Ексклюзив
20
хв

«Без стратегії перемоги, якій би вірили люди, перемогти дуже складно», — Микола Княжицький

Це не лише справа військових, але й цілого суспільства. Закон про мобілізацію має задовольняти потреби армії, враховувати інтереси української економіки, а сам призов повинен проводитися у такий спосіб, щоб не обмежувати прав людини

Микола Княжицький

Фото: Roman PILIPEY / AFP/ East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Мобілізація. Слово, яке турбує зараз усе суспільство. Генерал Залужний прямо говорить, що українському війську бракує людей. Він звернувся з відповідною заявою до політичного керівництва й попросив підготувати законопроєкт щодо призову до війська.

Набір на військову службу йде дуже важко. Ми бачимо, що на блокпостах намагаються вручати повістки. Прикордонна служба обмежує виїзд чоловіків. Суспільство вкрай незадоволене ситуацією. Разом з тим українські військові, які пішли добровольцями або за призовом, не знають, коли вони звільняться. Дехто з них знаходиться на передовій з початку повномасштабного вторгнення. І, звичайно, їм хотілося б знати, скільки саме вони служитимуть — 24 місяці чи 36, як звучить в різних проєктах.

Чимало людей воюють з першого дня російського нападу. Фото: Facebook Володимира Зеленського

Але мобілізація — це не лише справа військових. Генерал Забродський, який є заступником головнокомандувача, ще перед початком повномасштабного вторгнення пояснював: воює не лише армія — воює ціле суспільство.

Хто спочатку пішов до Збройних Сил України? Добровольці, патріоти, які відчували, що без них українська армія не вистоїть перед російською навалою. Була й інша категорія чоловіків і жінок, які не мали бажання йти добровольцями, але є законослухняними громадянами й розуміли, що Україні потрібно підставити плече. Вони звернулися до ТЦК, а коли отримали повістки, не ухилялися від мобілізації, а пішли до ЗСУ. Всі ці люди зараз боронять нашу країну, і всім їм величезна повага. Але їх не вистачає.

Ми бачимо, що РФ перевела економіку на військові рейки. Це стосується й призову. Величезні гроші платять російським солдатам. Росіяни призивають в'язнів, злочинців, усіх кого завгодно: життя їхнє нічого не варте й тому їх набагато більше, ніж українських військових.

Наші збройні сили воюють якісно. Втрати російської армії на деяких ділянках фронту в п'ять разів перевищують втрати української. І лише за умови збереження такого балансу ми зможемо виграти — адже в Росії в стільки ж разів більше населення та її мобілізаційний потенціал набагато більший за наш.

Справедливість в основі мобілізації. Досвід Ізраїлю

Але як нам зробити, щоб українські люди пішли воювати? І чому вони не йдуть? Якщо ми подивимося на приклад Ізраїлю, то коли там оголошується мобілізація, велика кількість ізраїльтян повертається з різних країн добровільно або збирається самостійно на пунктах збору. Під час великої мобілізації взагалі виникає проблема з великою кількістю людей, з тим, щоб кожен з них був потрібний. У нас — інша проблема. Людей бракує. Хто мав би вирішити цю проблему? Очевидно, в нормальному, здоровому суспільстві з цією метою створюються уряди національної єдності задля об'єднання суспільства.

Для проведення мобілізації враховується величезна кількість факторів. Один з них, як це не дивно, справедливість. В Ізраїлі колишні міністри, колишні депутати, ті, хто не зайнятий на державній роботі, діти, родичі чинних міністрів і депутатів  — серед перших, хто йде до армії. Так само й відомі люди, актори. Ми чудово знаємо, що герої відомого ізраїльського серіалу «Фауда» про ізраїльський спецназ, який дивилося й багато українців, в перших лавах мобілізувалися до Армії оборони Ізраїлю.

В нас теж є багато акторів, режисерів, відомих людей, які в перші дні пішли воювати. Достатньо згадати Олега Сенцова, є українські актори, режисери, працівники театрів, які загинули на фронті. Але очевидно, що далеко не всі там. Черга людей, які хочуть виїхати з країни залишається велика. Все це через те, що справедливості в країні не існує. За яким принципом тебе будуть призивати — незрозуміло.

Українські воїни: кінорежисер Олег Сенцов, музикант Андрій Хливнюк і підприємець Леонід Остальцев. Фото: Facebook Олега Сенцова

Кожна мобілізація — це велика втрата для економіки, оскільки люди, які йдуть захищати країну, залишають свої робочі місця. Українські підприємства припиняють виробляти продукцію, надходить менше податків, а податки потрібні для того, щоб платити кошти тій же армії. І саме через це мобілізація — справа не лише військових, це справа цілого уряду, верховного головнокомандувача. Президент повинен звернутися до людей. Він повинен організувати підготовку такого закону, який, з одного боку, буде відповідати всім інтересам української економіки, а з іншого — задовольняти потреби армії.

А ще — закон не повинен обмежувати права людини. Український омбудсмен Дмитро Лубінець, виступаючи під час обговорення першого законопроєкту про мобілізацію, який подав Кабінет Міністрів, жорстко його розкритикував і зауважив, що він порушує права людини, бо якщо тебе не знайшли ТЦК, тобі можуть заблокувати картки, продати чи арештувати твоє майно, не продовжити паспорт, поки ти перебуваєш за кордоном…

В Ізраїлі такого немає. Якщо люди за кордоном і там працюють, ніхто їх силою кликати в армію не буде. Разом з тим багато добровольців повертаються з-за кордону, аби воювати.

Хто відповідає за мобілізацію

Отже, мобілізація складається з цілої низки факторів. По-перше, має бути лідер, і в країні, яка воює, це Верховний Головнокомандувач, тобто президент Володимир Зеленський. По-друге, має бути скоординована робота всіх міністерств, відомств. У нас же виходить так, що тему мобілізації, як гарячу картоплину, яку ніхто не хоче тримати в руках, перекидають від одного до іншого. Кажуть, армія має за це відповідати або — лише президент має за це відповідати… За це мають відповідати всі! І президент, і армія. А для того, щоб відповідали всі, треба, щоб між усіма учасниками політичного процесу була довіра.

А що робити з суспільством, яке не хоче мобілізуватися? Частина, звичайно, хоче, йде добровольцями, виконує свій обов'язок перед країною, але значна частина тікає. Тому що наше суспільство виховувалося в недовірі до власної країни.

Якщо ми хочемо дійсно перемогти (а ми обов'язково переможемо), ми маємо знайти в собі сили кардинально змінитися в усьому. Ми маємо змінити підходи до державного управління, яке потребує єдності. Потрібен уряд національної довіри або, якщо хочете, уряд національного порятунку (бо зараз нам дійсно потрібно говорити про національний порятунок).

Ми повинні знімати більше якісних патріотичних фільмів і серіалів. Ми повинні припинити показувати програми, які принижують українців і українську мову. Ми повинні думати про нашу економіку, об'єднати уряд, який мав би порахувати, чого нам вартує мобілізація і якою є стратегія нашої перемоги.

Мобілізація — справа не лише військових. Фото: Facebook

Стратегія перемоги

Кожен із нас повинен знати, за що саме ми воюємо. І президент повинен це сформулювати. Без стратегії перемоги, якій би вірили люди, перемогти дуже складно.

...Так, представники влади часто говорили, що в Росії вже закінчилися ракети, що немає чим нас бомбардувати, що вистачить хіба на один залп… Але це не так. Росія виробляє ракети, закуповує їх у Північної Кореї, веде перемовини про зброю з Іраном. І ми це відчуваємо й бачимо на власні очі під час обстрілів наших міст і сіл.

Суспільству потрібно сказати правду, а правда — в побудові правильної стратегії. Стратегія полягає в об'єднанні суспільства і політичних сил. Безумовно, всі політичні сили мають розподілити між собою відповідальність за нашу перемогу. Депутати мають займатися парламентською дипломатією й виїжджати за кордон, а не так, як зараз, коли фактично їм заборонено це робити. Урядовці мають скоординовано працювати над ефективною мобілізацією і над тим, щоб зберегти нашу економіку, а не так, як зараз, перекладати всю відповідальність на військових. Військові повинні працювати в чіткій координації з Верховним Головнокомандувачем і з урядом. А медіа, суспільство мають зробити все, щоб усі проросійські настрої, всі фільми, серіали, шоу, які принижували українців, нарешті назавжди зникли з наших екранів. Тому що ми — сильна нація, нація переможців. Тільки треба повірити в це самим.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, народний депутат України. До обрання у Верховну Раду працював журналістом, продюсером, медіаменеджером — пройшов шлях від кореспондента до керівника національної телекомпанії. Працюючи у журналістиці, створював демократичні проукраїнські медіа, боровся проти наступів на свободу слова. Створював телевізійні канали СТБ, Тоніс, ТВі. У 2013-му році заснував «Еспресо» — телеканал Майдану, який з перших днів цілодобово висвітлював події Революції Гідності. До парламенту вперше був обраний у 2012-му році. Як народний депутат України та  член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації зосередив свою законотворчу роботу на професійних питаннях — регулюванні медіапростору. Є співголовою депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress