Ексклюзив
20
хв

Євроінтеграція без русифікації

Президент підписав закон про нацменшини, що було однією із 7 вимог для вступу України в ЄС і який регулює вживання мов нацменшин. На використання ж російської запроваджуються постійні обмеження

Ірина Скосар

Народні депутати проголосували за закон про нацменшин. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В Україні зупинили масштабну русифікацію, яка насувалась під виглядом урядового законопроєкту про права нацменшин. 8 грудня Верховна рада ухвалила альтернативний документ (№ 10288-1). «За» проголосували 317 народних обранців.

Мовна перемога: за що проголосували депутати?

Депутатський законопроєкт розширює права нацменшин, проте російської мови це не стосуватиметься. З тексту проголосованого і підписаного президентом закону забрали основне «яблуко розбрату» — положення про російську як мову нацменшин в Україні. Тож ухвалені нововведення про права нацменшин аж ніяк не стосуватимуться росіян — ні через рік, ні через п’ять, ні після закінчення війни. Обмеження діятимуть безстроково. На цьому наголосили депутати під час ухвалення закону.

— Я задоволений, що після накалу щодо першого варіанту проєкту закону, який викликав в україномовної мовної спільноти побоювання русифікації в Україні, ми змогли все обговорити та виправити. Фінальна версія — це проєкт закону, який збільшує права нацменшин і не містить загрози наступу на українську мову. І я радий, що представники влади почули зауваження і моїх колег по парламенту, і представників громадського руху.  Разом з колегами ми вичистили із закону всі норми, які відкривали шлюзи русифікації, — зауважив Володимир В’ятрович, один із 37 співавторів законопроєкту.

Над документом працювали депутати з різних фракцій — як провладні, так опозиційні — після того, як 24 листопада до парламенту надійшов урядовий законопроєкт. Робоча група впродовж трьох засідань детально доопрацювала закон та створила, власне, альтернативний документ, розповідає Володимир В’ятрович:

— І це не чиєсь бажання «хайпонути», а слушні зауваження, які окреслювали реальні загрози.  

Законопроєкт № 10288-1 суттєво розширює права національних меншин в Україні, передусім у сфері освіти. Приватні виші зможуть самостійно обирати мову навчання, яка є офіційною мовою ЄС. Державна мова буде викладатись при цьому як окрема дисципліна. Також разом із навчанням державною мовою допускається навчанням мовою нацменшин у відповідних класах.

Крім того, згідно з ухваленим законом, можна буде поширювати матеріали передвиборної агітації мовою корінних народів та нацменшин.

Ті видавництва, які друкують книги кримськотатарською, а також мовами корінних народів та нацменшин офіційних мов ЄС, звільнені від обов'язкової квоти видавати державною мовою не менше 50%. Телемовники, які ведуть трансляцію мовами нацменшин, мають видавати не менше 30% контенту українською.

— Золотим правилом нашої внутрішньої і зовнішньої політики має стати неприйняття будь-яких спроб протиставляти захист прав національних меншин і захист української мови. Бо державна мова — це для всіх громадян України, її розвиток і захист не спрямований проти національних меншин. Так само і захист меншин, збереження їхньої самобутності й розвиток культури самі по собі не спрямовані проти української мови. Це не антагоністичні речі, якщо тільки не робити їх такими штучно, — наголошує Тарас Шамайда, експерт у мовному питанні та співкоординатор руху «Простір свободи».

— Альтернативний законопроєкт, з одного боку, ухвалений на виконання рекомендацій Венеційської комісії, з іншого, і що дуже важливо, захищає суспільство від потенційного зниження ролі української мови в освіті, ЗМІ, книговидавництві та знімає цю загрозу русифікації країни, яка і викликала серйозні занепокоєння, — наголосила одна зі співавторок закону Ірина Геращенко.

У чому суть мовного скандалу і небезпека попередньої версії законопроєкту?

Закон про права національних меншин був одним із семи вимог Брюсселя на шляху України до євроінтеграції. Торік у грудні народні депутати проголосували за документ. Однак Венеційська комісія розкритикувала його  і відправила на доопрацювання. Уже у вересні народні обранці схвалили закон, який регулює питання реалізації прав і свобод нацменшин. Втім, і цього разу Венеційська комісія знайшла недоліки й опублікувала нові висновки щодо невиконання Україною всіх рекомендацій. У листопаді народні депутати отримали від Кабміну нову версію закону про нацменшини (№ 10288), до яких пропонували зарахувати росіян.

Документ викликав хвилю хейту, а суспільство вибухнуло гарячою дискусією. Мовні активісти ініціювали громадську кампанію у соціальних мережах — #євроінтеграція_без_русифікації. Вони заявляли: йшлось про масову русифікацію, лише відкладену в часі на кілька років. Що саме сталось би, якби урядовий законопроєкт ухвалили б:

➨ телеканали і радіостанції мовили українсько лише 30% часу, а не 80–90%;

➨ телеканали й радіостанції, які мовлять мовою будь-якої меншини, одразу змогли б заповнити 25% ефіру російською, а за кілька років мали б змогу легально діяти на 70% російськомовні телеканали й радіостанції, зокрема, й загальнонаціональні.

➨ де-факто знищувалась вимога видавати мінімум 50% назв книжок українською мовою, бо не поширювалась би на видавничу продукцію, видану мовами нацменшин. Книгарні так само могли б обійти вимогу мати 50% україномовного асортименту. Достатньо було б назватися спеціалізованою книгарнею для реалізації прав нацменшин — і хоч 100% продукції продавати російською.

На думку мовного омбудсмена Тараса Креміня, урядовий законопроєкт ставив під питання функціонування української мови в деяких сферах суспільного життя на території України:

— Він нівелював норми щодо обов’язкової частки книжок державною мовою для видавців і книгорозповсюджувачів, суттєво знижував наявність державної мови на телебаченні та радіо через поширення преференцій на всі без винятку мови національних меншин. А запропоноване відтермінування дії деяких положень закону для російської мови на 5 років після скасування воєнного стану не є адекватним запобіжником від зросійщення.

— Законопроєкт писався кулуарно, його «громадське обговорення» тривало лише один день. І нам фактично пронували значною мірою повернути мовну політику у часи Ківалова і Колесніченка. Які, до речі, теж виправдовували русифікаторські закони потребами європейської інтеграції. Запропонований урядом законопроєкт, по-суті, «легалізував» би масову русифікацію, лише відкладав її у часі на кілька років, — наголосив Тарас Шамайда.

Мовні діячі, які займаються популяризацією та адвокацією української мови у суспільному просторі, наголошували: уряд своїм законопроєктом штучно протиставляв захист прав меншин і захист державної мови.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Ексклюзив
20
хв

Тарифна війна Трампа: що означає нова політика США для світу та України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress