Ексклюзив
20
хв

«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених

147 цивільних бранців були звільнені з російського полону. Лише від початку великої війни РФ незаконно утримує близько 28 тисяч українських громадян. З 26 лютого 2024 року запрацювала Міжнародна платформа за звільнення незаконно утримуваних Росією цивільних громадян України. Вона, за словами омбудсмена Дмитра Лубінця, стане першим кроком на шляху до звільнення таких полонених

Наталія Жуковська

«Росія утримує і застосовує тортури до цивільних українців». Фото: AFP

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Буквально по крихтах рідним доводиться збирати інформацію про своїх близьких, яких утримують в ув’язненні. Доступу до російських в’язниць не мають ані представники України, ані міжнародні правозахисні організації. Держава теж не має  єдиного механізму щодо звільнення цивільних полонених. Росія, у свою чергу, заперечує факт утримання мирних громадян у полоні. Про боротьбу за своїх рідних, який незаконно утримує країна-агресор, — Sestry поспілкувалися із близькими цивільних бранців. 

Родичі цивільних бранців тримають їхні портрети. Зокрема, й Олени Пєх та Валерія Матюшенка, які стали героями цієї статті. Фото: Pavlo Gonchar / SOPA Images/Sipa USA/East News

Ізабелла Пєх: «Моїй мамі — 52 роки, майже шість з яких вона є заручницею у росіян»

Моя мама, Олена Пєх, працювала у художньому музеї старшим науковим співробітником у Горлівці на Донеччині. Проводила екскурсії, відкривала виставки, брала участь у конференціях, писала наукові статті. Ми жили добре, поки 10 років тому на наші землі не прийшла Росія. Під час окупації ми з мамою одразу ухвалили рішення — їхати жити на підконтрольну Україні територію. І вже у червні 2014-го оселилися в Одесі. 

Ізабелла та Олена Пєх. Фото: приватний архів

Однак інші наші родичі, у тому числі бабуся, залишилися на окупованій території. У 2016 році вона пережила інсульт. Мама повністю взяла на себе оплату лікування та реабілітації. Час від часу їздила на окуповану частину Донеччини, аби допомогти своїй матері. Дорогою проходила блокпости окупантів. 

Поїздка у серпні 2018-го стала фатальною. Маму затримали у Горлівці. Під час обшуків у квартирі знайшли антиросійську літературу, зокрема і книги про Бандеру. Сказали: «Все, у тебе проблеми». Одягли  мішок на голову,  заштовхали у машину і вивезли у Донецьк — на територію однієї з військових частин. 

Її одразу посадили в одиночну камеру, де протримали понад два з половиною місяці. Життя мами перетворилося на справжнє пекло. З неї вибивали покази і зізнання.

Допити тривали кожні три дні впродовж двох з половиною місяців. Катували щонайменше по 5-7 годин 
Такою Олена Пєх була до російського полону. Фото: приватний архів

Бувало таке, що в кімнаті для допитів перебувало до 15 кремезних чоловіків. Вони були у балаклавах і зі зброєю. Частина з них — місцеві, так звані ДНРівці. А керував процесом росіянин. Ці люди садисти, які отримували  від тортур насолоду. Вони чітко знали, коли зупинитися. Не раз говорили тому, хто катував: «Зупинись, бо здохне». 

Тортури кожного разу були іншими. Маму душили, били, тягали по підлозі, спускали зі сходів. Їй вкручували шурупи у коліна. Як наслідок — вона майже не може ходити.  Про медичну допомогу не йшлося. Неодноразово маму ґвалтували. Як наслідок — у неї часто відкривалася сильна кровотеча. Подробиць не розповідала, але не раз наголошувала, що їй дуже потрібний гінеколог.

Жінки, які виходили із полону розповідали про садистські методи зґвалтувань. Серед іншого — бойовики часто користувалися кийками

З мами довго знущалися, змушуючи підписати зізнання у шпигунстві на користь України. Погрожували вбити. Довели до спроби самогубства. Для того, щоб просто припинити свої муки, вона знайшла у камері іржавий, тупий предмет і ним буквально рвала собі вени на зап'ястку. Її знайшли у калюжі крові. Викликали «швидку», але на територію військової частини медиків пе пустили. Обмотали руки ганчірками руки — і все. Їй дивом вдалося вижити. 

Після спроби самогубства маму деякий час не чіпали. Та одного дня її вивезли у поле і вкотре змушували підписати зізнання. Погрожували вбити. Під тиском мама зробила це. Так звані слідчі дії тривали 8 місяців. Жодної доказової бази так і не було. Її звинуватили у зраді батьківщині. Маму засудили до 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання у жіночій виправній колонії №127 у місті Сніжному на Донеччині. Вона досі там перебуває. Відсиділа майже 6 років. Зв'язку з нею немає. 

Ізабелла написала картину, де зобразила повернення мами та возз'єднання з нею. Фото: приватний архів

Мені про неї розповідали ті, хто сидів у тій самій колонії. Всі говорили: «Яка у тебе сильна мама. Вона так мріє з тобою побачитися і возз'єднатися. Тримається лише заради тебе». Її стан здоров'я жахливий. Має епілепсію, при цьому не отримує жодних медикаментів.

Від нестерпного болю мама спить по 2-3 години на добу

Щоб ви ви розуміли, я єдина людина з усієї нашої родини, яка не відвернулася від неї. Вони всі підтримують Росію. Я понад 5 років борюся за звільнення мами. На жаль, різноманітні публічні акції, зустрічі із представниками влади, публікації у ЗМІ, розмови з дипломатами досі не дали результату. Я у відчаї. Розумієте, для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку. Куди ще звертатися, аби її врятувати? Не знаю. Я дуже боюся її втратити.

Тетяна Матюшенко: «Мого чоловіка засудили  до 10 років позбавлення волі» 

Ми родом із невеличкого містечка Кальміуське на Донеччині (колишній Комсомольськ. — Авт.). Росіяни окупували його одним з перших. Тоді, у  2014-му, облаштували закрите військове поселення. Туди не було доступу ані Червоному Хресту, ані жодній іншій міжнародній правозахисній організації. І досі ситуація не змінна. Від початку російської окупації ми не приховували, що підтримуємо Україну. Не соромилися і не боялися висловлюватися. Через це і постраждали. 

Валерій Матюшенко до свого полону. Фото: приватний архів

15 липня 2017 року мого чоловіка, Валерія Матюшенка, посеред білого дня схопили співробітники так званого міністерства державної безпеки ДНР. Одягли на голову мішок, заштовхали у машину. Через 3 дні після його арешту до нас додому  прийшли з обшуком. Вилучили техніку. Показали мені постанову, в якій йшлось, що він затриманий і нібито зізнався у співпраці з СБУ. Тобто його звинуватили у шпигунстві на користь України.

Лише через кілька днів я дізналася, що він перебуває в «Ізоляції» (це російська катівня, яка була утворена у 2014 році у Донецьку, відома своїми тортурами до полонених. — Авт.). Там Валерій 10 місяців.

За цей час його постійно піддавали тортурам. Він пройшов усі можливі знущання 

Хлопці, які вийшли на волю  розповідали, що його навіть саджали в «стакан». І це не про посуд. Це такий різновид тортур. Це кімната, розміром метр на метр, де все просякнуте кров'ю. У ній — пляшка з рідиною. Люди намагаються її не пити, бо наслідки для організму жахливі. У таких умовах тримають кілька днів. Ти взагалі не розумієш, де ти і скільки пройшло часу. Там ти і в туалет ходиш.

Його били, зламали ребра. Катували струмом, «спалили» всі нутрощі йому. Він майже не дихав 

Для всіх тортури ідентичні. Єдине — декого ще й ґвалтували. Мій чоловік дивом вижив. Був весь переламаний, майже не дихав. Через 10 місяців його засудили до 10 років позбавлення волі. Шість з них він перебуває у 32-й Макіївській колонії. Після його арешту, мене попередили: «Ну що, тепер твоя черга. Готуйся». 

Я знала, що за мною стежать, боялася виходити з дому. Одного дня одягла чоловічий одяг і завдяки знайомим змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді у Кальміуське я не поверталася. Боротьбу за чоловіка продовжую на відстані.

Син Валерія Матюшенка (справа на фото) чекає на повернення свого тата. Фото: приватний архів

Ми сподівалися, що його віддадуть ще у грудні 2017-го (тоді Україна передала так званим ЛНР/ДНР 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей. — Авт.). Тоді нам навіть дзвонили з СБУ — запитували, хто зустрічатиме чоловіка, де він збирається проживати. А напередодні обміну сказали, що його не заберуть, але включать до другого етапу, який планується на 2018 рік. 

Але чоловіка знову не забрали. Його не виявилося у списках. Він відноситься до категорії — цивільний заручник. Нам багато років говорять, що питання звільнення піднімається, але результату немає досі. Нашим питанням займається ГУР, СБУ та уповноважений з прав людини. Ми навіть до президента зверталися. Нас постійно заспокоюють і кажуть: «Почекайте».

Знаю, що чоловік вже у важкому стані. У свої 59 років він важить 50 кг, має проблеми зі щитовидною залозою, випадає грижа, є підозра онкологію. А ще має синдром Туретта — генетично зумовлений розлад нервової системи.

Що робити далі — ми не знаємо. Будемо ходити на акції, аби про цивільних заручників не забували 

Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини: «Досі нема механізму повернення цивільних полонених»

Якщо говорити про тих осіб, яких ми, Медійна ініціатива за права людини, обліковуємо після 24 лютого 2022 року, то у нас зараз 1332 цивільних полонених. Але це не точна цифра. Це ті, про яких ми знаємо або маємо свідчення звільнених. За нашими підрахунками, цифра може бути у 3-4 рази більшою. 

На жаль, у держави немає навіть дуже орієнтовного списку цих людей. Бо досі по багатьох з них відсутня інформація, де вони, що з ними? Якщо говорити про Київську область, де окупація тривала місяць, то зниклі люди були розділені на такі умовні категорії: заручники; вивезені на територію РФ; зниклі безвісти і  загиблі. Також, попри те, що деякі території деокуповані давно, вони досі не всі обстежені. Тому є випадки, коли зниклих знаходять загиблими. А що говорити про області, в яких досі триває окупація? До того ж, затримання там продовжуються постійно. 

Щодо тих, хто потрапив у полон після 2014-го, то на момент повномасштабного вторгнення їх було орієнтовно 300. Це громадяни України, які були затримані на території Донецької і Луганської областей. Є певна кількість людей, яких за ці два роки повномасштабної війни відпустили. Деяких  під підписку про невиїзд, а комусь  просто змінили міру запобіжного заходу. 

До 24 лютого 2022-го були спроби обмінів цивільного населення, зокрема у 2017 і 2019 роках. Знаєте, з військовополоненими все зрозуміло. Є Женевська конвенція, координаційний штаб, облік.

А ось з цивільними — проблема. Ними ніхто не займався. Немає  єдиної інстанції, яка б ними переймалася
У 2017 році Україна повернула 73 бранця, у тому числі релігієзнавця Ігоря Козловського. Фото: Генеральний штаб ЗСУ

Досі у держави немає єдиного механізму щодо звільнення цивільних бранців. Женевська конвенція передбачає, що під час збройного конфлікту сторони мають право брати у полон лише військовослужбовців. І Росія, і Україна можуть тримати військових полонених хоч до кінця війни, а потім міняти всіх на всіх. Але має бути допуск  Міжнародного Червоного Хреста до бранців. Насамперед для того, щоб всі військовослужбовці, які є у полоні, були обліковані. 

Але в компетенцію цих структур не входять цивільні. Та і затримувати їх жодна зі сторін не може. Хіба що вони скоїли якісь кримінальні злочини. Наприклад, крадіжку чи вбивство.

Що робить Російська Федерація? Вона продовжує практику затримання цивільного населення. Цим самим скоює воєнний злочин 
Під час обміну у 2019 році Україна повернула 64 цивільних бранця. Фото: СБУ

Думаю, що на початку повномасштабного вторгнення Росія побоювалася, що їй не вистачатиме обмінного фонду і тому затримували і військових, і цивільних. А на кого і як їх міняти? У нас немає цивільних росіян у полоні. Ми беремо лише військових.

У нас немає механізму, як їх повертати. Тільки зараз починають працювати над тим, щоб якимось чином впорядкувати інформацію і мати хоча б якісь списки

У мене часто запитують що робити тим, чиї рідні у полоні? Я б радила  насамперед одразу звертатися до правоохоронних органів. Давати покази, отримувати статус потерпілого. І тоді буде легше довести  факт полону. Бо реєстр потерпілих все ж таки невдовзі сформують  — і тим самим не потрібно буде доводити у майбутньому факт перебування у полоні рідної людини. 

І звісно — не мовчати. Однак треба діяти конструктивно, без образ та істерик. Бо іноді це може навіть нашкодити.  А ще — не ділити на тих, хто був затриманий раніше, а хто пізніше. Це неправильно мірятися термінами. Потрібно всіх повертати додому.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress