Де у Варшаві українці можуть отримати безкоштовну допомогу в 2024?

Лютий 2022 року, який ніяк не закінчується

Якщо для багатьох українців 24 лютого 2022 року — це день, коли все змінилось безповоротно, то для Анжели такий день настав раніше – 8 лютого. Того дня її коханий чоловік загинув в автокатастрофі. В одну мить жінка стала вдовою з двома доньками: старшій було 14 років, а молодшій — лише 8 місяців.

«І от як це сталось 8 лютого, то цей лютий 2022 року  для мене досі триває», — розповідає вона.

На початку травня 2022 року жінка наважилась виїхати. Все, що з собою захопили, вмістилось в невеликий багаж. Їхала тижнів на два — перечекати. Покинула будинок, власний бізнес, вивозила найдорожче — дітей.

Спершу поїхала в Дніпро, орендувала кімнату в готелі, але грошей було небагато, треба було шукати інший прихисток. Побачила оголошення, що один із санаторіїв на Волині приймає переселенців, тож приїхала сюди. 

Утім це не всі випробування, які випали на її долю. У Бахмуті стерегти будинок залишились батьки чоловіка. Та в липні 2022 року вони потрапили під обстріл. Свекор залишився без ніг, в свекрухи — теж поранення кінцівок. 

— Я просила, щоб їх перевезли до Луцька, щоб я могла за ними доглядати, бо ж куди мені їхати — молодша донька геть маленька. Один фонд мені на рік винайняв в місті будинок, тож ми змогли переїхати з прихистку в санаторії, — згадує Анжеліка.

Продовжила справу чоловіка

А життя тривало, діти підростали. Старша донька вступила на навчання до медичного коледжу. Молодшій виповнився рік. 

— Удома, в Бахмуті, в чоловіка була коптильня домашня. Для себе, для друзів і родичів часто коптив рибу, я теж йому допомагала. Коли приїхала до Луцька, я й згадала про це. З дозволу власників на подвір’ї поставила маленьку коптильню під накриттям, купила кілька скумбрій і запропонувала дівчатам-переселенкам спробувати. Їм сподобалось. Створила групу в соцмережах. А паралельно в Луцьку проводили курси з економічних можливостей для жінок, чий бізнес постраждав від війни, де вчили писати бізнес-план на грант. Було кілька наборів.

Мене кілька разів кликали взяти участь, але я все відмовлялась. Куди мені — батьки хворі, дитина маленька на руках. На третій набір таки погодилась, та й то збиралась лише повчитись, але не складати жодного бізнес-плану

Анжеліка взяла участь в курсах «Економічні можливості для жінок, які постраждали внаслідок війни» від громадської організації «Розвиток Волині», що проходили на початку 2023 року. Проєкт був спрямований на тих, хто прагнув відновити власний бізнес або хотів започаткувати нову справу на новому місці. Повчившись, бізнес-план Анжеліка таки написала. Вирішила протестувати ідею коптити рибу. 

Там же, на курсах, познайомилась з Ольгою Стоногою з Харкова, яка згодом стала її компаньйонкою. Ольга спершу хотіла продавати жіночий одяг, але потім вирішила підтримати ідею Анжели. Бо хоч і сама не надто мала справи з копченням риби, але її батьки раніше займалися копченням м’яса, тож приблизне уявлення точно було.

— Так ми з Олею другий рік і барахтаємось, — посміхається Анжеліка.

Анжеліка і Ольга перемогли у конкурсі бізнес-проєктів для жінок, організованого луцьким кар’єрним хабом «ВОНА» у 2023 році за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення. Цей конкурс давав жінкам, які опинилися у складних життєвих обставинах, шанс реалізувати свої підприємницькі ідеї. Завдяки гранту вдалось докупити обладнання: морозильну камеру, ваги тощо.

І закрутилося. Починали з кількох видів риб, а нині в асортименті Анжели та Ольги — більш як 30 найменувань. Це в’ялена, копчена, солена риба і морепродукти: креветки, мідії, кальмари, марлін, форель, тунець, лосось, горбуша, скумбрія. Завдяки ще одному гранту вдалось винайняти цех. 

Рибні зірки на ринку

Крафтову рибу тепер можна придбати на фермерських ринках і на виробництві. 

— Щосуботи ми приїжджаємо на фермерський ринок у Луцьку, а щочетверга — їдемо у Ківерці (невелике містечко за 20 км від обласного центру). Коли на ринок приїжджаємо, у нас завжди класний настрій, всі підходять, нас вже знають. Ми пропонуємо продегустувати, пропонуємо сети, нарізки з різних видів риби. Дзвонять, просять поради: «От нас 10 дівчат, збираємось в лазню, що порадите взяти?». Ми і нарізку зробимо, і креветки, мідії запропонуємо. В соцмережах постійно розказуємо, показуємо, що ось — щойно нова партія зготувалась — приїжджайте або приходьте на ринок. Маємо сторінки в соцмережах. Завжди маємо в наявності свіжу продукцію у себе на виробництві, якщо хтось хоче придбати самовивозом.

Анжеліка ділиться процесом — від сировини до готового продукту треба кілька днів роботи: рибу треба розморозити, зачистити, засолити, вона певний час ферментується, потім її треба промити, посушити, і тоді — коптіння. На виготовлення партії копченої скумбрії, наприклад, треба витратити 3 дні.

— Це розказувати зараз легко, а насправді нам було непросто: знайти обладнання, знайти гарну сировину, знайти постачальників. Коли починала свою справу — дзвонила до знайомих в Авдіївку (місто в Донецькій області, сильно постраждало від боїв, з лютого 2024 року окуповане росіянами. — Авт.), які мені дали номер їхніх конкурентів у Києві. Ті, своєю чергою, ще порадили звернутись до постачальників зі Львова.

Почула, що на Волині в Оконську (село за 80 км від Луцька) вирощують форель. Поїхала туди, купила живої форелі, щоб спробувати, чи вийде рибу приготувати. Отак по крихтах, по своїх каналах все шукала, збирала все

Потроху підсадили місцевих на свою рибу, каже Анжеліка:

— Бо тут, на Волині, люди більше їдять прісноводну — щуку, карася, товстолоба. А ми їм запропонували тунця, марлін, масляну, різні балики (просолені й пров’ялені спинні частини червоної риби), юколу (в’ялена риба тривалого зберігання за рецептами народів Півночі й Далекого Сходу).

Від старту проєкту, розповідає Анжеліка, їм з партнеркою вдалось вирости разів у п’ять. Доводиться постійно вчитися, імпровізувати, тестувати нові ідеї і рецепти. Звичайно, додає жінка, продукція, яку вони виготовляють, — дорожча, аніж магазинна. І річ навіть не в обмежених партіях чи крафтовості, а в тому, що продукт натуральний, без консервантів, які збільшують термін зберігання.

Анжеліка і Ольга мріють про власний стаціонарний магазин. Навіть написали проєкт:

— Цього літа виграли декілька грантів, писали бізнес-плани на свій фірмовий магазин. Планували, щоб у нас там було три відділи: охолоджена риба і заморожена, готова продукція (тарталетки з рибою, салати, шпажки, рибний фастфуд), і третій відділ — готова копчена риба, солена, в’ялена, вакуумована. Бо у Луцьку насправді немає таких магазинів з таким великим вибором, як ми собі запланували. Але, коли порахували, то зрозуміли, що ми ще до цього не доросли, це надто великі гроші. Нам треба мінімум у чотири рази вирости, щоб утримувати такий магазин: треба мати хороший склад, запустити хорошу рекламу, зробити гарну вивіску, навчити продавців.

Нам не хочеться мати якийсь маленький магазин, як на ринку, а мріємо про великий якісний магазин. Тому ми реалізацію цієї ідеї поки призупинили і докупили собі за виграні кошти на виробництво додаткове необхідне обладнання

Найбільший біль Анжели — відсутність житла. Серед руїн Бахмута залишився і її рідний дім. А у Луцьку вона мусить винаймати квартиру. Житло — дороге. Заощадити не виходить.

— Мене часто питають, чому я тут сиджу в Луцьку. Батьки зараз переїхали в Київську область, там їм надали житло, і мене кличуть. Колеги з інших міст розповідають, як їх там підтримують… Я й сама не знаю, що мене тримає. Ідей — багато, є куди рости, розвиватися, але оця відсутність свого житла дуже стримує. Все, що заробила, все і витратила. А ще ж діти, якщо молодша донька захворіє і не піде в садочок, то я не піду в цех. Не накоптила — не продала. Не продала — не заробила. І це дуже образливо: в мене був дім, але його просто в одну секунду не стало і тепер мушу все сама. Я пів життя працювала і в 40 років опинилась на вулиці з двома сумками — і треба починати все заново. Це ж скільки мені буде, коли я зароблю на нове житло? Соціальні виплати з мене зняли, бо я фізична особа-підприємець. Тому, коли мене часто запрошують на різні заходи, розповідають, як мною і моєю історією пишаються, — це трохи тригерить, — відверто каже підприємиця, однак, додає, здаватись не збирається.

Всі фото: з приватного архіву

Програма CARE Poland націлена на те, щоб допомогти українським медикам швидше адаптуватись у Польщі й ефективніше взаємодіяти з колегами. Окрім фінансової допомоги, учасники зможуть отримати допомогу у працевлаштуванні та юридичні консультації. 

Хто може претендувати на допомогу медикам? Перевірте, чи відповідаєте критеріям 

• програма розрахована на громадян України, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року;
• перебування на території Польщі є легальним. Ви маєте статус тимчасового захисту (PESEL UKR), статус біженця або карту побиту;
• у вас є робота в польській системі охорони здоров'я або ви подали заявку та очікуєте дозвіл на роботу;
• ви маєте кваліфікацію медсестри або акушерки, а також не менше 3 років професійного стажу за останні 5 років;
• мінімально володієте польською мовою (рівень A1-A2) та прагнете покращити знання мови.

Читайте також: "Скільки заробляють медсестри у Польщі?"

Документи, які знадобляться для оформлення допомоги:

• паспорт громадянина України;
• диплом або сертифікат про медичну освіту;
• витяг з минулого або актуального місця роботи.

Заповнити заявку можна на офіційному сайті до 31 грудня 2024 року.

Care International — міжнародна організація, заснована у 1945 році. Її основна спеціалізація — надання допомоги у надзвичайних ситуаціях і боротьба з бідністю у світі. Реалізовані проєкти вже охопили понад 200 мільйонів людей у ​​сферах гуманітарної допомоги, реагування на надзвичайні ситуації, продовольства та харчування, охорони здоров'я матері та дитини, а також освіти та роботи для жінок.

Мовний сертифікат рівня B1+ стане головною умовою роботи у Польщі 

Новий проєкт для українських медсестер і акушерок зараз особливо актуальний, адже Уряд Польщі ухвалив низку змін для українських медиків. Тепер їм доведеться підтверджувати знання польської мови на рівні B1. Раніше такої вимоги не було, і медики могли працювати за спрощеною процедурою.

Тепер до кінця квітня 2026 року лікарі, медсестри й акушерки повинні надати мовний сертифікат, що підтверджує знання польської мови на рівні B1 і вище. Інакше вони можуть втратити право на медичну практику у Польщі, сплачувати штрафи та нести кримінальну відповідальність. Чиновники пояснюють нову вимогу тим, що хочуть покращити комунікацію між лікарем і пацієнтом, оскільки досі багато медпрацівників не знають польської мови достатньо та постійно потребують допомоги колег або користуються перекладачем.

Читайте також: "Як українська медсестра може працювати за фахом у Польщі?"

AFUCA — франко-українська асоціація у Ніцці, створена у 2016 році командою однодумців. Серед них була киянка Ірина Бурдель. Жінка вже 20 років проживає у Франції. Одного дня декілька українців, що жили у Ніцці, вирішили зібрати потужну українську громаду, аби підтримувати все українське та показувати французам багатство й самобутність української культури. Запустила з однодумцями українську школу, мистецький фестиваль «Кобзар». А з початком повномасштабної війни в Україні організували колосальну роботу з прийому та супроводу біженців. 

«Психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент є до кого звернутися за допомогою», — Марія Тугай, мама трьох дітей

Я з міста Південного, що за 20 хвилин від Харкова. Великою родиною жили у своєму будинку. Старшій доньці 13. Сину — 8. Молодшій доньці зараз 7. Всі були при справі. Чоловік Дмитро до повномасштабної війни працював масажистом, займався реабілітацією спортсменів. Я працювала у Харківському академічному театрі музичної комедії. Грала на флейті у симфонічному оркестрі. Паралельно професійно займалася спортом, навіть готувалася на чемпіонат України із дзюдо в партері. Всі були щасливі. В одну мить повномасштабна війна все змінила.

Тиждень ми з чоловіком по черзі спали по три години — боялися пропустити обстріли. Такий режим виснажував всіх. Й одного дня мій чоловік ухвалив рішення за мене — потрібно виїжджати з області. Тричі я збирала речі і розбирала, бо не хотіла їхати. Потягом добиралися з Дніпра до родичів на західній Україні. У вагоні було до півтори сотні людей. Вони лежали по двоє-троє на полицях. Я спала сидячи. Не розумію досі, чому потяг зупинявся на майже всіх зупинках. Брати людей було нікуди.

Вони кричали і плакали на пероні, бо всі хотіли їхати. Чоловіки намагалися вибити двері, аби відправити дружин з дітьми подалі від війни. Було відчуття, ніби дивишся фільм про Другу світову війну

У родичів я з дітьми прожила 10 днів, а далі поїхали до польського Кракова. Моя молодша сестра, яка разом з мамою на той момент подорожували Європою, орендувала там для нас квартиру. Нам дуже сподобалося місто. Та і польська мова ближча до української. Але знову ж таки моя сестра купила нам квитки до Франції, в Ніццу. Свій вибір пояснила тим, що серед країн, де вона бувала, їй там сподобалося найбільше.

Після приїзду туди почалися наші пригоди з пошуком житла. Спочатку місцева влада надала нам готель на п'ять днів. Французи не були готові до такого напливу біженців. За цей час ми зробили документи тимчасового захисту, але лишилися без житла. За допомогою поїхали до центру, який опікувався біженцями у Каннах. З квартири на квартиру ми переїжджали сім разів. За цей час діти пішли до французької школи. Після закінчення шкільного сезону власниця помешкання попросила нас виїхати. Це курортна зона, і місцеві за три місяці літа заробляють на цілий рік життя. Так ми поїхали в Ніццу, де була розподільна база, куди ти звертаєшся, приїхавши вперше. Це була велика територія, з невеликим кімнатами, розділеними гіпсокартоном. Люди там жили до тижня, а потім їх розселяли по регіонах. Ми ж хотіли залишитися тут.

На той момент одна з місцевих організацій розселяла українців на все літо на туристичній базі в горах. Взяли і нас. Ми ходили на курси, в нас була закрита територія. У цій організації працювала оперна співачка українка Олена Харачко. Паралельно вона працювала у франко-українській асоціації, де відповідає за музичний напрямок. Саме вона почала витягувати мене з мушлі. І робить це досі.  Я довго не могла змусити себе взяти флейту до рук. Якщо мені про неї нагадували, я починала плакати. Та разом з Оленою ми почали проводити концерти і грати на інструментах.

Та й дітям було чим зайнятися. Франко-українська асоціація організувала для них українські народні танці. А ще — суботню школу. Допомагають вони і з документами. Зокрема, кожні пів року ти повинен подовжувати тимчасовий захист у Франції.

Та й психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент, є до кого звернутися за допомогою чи порадою. Легше, коли є підтримка, але я досі не адаптувалася. Тут своє життя, культура. Ми різні.

Більшість українок тут працюють прибиральницями. Ми якось сміялися, що у французів ніколи ще не було скільки посудомийок і прибиральниць з вищими освітами

Наприклад, я мию посуд у ресторані. Працюю вночі, вранці встаю, бо треба займатися дітьми. Такий режим вже позначився на здоров'ї. У мене почалася екзема, сильна алергія. Соціальна допомога є. Дають картку з віртуальними грошима. Зняти їх ти не можеш. Лише розраховуватись за їжу, одяг, навіть техніку. Раніше було 440 євро в місяць на одну дорослу людину. Та на ці гроші тут не проживеш.

Мій чоловік військовослужбовець і зараз на війні. За рік приїздив тричі під час відпустки, яку розбив на три частини. Я дуже хочу на свій город і пити каву на своїй терасі. Однак поки залишаємось тут. У молодшої доньки затримка мовлення. З нею займається логопед. Мій син вже розмовляє французькою, а старша донька навчається у коледжі. Як буде далі, ніхто не знає. Поки ж я бачу тут багато можливостей для своїх дітей і буду їх використовувати.  

«Найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше», — Марина Коновалова, мама двох дітей

Проживаючи у Харкові, ще до початку повномасштабної війни відчувала, що щось трапиться не добре. Тому що читала іноземну пресу, дивилась новини, аналізувала інформацію. На той час моїй доньці було чотири роки, а сину всього 11 місяців. «Тривожні» валізи були зібрані завчасно. Оскільки Харків дуже близько до кордону, потужні обстріли почалися одразу. З квартири ми переїхали до батьків у приватний будинок, бо там був підвал, в якому ми ховались. І так було до 3 березня 2022 року.

У мене постійно виникали думки на зразок «а якщо Харків захопить ворог? Що ми будемо робити? Ким стануть мої діти?». І одного дня я ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхали у Чернівецьку область, а далі — до Франції

Країну обрала не випадково, тому що у 2013 році я здобувала освіту у Ліоні. Маю французький диплом магістра за спеціальністю «Інформатика і статистика для менеджменту». Та й моя молодша сестра там проживала. Тому Франція не була мені чужою. Мову я знала, хоча за 10 років відсутності практики вона дещо призабулася. Разом зі мною та дітьми до Франції переїхали моя мама, бабуся і навіть пес. Шукати стале помешкання допомагала сестра.

У Франції дуже важко орендувати житло, якщо немає так званого гаранта і зарплати, яка втричі перевищує суму за оренду. Без допомоги місцевих це зробити дуже складно 

Після приїзду найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше. Мені пощастило, що я знайшла роботу з українцями. Наразі допомагаю українським біженцям працевлаштовуватися.

Після приїзду до Ніцци шукала українські організації. Одного дня натрапила на франко-українську асоціацію. Вони допомагали нам та іншим біженцям з України продуктами, одягом. Надавали  консультації з різних питань. Та й просто було куди прийти і поспілкуватися. Для дітей — організована школа і дозвілля. Це те, що мені було дуже важливо на той час. Від них йшла величезна підтримка. З дітьми також працювали психологи, допомагали їм соціалізуватися. 

Загалом, асоціація дуже багато робить для українців. У них чимало різних культурних заходів. Зокрема, зараз розвивається хор, куди я також ходжу із задоволенням у вільний від роботи час

Також їм вдалося налагодити із місцевою владою потужні і міцні зв’язки. І це теж допомагає вирішувати наші іноді надскладні питання. Поки що я лишаюся у Франції.  Хочу, аби мої діти відчували себе у безпеці і мали змогу навчатися. Вони інтегруються у новий простір, не забуваючи при цьому, що є українцями.  Як буде далі — час покаже.

«Ми знаємо, що у вас велика громада і їм потрібна підтримка», — Ірина Бурдель, голова франко-української асоціації  у Ніцці

Наша асоціація виникла ще у 2016 році, коли виник запит на те, щоб відокремити українську громаду від російської, яка була тут давно. Ми розвивали культурні проєкти і займалися українськими дітьми, які проживають у Ніцці. Тобто до 2022-го року займалися в основному культурною діяльністю. Проводили виставки, покази фільмів, конференції, облаштували могили українських діячів, які тут поховані, перекладали українською аудіо гіди в музеях. 

З початком повномасштабної війни в Україні ми розширили свою діяльність. Сьогодні працюємо за чотирма основними напрямками. До культурного і роботи з дітьми додалася гуманітарна допомога в Україну і супровід на місці українських біженців. 

На початку війни ми передавали до України все, що приносили небайдужі люди. На сьогодні ми відправили 37 фур гуманітарної допомоги з Ніцци. Паралельно з цим майже щотижня відправляємо місцевими перевізниками щонайменше 10-15 коробок з допомогою 

Гуманітарну допомогу відправляємо конкретним людям або фондам чи громадським організаціям, з якими давно працюємо. Обов’язково перевіряємо, куди вона їде. Допомагають переважно українці, які давно проживають у Ніцці. Часом французи можуть принести якісь речі або медикаменти. У нашій команді є люди з медичною освітою. Тож вони перебирають і відсортовують ліки. Таку допомогу  відправляємо на медичні заклади України. 

За ці понад два роки запити суттєво змінилися. Якщо для військових на початку потрібно було все — від шкарпеток до базових речей, то сьогодні ж більшість потребує дрони.  

Також ми допомагаємо українцям, які до нас приїжджають з оформленням документів, медичним страхуванням, розказуємо, як записати дитину до школи, знайти роботу, піти на мовні курси. На жаль, у Ніцці зараз біженцям не просто, бо тут дуже мало житла і воно дороге. Це курортне місто і вільні апартаменти складно знайти. Утім, більше шансів працевлаштуватися. Щоправда, без знання мови лише у сферу обслуговування — готелі чи ресторани.  

Франція досі відкрита для біженців, як і вся Європа. Але проблема в тому, що людина сама мусить знайти житло. Лише потім з новою адресою треба йти до префектури і отримувати тимчасовий захист. Інакше доведеться їхати в інший регіон 

Навчання у суботній школі проходить на базі нашої Асоціації. У нас є приміщення, яке надала мерія Ніцци, і кожної середи і суботи ми приймаємо три групи дітей від трьох до 12 років. На заняттях вони вивчають французьку та українську мови. Деякі групи вчать математику, історію, культуру України. Є й додаткові творчі заняття — малювання, скульптура, ліплення, танці.

А ще з 2017 року ми проводимо фестиваль «Кобзар». Намагаємося показати традиційну українську культуру і сучасну Україну через подібні заходи.

Прагнемо познайомити з нашою культурою французів, а ще зруйнувати стереотип, що Ніцца — російське місто, як це було роками через навалу росіян, які бажають тут проживати

Наступного року разом з мерією Ніцци ми запускаємо переклад українською мовою туристичного гіда для українців. Вперше у Франції будуть брошури для туристів українською. Зараз дуже багато людей з інших регіонів намагаються переїхати в Ніццу. Вони говорять: «Ми знаємо, що у вас велика громада і нам потрібна ваша підтримка». Ми точно потрібні одне одному. Навіть просто прийти і поговорити чи випити чаю. До речі, ми організовуємо для жінок похилого віку зустрічі з чаюванням. Їм це потрібно, як повітря. Загалом наша мета — створити у Ніцці Український центр із культурними та бізнесовими програмами, де ми зможемо говорити про інвестиційні проєкти після перемоги.