Фільм «Сімейний альбом»: чи вийде в онуки те, що не вийшло у дідуся — достукатись до світу?

Сильна жінка, очевидно, є відміною від сильного чоловіка, адже її сила не в розмірі м’язового каркасу і спроможності навяляти комусь у бійці (хоча і не без цього також, бо є приклади). Часи кулаків Синтії Ротрок з 80-х років ХХ сторіччя дещо змінилися, і тепер сила проявляється або шляхом спецефектів (як у випадку з Ґаль Ґадот в коміксовій «Супержінці»), або силою влади (як у випадку з Робін Райт в серіальному «Картковому будинку»). Звісно, кулаки залишилися (не забуваймо Джину Карано в «Нокауті»), втім, варіант влади став привабливішим і, погодьтеся, дієвішим. Бо масштабнішим. І разом з цим палітра збільшилася, даючи можливість творити, впливати, керувати, вбивати, мститись і владарювати. Не завжди це відбувається адекватно, іноді відбувається карикатурно, іноді занадто ідеалістично, а тому не реалістично і віри в це нема. Втім цьогоріч серіали представляли, як це відбувається в повній мірі. В усіх можливих формах і ситуаціях, із захватом глядача або із жахом, проливаючи кров на екрані чи викликаючи сльози на глядацьких очах, в особі професійних спецпризначенок і злих духів, амбітних дипломаток і титулованих спортсменок, мстивих доньок і закоханих дружин, і мстивих дружин також. Отже...

Єллоустоун-5 (Yellowstone), США, Paramount+

Цей серіал в будь-якому разі має бути першим, як він є першим в цій темі (та й, може, і в усіх решта) останні 7 років. З моменту започаткування Тейлором Шеріданом 2018-го року цієї телевізійної епічної сімейної драми, вартої порівняння з літературною «Сагою про Форсайтів» Джона Голсуорсі, «Єллоустоун» став драматургійним і життєвим взірцем полеміки між прогресом з його знищенням лісів, морів та культури, і традиціями, з їх вимогою бути жорстким і тримати удар, щоб вижити у все ще складному світі. Бет Даттон (Келлі Райллі), донька родини ковбоя, всотала правила батька, Джона Даттона (Кевін Костнер), вивчилася на юриста і виробила позицію, достатню для розуміння зовнішніх правил і дієву для встановлення своєї правди. Вона розумна, має свою думку, впевнена у своїх діях і тому ще й сексуальна. Вона виглядає і веде себе як цариця, при цьому не претендуючи на територію інших. Краща! 

Сьоґун (Shogun), США, Disney+

Героїня Анни Савай, Маріко, є ніби протилежністю героїні Бет Даттон з «Єллоустоуна». За сюжетом вона — мешканка Японії XVI сторіччя, жорстокого феодального устрою з відповідним диким існуванням жінки (диким на думку сучасного світу). Підкоряючись з маніакальною (для нас) ретельністю, більше подібною (на взірець) до автоматизму роботів, Маріко виглядає нещасною і слабкою. Та вона є сильнішою за чоловіків, що її оточують, бо продовжує жити, хоча давно хотіла померти, маючи приниження і ганьбу роду. Бо продовжує служити, несучи в душі бажання помсти. Красива, кмітлива, віруюча (католичка) і віддана, вона — сяюча зірка серед великих чорних дір. І європейський варвар не в силах її сяйво порятувати, будучи і самим такою ж дірою, тільки не буддистом чи синтоїстом, а протестантом. Цим історичний «Сьогун» говорить про драму цілком життєву, коли жінка — головна, попри те, що історія — про чоловіків.           

‍Вихор (Dolpung), Південна Корея, Netflix

Коли ти живеш в демократичному суспільстві, де кожен твій крок захищений системою законів та правил і стать не має переваг і маніпуляцій, як раніше у світі, чи тепер в Америці, тоді двоє людей, чоловік і жінка, будучи на вершині владних структур, стають взаємно могутніми силами інь та ян. Жанрово «Вихор» є корейською подобою американському політичному хіту «Картковий будинок». Але по суті ідея — в протистоянні правди і корупції. Так вийшло (не навмисно), що правду веде персонаж чоловічої статі, а кривду — жіночої. Для нас же наразі важливо, як проявляється тут жіноча сила, а вона — надзвичайна. Бо тільки своєю смертю герой Сул Кьон Гу здатний викрити махінації героїні Кім Хі Е. Тільки стрибаючи (вище власної голови) чоловік може перевершити жінку, яка вирішила проявити свою цілеспрямованість та переконливість. Ця битва закінчилася б інакше, якби правда була на боці жінки.

‍Королева змій (The Serpent Queen), США, Starz

‍Ідеалістична дівчинка Катерина, горда свого походження зі знаменитого роду Медічі, на горе собі та на подив самому часу ХVІ сторіччя, закохалася у свого нікчемного чоловіка Генріха ІІ Валуа. Це нічого не змінило, лише погіршило її існування — вона зростала, кланялася і постійно народжувала дітей. Поки не зрозуміла — щоб вижити і звеличитися треба наступити на горло своїй пісні. А краще на горло всім, через кого треба виживати, а не жити. Серіал про європейські хитросплетіння життя і смерті, і Катеринені хитрощі, як вона сама житиме, а інші вмиратимуть. Ми бачимо вміло використані підкилимні ігри та залаштункові перемовини, при цьому героїня звертається до глядача з промовистими коментарями досвідченої інтриганки, не тільки говорячи про себе, а й научаючи «в чому сила, сестри». Саманта Мортон прекрасно справилася з роллю вчительки, і зробила це вже два сезони поспіль.

‍Шрам (Cicatriz), Amazon Prime/rtve, Іспанія

Помста — найкраща історія нашого часу, особливо для українців росіянам, зважаючи не так на 300 років кривавих «братерських» стосунків, як на теперішню найкривавішу війну. І в образі месниці в цьому іспанському серіалі є саме українка, чию родини по звірячому вбили зальотні росіяни, якось, 2008-го року, завітавши до маленького села Свеса на Сумщині. З того часу донька родини загиблих, яка дивом вижила, щоденно обіцяє собі і всьому світу, що «розпатраю їх тіла, як вони розпатрали твоє, тато...». І їздить містами та країнами, шукаючи кривдників, і вбиваючи їх з невідворотністю Немезиди. Дівчинка, виростаючи сиротою на вулиці, разом з безпритульними, кишеньковими злодіями і бандами, проходить гартування ціллю, якою б вона не була, не зважає на свою слабкість, натомість, випрацьовує міць, вміння і безкомпромісність фурії. Тепер вона — фурія України, і її сила — помста.      

‍Левиця (Lioness), США, Paramount+ 

Якщо перший сезон заявив нового проповідника теми «дівчата з кулаками», то другий — зробив серіал програмним. Втім, на заміну кулаків, як мало ефективного засобу вирішення проблем, в «Левиці» поєднали політику і зброю, — більш дієві способи для контролювання жінками світу. Причому, й те, й інше втілюють давно знані сильні жінки: за політичний вплив відповідає Ніколь Кідман («Практична магія»), чия героїня представляє владу в принципі найсильнішої країни світу, а за військовий — Зої Солдана («Вартові Галактики»), чия здатність стріляти чи управляти тими, хто вміє стріляти, однаково результативна. Щоб тему цілковито закрити — чи розширити — до сюжету додані жінки-спецпризначенці, й їхні вміння керувати бойовими вертольотами, стріляти з усіх можливих видів зброї чудово узгоджується із зовнішніми даними, які, у свою чергу, є засобом сили від природи. Вогонь!

‍Поки я тебе не вб'ю (Until I Kill You), Велика Британія, ITV Studios

На противагу «пластиковій» «Супержінці», тут героїня не має надприродних сил разом із голлівудською зовнішністю. Навпаки, її звичайність і фізична слабкість дозволяє одному маніяку багато часу її тероризувати, бити і ледь не вбити (вона ж не безсмертна). Та цей серіал про психологічну, духовну силу персонажа Делії, і британська акторка Анна Максвелл в цьому більш переконлива за гламурну Ґадот-Супержінку, хоча не б'ється і не літає, переступаючи свій страх, дає свідчення, знову виживає після чергового нападу, і вже виступає в суді, а потім ще й книжку про це пише. Це воістину сильна героїня, Героїня з великої літери, долаючи біль і жах, долаючи природньо слабку себе і суспільство з його лицемірним культом екранної суперсили. Це несумнівно одна з кращих жіночих ролей цього року.

Всі фото: матеріали для преси

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

9-й фестиваль — це не лише огляд українського кіно, а й простір для роздумів про спільні цінності, складні моменти та майбутнє під час війни.

Під час попередніх фестивалів було показано 300 фільмів: найкращі сучасні українські ігрові, документальні, короткометражні та анімаційні стрічки; роботи, відзначені нагородами міжнародних фестивалів, українські претенденти на премію «Оскар». 

UKRAINA! відвідали понад 90 кінематографістів. Було організовано 70 супутніх заходів: виставки, майстеркласи, дискусії та концерти. Які емоції та історії стоять за цим фестивалем, який з кожним роком набуває все більшого значення на польській культурній мапі?

Чому саме Україна? 

Я не українка, у мене немає українського коріння чи родини в Україні, але з кожним роком у мене з'являється все більше і більше друзів-українців. Я зацікавилась цією темою після Майдану та анексії Криму. 

Працювала тоді у кінотеатрі «Люна» і організовувала фестивалі різних країн, особливо тих, які маловідомі. Робила фестиваль африканського, румунського, афганського кіно. 

Приїхала до нас, зокрема, Діана Сакеб, яка показувала свій документальний фільм «25 відсотків» про шістьох жінок в афганському парламенті. Цифра 25 відсотків у назві фільму була пов'язана з квотою місць для жінок. Сьогодні це звучить як казка, адже становище жінок в Афганістані драматичне, вони майже нічого не можуть робити, навіть вийти на вулицю без чоловіка, батька чи брата. А ще зовсім недавно вони засідали в парламенті та могли вирішувати, як розвиватиметься їхня країна. 

Тому мене завжди цікавили теми, не хочу сказати, що складні, але маловідомі, які могли би бути цікавими для нас, європейців

У Польщі ми були абсолютно не знайомі з українським кінематографом. Російське кіно було дуже розрекламованим. Коли ми починали, я також не раз чула запитання від журналістів: «А чи є щось цікаве в українському кінематографі? Адже це ж пострадянське кіно». Насправді так не було і не є.

Український кінематограф, особливо після Майдану, попрямував у напрямку європейського. Кінематографісти навчаються в європейських школах — у Лодзькій кіношколі, у Школі Вайди, у Варшавській кіношколі. Фільми, які знімаються, є українськими, вони спираються на українську ідентичність, традиції, пам'ять і, безумовно, мають європейський рівень. 

Це європейське кіно зі східною душею.

Як ти пізнавала це кіно?

Разом із глядачами та авторами. Цього року Тарас Дронь покаже свій другий фільм «Скляний дім», а в мене в пам'яті його перша стрічка. Дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається в українському кіно, адже рідко хто з режисерів має стільки матеріалу для створення фільмів, як режисери з України. Зрештою, останні 10 років Україна пережила Майдан, анексію Криму, війну на Донбасі і тепер повномасштабну війну в Україні.

Це великі виклики, але також багато цікавого матеріалу та натхнення для створення фільмів

2022 рік також змусив мене зовсім по-іншому подивитися на Україну, на режисерів, які були на червоній доріжці нашого фестивалю в листопаді 2021 року, коли ми говорили про плани та дискутували про майбутнє українського кіно. І я пам'ятаю, що саме Тарас Дронь сказав, що мріє робити універсальне кіно, більше не показуючи війну в Україні, бо дбає про те, щоб це кіно мало ширший резонанс, що тема війни в Україні вже втомила глядачів у світі. 

Те ж саме сказав і Олег Сенцов, якому поставили запитання: «Фільм «Носоріг» жорстокий. Ви стільки років пробули в російській неволі, бачили звірства і тепер хочете показати їх на екрані?». На що Сенцов відповів: «Зовсім ні, наступний фільм я хочу зняти для дітей, показувати на екрані красу, щастя, любов».

Не так сталося, як гадалося. Олег на фронті, а Тарас волотнерить, організовує збори для армії, постійно їздить. Він збирає пожертви, допомогу і перевозить в Україну.

Ми, як фестиваль, також активно долучилися до допомоги Україні. У 2022 році організували близько 200 благодійних показів українських фільмів по всій Польщі. Почали співпрацювати з кінотеатрами, які дуже радо долучитися до цієї акції. На що раніше не можна було розраховувати, бо вони не цікавилися українським кіно. 

Останні два роки ми нагадуємо людям, що в Україні триває повномасштабна війна. Це також те, для чого ми робимо наш фестиваль

Минулого року ми підготували панельну дискусію на тему акторів, які приїхали до Польщі і намагаються знайти свій шлях в індустрії. Це була дуже цінна зустріч. Як знайти роботу в Польщі? Найголовніше — вивчити мову і чесно говорити про свої професійні вміння.

Цьогоріч я дуже очікую на продюсерську дискусійну панель, де зустрінуться продюсери з Польщі та України, і ми зможемо поговорити про конкретику, про співпрацю та можливості підтримки українського кінематографа та українських продюсерів. Я сподіваюся, що буде представник Польського кіноінституту, тому що досі більшість європейських країн субсидували українське кіно, а Польський кіноінститут підтримував польські фільми про Україну. Наприклад, «Під вулканом» Даміана Коцура, в якому немає жодного польського слова. Мені дуже приємно, що такий фільм є польським кандидатом на «Оскар». Але я також за те, щоб українці могли знімати фільми про себе, бо вони зроблять це найкраще. 

Українські кінематографісти також говорять про те, чи зараз вдалий час для художніх фільмів про війну. Чи не зарано для цього?

‍

А який твій улюблений український фільм?

Моїм улюбленим фільмом протягом багатьох років є «Забуті» Дарії Онищенко з Мариною Кошкіною в головній ролі. Це фільм 2019 року, але його дія відбувається в окупованому російськими сепаратистами Луганську. Він розповідає про вчительку української мови, яка більше не може викладати українською і змушена перейти на російську. Вона стикається з жорстокою реальністю, в якій її друзі та колеги по роботі раптово підкоряються новому режиму. Вона ж абсолютно не в змозі з цим змиритися і відчуває себе дуже ізольованою. У фіналі головна героїня виїжджає з родиною до Києва, бо не має іншого вибору і хоче почати там нове життя. Але і в Києві вона відчуває себе самотньою. Це дуже цікава історія. До речі, мені дуже подобається Марина. Вона також знімалася у фільмі Тараса Дроня «Із зав'язаними очима». Тендітна, але сильна у своїх ролях. Цей фільм також можна вважати одним з моїх улюблених.

Мені подобаються маленькі жіночі історії, жінки, які змушені шукати свій шлях у складних обставинах, де їх не приймають або змушують жити всупереч собі, і все ж вони борються за те, щоб жити інакше, не піддаватися тиску ззовні

А раніше була така секція у програмі фестивалю?

Так, роками маємо «Жіночі історії». Але, знаєщ, це також пов'язане з тим, що зараз жінки в Україні вийшли на перший план і знімають кіно. Дуже хороші режисерки, які творять авторське кіно: Тоня Ноябрьова («Ти мене любиш?»), Ірина Цілик («Я і Фелікс»), Марина Ер Горбач («Клондайк»), або Наталя Ворожбит, яка також є чудовою драматургинею і зробила прекрасний фільм «Погані дороги». Ми мали щастя показувати їхні фільми і приймати їх на нашому фестивалі. З чоловіками інша ситуація, тому що вони змушені були залишитися в Україні, або служать в ЗСУ і знімають на фронті. Цього року ми покажемо документальний фільм «Реал» Олега Сенцова, в якому задокументовані військові дії. Він просто ввімкнув камеру в окопі та знімав наживо. Це може бути дуже цікаво.

Як ти би описала глядача/глядачку Кінофестивалю UKRAINA!?

Наша глядачка — це жінка приблизно від 25 до 55 років. Це наша основна аудиторія. І незалежно від країни, тож у нас їх порівну. Польки і українки. Але знаєщ, те, що я зараз кажу, не є відкриттям, тому така статистика в театрах, на концертах та інших культурних заходах. Основним споживачем культури є жінка.

І слово «культура» — теж жінка.

Так, так, кажуть, що чоловіки правлять світом, але в культурі домінують жінки, в управлінні також. У нас є міністерка культури і голова Польського інституту кіно, жінки творять культуру. Особливо зараз. 

Початком було те, що ми з Мартиною Лях хотіли показати українське кіно польському глядачеві. Але фактично від самого початку на нашому фестивалі були і поляки, і українці. Поляки на початку вивчали українське кіно. Виникали питання: «Чому ці фільми російською мовою?». Це також було пов'язане з тим, що для того, щоб фільм мав ширший резонанс, потрапляв на більші ринки, мав ширшу аудиторію, продюсери робили фільми російською мовою. Відомо, що згодом мовний закон призвів до того, що фільмів українською мовою з'являлося все більше і більше. Зараз, після 2022 року, ситуація зовсім інша. Навіть ті українці, які не переймалися тим, що розмовляють російською, бо це була їхня домашня мова, зараз починають розмовляти українською. Їхні батьки вдома говорять російською, а вони відповідають їм українською.

Що б ти порекомендувала на цьогорічному Кінофестивалі UKRAINA!?

Дуже важливою буде дискусія про дезінформацію та маніпуляції в медіа. Тому що я не приховую, що нам досі доводиться боротися з негативними коментарями під нашими постами у Facebook. Зараз працює штучний інтелект, який створює настільки оригінальні коментарі та профілі, що ми вже не в змозі розпізнати, чи це справді людина, яка дійсно так думає, чи це найнятий робот. Я хочу підняти ці питання на цій дискусії та почути практичні коментарі про те, як розпізнати маніпуляцію та як з нею боротися.

Запрошеною спікеркою на дебатах буде, зокрема, Аня Татар з асоціації «Ніколи знову», яка бореться з хейтом у Польщі не лише проти українців, а й проти ЛГБТ-спільноти, біженців з різних країн.

Чи може ця жінка-культура нас об'єднувати?

Однозначно так. Українська і польська культура насправді не дуже відрізняються одна від одної.

Прекрасним було польське єднання в допомозі українцям! Звичайно, у нас є складні моменти в нашій історії. Волинь, безумовно, є одним з них, і ми не вирішимо його. Я думаю, що рано чи пізно нам доведеться змиритися з цією історією, тому що уникання теми теж ні до чого не призводить. Але, безумовно, зараз не найкращий час, щоб це вирішувати. 

Зараз, коли в Україні триває війна і українці воюють, перш за все, за збереження своєї країни. 

Але є також моменти в історії, які нас об'єднують. Ми знаємо, що означає бути під російським впливом або бути під домінуванням Росії, тому що, зрештою, Польща теж протягом 50 років була країною під сильним впливом Радянського Союзу, і ми розуміємо, що таке російське домінування і маніпуляції. А західні країни не можуть цього зрозуміти.