Кількість біженців з депресіями росте з року в рік: як допомогти собі й іншим?

Секс — це не мультивітаміни

Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.

«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».

Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує. 

Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла. 

З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення. 

Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.

Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'я жінки

Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість. 

— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка. 

Зняти напруження можна і без партнера 

— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.

Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.

Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч. 

Фактор війни та його вплив на лібідо 

— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України. 

Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я  говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності. 

Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт. 

— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років  — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш. 

Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.

Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного

— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія. 

І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього. 

— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча. 

Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я. 

— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення. 

Знову відчувати себе бажаною 

Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.

Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення 

Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.

А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.

Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.

Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.

Розмова з коханим замість хатніх справ

— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість. 

Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані. 

Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.

Фотографії Shutterstock

Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.  

Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця? 

Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця. 

Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?

Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини  спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.  

Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?

Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.

Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу

Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.

Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?

Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.

Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.

Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації. 

90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?

Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій. 

Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців? 

Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так. 

У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.

Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу

Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.

Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?

Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.

З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.

Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини

У перші дні війни з Бучі нам привозили  цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.

Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність? 

Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.

Якою була ваша перша пересадка серця?

Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.

2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами

Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.

Що відбувається в області трансплатології під час війни? 

Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.

Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.

На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень,  підшлункової залози, клітин кісткового мозку

Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.

Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися? 

Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.

Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає? 

Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.

Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі. 

Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?

Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.

Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?

Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.

Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.

Запитала у себе, які у мене підсумки цього довбаного 2024 року. 

— Не зовсім йобнулась І це добре!

У 2022 році, наприклад я констатувала в собі настрій — я не йобнусь ніколи, я сильна і потужна жінка.  В 2023 році — я не йобнулась. В 2024 оце от — я не зовсім йобнулась. От і добренько. Це огого яка особиста перемога, зважаючи на умови життя в Україні. Моє «Не зовсім йобнулась» — означає те, що я все ще виходжу з дому, можу спокійно і аргументовано доводити свою думку (хвала психотерапевту і антидепресантам), я нікого не прибила у відповідь на агресію.

Ну і врешті, я це пишу не з ліжка у відділенні психіатрії, капаючи слиною на клавіатурі, а всього лише із зручного дивану за двома стінами, бо знову тривога волає, що загроза балістики

У 2024-му році в мене були поїздки за кордон і досвід спілкування з українцями, які вже кілька десятиліть живуть в європейських країнах, та й із самими іноземцями говорила, наскільки в мене вистачило емоційної суміші англійської і німецької. І отам я вперше побачила, що вже не варто про себе так самовпевнено говорити «Я не йобнулась», бо таки йобнулась… добре, що не зовсім, поки що.

От розповідаю я одну німцю, як живу в Києві, розказую особисту СМІШНУ історію, що якось влітку іду з кавою по вулиці на важливу зустріч. Раніше оголосили тривогу, але хто там вже звертає уваги на ті тривоги, зустріч ніхто не відміняє, треба працювати, бо ну а як інакше дітей прогодуєш, країні допоможеш, війську задонатиш. Якщо зважати на всі тривоги, то все стане і нічорта не заробиш і не зробиш. Тому от тривога… я йду, в руці моя улюблена кава з апельсиновим соком (тут німця чогось пересмикнуло), і раааптом як бабахне у мене над головою, у мене з рук випадає той паперовий стаканчик, кава розливається і я вголос «факін русня. Факін шіт. Моя кава!!!». А я на півдорозі від офісу до місця зустрічі… І кудись бігти це вже «нашо?». І тому я вирішую, що маю піти і взяти іще одну свою гірку і чорну каву.

Приходжу до вуличної кавʼярні, а там черга і всі з тими ж словами – «факін русня, аж каву випустила, зробіть мені іще, будь ласка». Десь далі в небі збивають чи то ракети, чи то шахеди

Ну скажіть же, кумедна історія про мої діряві руки.

І тут я помічаю, що пан німець стоїть в позиції «як що що я зможу швидко від неї утекти», поблажливо якось киває головою…. Я так робила коли спілкувалася з людиною із шизофренією, коли вона розказувала, що в підвалі садочку виводять рептилоїдів і годують їх манною кашею з грудочками.

Цікавий досвід. Більше про мене, аніж про того бідолагу німця, який тепер точно думатиме, що українці всі їбануті.

Раніше у нас із подругами був такий жарт. Забронювати собі палату в психіатричній клініці, добре її облаштувати, так, щоб коли вже край і гаєчки, можна було нам разом туди заїхати і лікуватися. Зараз це вже нічорта не жарт. Цілком собі план. Всі вже розуміють, що поправляти дах чи лікувати зозульку, чи як там люди іще звуть ментальне здоровʼя, доведеться усім. Принаймні тим, хто поки що не дуже йобнувся.

Якщо відсторонитися хоч трішки від нашого досвіду і вже звичних новин сьогодення, то і справді починаєш розуміти, що наша норма, те що ми називаємо «та все нормально», ще 10 років тому у нас була б ознакою тотального божевілля. Але ми не просто зараз живемо, ми виживаємо. І вижити нам дозволяє власне оця шалена пластичність психіки. Наша здатність сваритися, здригатися, матюкатися і купувати улюблену каву.

Наша здатність працювати і посеред цього всього будувати свої острівки нової нормальності, і до дупи те, що в усьому іншому світі наші острівки нормальності вважалися б осередками божевілля. Ми просто хочемо вижити

Що ж я запланую собі на наступний рік?

Як завжди… ВИЖИТИ і допомогти вижити якомога більшій кількості людей, до яких дотягнуся руками, розумом чи серцем. Цей план іноді здається нездійсненим, але на те і свята, щоб загадувати фантастичні бажання. Іноді вони навіть збуваються.

Не йобнутися остаточно. Принаймні так, щоб фахівці, змогли іще все полагодити і полікувати. Принаймні так, щоб я або близькі вловили оцю точку, коли вже все і пора здаватися.

Цікаво було б у наступному році поїхати знову за кордон і іноземцям розказувати веселі іронічні історії про свою буденність. Просто цікаво на якому моменті вони почнуть викликати швидку або тікати

А головне, хочеться щоб росіяни врешті відʼїбалися від нас, полізли в свої болота вирішувати свої проблеми, будувати там туалети біля багатоповерхівок, врешті проводити газ та електроенергію у свої села, вирішувати свої внутрішні проблеми, а не вбивати людей, стирати в попіл міста, кошмарити увесь світ ракетами і не брязкати на всі боки зброєю. А ще краще, хай би вже розвалилися на різні країни, які врешті дбатимуть про своїх громадян, може навіть каналізацію їм проведуть. А в тім… мені якось похрін що в них там буде, хай хоч бобрів там у себе в болотах грають, головне щоб від нас відʼїбалися, забралися з нашої землі і справедливо відплатили за кожен злочин на нашій землі, проти наших людей.