Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Фільм «Сімейний альбом»: чи вийде в онуки те, що не вийшло у дідуся — достукатись до світу?
На Варшавському кінофестивалі показали документальний фільм «Сімейний альбом», який через родинну історію іноземців, які хочуть показати світу правду про Україну, показує схожість між подіями Голодомору та сьогоднішньої війни. З 21 листопада стрічка виходить в Україні. Sestry побували на показі й публікують враження
В основу стрічки «Сімейний альбом» лягла історія британської фотохудожниці Самари Пірс і її прадіда — австрійського інженера Александра Вінербергера, який в 1933 році працював на заводі в Харкові і став випадковим свідком Голодомору. Самара знаходить старий сімейний альбом, фотографії в якому зовсім не про щастя й усмішки...
Не боячись радянського режиму, її дідусь виходив на вулиці міста, фотографував страшні докази геноциду — смерті, які невпинно ширились Україною. А потім, скориставшись дипломатичними поштовими каналами, надіслав зроблені світлини до Австрії. Дізнавшись історію своїх предків, Самара, відчуваючи звʼязок з прадідом, теж вирушає в Харків — щоб задокументувати вже сучасний геноцид.
Той саме регіон, та сама мета — нищення українців, і джерело зла теж те саме — Росія. Історія повторюється, лише методи відрізняються. Сьогодні набагато важче приховати свій злочин, як це було під час штучно створеного голоду, коли тільки іноземці могли донести на Захід правду та передати наш німий крик з проханням про допомогу й порятунок.
Колаж Самари Пірс
Диявольська машина смерті, запущена ще російськими царями, працює досі, тож варто відкрити очі й зазирнути в сторінки правдивої історії. Або поїхати в Україну і побачити на власні очі, як вона живе.
Родинний альбом відкинув мене у спогади про мого дідуся, який завжди дарував книжки, і однією з них була книга «Голод 33». Маленькою 9-річною дівчиною я гортала її сторінки, читала підписи під фотографіями, роздивлялась тіла дітей зі вспухлими животами і ще не до кінця розуміла, як могло статися, що в людей відбирали їжу.
У моїх далеко не солодких 90-х, коли батьки крутилися, мов ті дзиґи, я завжди була ситою. Тож розповіді бабусі та прабабусі про макуху, хліб з меленої трави, смачних голубів і їжаків, а також про сусідів, які зʼїли когось з родини, виглядали, як страшна казка. Але це була їхня реальність, і вони ділилися нею зі мною, щоб я мала розуміння про минуле свого роду, свою історію та походження.
Дякуючи бабусям, дідусям і батькам, питання національної ідентичності переді мною не стояло. Я з дитинства розмовляла українською, і через це часом у Києві чула закиди «селючка». І я вивчила в школі російську і на перервах говорила двома мовами — в залежності від ситуації, хоча не розуміла, яким чином російська перетворює на містянку, якщо рідна мова — українська. І чим люди в селі гірші.
Такий був час — російська з усіх кутків давала свої плоди. Не хочу вигулювати біле пальто, адже воно у мене в плямах: як і більшість, я дивилась російські фільми, слухала російську музику, робила дописи в соцмережах не тільки українською. Пропагандистський наратив про один народ та менших братів не оминув і моєї свідомості.
Разом з тим коли я народила сина, першим і головним завданням для мене стало передати йому мову, культуру і розуміння — хто ти, де твоя земля, де твій дім і з чим ти можеш в цьому домі стикнутися.
Повномасштабне вторгнення додало мотивації пояснити — про чорне і біле, про ворога, який не спить і навряд чи колись засне. Треба бути завжди готовим. А коли я навесні 2022 виїхала за кордон, до Польщі, сила цих моїх прагнень тільки збільшилась. Не втратити, а натомість збагатити своє. І надбати нове.
Я вийшла з кінозали і зупинилась у холі, щоб віддати голос за фільм. Аж тут помітила, як молода дівчина поруч розірвала свій листок голосування на низькій оцінці. Що прожила з цим фільмом я, а що вона? Де наші всесвіти сприйняття цієї непростої теми перетинаються, а де розходяться?
На вулиці я занурилась у потік осінньої сірої Варшави і спогадів. А коли проходила через парк, — несподівано вийшло сонце. Я торкнулась руками високої трави й відчула життя, яке йшло одночасно від землі й неба... Оця хвилина — коли вдихаєш на повну — і є найважливішою. Вона дає сили вистояти й відновитися — навіть у найтемніших обставинах. І за неї варто боротися. Тримаючись свого шляху.
Українська режисерка, сценаристка. З 2004 року працює у кіновиробництві на різних позиціях. У 2019 році Ганна написала сценарій до короткометражного фільму «Мам» — про жінку, яка проживає післяпологову депресію. 2021 року фільм було знято — і він почав своє незалежне фестивальне життя. За підтримку УКФ Ганна написала сценарій до повнометражного дебютного фільму «Аля». З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ганна переїхала до Варшави, де і зараз живе.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вона є однією з найяскравіших представниць сучасної української музичної сцени. Її вибуховий талант і унікальний стиль підкорили не тільки Україну, а й міжнародну аудиторію. Відома своїми потужними текстами та відвертими історіями про життя звичайних людей, реперка Alyona Alyona стала голосом нового покоління. Та не лише однією музикою живе співачка, вона активно займається волонтерською діяльністю і допомагає постраждалим від дій РФ в України.
Оксана Щирба: Ви — амбасадор української культури. Після Євробачення весь світ співав ваші пісню українською. Що це для вас означає? Якою ви бачите свою роль як співачки під час війни?
Alyona Alyona: Коли весь світ співає твоєю мовою пісні — це означає, що зроблено ще один крок до пізнання всім світом твоєї мови, культури і взагалі твоєї нації. Це важливо і я щиро вважаю, що люди мають слухати пісні незалежно від мови, тому що кожна мова прекрасна по-своєму. Кожна мова має своє звучання. Дуже важливо відкривати для себе щось нове — і таким чином буде відкриватись нова музична культура. Якщо говорити про весь світ, то будь-який співак чи виконавець — це носій своєї культури, країни і носій любові, бо саме любов ми несемо через музику.
Я несу її, як вмію я, мені приємно, що світ це бачить, люди це відчувають, навіть не знаючи мови, і сприймають це
Що для вас означає бути українською артисткою за кордоном? Як представляєте Україну в Польщі через свою музику?
Бути українською артисткою за кордоном — це передусім мати можливість дякувати всім країнам за допомогу Україні. З кожної сцени та з кожного інтерв'ю — це для мене номер один. Також у мене є можливість підтримати українців, які вимушено покинули свої домівки і живуть за кордоном — надихати їх вчити мови тих країн, де вони живуть, вчити дітей в школах, працювати, допомагати Україні боротися.
Одного дня ви виступаєте в європейських столицях, іншого — на передовій. Як ви поєднуєте ці два світи?
Концерти для цивільних людей в Україні та Європі і для військових дуже сильно відрізняються. Артист виступає ниткою, яка поєднує ці два абсолютно різні світи. Я несу на фронті любов, несу увагу. Даю військовим розуміння, що тут, у цивільному житті, ми не забули про війну, ми щоденно робимо все можливе, аби прискорити перемогу. Ми ставимось із повагою до кожного військовослужбовця. Наша творчість також має на меті перенести їх хоча б на якусь мить в коло сім'ї, родини, попереднього життя — і відчути затишок. Це не про танці, це про атмосферу.
Виступаючи потім для цивільних людей, я везу їм щось від військових — якусь емоцію, прохання, слова — і таким чином я розумію, що це і є та сама ниточка між двома світами
Наскільки змінилося сприйняття України та українців?
Під час подорожей Європою мене найбільше вражає безоціночне ставлення людей одне до одного. У більшості європейських країнах відчувається свобода — вибору і самовираження. Приємно бачити, як різні люди виражаються, як хочуть, і при цьому поважають одне одного. Це мабуть те, що найбільше мене вражає. Ставлення до українців на 100 відсотків змінилось. По-перше, про нас знають. Багато людей дізнались, що Україна є незалежною від інших країн. У нас є окрема мова, історія, традиції. По-друге, безмежно приємно бачити в очах багатьох людей співчуття та розуміння. Це те, що дає надію на те, що навіть не розуміючи одне одного, люди вміють співчувати чужому горю і простягати руку допомоги.
Деякий час ви жили в Польщі. Що для вас стало там новим викликом?
Я отримую задоволення від польської мови. Вона несе повагу одне до одного. Як для українки вона дуже легко вчиться. Десь 40% ти розумієш або можеш зрозуміти, про що йдеться, а це дуже важливо. Ввикликом для мене стали звичайні речі, в яких одразу не можеш розібратись. Наприклад, купити квитки. Заходиш в метро, а там автомати. Спочатку ти в них нічого не розумієш, бо це їхня транспортна система, до якої поляки звикли. Завжди витрачаєш на це час і не завжди хтось є поруч, аби допомогти. Я дуже часто поспішаю і через такі перешкоди можу запізнитись. Але я завжди можу взяти самокат і проїхатись велосипедними доріжками.
«Моє життя — це постійна дорога, та інколи я навіть забуваю, який сьогодні день і не знаю, котра година. Проте дедалі більше я розумію, чого я хочу та зміни в мені відбуваються кожного дня», — написали ви про себе. Які основні зміни відбулися з вами від початку повномасштабного вторгнення?
Найбільші зміни, які відбуваються — це переоцінка цінностей. Речі, особливо матеріальні, які ще вчора відігравали велику роль, сьогодні втратили свою цінність. Тепер кожен день — це твій день. Роби максимум, не май багато речей, просто одягай те, що є, зношуй їх і купуй нові. Немає часу відкладати добре діло чи добре слово, треба жити тут і тепер. Говорити, діяти і навчитись слухати себе і приділяти час собі. Тому що в перші два роки повномасштабного вторгнення ніхто про себе не думав. Багато людей набрали вагу, дуже постаріли на обличчі, бо всі думали про інших. А організм почав здаватись.
Багато моїх друзів зараз сидять на антидепресантах, тому що нервова система не витримує такого навантаження, і організм просить, аби ми подумали про себе. А це найважче
Як українське суспільство справляється зі всіма викликами під час війни?
Зі всіма викликами люди справляються тільки тоді, коли об'єднані. Саме про це була наша пісня із Jerry Heil на Євробаченні. Ми хотіли нагадати людям про єднання. Коли ти сам, ти — воїн в полі, але тобі буде дуже важко. Коли люди об'єднуються — це сила синергії, той фактор, який допомагає справлятись людям.
На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…
«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»
— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства.
Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту.
Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.
За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було.
Христина Бенюк грає за двох на фестивалі в місті Мелець, вересень 2024
— Як публіка сприймає українських композиторів?
— Зазвичай люди приємно шоковані.
Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів
Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.
Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.
«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»
Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.
Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика.
А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали.
Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною.
З Віталієм Дворовим
Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства.
Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…
Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.
«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»
— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?
— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові.
З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.
Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило
І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось.
Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку.
— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?
— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі.
У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.
Цього року фестиваль відкриє картина режисера Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли», яка стала переможцем Одеського Міжнародного кінофестивалю. Фільм розповідає історію двох людей похилого віку, які є останніми мешканцями невеликого села в «сірій зоні» поблизу лінії фронту. Сергійович (Віктор Жданов) похмурий і хазяйновитий, він живе завдяки пасіці (звідси і назва фільму), а його товариш Пашка (Володимир Ямненко) у свої 59 років веселий і легковажний. Сергійович вважає себе українцем і підтримує ЗСУ, а Пашка вечорами не нехтує пити горілку з ДНРовцами. Але попри все ці два чоловіка — друзі дитинства, і вони не зраджують один одного. Але життя друзів змінюється, коли в селі з’являється російський снайпер.
Це глибока історія про людську самотність на тлі війни та життя, яке зруйнувала Росія. Основа сюжету стрічки — однойменний роман Андрія Куркова, однак фільм не повторює книгу.
Кадр з фільму "Сірі бджоли"
Одна з найважливіших подій фестивалю — секція, присвячена кримським татарам, і документальний фільм «Тиха депортація». Стрічку було відзначено золотою нагородою кінопремії New York Festivals TV & Film Awards 2024 у номінації «Права людини». Це щемливі історії про те, як спочатку радянська влада не залишила вибору кримським татарам і насильно вивозила їх у товарних вагонах, а зараз Росія знову залишає кримських татар без дому, бо жити на окупованому півострові для багатьох стає неможливим. У фільмі використані кадри з приватних архівів героїв, деякі з них опубліковані вперше.
Загалом кожна стрічка фестивалю заслуговує на увагу. Сюжети фільмів торкаються тем дорослішання, соціальних змін, ідентичності та війни, про яку в світі говорять дедалі менше. У деяких кінокартинах легко впізнати себе. Наприклад, у фільмі «Під вулканом» режисера Даміана Коцура, в якій українська родина під час відпустки на Тенерифе дізнається про початок повномасштабної війни та вмить перетворюється з туристів на біженців. Фільм, в якому показані трансформації людей, які звикли до матеріального й душевного комфорту і спокою, але раптом втратили їх, претендує на премію «Оскар 2025» від Польщі.
Кадр з фільму "Під вулканом"
Також в межах фестивалю буде показана «Ля Палісада» Філіпа Сотниченка. Це гірка іронія на 90-ті роки, яка демонструє абсурд тих часів. Фільм представить Україну на премії «Оскар 2025».
З жовтня по грудень фестиваль відвідає інші міста Польщі, а з 1 по 17 листопада 2024 року фільми можна буде переглянути онлайн на платформі MEGOGO.PL.
Супутні заходи кінофестивалю
Крім показів фільмів, Ukraina! Festiwal Filmowy презентує широкий спектр супутніх заходів. Це зустрічі з митцями, дебати з експертами, присвячені темі кримських татар та російської пропаганди, українським та білоруським меншинам в Польщі.
Глядачів також очікують виставки фотографій Каріни Бендковської та плакатів Івони Ціхи. Дітлахам будуть цікаві майстеркласи та розваги з аніматорами, також відбудеться декілька музичних концертів. Органазатори запросили на подію близько пів сотні акторів, режисерів, продюсерів та журналістів, серед якіх Римма Зюбіна, Віталій Салій та Олександр Ярема, а також кримськотатарський режисер Ернес Сарихаліл.
Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.
Кадр з фільму «Під вулканом»
«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»
— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…
— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.
— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.
Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.
— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.
— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.
«Червоні доріжки Венеції - результат моєї перебірливості як актора». Фото Віри Бланш
«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»
— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?
— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.
Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.
— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.
— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.
Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.
Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?
Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.
Кадр з фільму «Під вулканом»
— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?
— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.
Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.
Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».
Кадр із фільму «Відблиск»
— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?
— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.
Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі
Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.
Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.
Кадр із фільму «Відблиск»
— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.
— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.
— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?
— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.
«Вивчив польську з телеекрану на слух»
— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?
— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.
Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.
Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.
— Тобто зіграли б?
— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.
— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?
— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.
Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.
Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа
Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.
У ролі Гамлета
— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?
— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.
— А як ви вивчили польську?
— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.
І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.
— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».
— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.
Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.
Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.
— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.
— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.
«Дзяди» Маї Клечевської
Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.
— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?
— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять
Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).
А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.
Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.
Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.
Ганна Куркуріна. Фото з instagram героїні
Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.
У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».
Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.
Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.
Ганна в Миколаївському зоопарку. Фото: filmweb.pl
Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.
Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.
До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».
<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
