Ексклюзив
20
хв

Ельвіра Нєвєра: Волонтерка, для якої немає нічого неможливого

«Я — людина, яка любить розв’язувати проблеми. Під час війни цих проблем багато». Як режисерка перетворила свій документальний фільм — на інструмент боротьби і як завдяки волонтерству зрозуміла, що здатна досягати будь-яких цілей?

Ірена Тимотієвич

Режисерка і волонтерка Ельвіра Нєвєра.
Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ельвіра Нєвєра — польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні нагороди на престижних польських та світових кінфестивалях.

Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотрем Росоловським — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправдедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого. Видання Sestry дізналось, як виглядає сцена життя режисерки та героїв її фільму зараз і за що вони боряться у цій війні.

Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

Ірена Тимотієвич: На сцені у вашому з Пьотрем Росоловським фільмі «Синдром Гамлета» зустрілись п’ятеро людей: захисник Донецького аеропорту Ярослав Гавянець, військовослужбовиця Катерина Котлярова, представник ЛГБТ-спільноти Олег Родіон Шурігин-Грекалов, військовий медик Роман Кривдик та відома українська акторка, феміністка Оксана Черкашина. Що їх між собою пов’язує?

Ельвіра Нєвєра: Досвід. У 2020 році, коли ми почали зйомки фільму «Синдром Гамлета», нам було важливо звернути увагу суспільства на бойові дії в Україні, які почались в 2014-му і які всі ігнорували. Люди звикли і не реагували на новини, це не проникало в їхні серця. Було враження, що війни ніби немає, але є жертви цієї війни. Навіть в Україні це не називали «війною».

Ми хотіли достукатись до людей. Показати, що саме ця війна робить з тими, хто її пережив, що в них залишає. Яке спустошення. І який складний, довгий процес вони проходять, щоб повернутись до нормальності. Хотіли створити емоційний портрет молодої генерації українців, травмованих пережитим досвідом. Шукали інструмент, який би дозволив максимально близько з’єднати глядача з тим, що переживає герой, глибше зрозуміти його. І таким інструментом став театр. Для вистави ми обрали п’ятьох молодих людей, що походять з різних куточків України і які народились після 1991-го року, в незалежній Україні. 

Оксана Черкашина та Катерина Котлярова. Кадр з фільму «Синдром Гамлета»

У 2014-му році мали момент так званого «політичного пробудження», частина з них тоді пішла на війну. Зокрема, Славік (вивчав право) і Катя (вивчала міжнародні відносини) — пішли добровольцями. Романа — театрального актора зі Львова — призвали на службу. Були також дві особи, які не мали воєнного досвіду. Це — Оксана Черкашина, українська акторка, яка з часів Майдану займалась критичним театром. І Родіон — представник спільноти ЛГБТ, який походить з Донецька. У нього — свій власний фронт, де він бореться проти дискримінації і гомофобії. В 2014-му мусив залишити свій дім, переїхав до Києва. 

Нам важливо було співставити їхні досвіди і їхні травми, зробити певний зріз суспільства. Повномасштабна війна почалась тоді, коли фільм був на етапі постпродукції. Тобто ми хотіли звернути увагу суспільства на проблему — але виявилось, що спізнились. А, може, й ні…

ІТ: Напевно ні. Думаю, це стало сильною стороною фільму. Куди життя зараз привело героїв твоєї сцени і, власне, тебе?

ЕН: 24 лютого 2022 року трьох героїв мого фільму викликали до військкомату. Перше повідомлення від Каті я отримала в обід того ж дня: її базу, в якій вона мала реєструватись, підірвали ворожі війська. А вона разом з 10 іншими солдатами знаходилась в лісі. Це був початок мого волонтерського шляху, яким я йду дотепер.

Протягом тижня передала їм все, що треба: бронежилети, тепловізори, рюкзаки, намети, спальники, взуття відповідного розміру… Перший транспорт з необхідним загальною вартістю близько 100 тисяч злотих вдалось зібрати дуже швидко: я вислала листи приблизно до ста знайомих з проханням про допомогу. 

Я зрозуміла, що війна — це дорого

Знайома запропонувала, що організує для мене клуби багатих жінок. Я розповідала там про реальну ситуацію своїх героїв, переконувала їх надавати допомогу. І в якийсь момент зі мною зв’язалась заможна жінка з Баварії на ім’я Ульріке, вона готова була взяти на себе велику частину фінансових витрат, бо не могла змиритись з бездіяльністю німецького уряду. З її допомогою я почала висилати дрони, пікапи, квадроцикли. Особливо це потрібно було для Романа, який перебував під Бахмутом. 

Окрім нагальних запитів на фронт, які мені приходили і продовжують приходити досі вдень і вночі, звернулось також керівництво дитячого будинку з-під Києва. Це був випадок, коли я — приватна особа — разом з директоркою цього будинку, організувала всі потрібні документи для евакуації дітей. Ульріке виділила для них величезну віллу біля озера. Близько 25 дітей та 10  їхніх опікунок живуть там дотепер.

Зі своїм фільмом я об’їхала пів світу, стала певною мірою «амбасадоркою» своїх героїв. На прикладі їхніх історій розповідала про загальну ситуацію в Україні. Про те, чого в новинах не покажуть

Про нюанси, які є на фронті. Те, про що ніхто не замислюється. Наприклад, що жінкам в окопах дуже потрібні менструальні чаші, жіноче взуття. Про інші проблеми, які нашаровуються у зв’язку з цим страшним досвідом. 

Ельвіра Нєвєра з одним із героїв фільму «Синдром Гамлета» під час інтерв'ю на TVN.
Фото з приватного архіву

ІТ: Який психічний стан героїв фільму зараз?

ЕН: Катя майже рік була на передовій. Пережила критично складні, небезпечні моменти. Я її увесь час підтримувала. Коли допомагала матеріально  — допомагала зокрема й ментально. Поміж справами вона ділилась зі мною переживаннями, що глибоко в її душі. Ще в 2014 вона свідомо заблокувала в собі емоції для того, щоб функціонувати в тій реальності. Але масштаб пережитого у 2022 році був настільки великий,  що надто складно було в собі це все тримати.

Завдяки Каті я також отримала доступ до жінок в армії, це дало мені можливість краще розуміти жіночі потреби на війні в цілому.

Найглибші травми були — і є — у Романа, який став медиком: не хотів брати до рук зброю. Він не усвідомлював, що будучи медиком він матиме справу з кров’ю і смертю набагато частіше, ніж ті солдати, що на полі бою. Роман дуже боявся моменту, коли потрібно буде їхати на передову. Це сталось влітку. Його психічні проблеми великою мірою були пов’язані з тим, що у 2014-му у нього не було достатньо досвіду, аби рятувати важко поранених, не мав теж при собі необхідного обладнання.

І ми з ним почали думати над тим, що можна зробити, аби цей страх став менший. Почали зі створення списку в гугл-таблиці: які речі мусить мати в своєму рюкзаку бойовий медик. У цьому списку було понад 100 позицій. І нам вдалось зібрати такі рюкзаки. Одразу десять.

ІТ: Ти навіть створила неурядову організацію для того, аби більш ефективно допомагати Україні?

ЕН: Так. Після прем’єри фільму в Локарно (Швейцарія) «Синдром Гамлета» показали в понад 30 різних країнах на багатьох престижних фестивалях від США до Австралії. В якийсь момент фільм потрапив до кінопрокату в Німеччині. Рецензії написали всі можливі газети. Разом з Ульріке ми організували також покази в клубах заможних жінок – паралельно з показами на фестивалях. Я скрізь їздила, розповідала про поточну ситуацію. Збирала кошти. Після кількох таких заходів очільник одного з клубів порадив мені створити фундацію. Благодійники можуть в такому випадку вирахувати пожертвування зі своїх податків. Так з’явилась EXISTENTIA e.V.

Ельвіра Нєвєра з брошурою EXISTENTIA e.V.
Фото з приватного архіву

ІТ: В рамках своєї організації маєш команду, чи займаєшся усім сама?

ЕН: Нас четверо в моїй організації, але ці люди займаються переважно документацією та фінансовими питаннями. Решту роблю я сама.

Мусила багато в чому розібратись самостійно. Лише на початку російської інвазії в Україну створила профіль у фейсбуці, бо раніше не мала, а він дуже допомагає мені організовувати транспорт і знаходити потрібних людей.

Коли Роман попросив мене передати квадроцикли — я спершу не знала, що це. Коли Катя попросила вислати бронежилети — я не знала, що вони мають класи захисту. Закупила пластини третього рівня захисту, а Катя мені каже: «але нам потрібен шостий, вибач, що не попередила». Всьому вчилась на ходу. Є речі, про які, напевно, й не варто говорити. Знаходила і висилала до підрозділів ампули, які дуже важко дістати, але яких дуже потребують військові медики.

Якщо раніше я шукала контактів з фірмами, які продають тепловізори, то зараз у мене є фірми, які дають 50% знижку, бо знають, що вони йдуть для української армії. 

Герой фільму «Синдром Гамлета» Роман Кривдик з квадроциклом.
Фото з приватного архіву

ІТ: Що для тебе – волонтерство?

ЕН: Я — людина, яка любить розв’язувати проблеми. Під час війни їх багато. Я усвідомила, що у мене є сила. Добре даю собі раду, знаю кого й де про що запитати, як «запустити м’яч» так, щоб він досяг цілі. 

Через те що мій зв’язок з моїми героями протягом останніх двох років був дуже тісний, я з перших уст дізнавалась про масові вбивства, катування, викрадення людей росіянами. Це непросто винести психічно.

Дія і праця лікують мій біль, який ношу в собі у зв’язку з тим, що відбувається в Україні. Мій фільм став для мене інструментом боротьби. Вийшов за межі мистецтва і творчості

Фільм здатен стати засобом підтримки людей, суспільства. Сприяти гуманізму, взаєморозумінню і емпатії. 

ІТ: У сцені твого фільму режисерка питає героїв, за що вони боряться в житті? За що боришся зараз ти?

ЕН: За справедливість і свободу. За те, щоб підтримати український народ, це мій обов’язок. Я переконана, що ви боретесь за нас. 

Від початку війни я чітко і публічно заявляла про свою підтримку української армії. І раптом виявилось, що багато хто серед моїх німецьких друзів — переконані пацифісти. До моменту, коли я опинилась так близько до фронту, я теж могла сказати, що я — пацифістка. Але коли сталось те, що сталось, коли Росія атакувала Україну, коли почала безпричинно вбивати цивільне населення, — мені здавалось, що для всіх має бути очевидно, де саме знаходиться правда. 

Це був момент, коли я втратила багато друзів. І водночас — знайшла багато друзів: серед тих, хто поділяє мої цінності.

Я вважаю, що більшість європейських урядів ведуть нечесну гру. Обіцяють озброїти Україну, але не висилають достатньо зброї

Чому за два роки війни не вдалося поставити оборонну промисловість на ноги? 

Я впевнена, що люди в Україні не загинули би в такій кількості, якби Європа одразу вислала зброю, яку українці у неї просили. Якби європейські лідери взяли повну відповідальність за те, що Україна — це жертва, а Росія — злочинець. І що зі злочинцем не можна співпрацювати. Наш обов’язок — захищати потерпілих.

ІТ: Відчуваєш втому від війни?

ЕН: Попри те, що я дуже втомлена, я намагаюсь продовжувати діяти. Бо я знаю, як сильно втомлені ті, хто на передовій. І я вважаю, що це було би великою зрадою їх зараз покинути. 

Кілька тижнів тому я вислала в Україну тепловізори, і солдати з різних підрозділів записали мені відео з подякою. Незалежно від того, в якому саме місці їх записували — під Авдіївкою, під Бахмутом чи на Харківщині — повторювалось одне: що вони вдячні за обладнання, яке береже їхні життя, але сам факт, що хтось про них пам’ятає і робить щось, що їх підтримує морально — сильно мотивує продовжувати боротьбу. 

Ноші Sked та Power Station, які Ельвіра Нєвєра передала в Україну на фронт.
Фото з приватного архіву

З певного часу я розширила коло допомоги, допомагаю різним підрозділам завдяки сестрі Каті, яка теж була на війні. Вона не може повернутись на фронт через стан здоров’я, але має широке коло контактів серед військових. Зараз ми патронуємо стабілізаційний пункт під Оріховим, в якому жахлива ситуація. Це всього шість кілометрів від «нуля». Для хірургів, які там працюють, ми висилаємо медичне обладнання, операційні лампи, перев’язувальні матеріали. Замовила туди евакуаційні ноші SKED. 

У грудні я написала дуже довгий та емоційний лист-привітання до наших фондів з проханням про подальшу допомогу — і у нас на рахунках знову з’явились кошти

ІТ: Тобто завдяки правильними словами все ще можна достукатись до тих, від кого залежить допомога?

ЕН: Так. Це працює.

ІТ: У документальній стрічці «Синдром Гамлета» вдалось проаналізувати психологічні проблеми, з якими стикалась молода генерація до повномасштабного вторгнення. Як думаєш, з чим українці повернуться з фронту цього разу?

Ми починаємо про це говорити. Мої герої дуже бояться повернення.

Часто колишні військовослужбовці погано сплять, бачать жахи. І через такі сновидіння можуть навіть побити своїх жінок чи чоловіків. Один з моїх героїв мав такі ситуації. Ці люди відчувають величезний страх: як організувати своє життя після пережитого. Роман мені нещодавно сказав, що перестав на фронті заводити друзів. Щоб знову й знову не відчувати біль втрати. 

Це ті теми, ті проблеми, яких не було протягом перших двох років, і які зараз з’являються в думках солдатів. 

Роман хоче посадити в Карпатах дерево для кожного, чию смерть довелось пережити. А це — понад 100 осіб, понад 100 дерев. Щоб у цьому місці можна було усамітнитись, оплакати їх. І гідно попрощатись.

Кілька місяців тому мене запросили на вечерю з політиками в Німеччині, де я мала можливість розповісти про ситуацію в Україні. І поряд зі мною сидів чоловік, бізнес якого безпосередньо пов'язаний з лісами. Він сказав, що готовий профінансувати такий проєкт. 

ІТ: Над чим зараз працюєш?

Протягом останнього року я регулярно відвідую осередки, які проводять реабілітацію жертв воєнних злочинів. Спостерігаю як за роботою психологів, так і за реакцією учасників. Є ідея зробити кінопроєкт про жінок — «Women and war» — про те, який шлях вони проходять після травматичного досвіду. 

Режисерка і волонтерка Ельвіра Нєвєра.
Фото з приватного архіву

ІТ: Як можна тобі допомогти? 

ЕН: Все, що я роблю, має одну мету: зберегти життя якомога більшої кількості солдатів на фронті. Будемо закуповувати й надалі евакуаційні ноші SKED, яких немає в багатьох пунктах. Завжди потрібні дрони.

Плануємо також допомагати підтримувати психологічну реабілітацію жінок. Зараз в Україні роблять реабілітаційні курси терміном до трьох тижнів. Одноразові. А ми хотіли б організувати циклічні ретрити, щоб вони відбувались 3-4 рази на рік.

Для прикладу, в минулому році реабілітацію в одній з провідних організацій, яка цим займається, пройшли близько 800 жінок. А в списках охочих було — понад 9 тисяч. 

ІТ: Це лише ті жінки, які безпосередньо звернулись до організації. А скільки є тих, які потребують допомоги, але не звертаються за нею..?

ЕН: Так. Кажуть, що рівень травмованості значно вищий у тих, хто про це мовчить.

Одна з героїнь мого майбутнього фільму, яку я зустріла під час одного з ретритів, була в Азовсталі, втратила там чоловіка. А потім пережила російський полон, їй пощастило повернутись. Екстремальний випадок. 

Те, що я бачу навколо, на мене сильно емоційно впливає. Аби розуміти цих жінок, потрібно бути з ними на рівні глибокої емпатії. Це мені дуже дорого коштує. Тож я теж вже рік ходжу на терапію, щоб стабілізувати психіку.

Самоскид, який організувала Ельвіра Нєвєра, щоб доставити зимове паливо мешканцям сіл у зоні бойових дій під Бахмутом.
Фото з приватного архіву

ІТ: Минуло майже два роки, а покази фільму «Синдром Гамлета» досі проходять і в Україні, і закордоном. Як на нього реагують зараз і чи змінилось сприйняття?

ЕН: На першому міжнародному показі в Локарно я вийшла на сцену і побачила, як усі глядачі плачуть. І зрозуміла: це має ефект. Потрібно наблизити до них історії, долі, виклики і боротьбу конкретних людей. 

В цьому сенсі сприйняття фільму абсолютно не змінилось. Те, що ми в фільмі створили дуже емоційний портрет людей, які пережили війну — допомагає багатьом відчути біль, який переживають мільйони людей в Україні. Побути в їхній шкурі.

Довкола мене є багато людей, які переконані, що українці точно виграють цю війну, вони ж такі відважні. Я би не піддавалась цим ілюзіям. Тому що ми в Європі робимо для цього надто мало. 

Мені хочеться, щоб цей фільм бачили в країнах, кордони яких знаходяться далеко від України. Там, де менше розуміння і свідомості, що потрібно допомагати. Де люди мають менше контакту з українцями. 

Ми зараз знаходимось в дуже важкій фазі. Схожій до тієї, що була через кілька років після вибуху бойових дій в 2014. Коли люди ігнорують, звикають, забувають. А ставка тут надто висока

Не лише для України, але теж для нас, європейців. І кожен з нас саме сьогодні — не в перший день війни, коли всі були налякані й хотіли допомагати, – а зараз, коли за два роки український народ дуже знесилений, психічно виснажений, — мусить дуже свідомо підтримувати їх.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош
катерина приймак

<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із  посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>

«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»

— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці… 

Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон.

Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені

Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».

Парамедикині на фронті

Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.

Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.

<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>

Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка. 

Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини. 

І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни. 

«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»

— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?

— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати. 

Посестри Катерина Приймак (Зоя) у чоловічій формі і Юлія Сідорова (Куба), 2015 рік

— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок? 

— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути. 

Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією. 

Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.

— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни? 

— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції. 

Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював? 

Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі. 

— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила. 

— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі  жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна. 

— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?

— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.

Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».

— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?

— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок. 

Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії. 

«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»

— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору. 

— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою. 

Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера  Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її. 

Мені надали  грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.

Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза

Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими. 

Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.  

— Скільки коштує пошити одну форму?

— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів». 

Ветеранки у формі від VTRNK

— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?  

— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові. 

Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один. 

— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми? 

— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ.  Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів. 

— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною? 

—  Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал

— Як тестуєте форму? 

— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму. 

Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок. 

У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах. 

Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому. 

Тайра в цеху VETERANKA

Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою. 

От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину. 

За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію  — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим. 

Фотографії: архів VETERANKA

20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress