Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
.jpg)
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
