близько 1300 осіб, та реальна цифра — у три-чотири рази більше. 

Сімнадцять моїх колег — журналістів телеканалу «Белсат» — зараз перебувають за ґратами

Це ціна, яку ми платимо за нашу боротьбу. Найбільше репресії б’ють по білоруськомовних. Людей, які потрапляють в колонії за свої політичні, національні переконання, визнають екстремістами і кріплять до них жовті бірки, як в нацистських концтаборах. 

Часто вони не отримують медичної допомоги. Ми знаємо, що стан здоров’я багатьох політв’язнів дуже важкий. З ними заборонено розмовляти співкамерникам. Ми знаємо, що лише за розмову з Віктором Бабариком, наприклад, під час прогулянки людей одразу кидали до карцеру. Багатьох наших політичних лідерів — Миколу Статкевича, Анджея Почобута, Сергія Тіхановського — тримають у повній ізоляції. Понад півтора року з деякими людьми просто відсутні контакти. Невідомо, чи вони живі і що з ними відбувається. Я  опікуюся долею білоруського активіста Ігоря Аліневича — політв'язня, який отримав 20 років в'язниці нібито за підготовку теракту. Це талановитий юнак, щирий патріот Білорусі. Він постійно перебуває в одиночці. І така ж ситуація з багатьма політв’язнями. 

‍На мого знайомого — режисера-документаліста Юрія Хащеватського — після телепрем’єри фільму «Звичайний президент» про Лукашенка напали у Мінську переодягнені у цивільне працівники КДБ, жорстоко побили і зламали ноги. Це було в 90-х. Як каральна машина Лукашенка працює сьогодні? Чи є люди, які не йдуть на співпрацю зі слідством, попри тортури і ув'язнення?  

Відбувається величезний тиск навіть на тих людей, які перебувають поза в’язницями. Вийшовши з тюрми, люди не мають можливості влаштуватися на роботу. Є списки — експолітв'язнів просто нікуди не беруть. Близькі родичі, знайомі відвертаються від них, тому що контактувати стає небезпечно. Ці люди навіть на волі не стають повністю вільними. Вони залишаються під наглядом своїх катів. Дуже часто вони не можуть виїхати з країни і змушені співпрацювати зі спецслужбами.

Якщо говорити про співпрацю з органами, люди поводяться дуже по-різному. Важко перебуваючи на волі когось судити і говорити, що правильно, а що неправильно. Багато хто не йде на співпрацю з лукашенківським слідством. І все ж ми радимо людям, коли є шанс, що це допоможе, писати прохання про помилування.

Поліну Шарендо-Панасюк — активістку і маму двох дітей — страшно катували. Через це її називають білоруською Жанною д’Арк. Це абсолютно незламна жінка. Я не знаю, що вони з нею зробили. Мабуть, через те, що її діти перебувають в Польщі і вона дуже хотіла вибратися, вона підписала прохання про помилування. Вона також знялася в пропагандистському фільмі, де говорила російською і повідомила, що в неї все добре. Я бачила, бо знаю її особисто, що це не та Поліна. Вона була спустошена, і все ж намагалася тримати себе гідно навіть у таких жахливих умовах. Навіть танцюючи під їхню дудку в обмін на своє звільнення. Найстрашніше, що її так і не відпустили. 

‍Від 2014-го й до початку 2024 року війну в Україні пройшло приблизно 1300 білорусів. Як ви оцінюєте внесок білорусів у боротьбі українців проти диктаторського режиму Путіна? 

На всіх світових політичних зустрічах білоруські демократичні сили завжди наголошують: зараз найважливіше — допомогти Україні перемогти, тому що це — поштовх до змін у всьому регіоні. Лукашенко надав білоруську територію для агресії проти України, на яку не було згоди білоруського народу.

Білоруси в своїй абсолютній більшості проти війни і проти агресії проти України. У цьому наша велика відмінність від росіян

Коли ідуть танки або вмикається репресивна машина, у білорусів часто немає сил цьому протистояти. Але громадська думка на боці українців, і білоруси були одним із тих народів, які справді дуже підтримали вас у найважчу хвилину. Чого варта хоча б героїчна боротьба білоруських добровольців з полку імені Кастуся Калиновського. У 2022-му, після вибуху війни в Україні, в ЄС, в Польщу приїхали тисячі українок, ми, білоруски, які раніше пройшли через вимушену еміграцію, почали допомагати. Ми завжди повинні підтримувати одна одну — як сестри. Це дуже важливо. Жіноча дружба особливо міцна під час криз.

‍У 2023 році, згідно з даними платформи EWL, зросла кількість білорусів, які через політичну ситуацію в Білорусі змушені були виїхати до Польщі. Чому саме сюди? І як білоруси за кордоном об'єднуються?

Зараз у Польщі офіційно перебуває найбільша громада білорусів у світі — понад триста тисяч білорусів. Польща — найбільш дружня країна для легалізації, для життя білорусів. У Варшаві працює, напевно, чотири чи п’ять білоруських художніх шкіл, діє понад сто тисяч білоруських організацій, є білоруські ресторани, музеї — білоруська частина Варшави зараз дуже сильно розвивається. 

У Варшаві діє три білоруських школи — одна з них безкоштовна, на вулиці Сераковського. Це школа для нацменшин, яка фінансується Міністерством освіти Польщі. Мій син свого часу вчився у цій школі. Є також приватна. І третя — це  «Білоруська школа у Варшаві» під керівництвом Алеся Лозки, яка заснована активістами. По суботах туди приходять навчатися діти з різних класів — легко можна записатися. 

Діють десятки культурних та громадських ініціатив. Мені дуже подобається білоруський жіночий хор «Співи з-під мосту», який народився у Варшаві. Назва «З-під мосту» походить від того, що молоді дівчата через гарну акустику приходили влітку співати під Свентокшиський міст — і так самі себе назвали. Це суперстильні молоді, круті білоруски, які переїхали сюди, — їх близько 20-30-ти. Вони завжди одягнені дуже яскраво, найчастіше у чорному, з елементами народного вбрання. Польський VOGUE написав про них цілу величезну статтю з приголомшливими фото. Це не єдиний такий мистецький проєкт, у Варшаві діє також заборонений в Білорусі революційний «Вільний хор», який також гастролює по всьому світу. Торік ми запросили їх на прийом до президента Польщі Анджея Дуди, і вони колядували. Було чудово, що ми, білоруси, змогли влаштувати Різдвяне свято в Палаці Президента Польщі.

‍Як виглядає ситуація з розвитком білоруської мови в Білорусі і за кордоном? 

Навіть використання мови в побуті в Білорусі може призвести до репресій. Люди не розмовляють своєю мовою, і вона зникає. Саме тому відроджувати мову і говорити нею мають самі білоруси, а ми, лідери, повинні допомагати. Кожен розуміє білоруську мову на підсвідомому, пасивному рівні. Потрібно просто почати говорити. Якщо в когось є друзі, які говорять білоруською мовою, потрібно просто почати відповідати їм рідною мовою.

Білоруську вчити не потрібно, вона сама починає звучати з людини. Робити помилки нормально. Страшно не розмовляти рідною мовою

Мова і культура також систематично знищуються режимом Лукашенка, який є прислужником режиму Путіна. Відбувається планова русифікація та мілітаризація суспільства — будь-які національні ініціативи одразу ж потрапляють під жорсткий контроль КДБ. Театральна сцена повністю русифікована. У Білоруському історичному державному архіві звільнили всіх людей, які вели соцмережі білоруською мовою. Зберігати культуру сьогодні — це наше завдання — лідерів і еміграційних об’єднань за кордоном. 

‍Що ви зараз читаєте, і що з сучасної білоруської літератури радили б прочитати українцям?

Раджу не чекати перекладів і читати білоруською — по-перше, це цікаво, а по-друге — ми здатні чудово порозумітися без перекладачів — доказом цьому є хоча б ця наша розмова, де ви запитуєте українською, а я відповідаю білоруською. 

У мене багато подруг-українок, я часто буваю в Україні і завжди купую почитати щось з української сучасної літератури, зараз на черзі — «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко. Для тих українців, хто хоче почати знайомитися з білоруською сучасною літературою, раджу почати з Ольгерда Бахаревича, «Плошча Перемоги» — це авантюрна притча про владу й націю, про ціну слова й слави, поразки і перемоги. При цьому йдеться не про якусь конкретну країну - по суті, це розповідь про нас із вами.

Всі фото з приватного архіву героїні