За даними дослідження соціологічного інституту Академії наук Чехії і національного інституту SYRI, серед українських біженців у Чехії понад 41% має депресію середньої чи значної тяжкості і понад 23% — пригніченість. Результати чеських дослідників відповідають даним їхніх колег у Польщі, де науковці теж виявили схожий рівень депресії та пригніченості серед українських біженців. Причому кількість людей у такому стані росте з року в рік.
Травма від війни змінює всіх, зокрема біженців
Усе частіше люди потребують не лише первинної, а й спеціалізованої медичної допомоги. Зокрема, медикаментозного лікування посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Але часто українці не звертаються до психологів, мовчать про свої проблеми: хтось думає, що його проблеми ніщо в порівнянні з проблемами на фронті. Хтось боїться, що якщо дізнаються про його симптоми психічних розладів, то соціальні служби заберуть дітей, або його звільнять з роботи, або просто відчуватимуть упереджене ставлення. Про це Sestry розповів голова Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджей Кендзерський. Від початку повномасштабного російського вторгнення він бере участь у багатьох проєктах допомоги воєнним біженцям.
«На жаль, не всі усвідомлюють, що травма від війни змінює людей. Тому спеціалісти, експерти, консультанти чи викладачі курсів, які працюють у різних інтеграційних проєктах допомоги українцям, мусять бути підготовленими до того, що не у всіх біженців воєнна травма проявляється однаково. Щоб біженцям було легше інтегруватися в нову спільноту, треба спочатку стабілізувати їхню нервову систему. Різні курси, тренінги чи семінари бажано починати після спілкування учасників із психологами й медіаторами (посередниками, фахівцями, що допоможуть знайти спільну мову між людьми під час кризових комунікацій). Бо якщо людина в стані тривожності, паніки, неспокою, їй важко сконцентруватися й запам’ятовувати важливу інформацію», — зазначає психолог.
Дослідження, опубліковане в медичному журналі «The Lancet», свідчить, що 54% українців включно з біженцями мають ПТСР. Сильну тривожність — 21%, високий рівень стресу — 18%.
«Ми мусимо допомогти біженцям уже зараз робити все необхідне, аби подолати воєнну травму, що заважає їм повноцінно жити. Травма від війни змінює не лише думки, а й саму здатність думати. Тому люди, які зазнали травматичного досвіду, можуть не до кінця усвідомлювати, що з ними сталося й що вони змінились», — каже Анджей Кендзерський.
За словами психолога, для психічного здоров’я небезпечно тривалий час жити в стресі, стані невизначеності, відсутності почуття безпеки. Тому важливо якомога швидше знайти так зване «місце закорінення». А для цього треба мати де й за що жити. Для біженців важливо розуміти, що вони не самі, що це не тільки їхня війна, що поруч є люди, які допоможуть у найважчі моменти.
Тривалість та дисфункційність — два головні критерії, за якими визначається, що людина має психічний розлад і потребує допомоги
Зі свого боку, психолог програми Mental Support for Media Антон Покалюхін розповів, що якщо людина відчуває різні симптоми поганого емоційного самопочуття (такі як пригнічений настрій, апатія, відчуття тривоги) безперервно кілька тижнів і довше, то це може свідчити про психічний розлад. Якщо людина не може, як раніше, виконувати різні повсякденні завдання: домашні й робочі обов’язки, брати участь у вихованні дитини, не хоче зустрічатися з друзями, відчуває себе знесиленою, безпомічною — це дисфункційність.
«Якщо цей стан нетривалий — до кількох тижнів — то це в межах норми. Якщо не зменшилася ваша функціональність, скоріше за все, ви впораєтеся самі. Треба лише відпочинок, гарний сон, повноцінне харчування, дружні посиденьки, теплі обійми. Але якщо це триває довго, і людина ніби щось і робить, але з останніх сил і лише мінімум, без якого життя полетить шкереберть, то це вже дисфункційність», — стверджує Антон Покалюхін.
На які зміни звертати увагу, щоб зрозуміти, що час звернутися за допомогою до спеціаліста з психічного здоров'я?
Маркери змін — це коли нове не покращує якість життя, або навпаки, те, що раніше було важливим, корисним, необхідним, тепер втратило свою силу і цінність.
Наприклад, ви отримували задоволення від книжок, кіно, спілкування з друзями. А зараз помічаєте, що щось змінилося і вам більше нічого не хочеться, ніщо не викликає колишніх емоцій і не мотивує робити те, що раніше подобалось
Або раніше ви були дисциплінованою людиною, ходили в спортзал, на прогулянки, а тепер дисципліна кудись поділася. Або класична ситуація — алкоголь. Його вживають, щоб втамувати емоційний біль, подолати стрес, підтримати себе після сварки з кимось. Але якщо раніше ви вживали алкоголь тільки в компанії друзів, то зараз помічаєте, що вам це необхідно, щоб розслабитись.
Ще один приклад — тривога. Вона буває корисна й деструктивна. Завдяки корисній вдається, наприклад, краще підготуватися до виступу чи іспиту. А тепер ви помічаєте, що стали тривожитися навіть без приводу, і тривога вже не призводить до якихось корисних практичних кроків. Вона погіршує якість життя.
Особливу увагу треба звертати на думки, пов’язані зі смертю та суїцидом.
«Природно інколи мати думки такого типу: “Як мені важко, можливо, якби я померла, то стало б легше”. Це спосіб, яким наша психіка намагається подолати труднощі. Але якщо такі думки стають домінуючими — це вже «червоний прапорець», — впевнений Антон Покалюхін.
Якщо ж ви починаєте у думках планувати самогубство, це прямий сигнал, що вам потрібна термінова допомога психотерапевта або психіатра
«Ніхто не знає вас так добре, як ви самі, тож уважно прислухайтеся до себе. Періодично питайте себе: де я зараз на шкалі психічного здоров’я? До якої міри мені погано і як довго це триває? Інколи цього може бути достатньо, щоб зрозуміти навіть на інтуїтивному рівні, що допомога потрібна», — пояснює пан Покалюхін.
Тіло людини з психологічними проблемами часто посилає сигнали, що суперечать її словам
За словами Антона Покалюхіна, люди часто переоцінюють свої можливості інтерпретувати й оцінювати слова й поведінку інших людей. Ми думаємо, що вони почуваються так, а насправді — інакше. Краще зрозуміти іншу людину допомагає спілкування.
Існують небезпечні сигнали, які можна помітити навіть неозброєним оком. Разом з тим якщо ці маркери присутні, ми не ставимо діагноз, а лише робимо припущення, що, можливо, в цієї людини є психологічні проблеми. Головні критерії такі ж, як і ті, що стосуються нас самих — тривалість і дисфункційність. Маркерами є зміни, які погіршують життя людини. Що краще ви знаєте людину, то виразніше можете побачити зміни. Наприклад, якщо ви знали її як стриману й сміливу, а в останні місяці вона стала неврівноваженою, невпевненою.
Також слід звернути увагу, якщо людина стала інтенсивно чогось або когось уникати.
«Уникати неприємних речей нормально. Наприклад, камінь потрапив до черевика й ви його хочете викинути, щоб уникнути відчуття дискомфорту. Але буває неконструктивне, патологічне уникнення. Наприклад, людина, яка завжди була товариською, чомусь тривалий час уникає будь-яких людних зібрань. Навіть ринку чи магазинів. Менше спілкується з колегами на роботі та друзями. Якщо це погіршує її життя, на це варто звернути увагу», — вважає пан Покалюхін.
Людям, які мають психологічні проблеми, властиві некорисна поведінка, некорисні способи справлятися з труднощами. Наприклад, вживання алкоголю. Або емоційне переїдання.
Небезпечним сигналом є різні види самоушкоджень. Люди в стані емоційного болю можуть різати собі шкіру на руках, ногах або інших частинах тіла. Не для того, щоб здійснити суїцид, а тому що є механізм, який через фізичний біль полегшує біль емоційний. Це називають самоушкоджуючою поведінкою. Стереотипно в кіно це присвоюють лише підліткам. Але є чимало дорослих, які так чинять.
Окрім того, треба звертати увагу на слова близьких. Це можуть бути прямі повідомлення, коли людина жаліється в приватній розмові: «Чомусь я тривалий час зовсім не сплю або мені сняться жахливі сни». Або непрямі сигнали: «Зі мною щось не так, не можу нічого робити». Так само спостерігайте за невербальною поведінкою: жести, міміка, паузи, манери, зовнішність тощо. У невербаліці дуже добре проявляється суперечлива поведінка. Коли людина посилає сигнали тіла, що не відповідають її словам. Наприклад, на запитання «Як справи?» з сумним виглядом відповідає: «Усе чудово».
«Найкращий спосіб донести свої думки — це розмова. Слова — ось наша суперсила. Гарантії, що нас почують і людині одразу вдасться допомогти, немає. Але спробувати варто. Розмову треба почати зі слів: «Я хочу з тобою поговорити про дещо важливе». — рекомендує Антон Покалюхін.
Тон розмови має бути не жартівливий, не катастрофічний, а спокійний і серйозний, без нагнітання
Важливо проявити ненав’язливу турботливу ініціативу, не тиснути. Ви поділилися своїми спостереженнями, а потім питаєте: «А що ти про це думаєш?». Слід завжди бути готовими до відмови. Адже людина може погодитися з тим, що є проблема, і нічого не захотіти з цим робити.
Будьте готові нести відповідальність за свою ініціативу. Вислухати відповідь людини, допомогти знайти спеціаліста.
Інколи допомога може бути дрібною, але людина завдяки їй відчує свою потрібність, вдячність, що про неї хтось безкорисливо піклується. Але не жертвуйте своїм часом і зусиллями, якщо не можете чи не маєте ресурсу допомагати. Не давайте шаблонних порад: знайди нормальну роботу, піди до спортзалу тощо. Це дратує й створює дистанцію. Якщо хочете допомогти, спочатку запитайте у людини дозволу. Інколи можна проявити турботливу наполегливість, але людина має право відмовитись. Не тисніть. Але лишайте двері відкритими. Люди можуть передумати і дозріють звернутися до вас, щоб зробити перші кроки на шляху до зцілення.
Фотографії Shutterstock
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
