Ексклюзив
20
хв

Ірина Заславець: «Наше завдання — полагодити тіло, зламане війною»

«Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу», — розповідає керівниця проєкту «Незламні»

Наталія Жуковська

У центрі «Незламні» проходять лікування та реабілітацію військові та цивільні, які постраждали від війни

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Рятувати, протезувати й реабілітувати українців в Україні — саме такою є місія Національного реабілітаційного центру «Незламні» (Unbroken), який працює на базі Першого медичного об’єднання Львова. Це — найбільша медична установа України, куди входять дві дорослі лікарні та одна дитяча. Sestry поспілкувалися із пацієнтами та керівництвом центру про особливості реабілітації, потужності закладу та перспективи протезування й реабілітації в Україні. 

Єгор Олійник, який втратив ногу на війні, отримав протез у центрі «Незламні»

«Я модернізований: нога не мерзне, не мокне»

На кожному з семи поверхів реабілітаційного центру «Незламні» — безперервний рух і робота. Пацієнти із найскладнішими травмами вчаться жити тут заново. Основні  зали для реабілітації на 7-му поверсі. Тут і  зустрічаємося з 20-річним військовим Єгором Олійником. 

— Я підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення — щойно став повнолітнім. Завжди знав, що захищатиму Батьківщину. На війні не так боявся загинути, як потрапити у полон. Тож торік, 30 вересня, коли підірвався на міні і втратив ногу, спершу не хотів накладати джгута, аби зупинити кров. Боротися змусила лише думка про батьків. Ще й пощастило, евакуаційний автомобіль був неподалік — не довелося лежати годинами під обстрілами в окопі. Це, мабуть, і врятувало, — зізнається хлопець. 

Після ампутації впродовж двох наступних місяців Єгор лікувався у семи медичних закладах України: у Покровську, Дніпровському, Дніпрі, Умані, Вінниці та Немирові. А потім приїхав до Національного реабілітаційного центру «Незламні» до Львова. Торік у грудні хлопцю встановили протез.

— Мені пощастило, що маю так звану невисоку ампутацію. Після занять з реабілітологами вже у березні 2023 року я повернувся на фронт. Мені нормально воювати з протезом. З ним я все можу — ходжу на штурми, воюю, копаю, бігаю, стрибаю, сиджу в окопах — роблю все, що й до поранення. Бути вдома я не можу — комусь же треба захищати країну!  До того ж своїм виглядом, з протезом, я підіймаю бойовий дух іншим побратимам. Вони рівняються на мене. Я повернувся на війну, бо маю помститися ворогу за втрачену ногу, — розповідає Єгор.  

«Незламні — це частина великої лікарні» 

Поранених до лікарень Першого медоб’єднання Львова почали везти від початку великої війни. Евакуаційні потяги часом прибували по декілька разів на тиждень, пригадує керівниця проєкту «Незламні» Ірина Заславець. Паралельно приймали пацієнтів зі  швидких та допомагали переселенцям. Багато українців мали тяжкі мінно-вибухові травми, опіки та ампутації.

— Впродовж місяця ми відправляли пацієнтів на лікування за кордон, а потім зрозуміли, що виходить так само, як і з трансплантацією. Українців треба рятувати в Україні. Після обстрілу полігону в Яворові, коли до нас привезли водночас 100 поранених, ми зрозуміли, що треба перепрофілюватися, — каже Заславець.

Військовий на реабілітації у центрі «Незламні»

І вже за кілька місяців презентували Національний реабілітаційний центр «Незламні». До пацієнтів тут мультидисциплінарний підхід. Це означає, що їм не доведеться їздити у різні лікарні на обстеження, операції, протезування та відновлення. Усі етапи — в одному місці. Забезпечити повний цикл лікування та реабілітації — одна з основних задач «Незламних», наголошує Заславець:

— Ми велика лікарня, яка надає всі види послуг по-максимуму. Кожна людина, в якої були проблеми зі здоров'ям, мусила звертатись до різних спеціалістів. Один лікар говорить: «Я лікую вухо, а не лікую руку». Інший каже: «Я вам допоможу, але аналізи здайте в іншому місці». Для нас важливо, аби постраждалі від війни люди, які пережили пекло, у пошуках медичної допомоги не потрапили до інших кіл пекла. Коли до нас потрапляє поранений, спеціалісти збираються навколо нього. 

До роботи запрошують й іноземних лікарів. «Незламні» співпрацюють із фахівцями реконструктивної хірургії із США, Великої Британії, Ізраїлю, з тими, хто мав досвід роботи з бойовою травмою в Іраку чи Афганістані. За майже півтора роки тут вже пролікували 15 тисяч пацієнтів. 

«До великої війни не було такої кількості ампутацій рук»

До великої війни на одну ампутацію руки припадало приблизно десять ампутацій ніг. Тепер цифри інші, розповідає Ірина Заславець. 30% усіх ампутацій — це руки. До такого обсягу роботи були не готові не лише українські фахівці, але й спеціалісти з Європи та США: 

— Якщо ми говоримо про протезистів, які роблять ноги, їх все рівно більше ніж тих, хто робить руки. В Україні всього кілька таких  людей. А тих, хто потребує такого  протезування, величезна кількість. Тож ще один виклик, який стоїть перед нами, — підготовка фахівців, які будуть робити більше протезів ніг і рук. Ми над цим також працюємо — разом з іноземцями маємо заплановані навчання. Це виклик для всієї України.

Зразки біонічних протезів у реабілітаційному центрі «Незламні»

Та й відновлення верхньої кінцівки є набагато складнішим процесом. Навіть біонічний протез не зможе максимально відновити функцію руки. Для військових, а також потраждалих від війни все безкоштовно — від операцій і  лікування до протезування та реабілітації. За лікування частково сплачує НСЗУ. Утім, коштів не завжди вистачає. Тому в центрі залучають фінансування з різних джерел: 

— Ми шукаємо спонсорів, бо розуміємо, що лікування цих людей — наша соціальна відповідальність. Є різні донори. Наприклад, уряд Польщі подарував МРТ. Допомога йде звідусіль. Німецький Фрайбург, польський Вроцлав виділили гроші на ремонти. Ікеа надала меблі. Дуже багато людей, компаній та урядів різних країн долучаються. Ми лікуємо не лише військових, а й цивільних. 

Родина Степаненків проходить реабілітацію у центрі «Незламні». Фото: FB лікарні

Найважче бачити дітей, які стали постраждали від дій російської армії. Пригадує Ірина 8-річного Ромчика Олексіва, який торік мало не загинув внаслідок ракетного удару по Вінниці. Тоді, хлопчик втратив маму, а сам отримав 45% опіків поверхні тіла. Такі важкі пацієнти в Україні не виживають. Та завдяки спеціалістам Дитячої лікарні Святого Миколая, які в рамках проєкту «Незламні» лікують постраждалу від війни малечу, стан хлопчика вдалось стабілізувати та транспортувати його за кордон. Більше року лікування у Німеччині — і Ромчик повернувся до України. Одне з перших місць, яке відвідав удома, — лікарня Святого Миколая, де його і рятували. Тепер там діє Центр дитячої реабілітації UNBROKEN KIDS — і він саме там продовжить своє відновлення. 

— Також зворушує історія родини Степаненків. Торік про них дізнався увесь світ. Родина потрапила під ракетний обстріл вокзалу Краматорська. Мама Наталя втратила одну ногу, а її донька — обидві. Неушкодженим лишився лише маленький Ярослав. Родина проходила лікування у Львові, аж поки їх не відправили до США на протезування. Не так давно вони нарешті повернулися до України і продовжують реабілітацію у нас, — розповідає Ірина Заславець. 

«Ми  не тільки встановлюємо, а й виготовляємо протези»

До 2022-го в Україні не було протезних майстерень при лікарнях. Виготовляли протези переважно приватні заклади. Пацієнт сам шукав виробника. У реабілітаційному центрі «Незламні» пацієнти цього не роблять. Тут на місці виготовляють протези — завдяки мобільній майстерні, подарованій Мальтійською службою за підтримки уряду Німеччини.  Лише за перші півроку роботи, з вересня 2022-го, вони виготовили понад 100 протезів. А вже цьогоріч навесні відкрилася велика майстерня. У центрі ставлять велику ціль — виготовлення сотні протезів на місяць.

— Ми можемо виготовляти протези повністю: від куксоприймачів до готових виробів. Єдине, що замовляємо, — комплектацію до них, наприклад, стопи. Робимо це індивідуально під кожного пацієнта в одного з найбільших виробників у світі — німецької компанії Ottobock. Так працюють майстерні протезування по всьому світу, — розповідає Заславець.

Як отримати допомогу 

Аби отримати допомогу, треба стати у чергу. Це можна зробити за номером: 0800333003. У центрі на лікуванні, протезуванні та реабілітації перебувають як військові, так і цивільні — дорослі й діти.  У черзі сотні пацієнтів, додає Ірина Заславець:

— Черга рухається. У пріоритеті, звісно, ті, хто прибуває евакуаційними потягами або потребує негайного хірургічного втручання. Коли стоїть питання переведення в реабілітаційний центр, то, звісно, така людина буде переводитися першою, ніж той, хто зателефонував і записався у чергу.

У планах «Незламних» побудова нових корпусів, збільшення ліжкомісць та   спеціалістів. Тут знають, що після війни роботи буде на десятиліття, — фізична та психологічна реабілітація, обслуговування протезів, нейротравми, контузії. Це те, що людину періодично супроводжуватиме все життя. 

— Завдання нашого центру стати опорою для кожного постраждалого від війни — допомогти відновитися і фізично, і психологічно. Ми навіть назву обрали невипадково, бо вважаємо український народ незламним. Ми хотіли сказати, що війна може зламати тіло, але не може зламати дух. І ми допомагаємо полагодити тіло. Своїми діями наші військові доводять, що травма не має стати на заваді. Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми десь не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу, — наголошує Ірина Заславець.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress