Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Сильна морально, фізично, інтелектуально — Ярослав Підгора-Гвяздовський зібрав найкращі серіали, які про жінок і для жінок. Це сімка серіалів, які триматимуть у напрузі до останньої миті, захоплюючи силою духу Жінки
Сильна жінка, очевидно, є відміною від сильного чоловіка, адже її сила не в розмірі м’язового каркасу і спроможності навяляти комусь у бійці (хоча і не без цього також, бо є приклади). Часи кулаків Синтії Ротрок з 80-х років ХХ сторіччя дещо змінилися, і тепер сила проявляється або шляхом спецефектів (як у випадку з Ґаль Ґадот в коміксовій «Супержінці»), або силою влади (як у випадку з Робін Райт в серіальному «Картковому будинку»). Звісно, кулаки залишилися (не забуваймо Джину Карано в «Нокауті»), втім, варіант влади став привабливішим і, погодьтеся, дієвішим. Бо масштабнішим. І разом з цим палітра збільшилася, даючи можливість творити, впливати, керувати, вбивати, мститись і владарювати. Не завжди це відбувається адекватно, іноді відбувається карикатурно, іноді занадто ідеалістично, а тому не реалістично і віри в це нема. Втім цьогоріч серіали представляли, як це відбувається в повній мірі. В усіх можливих формах і ситуаціях, із захватом глядача або із жахом, проливаючи кров на екрані чи викликаючи сльози на глядацьких очах, в особі професійних спецпризначенок і злих духів, амбітних дипломаток і титулованих спортсменок, мстивих доньок і закоханих дружин, і мстивих дружин також. Отже...
Єллоустоун-5 (Yellowstone), США, Paramount+
Цей серіал в будь-якому разі має бути першим, як він є першим в цій темі (та й, може, і в усіх решта) останні 7 років. З моменту започаткування Тейлором Шеріданом 2018-го року цієї телевізійної епічної сімейної драми, вартої порівняння з літературною «Сагою про Форсайтів» Джона Голсуорсі, «Єллоустоун» став драматургійним і життєвим взірцем полеміки між прогресом з його знищенням лісів, морів та культури, і традиціями, з їх вимогою бути жорстким і тримати удар, щоб вижити у все ще складному світі. Бет Даттон (Келлі Райллі), донька родини ковбоя, всотала правила батька, Джона Даттона (Кевін Костнер), вивчилася на юриста і виробила позицію, достатню для розуміння зовнішніх правил і дієву для встановлення своєї правди. Вона розумна, має свою думку, впевнена у своїх діях і тому ще й сексуальна. Вона виглядає і веде себе як цариця, при цьому не претендуючи на територію інших. Краща!
Сьоґун (Shogun), США, Disney+
Героїня Анни Савай, Маріко, є ніби протилежністю героїні Бет Даттон з «Єллоустоуна». За сюжетом вона — мешканка Японії XVI сторіччя, жорстокого феодального устрою з відповідним диким існуванням жінки (диким на думку сучасного світу). Підкоряючись з маніакальною (для нас) ретельністю, більше подібною (на взірець) до автоматизму роботів, Маріко виглядає нещасною і слабкою. Та вона є сильнішою за чоловіків, що її оточують, бо продовжує жити, хоча давно хотіла померти, маючи приниження і ганьбу роду. Бо продовжує служити, несучи в душі бажання помсти. Красива, кмітлива, віруюча (католичка) і віддана, вона — сяюча зірка серед великих чорних дір. І європейський варвар не в силах її сяйво порятувати, будучи і самим такою ж дірою, тільки не буддистом чи синтоїстом, а протестантом. Цим історичний «Сьогун» говорить про драму цілком життєву, коли жінка — головна, попри те, що історія — про чоловіків.
Вихор (Dolpung), Південна Корея, Netflix
Коли ти живеш в демократичному суспільстві, де кожен твій крок захищений системою законів та правил і стать не має переваг і маніпуляцій, як раніше у світі, чи тепер в Америці, тоді двоє людей, чоловік і жінка, будучи на вершині владних структур, стають взаємно могутніми силами інь та ян. Жанрово «Вихор» є корейською подобою американському політичному хіту «Картковий будинок». Але по суті ідея — в протистоянні правди і корупції. Так вийшло (не навмисно), що правду веде персонаж чоловічої статі, а кривду — жіночої. Для нас же наразі важливо, як проявляється тут жіноча сила, а вона — надзвичайна. Бо тільки своєю смертю герой Сул Кьон Гу здатний викрити махінації героїні Кім Хі Е. Тільки стрибаючи (вище власної голови) чоловік може перевершити жінку, яка вирішила проявити свою цілеспрямованість та переконливість. Ця битва закінчилася б інакше, якби правда була на боці жінки.
Королева змій (The Serpent Queen), США, Starz
Ідеалістична дівчинка Катерина, горда свого походження зі знаменитого роду Медічі, на горе собі та на подив самому часу ХVІ сторіччя, закохалася у свого нікчемного чоловіка Генріха ІІ Валуа. Це нічого не змінило, лише погіршило її існування — вона зростала, кланялася і постійно народжувала дітей. Поки не зрозуміла — щоб вижити і звеличитися треба наступити на горло своїй пісні. А краще на горло всім, через кого треба виживати, а не жити. Серіал про європейські хитросплетіння життя і смерті, і Катеринені хитрощі, як вона сама житиме, а інші вмиратимуть. Ми бачимо вміло використані підкилимні ігри та залаштункові перемовини, при цьому героїня звертається до глядача з промовистими коментарями досвідченої інтриганки, не тільки говорячи про себе, а й научаючи «в чому сила, сестри». Саманта Мортон прекрасно справилася з роллю вчительки, і зробила це вже два сезони поспіль.
Шрам (Cicatriz), Amazon Prime/rtve, Іспанія
Помста — найкраща історія нашого часу, особливо для українців росіянам, зважаючи не так на 300 років кривавих «братерських» стосунків, як на теперішню найкривавішу війну. І в образі месниці в цьому іспанському серіалі є саме українка, чию родини по звірячому вбили зальотні росіяни, якось, 2008-го року, завітавши до маленького села Свеса на Сумщині. З того часу донька родини загиблих, яка дивом вижила, щоденно обіцяє собі і всьому світу, що «розпатраю їх тіла, як вони розпатрали твоє, тато...». І їздить містами та країнами, шукаючи кривдників, і вбиваючи їх з невідворотністю Немезиди. Дівчинка, виростаючи сиротою на вулиці, разом з безпритульними, кишеньковими злодіями і бандами, проходить гартування ціллю, якою б вона не була, не зважає на свою слабкість, натомість, випрацьовує міць, вміння і безкомпромісність фурії. Тепер вона — фурія України, і її сила — помста.
Левиця (Lioness), США, Paramount+
Якщо перший сезон заявив нового проповідника теми «дівчата з кулаками», то другий — зробив серіал програмним. Втім, на заміну кулаків, як мало ефективного засобу вирішення проблем, в «Левиці» поєднали політику і зброю, — більш дієві способи для контролювання жінками світу. Причому, й те, й інше втілюють давно знані сильні жінки: за політичний вплив відповідає Ніколь Кідман («Практична магія»), чия героїня представляє владу в принципі найсильнішої країни світу, а за військовий — Зої Солдана («Вартові Галактики»), чия здатність стріляти чи управляти тими, хто вміє стріляти, однаково результативна. Щоб тему цілковито закрити — чи розширити — до сюжету додані жінки-спецпризначенці, й їхні вміння керувати бойовими вертольотами, стріляти з усіх можливих видів зброї чудово узгоджується із зовнішніми даними, які, у свою чергу, є засобом сили від природи. Вогонь!
Поки я тебе не вб'ю (Until I Kill You), Велика Британія, ITV Studios
На противагу «пластиковій» «Супержінці», тут героїня не має надприродних сил разом із голлівудською зовнішністю. Навпаки, її звичайність і фізична слабкість дозволяє одному маніяку багато часу її тероризувати, бити і ледь не вбити (вона ж не безсмертна). Та цей серіал про психологічну, духовну силу персонажа Делії, і британська акторка Анна Максвелл в цьому більш переконлива за гламурну Ґадот-Супержінку, хоча не б'ється і не літає, переступаючи свій страх, дає свідчення, знову виживає після чергового нападу, і вже виступає в суді, а потім ще й книжку про це пише. Це воістину сильна героїня, Героїня з великої літери, долаючи біль і жах, долаючи природньо слабку себе і суспільство з його лицемірним культом екранної суперсили. Це несумнівно одна з кращих жіночих ролей цього року.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.
Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.
Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.
Кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка Анна Лазар під час подорожі по Україні. Фото з приватного архіву
Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.
До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.
“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам, їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей.
У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів, першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».
Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення
Обкладинка польського видання «Республіки глухих». Фото: пресматеріали
Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?
Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.
Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.
Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?
Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.
У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників
А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися.
Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?
Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.
Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.
У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.
Виставка «Україна. Взаємні погляди». Фото: пресматеріали Міжнародного центру культури в Кракові
Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім.
Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.
На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.
Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура
Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.
Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.
Так, ти гарно це сказала.
Розкажи ще про візуальні проєкти.
Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.
Фрагмент виставки «Стежте за цією миттю — як вона вібрує». Фото з приватного архіву Анни Лазар
Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини.
Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників.
Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово».
Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.
Робота над муралом «Транзит» Володимира Кузнєцова. Фото: Michał Algebra
Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.
Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини.
Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.
Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?
Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.
Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил
У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони не мають сприяти отупінню.
Одна із численних зустрічей програми «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Фото: Kornelia Głowacka
Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?
Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.
Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.
Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України
Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.
Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику.
А що саме любиш?
Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.
А коли працюєш, то потребуєш тиші?
Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.
Вгодити кожному одним серіалом неможливо. У всіх свої смаки, свій вік і своє розуміння того, що яскраво покращує настрій, а що його здатне нахабно зіпсути. Тому, розділяючи вікові та жанрові показники, даємо різним людям різні пропозиції, аби охопити від малого до великого і від сексуально активного до релігійно орієнтованого, а це, будемо притомні, аніскілечки не заперечує одне одного, а часто вигідно урізноманітнює й природньо помножує.
Ніхто цього не хоче (Nobody Wants This), США
Кардинальних змін в житті, може, й справді ніхто не хоче, але закохатися в гарну людину, змінити самотність на стосунки і, паралельно з цим, в щасливий додаток, стати знаменитістю в подкастах — погодьтеся, багато хто хотів би подібного. Власне, американський серіал від Netflix саме настільки позитивний і приємний, як написано, тому винятковий й оптимальний для доброго проведення святкових днів. Хіба що без малих дітей, з огляду на складний психологічний клімат дорослого життя героїв — розкутої й розумної жінки та симпатичного і розвинутого чоловіка, чий статус обтяжується його посадою рабина в синагозі, але полегшується неортодоксальністю синагоги, де можна мати стосунки. Дилема лише в тому, що вона — не єврейка, і їй треба прийняти іудаїзм, якщо він хоче стати головним рабином. На відміну від жорсткого серіалу «Неортодоксальна», «Ніхто цього не хоче» є м'яким і пухнастим.
Зоряні війни: кістяк команди (Star Wars: Skeleton Crew), США
Всебічно гарний серіал для підлітків є рідкісним випадком у сучасному кіно, а ще більш рідкісним й унікальним чином є прийнятним для ширшої, сімейної аудиторії, і відповідно, до перегляду всіма в родині — від 7 років до 107 (бо ж всі старші в душі — молоді). Пригодницький дух серіалу захоплює відразу і без жуйки одноманітності. Спочатку сюжет збиває в одне ціле хлопців і дівчат різних цивілізацій, які давно мешкають на одній планеті в суспільстві, відчутно земному, хоч і технологічно розвинутому. А потім їх жбурляє у безкінечний космос за допомогою несподівано віднайденого космічного корабля, не знати скільки і чому заритого в лісовій хащі. Дроїд-пірат, база на бандитській планеті, звергнутий капітан і зоряні карти часів Республіки — очевидно, що це перенесений у всесвіт «Зоряних війн» Лукаса світ «Острова скарбів» Стівенсона. Але висока якість серіалу зробила його не дитячим, але бажаним, щоб ще раз повернутися в юність.
Суперсекс (Supersex), Італія
Зрозуміло, що гарний секс дає гарний настрій, та щоб дійти до сексу, вже необхідно мати гарний настрій. Споглядаючи за історією секс-гіганта, прототипа італійської порно-зірки Рокко Сіффреді, цей настрій можна здобути. Принаймні, деякі його здобудуть. Принаймні, буде цікаво, якщо художня історія не викличе того збудження, яке викликає кіно для дорослих. Злети і падіння красунчика, з видатними — в усіх значеннях — ознаками статі, дозволяє зазирнути, з одного боку, за лаштунки нетривіального бізнесу, а з іншого — зрозуміти ціну задоволенню, коли воно поставлене на потік і стає роботою. Чи все ж робота може викликати задоволенням, тим паче, якщо робота напряму твориться задоволенням і викликає його? 7 серій з Алессандро Борджі («Дияволи», «Субурра») в головній ролі — це шлях до гарного настрою і про тих, хто цей настрій покликаний творити.
Максіма (Maxima), Нідерланди
Якщо і міг бути добрий серіал про принців та принцес, без драм і трагедій британсько-французького штибу, то тільки про голландських. Та й ще такий, який створює гарний настрій! Ця «Максима» максимально така — добра, романтична, красива, не порожня, а, на додачу, повна сенсів та життєвих деталей «для помізкувати». Банальна в наш час історія — знайомство молодого чоловіка королівської крові зі звичайною жінкою — розвивається в небанальний, справжній, серіал, з оприявленням минулого, з якого треба зробити життєдайне майбутнє. Добрий настрій тут творить візуальна частина — бо героїня, Максима, є красунею, і сам принц є цілком собі ладний — а сенсовна частина робить візуальну серйозною і, головне, переможною, адже герої долають перешкоди, здобуваючи омріяне щастя. Чим не казка, що стала реальністю? І казка — позитивна, але без перетворення на жаб, здирання шкіри і спалювання в печі.
Джентльмени (The Gentlemen), Велика Британія
Це кіно для дорослих хлопчиків, і його дивитися в кайф конкретно чоловікам, з усіма їм властивими іграшками — дорогими сигарами, костюмами на замовлення, односолодовим віскі, рушницями з гравіюванням, полюванням в лісах, вінтажними машинами і замками епохи Єлизавети І. Втім, зважаючи на вагому присутність в серіалі жінок, кайф, як поняття, не має статі, і смак до розкоші та бажання грошей притаманні як хлопчикам, так і їхнім дівчатка. Бо ж герої серіалу, відповідаючи стилістиці попередніх фільмів режисера Гая Річі, з його картами, грошима, револьверами, кастетами і боксерськими та собачими боями — це родовита богема навпіл з вуличними братками. Той, хто незбагненним чином пропустив «Джентльменів» і от зараз отримав щасливу нагоду надолужити, має повний річівський пакет — збанкрутілого, але впевненого герцога, який намагається здихатися маріхуанової мафії, що засіла під його землею.
Людвиг (Ludwig), Велика Британія
Часом для гарного настрою варто задіяти мізки і пограти в інтелектуальну гру, будь-яку, аби лишень пірнути в глибину роздумів. І детективний серіал є потрібною глибиною, ще й такою, в якій потонути в роздумах не дадуть, — відповідь на початкове питання тобі скажуть у фіналі. «Людвиг» пропонує цю гру в кращих традиціях жанру, з розумними загадками, цікавим перебігом їхнього розплутування і дотепними паралельними сюжетами. Вони роблять серіал не просто набором вертикально падаючих в кожній серії нових колізій, а добре продуманою і вартою уваги драматургійною горизонтальною історією, що тягнеться на всі 6 серій. Режисер грає у гру з глядачем і одночасно з героєм, відлюдькуватим чоловіком з шаленою ерудицією через невпинне і багаторічне складання кросвордів. І з квартири він виходить лише через зникнення свого брата, як і глядач може вийти зі свого поганого настрою, занурившись у пошуки Людвига.
Обраний (The Chosen), США
Це дивовижний серіал. І мова не про дива Ісуса Христа та його діяння. Мова про способи висвітлення всім відомих біблійних історій. Всі 4 сезони серіалу — це проста розмова людей, що навіть виглядають подібно до нас з ХХІ сторіччя, з підкаченими м'язами, дотепним гумором і певними жаргонізмами. Ісус тут настільки наближений до людини, наскільки Сам хотів бути, зокрема, під час Нагорної проповіді. Проникливо зрозуміло і весело. І якось енергетично. І це теж — диво, бо очікування від серіалу про Спасителя певної формалізації, релігійності, пафосності не справджуються в гарному розумінні. Як-то кажуть — «свята простота», і вона зіграла свою роль, розважливо дає зрозуміти важливі речі і тішить попри традицію відчуття провини і боротьбу зі спокусами. Може, всесвітня любов до «Обраного» і не є об’єктивним підтвердженням гарного настрою, що дає серіал, але, повірте — так і є.
Євросоюз готується ухвалити 16-й пакет антиросійських санкцій 24 лютого 2025 року — у день третьої річниці повномасштабного вторгнення РФ в Україну. За інформацією німецького видання Welt am Sonntag, цей крок має стати чітким сигналом для Москви. Покликаючись на джерела в дипломатичних колах Брюсселя, журналісти повідомляють, що нові санкції торкнуться секторів російської економіки, які досі або зовсім не були охоплені, або підпадали під обмеження недостатньою мірою. Наскільки ефективно працюють попередні обмеження, чому Росії вдається обходити санкції, як їх можна зробити результативнішими і як довго російська економіка зможе фінансувати війну проти України — Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: У грудні Рада ЄС ухвалила 15-й пакет санкцій проти Росії. З поміж іншого, ці санкції спрямовані проти тіньового танкерного флоту, який росіяни використовують для обходу санкцій. Чи вплинуть ці обмеження на спроможність Росії фінансувати війну проти України?
Олександр Савченко: Там все прописано нечітко. І, знаєте, істина в деталях, а деталі невідомі. Хоча для всіх фахівців очевидно, що треба робити. Перше, це карати керівництво суден і берегові служби, які сприяють проходу цих суден по водах Балтійського та Чорного морів, якщо є порушення, карати, аж до арешту капіталів суден і всіх, хто сприяє діяльності цих суден. Нині тіньовий флот складає приблизно 70% від всіх суден, які перевозять нафту. І тому це момент істини.
Без покарання, причому показового і бажано масового, ці всі санкції будуть ігнорувати й далі
Могла би бути ставка і на страхові компанії, що не можна страхувати грузи, де ціна на нафту вище 60 доларів, і страхуються російські, китайські, індійські компанії, але це важко контролювати. По суті, залишається єдина можливість — припинити фізичну можливість функціонування цих суден як перевізників російської нафти, і перевалку, і перевозку. За два роки нічого не робилося в цьому напрямку.
Попри санкції, у РФ продовжують працювати західні фірми, зокрема United Colors of Benetton. Фото: ALEXANDER NEMENOV/AFP/East News
Росія доволі успішно обходить західні санкції. Чому Захід не закриває існуючі прогалини, якими користуються росіяни і не контролює ефективність своїх санкцій?
Я вважаю, що ці санкції — бутафорія від самого початку. Структури, які запроваджують санкції, виписують їх так, щоб вони не впливали на можливість Росії продавати нафту як в Китаї та Індії, так і в країни Європейського Союзу, шляхом перевалки її на інші судна. Тобто, санкції виписані так, щоб їх можна було не виконувати.
Я давно радив: пишеться санкція, потім механізм впровадження цієї санкції, технологічна карта, яка розписує, хто що має робити, щоб ця санкція працювала
Такого нема. Далі — контроль. Хто контролює виконання цих санкцій? Ніхто. Такого механізму теж нема. Наступне — покарання для тих, хто обходить чи сприяє обходженню санкцій. Такого теж немає. І в таких умовах тільки дурень буде їх виконувати, якщо чесно.
У січні Росія починає постачати нафту Індії за новим контрактом, який підписали наприкінці минулого року. За інформацією Reuters, індійська компанія Reliance Industries домовилась з Роснєфтью про 10-річний контракт на імпорт нафти з можливістю продовження ще на 10 років. Йдеться про постачання майже 500 000 барелів нафти на день, що становить половину морського експорту Роснєфті. Вартість контракту – близько $13 млрд на рік. Що, на вашу думку, може зробити Україна, щоб зупинити подібні угоди і чи можливо щось взагалі зробити?
Можемо вплинути, заблокувавши транспортування нафти до тієї ж Індії. Україна може, якщо нам дадуть такий дозвіл, зруйнувати термінал на Чорному морі. А в Балтійському морі країни Північної Європи просто мають заблокувати діяльність цього тіньового і не лише тіньового, а флоту ЄС, які перевозять російську нафту. Таким чином можна цей контракт, в принципі, зруйнувати і примусити Росію виплачувати штрафні санкції Індії, яка буде позиватися, бо контракт не виконується через відсутність постачання нафти.
Західні санкції не змогли зупинити морські перевезення нафти з Російської Федерації. Фото: Associated Press/East News
Інша альтернатива — покарати цю індійську компанію, яка купує нафту. До неї дістатися важко, але досить легко дістатися до банків, які обслуговують ці контракти. Це індійські банки. Поки що, скажу так, покарання індійських компаній було символічним, а значить теж немає політичної волі це зробити. Може, це пов'язане з тим, що на авансцену не вийшли ще Сполучені Штати. Вони мають збільшити пропозицію нафти на ринку разом з Саудівською Аравією. Принаймні це те, що обіцяв Трамп.
Давайте сподіватися, що якщо ця домовленість і бажання новообраного президента США збільшити пропозицію нафти на світових ринках реалізується, тоді з цього ринку можна виключити досить великого гравця — Росію
В ЄС анонсували початок роботи над наступним пакетом санкцій. Його збираються прив’язати до третьої річниці російського вторгнення в Україну. А втім, Віктор Орбан вже заявив, що чекатиме інавгурації Трампа, щоб вирішити, чи варто продовжувати санкції проти Росії. Чи зможе Угорщина взагалі заблокувати європейські обмеження проти РФ?
Така вірогідність є. Пов'язана вона з тим, що 20 січня Трамп стає офіційно президентом, а Орбан — його посіпакою офіційним чи листоношею. Буде досить важко відсторонити угорського прем’єра від втручання в діяльність Європейського Союзу.
Найкраще, що я можу собі уявити, на рік відсторонити Орбана від участі в діяльності ЄС. Така процедура є, але вона ще не була застосована. Це дало б принаймні рік спокійного життя, а потім навіть Трампу буде дуже важко повернути Орбана назад. Але, звичайно, небезпека є. Орбан весь час каже: почекайте, прийде Трамп і скаже, що робити, які санкції накладати. Тобто, фактично хоче позбавити Європейський Союз суб'єктності. Якщо Європейський Союз захоче далі принижуватися, то, може, так і буде. Звичайно, не хотілося б в це вірити, але ризик є.
Російський президент, підбиваючи підсумки року, заявив, що, попри всі санкції, російська економіка міцнішає. Аналітики Інституту вивчення війни (ISW) вважають, що подібна риторика — це маніпуляція, покликана приховати справжній стан справ в російській економіці. Який він насправді? На чому базуються впевнені заяви президента РФ?
Заяви Путіна — це блеф і суцільна брехня. Вона стосується базових показників розвитку економіки Росії. Давайте почнемо з інфляції, потім легко перейти до ВПП. Інфляція там не 9%. Згідно з офіційною статистикою, моїми розрахунками і розрахунками вже офіційних економічних центрів, інфляція в Росії десь біля 20%. І це дуже просто можна довести навіть макроекономічно. Як правило, інфляція має бути нижча, ніж облікова ставка на 1-2%. Коли це так, відсоткова ставка Центрального банку, а в Росії вона 21%, впливає на інфляцію. І навпаки. І саме тому Центральний банк весь час підвищує облікову ставку, щоб намацати її правильний рівень. За моїми розрахунками, йдеться про десь 24%. А що це означає? Це означає, що заяви Путіна про те, що ВВП Росії за останні два роки зріс на 8% — це брехня. І в 2023-му, і торік є падіння ВВП.
За рахунок маніпуляцій вони й рахують фіктивне зростання ВВП. Насправді, за моїми підрахунками, в цьому році десь буде мінус 3-3,5. Торік було мінус 2-2,5, в наступному — буде ще більше падати ВВП. Але однаково цього недостатньо для кризи в країні
Як довго російська економіка зможе підтримувати активну війну?
Єдине, що можу сказати, що в наступному році, які б завдання Путін не давав Мінфіну збільшити витрати на війну, а вони збільшуються на 22-23% номінально, реально буде падіння затрат на війну через інфляцію і девальвацію. Вони будуть з'їдати це номінальне збільшення витрат. Це добре. Але погана новина в тому, що народ РФ чи скоріше населення, бо звання народу ще треба заслужити, готове терпіти досить довго. Якщо економіка і життєвий рівень будуть падати на 2-3% щорічно, то ми можемо побачити через 10-15 років, що населення буде їсти лаптями і вихваляти Путіна. Тобто запас міцності цього суспільства для існування досить великий. За умови, якщо ми не побачимо дефіцит 2 з 5 ключових ресурсів. Перший ресурс — це їжа в великих містах, а карточки вже почали запроваджувати, а також нестача горілки і нестача наркотиків для російської еліти. Ще 2 ресурси — військова техніка і боєприпаси. Останній ресурс — це люди, які згодні за гроші йти і помирати в Україні і вбивати українців. Це 5 ресурсів. Треба реальний дефіцит двох з них — і тоді люди вийдуть на вулицю.
Саме за горілку і їжу в Росії у 1991-1992 році люди виходили на вулиці. На відміну від українців. Я персонально в Києві виходив за свободу, демократію і незалежність України
Тільки тоді оці люди, можливо, зрозуміють чому все так погано в їхній країні. Раніше не зрозуміють і будуть помирати, вихваляти Путіна, кланятися йому. Таке цікаве суспільство.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Важкий 2024-й, тривожний 2025-й. Україна заходить у новий рік, наближаючись до третьої річниці повномасштабного вторгнення РФ. Ситуація на полі бою є невтішною. Сам Президент Володимир Зеленський визнає, що Україні зараз бракує сил, щоб повернути тимчасово окуповані території військовим шляхом. У цей час з усіх рупорів лунають заклики до миру. Але Росія не демонструє реальної зацікавленості у переговорах, а її бажання знищити Україну досі залишається пріоритетом Москви. Хто та як сприятиме миру? Чи вдасться досягти справедливих домовленостей? І чому Польща може відіграти ключову для України роль наступного року? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів естонський парламентар, голова комісії Рійгікогу в закордонних справах Марко Міхкельсон.
Мир у 2025 році
Марина Степаненко: Після різдвяної атаки РФ на Україну Президент Джо Байден підтвердив готовність США постачати зброю Києву. Тим часом польський прем’єр Дональд Туск припустив, що переговори щодо війни Росії проти Україні можуть розпочатися цієї зими. Враховуючи обидві заяви, як західні країни можуть збалансувати військову підтримку України із зусиллями зі створення умов для тривалого миру?
Марко Міхкельсон: Як на мене, то все дуже просто. Якщо ми запитаємо себе, в першу чергу українці запитають у себе, що потрібно зробити, аби закінчити цю війну справедливим миром, який гарантуватиме, що Україна захистить свій суверенітет і територіальну цілісність і перебуватиме у безпеці від будь-яких подальших спроб агресії з боку Росії, то зараз я бачу лише один спосіб досягти цього: ми маємо забезпечити потужнішу військову допомогу Україні.
Зараз ситуація на полі бою не сприяє ані Україні, ані тим силам в Європі або на Заході, хто хотів би зупинити російську агресію і встановити тривалий мир. Але проблема в тому, що Росія взагалі не зацікавлена в переговорах.
Та й як ми можемо сідати за стіл переговорів з агресорами, які хотіли б знищити не тільки Україну, але й зруйнувати архітектуру безпеки щонайменше в Європі?
Тому я думаю, що слова президента Байдена та деяких наших лідерів у Європі були покликані донести наступну думку: аби досягти миру, ми повинні створити умови для цього миру, в першу чергу, в інтересах українців. Лише постачання необхідної зброї, зняття всіх обмежень на її використання проти ворога, допомога у відновленні балансу на фронті — ось, що є абсолютним пріоритетом, або має ним бути, коли йдеться про те, що робити далі.
І ми не повинні потрапляти в пастку переговорів, сподіваючись, що ці переговори створять якусь стабільність або мир, або навіть припинення вогню
Ми бачили з боку Росії протягом багатьох років, а не лише останнім часом, що вони не зацікавлені в дотриманні будь-яких домовленостей. І їхні стратегічні цілі не змінилися. І саме тому західні країни разом з Україною повинні чітко визначити, чого ми хочемо досягти і як ми можемо це зробити.
Президент Зеленський послідовно заявляв, що мирні переговори не можуть відбутися без повного виведення російських військ. Наскільки реалістичною є ця передумова у 2025 році, враховуючи поточну динаміку на місцях, і які альтернативні підходи могла б розглянути Україна, не ставлячи під загрозу свій суверенітет?
Я думаю, що президент Зеленський мав на увазі кінцеву мету України у цій війні. Очевидно, що ми не можемо просто погодитися з тим, як Росія фізично змінює кордони в Європі за допомогою агресії. Отже, передумова про виведення військ актуальна не лише для України — повна територіальна цілісність суверенної країни в Європі повинна поважатися.
Так чи інакше, сьогодні ми розуміємо, що реальність є дуже складною для України. І це тому, що західні партнери не поспішають надавати їй достатню підтримку. Ми повинні нарешті зрозуміти, що якщо ми боїмося Росії, то Україна її не боїться.
Ця боротьба є екзистенціальною, але вона не лише про Україну. Вона також про європейську архітектуру безпеки і майбутнє безпеки в Європі. І ми повинні підтримати Київ, щоб Україна опинилася у сильнішій позиції, ніж вона є зараз, коди дійде справа до переговорів.
Командувач Сил оборони Естонії Андрус Мерило висловив думку, що у випадку замороження конфлікту в Україні Росія виглядатиме переможцем на міжнародній арені, надіславши світові сигнал про те, що окупація території іншої держави стала «нормою». Як перегляд кордонів іншими країнами та ініціювання нових конфліктів вплине на глобальну архітектуру безпеки? Та чи готовий світ до такого виклику?
Я повністю згоден з генералом Мерило. Такої ж думки всі, хто ухвалює рішення в цій частині світу — не тільки в Естонії, але й серед країн-однодумців, які розуміють, що стоїть на кону. Ми бачимо, що Росія воює не лише проти України. Ми бачимо, що відбувається в Грузії. Так, їхні методи відрізняються, це не відкрита агресія, але вона є політичною.
І ми бачимо масоване втручання Росії у політику в Молдові, Румунії, інших країнах, про які ми, можливо, ще не знаємо. Ми бачимо постійні гібридні атаки або саботажні теракти по всій Європі. Зовсім нещодавно ми стали свідками відключення ліній електропередач і телекомунікаційних кабелів, які з'єднують Фінляндію з Естонією. І це вже третій випадок за останні 14 місяців, коли судна, пов'язані з Росією, пошкоджують підводну інфраструктуру в Балтійському морі. Отже, ми маємо розуміти, що Росія, за великим рахунком, веде проти нас гібридну війну. І саме тому ми не можемо розглядати агресивну війну проти України як окрему подію.
Міхкельсон: ми повинні нарешті зрозуміти, що якщо ми боїмося Росії, то Україна її не боїться. Фото: Markus Schreiber/Associated Press/East News
Це набагато більший геополітичний виклик, який РФ та її прихильники — Китай, Північна Корея та Іран — кидають західному світу. І метою цього є не лише зміна архітектури європейської безпеки, де Росія матиме перевагу, але й зміна правил гри на світовій арені. І в цьому, очевидно, зацікавлений Китай.
Отже, зараз ми перебуваємо у глобальному конфлікті, а найкритичніша боротьба триває в Україні. І саме тому йти на переговори зараз, коли Росія має як ініціативу, так і бажання знищити Україну — це було б повторенням Мюнхену 1938 року (Мюнхенська угода — документ, який дозволив Німеччині анексувати Судетську область у Чехословаччини без війни. Рік потому, у 1939, Адольф Гітлер порушив домовленості і захопив всю Чехословаччину. — Авт.).
Майбутнє Європи
У 2025 році Польща обиратиме нового Президента. Серед головних претендентів на найвищу посаду країни чинний мер Варшави Рафал Тшасковський і голова Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький. Як може змінитися підтримка України Варшавою, а також чи очікувати Києву перезавантаження відносин зі своїм сусідом?
Я думаю, що Польща відіграє надзвичайно важливу роль як у безпосередній допомозі Україні, так і у зміцненні східного флангу НАТО. І я не маю жодних сумнівів, що хто б не став президентом Польщі наступного року, зовнішньополітична й безпекова лінії не зміняться, а можливо, навіть посиляться. Польща, як і ми, розуміє, що стоїть на кону, обидві наші країни дуже добре розуміють історію і ворога.
Польща також головуватиме в Раді ЄС у 2025 році. Як Варшава формуватиме пріоритети Євросоюзу у цей час, зокрема щодо України та європейської безпеки?
Головування в ЄС іноді переоцінюють, адже воно триває лише шість місяців. До того ж, перше півріччя 2025 року буде часом певної невизначеності — нова адміністрація прийде до влади у США, а наприкінці лютого очікуються дуже важливі вибори в Німеччині. Окрім того, нещодавно розпочав роботу новий склад Європейської комісії.
Міхкельсон: безпека стане одним з ключових пріоритетів як для Варшави, так і для всього ЄС. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Очевидно, що безпека стане одним з ключових пріоритетів як для Варшави, так і для всього ЄС. Сподіваюся, протягом наступних кількох тижнів ми почуємо від Єврокомісії пропозиції щодо того, як інвестувати більше в оборону. Польща у цьому питанні може бути прикладом для наслідування, адже вона є провідною країною у НАТО, яка витрачає понад 4% ВВП на оборону. Варшава також має глибоке розуміння поточної ситуації в Україні.
Окрім того, я сподіваюся, що після лютневих виборів у Німеччині відносини між Варшавою і Берліном однозначно зміцняться. І Польща, і Німеччина, і, можливо, також третя частина Веймарського трикутника, Франція, відіграватимуть у найближчі місяці чи навіть роки дуже важливу роль задля єдності Європи, яка має бути достатньо сильною, щоб стримати будь-яку загрозу, яка може виникнути на наших кордонах.
Головування Польщі в Раді ЄС — це історичний момент у багатьох відношеннях. І саме тому воно може створити дуже цікаву і позитивну динаміку всередині ЄС
Ми також знаємо, що Польща, як і Естонія, є сильним прихильником розширення ЄС. Наступного року дуже важливо підтримати підготовку України на її шляху до зближення з Євросоюзом.
Володимир Зеленський вважає, що головування Польщі та Данії у 2025 році повинні стати історичними для України. Чи зможуть Варшава та Копенгаген забезпечити прорив у переговорах про вступ України до ЄС?
Це не залежить від Польщі, Данії чи когось іншого. Це залежить українського уряду, парламенту, але в першу чергу від українського народу. Вони мають переконатися, що виконані всі необхідні кроки, що досягнута відповідність усім критеріям. Але знову ж таки, я не бачу реальної можливості для України стати членом ЄС поки не завершиться агресивна війна з боку Росії.
Найважливішим для України є досягнення довгострокових гарантій безпеки
І тоді ваша країна буде здатна виконати усі умови, щоб стати членом ЄС. Шлях Естонії від подачі заявки до повноправного членства тривав 10 років. Україні може знадобитися щонайменше стільки ж часу. У будь-якому випадку, найважливіше, що ми повинні зараз зробити — це розставити пріоритети. І пріоритет номер один — це, звісно, забезпечити перемогу України в цій війні. Який би мир не був досягнутий, він повинен відповідати інтересам, суверенітету і територіальній цілісності України. І ключовим моментом тут є запрошення України до НАТО.
І я щиро сподіваюся, що Україна стане членом Альянсу до того, як стане членом ЄС, або це станеться одночасно. Але знову ж таки, ми не повинні забувати про цей подвійний шлях (вступ до НАТО та ЄС. — Авт.), тому що для України не існує третього варіанту для захисту свого суверенітету й європейського майбутнього, окрім як отримати найсильніші гарантії безпеки, які є у вільному світі. І це — НАТО.
Ви вже згадували про вибори у Німеччині у 2025-му. Лідер Фрідріх Мерц зауважив, що у разі перемоги — готовий висунути РФ ультиматум про припинення бойових дій в Україні. Якщо Москва не погодиться на це впродовж 24 годин, то Берлін поставить Києву крилаті ракети Taurus та дозволить бити ними вглиб російської території. Чи стане передача такої зброї реальним інструментом тиску на Росію?
Треба розуміти, що ці заяви лунають на тлі передвиборчої кампанії. Подивимося, що буде 23 лютого (день дострокових парламентських виборів у Німеччині. — Авт.). Безумовно, Мерц має всі шанси стати новим канцлером. Але є інше питання: хто увійде до парламентської коаліції? ХДС/ХСС не зможуть керувати Німеччиною самостійно. Вони повинні обрати партнерів.
Ми розуміємо, що Росія активно втручається у німецькі вибори, коли йдеться про ультраправі чи крайні ліві партії на кшталт Альтернативи для Німеччини чи Альянсу Сари Вагенкнехт. Ці політсили можуть отримати близько 20-25% місць у Бундестазі але їх не візьмуть до коаліції. Залишаються СДПН, або Зелені, або Вільна демократична партія.
Опісля постане питання, як ця коаліція сформулює свої пріоритети з точки зору допомоги Україні. Важливо також розуміти, який меседж ми почуємо з Вашингтона після 20 січня, коли президент Трамп вступить на посаду.
Хай би там що, я вірю, що зміна канцлера у Німеччині все ще може принести Україні хороші звістки
Глобальні наслідки інавгурації Трампа
20 січня Дональд Трамп присягне на вірність Америці та її народу. Якими можуть бути потенційні наслідки плану новообраного президента Трампа виступити посередником миру між Україною та Росією і як це може вплинути на територіальну цілісність України та її прагнення до членства в НАТО?
Існує багато спекуляцій щодо того, що може статися, коли Трамп стане президентом. Зараз важливо не вдаватися до спекуляцій, а дочекатися реальних дій. Генерал Кіт Келлог, якого Трамп номінував на посаду спеціального посланця з питань України, зараз працює над пропозиціями, які можуть надійти від Білого дому. Очевидно, що у Вашингтоні існують люди, які хочуть, щоб ця війна закінчилася якомога швидше. Але ми всі також знаємо, що Трамп любить бути переможцем.
Він не хотів би, щоб після закінчення цієї війни його вважали лузером або людиною, яка не принесла обіцяний мир
Є певні позитивні моменти. Після виборів низка західних лідерів говорили з Трампом і він налаштований дослухатися до їхньої думки, зокрема, що стосується способів закінчити війну в Україні.
Міхкельсон: ця війна закінчиться або перемогою України, або перемогою Росії. Фото: Rick Scuteri/Associated Press/East News
І я сподіваюся, що у Вашингтоні зрозуміють, що перед будь-якими домовленостями, Україна має отримати набагато сильнішу військову підтримку, щоб переломити ситуацію на фронті, а потім рухатися далі до врегулювання. Моя особиста думка полягає в тому, що ця війна не може закінчитися нічиєю. Мінськ-3 або потенційний Мінськ-3 — це не вихід.
Ця війна закінчиться або перемогою України, або перемогою Росії. І я сумніваюся, що нова адміністрація у Вашингтоні захоче почати свій чотирирічний термін з тріумфу РФ. Отож, закликаю не спекулювати
Чи очікуєте ви, що у 2025 році Трамп може спробувати перекласти усю підтримку України на Європу, аргументуючи це тим, що війна в Україні ближча до Брюсселя, аніж до Вашингтона? Чи ЄС готується до такого сценарію, та що робитиме у такому разі?
Європейські країни мають зрозуміти, що час, коли вони мали розкіш захищатися, будучи частиною НАТО і перебуваючи за спиною США, добіг кінця.
Ми, наші партнери і союзники в Європі повинні зараз швидко і багато інвестувати в оборонний сектор. Часи «мирних дивідендів» закінчилися, я не кажу, що назавжди, але на багато років вперед. Тому цілком природно, що Європа має бути готовою інвестувати більше коштів у допомогу Україні.
Є кроки, які потрібно зробити, зокрема, вони стосуються конфіскації заморожених активів Росії. Це в першу чергу питання до наших бельгійських друзів і союзників
Є питання і до країн, які сьогодні витрачають менше 2% ВВП на оборону — це не ті суми, які сьогодні можуть усіх задовольнити. Естонія зараз витрачає 3,4% свого ВВП на оборону. Ми поступаємося лише Польщі. Вважаю, що від європейських країн потребуються більші зусилля — не через прихід Трампа до влади, а через війну, яка зараз триває в Європі.
Якою ви бачите роль європейських союзів на кшталт Нордично-Балтійської вісімки, до якої також приєдналася Польща, у формуванні європейської стратегії для забезпечення довгострокової військової підтримки України?
Країни Північної Балтії, Польща, а також низка інших держав-однодумців розуміють, що стоїть на кону і наскільки серйозною є російська агресія, яка загрожує не лише Україні чи її майбутньому, а й глобальному майбутньому.
Ці європейські держави найбільше допомагають Україні, якщо говорити з точки зору ВВП на душу населення. Вони демонструють сильни політичний інтерес, а також тиснуть на інших, щоб Європа робила більше. Це стосується і санкцій проти РФ, і інвестицій в оборону. Вони також виступають за постачання Україні того, що їй дійсно потрібно, аби вижити в цій битві.
Що є позитивним сьогодні, ми бачимо, що є загальне розуміння серед усіх країн-членів НАТО, в першу чергу в Європі, що загроза серйозна і ми повинні консолідувати наші зусилля, щоб бути готовими боротися за нашу спільну свободу і безпеку. І найкращий спосіб зробити це — підтримати стратегію перемоги України і переконатися, що, якщо є можливість укласти мир, то сідати за стіл переговорів треба тільки тоді, коли це може забезпечити справедливий мир для України і для всіх, хто хотів би жити у спокої найближчі роки і десятиліття. Отже, ведеться постійна робота серед союзників. І це бачать наші супротивники і вороги, які хотіли б, щоб Європа та США були розділеними.
Ми повинні розуміти, що і в європейських, і в американських інтересах триматися разом, бути здатними захищати ті правила і норми, які допомогли нам, як вільним націям, вижити в цьому турбулентному світі
Титульне фото: imago/Florian Schuh/EAST NEWS
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Найкращі різдвяні й новорічні мультфільми на Нетфлікс:
1. «Клаус» (2019)
Цей іспанський мультфільм з тих, які варто дивитися у дитинстві, в гарячих підлітковий роках, невгамовних часах студентства, зрілості й сивих днях старості. Його можна переглядати щороку — у колі друзів, рідних, разом з коханими чи на самоті — і щоразу відкривати для себе якісь нові грані.
Егоїстичний і лінивий син багатого магната провалює навчання в академії пошти, і батько хлопця відправляє його на перевиховання на віддалений острів за полярним колом. Щоб повернутися додому і користуватися благами батьківського статку, Джесперу доведеться надіслати шість тисяч листів, проте незабаром він виявляє, що місцеві жителі, розділені на два протиборчі табори, взагалі не користуються поштовими послугами. Джеспер, роздратований черговою невдачею, збирається визнати місію нездійсненною, але несподівано знаходить союзників, і з цієї дружби народжується найпрекрасніша традиція у світі — Різдво.
2. «Те Різдво» (2024)
Мультфільм про силу любові й взаємодопомоги, в якому декілька персонажів з різними долями, зокрема вчителька, у якої на війні загинув чоловік; хлопчик, який страждає, що живе без тата, а мама весь час зайнята на роботі; дівчинка, яка не помічає відданості своєї сестри-бешкетниці тощо. І тільки сильна хуртовина, яка ламає плани всього містечка, спонукає їх подивитися на ситуацію з іншого боку й почати діяти.
3. «Грінч» (2018)
Цей мультфільм вже став різдвяною класикою. Поки містечко готується до Різдва і з головою поринає у святкову атмосферу, головний герой Грінч, — техногеній, соціопат і самітник, — біситься від чергових різдвяних пісеньок і зрештою вирішує вкрасти в інших свято. В його душі панують заздрість і біль, і змінити ситуацію вдається тільки малій дівчинці, яка плутає Грінча із Сантою й просить допомогти її мамі, яка сама виховує трьох дітей і весь час заклопотана. Піклування про інших розтоплює холодне серце Грінча...
4. «Різдво Анджели» (2018) і «Різдво Анджели 2» (2020)
Мультфільм, заснований на оповіданні відомого ірландського автора Франка О'Коннора. У ньому розповідається про маленьку дівчинку Анджелу, яка побачила у вертепі костелу фігурку малого Ісуса й захотіла її зігріти. Вона забирає фігурку додому, аби подарувати їй тепло, і наражається на низку пригод.
У другій частині фільму дівчинка чекає на тата, якого давно не бачила. І мріє про ляльку у вітрині магазину. Що ж подарує їй Різдво?
«Різдво Анджели» залишає після себе відчуття радості, надії та важливості спільного часу з родиною.
5. «Полярний експрес» (2004)
Сюжет мультфільму розгортається навколо хлопчика, який сумнівається в існуванні Санта-Клауса. В ніч на Різдво він чує звуки паровоза, що зупинився біля його дому. Це — Полярний експрес, що прямує до Північного полюсу. Хлопчик вирішує вирушити в подорож.
На борту поїзда він зустрічає інших дітей, і разом вони переживають безліч захоплюючих пригод — від веселих ігор до небезпечних ситуацій, — які вчать їх дружби та сміливості. Кульмінація відбувається на Північному полюсі, де діти зустрічають Санта-Клауса. Ця сцена сповнена чарівності, адже глядачі стають свідками того, як віра у магію Різдва відновлюється.
Заснований на однойменній книжці Кріса Ван Оллсбурга, фільм вражає своєю анімацією, яка поєднує реальність і казку.
6. «Хлопчик на ім'я Різдво» (2021)
Британська різдвяна казка для всієї родини, заснована на однойменній книзі Метта Хейга.
Це історія хлопчика Ніколаса, який живе у Фінляндії. На його долю припадає чимало випробувань, проте у хлопчика є мета — знайти загадкову ельфійську країну і батька, який вирушив за наказом короля на пошук промінчика надії. Його шлях густо нашпигований пригодами, небезпеками й болем втрати. Але зрештою все це переконує героя, що добро та надія — найважливіші складові життя, а перепони необов'язково роблять людей злими та зневіреними.
7. «Скрудж: Різдвяна пісня» (2022)
Старий Ебенезер Скрудж — справжній скупердяй. Грубий, замкнутий і, незважаючи на своє багатство, самотній. У різдвяний вечір, коли всі мешканці містечка збираються вдома в колі близьких, Скрудж просто лягає спати. Але заснути йому не вдається — до нього приходять різдвяні духи, які показують йому його минуле, сьогодення та майбутнє, чим сподіваються змінити його злісний характер. От тільки чи вдасться?
8. «Різдвяні хроніки» (2018)
Душевне сімейне фентезі, де Курт Рассел грає крутого хардкорного Санту.
Фільм починається зі сварки двох дорослих дітей, які сумують, бо загинув їхній батько, а мама повинна працювати в різдвяну ніч. Щоб якось стабілізувати свій настрій, героїня вирішує переглянути старі різдвяні сімейні відео, і на одному з них помічає руку в червоному пальто. Вона переконує брата влаштувати засідку Санті, план спрацьовує, і ось вже діти мчать над нічними містами на чарівних санях Санти. Після чого трапляється аварія, подарунки дітям ризикують бути не ровезеними, і герої стають помічниками Санти, щоб разом з ним поринути у перегони, втечі й інші пригоди на шляху до мети.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
