Ельвіра Нєвєра — польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні нагороди на престижних польських та світових кінфестивалях.
Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотрем Росоловським — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту.
Дружба, небайдужість та чутливість до несправдедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого. Видання Sestry дізналось, як виглядає сцена життя режисерки та героїв її фільму зараз і за що вони боряться у цій війні.
Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.
Ірена Тимотієвич: На сцені у вашому з Пьотрем Росоловським фільмі «Синдром Гамлета» зустрілись п’ятеро людей: захисник Донецького аеропорту Ярослав Гавянець, військовослужбовиця Катерина Котлярова, представник ЛГБТ-спільноти Олег Родіон Шурігин-Грекалов, військовий медик Роман Кривдик та відома українська акторка, феміністка Оксана Черкашина. Що їх між собою пов’язує?
Ельвіра Нєвєра: Досвід. У 2020 році, коли ми почали зйомки фільму «Синдром Гамлета», нам було важливо звернути увагу суспільства на бойові дії в Україні, які почались в 2014-му і які всі ігнорували. Люди звикли і не реагували на новини, це не проникало в їхні серця. Було враження, що війни ніби немає, але є жертви цієї війни. Навіть в Україні це не називали «війною».
Ми хотіли достукатись до людей. Показати, що саме ця війна робить з тими, хто її пережив, що в них залишає. Яке спустошення. І який складний, довгий процес вони проходять, щоб повернутись до нормальності. Хотіли створити емоційний портрет молодої генерації українців, травмованих пережитим досвідом. Шукали інструмент, який би дозволив максимально близько з’єднати глядача з тим, що переживає герой, глибше зрозуміти його. І таким інструментом став театр. Для вистави ми обрали п’ятьох молодих людей, що походять з різних куточків України і які народились після 1991-го року, в незалежній Україні.
У 2014-му році мали момент так званого «політичного пробудження», частина з них тоді пішла на війну. Зокрема, Славік (вивчав право) і Катя (вивчала міжнародні відносини) — пішли добровольцями. Романа — театрального актора зі Львова — призвали на службу. Були також дві особи, які не мали воєнного досвіду. Це — Оксана Черкашина, українська акторка, яка з часів Майдану займалась критичним театром. І Родіон — представник спільноти ЛГБТ, який походить з Донецька. У нього — свій власний фронт, де він бореться проти дискримінації і гомофобії. В 2014-му мусив залишити свій дім, переїхав до Києва.
Нам важливо було співставити їхні досвіди і їхні травми, зробити певний зріз суспільства. Повномасштабна війна почалась тоді, коли фільм був на етапі постпродукції. Тобто ми хотіли звернути увагу суспільства на проблему — але виявилось, що спізнились. А, може, й ні…
ІТ: Напевно ні. Думаю, це стало сильною стороною фільму. Куди життя зараз привело героїв твоєї сцени і, власне, тебе?
ЕН: 24 лютого 2022 року трьох героїв мого фільму викликали до військкомату. Перше повідомлення від Каті я отримала в обід того ж дня: її базу, в якій вона мала реєструватись, підірвали ворожі війська. А вона разом з 10 іншими солдатами знаходилась в лісі. Це був початок мого волонтерського шляху, яким я йду дотепер.
Протягом тижня передала їм все, що треба: бронежилети, тепловізори, рюкзаки, намети, спальники, взуття відповідного розміру… Перший транспорт з необхідним загальною вартістю близько 100 тисяч злотих вдалось зібрати дуже швидко: я вислала листи приблизно до ста знайомих з проханням про допомогу.
Я зрозуміла, що війна — це дорого
Знайома запропонувала, що організує для мене клуби багатих жінок. Я розповідала там про реальну ситуацію своїх героїв, переконувала їх надавати допомогу. І в якийсь момент зі мною зв’язалась заможна жінка з Баварії на ім’я Ульріке, вона готова була взяти на себе велику частину фінансових витрат, бо не могла змиритись з бездіяльністю німецького уряду. З її допомогою я почала висилати дрони, пікапи, квадроцикли. Особливо це потрібно було для Романа, який перебував під Бахмутом.
Окрім нагальних запитів на фронт, які мені приходили і продовжують приходити досі вдень і вночі, звернулось також керівництво дитячого будинку з-під Києва. Це був випадок, коли я — приватна особа — разом з директоркою цього будинку, організувала всі потрібні документи для евакуації дітей. Ульріке виділила для них величезну віллу біля озера. Близько 25 дітей та 10 їхніх опікунок живуть там дотепер.
Зі своїм фільмом я об’їхала пів світу, стала певною мірою «амбасадоркою» своїх героїв. На прикладі їхніх історій розповідала про загальну ситуацію в Україні. Про те, чого в новинах не покажуть
Про нюанси, які є на фронті. Те, про що ніхто не замислюється. Наприклад, що жінкам в окопах дуже потрібні менструальні чаші, жіноче взуття. Про інші проблеми, які нашаровуються у зв’язку з цим страшним досвідом.
Фото з приватного архіву
ІТ: Який психічний стан героїв фільму зараз?
ЕН: Катя майже рік була на передовій. Пережила критично складні, небезпечні моменти. Я її увесь час підтримувала. Коли допомагала матеріально — допомагала зокрема й ментально. Поміж справами вона ділилась зі мною переживаннями, що глибоко в її душі. Ще в 2014 вона свідомо заблокувала в собі емоції для того, щоб функціонувати в тій реальності. Але масштаб пережитого у 2022 році був настільки великий, що надто складно було в собі це все тримати.
Завдяки Каті я також отримала доступ до жінок в армії, це дало мені можливість краще розуміти жіночі потреби на війні в цілому.
Найглибші травми були — і є — у Романа, який став медиком: не хотів брати до рук зброю. Він не усвідомлював, що будучи медиком він матиме справу з кров’ю і смертю набагато частіше, ніж ті солдати, що на полі бою. Роман дуже боявся моменту, коли потрібно буде їхати на передову. Це сталось влітку. Його психічні проблеми великою мірою були пов’язані з тим, що у 2014-му у нього не було достатньо досвіду, аби рятувати важко поранених, не мав теж при собі необхідного обладнання.
І ми з ним почали думати над тим, що можна зробити, аби цей страх став менший. Почали зі створення списку в гугл-таблиці: які речі мусить мати в своєму рюкзаку бойовий медик. У цьому списку було понад 100 позицій. І нам вдалось зібрати такі рюкзаки. Одразу десять.
ІТ: Ти навіть створила неурядову організацію для того, аби більш ефективно допомагати Україні?
ЕН: Так. Після прем’єри фільму в Локарно (Швейцарія) «Синдром Гамлета» показали в понад 30 різних країнах на багатьох престижних фестивалях від США до Австралії. В якийсь момент фільм потрапив до кінопрокату в Німеччині. Рецензії написали всі можливі газети. Разом з Ульріке ми організували також покази в клубах заможних жінок – паралельно з показами на фестивалях. Я скрізь їздила, розповідала про поточну ситуацію. Збирала кошти. Після кількох таких заходів очільник одного з клубів порадив мені створити фундацію. Благодійники можуть в такому випадку вирахувати пожертвування зі своїх податків. Так з’явилась EXISTENTIA e.V.
Фото з приватного архіву
ІТ: В рамках своєї організації маєш команду, чи займаєшся усім сама?
ЕН: Нас четверо в моїй організації, але ці люди займаються переважно документацією та фінансовими питаннями. Решту роблю я сама.
Мусила багато в чому розібратись самостійно. Лише на початку російської інвазії в Україну створила профіль у фейсбуці, бо раніше не мала, а він дуже допомагає мені організовувати транспорт і знаходити потрібних людей.
Коли Роман попросив мене передати квадроцикли — я спершу не знала, що це. Коли Катя попросила вислати бронежилети — я не знала, що вони мають класи захисту. Закупила пластини третього рівня захисту, а Катя мені каже: «але нам потрібен шостий, вибач, що не попередила». Всьому вчилась на ходу. Є речі, про які, напевно, й не варто говорити. Знаходила і висилала до підрозділів ампули, які дуже важко дістати, але яких дуже потребують військові медики.
Якщо раніше я шукала контактів з фірмами, які продають тепловізори, то зараз у мене є фірми, які дають 50% знижку, бо знають, що вони йдуть для української армії.
Фото з приватного архіву
ІТ: Що для тебе – волонтерство?
ЕН: Я — людина, яка любить розв’язувати проблеми. Під час війни їх багато. Я усвідомила, що у мене є сила. Добре даю собі раду, знаю кого й де про що запитати, як «запустити м’яч» так, щоб він досяг цілі.
Через те що мій зв’язок з моїми героями протягом останніх двох років був дуже тісний, я з перших уст дізнавалась про масові вбивства, катування, викрадення людей росіянами. Це непросто винести психічно.
Дія і праця лікують мій біль, який ношу в собі у зв’язку з тим, що відбувається в Україні. Мій фільм став для мене інструментом боротьби. Вийшов за межі мистецтва і творчості
Фільм здатен стати засобом підтримки людей, суспільства. Сприяти гуманізму, взаєморозумінню і емпатії.
ІТ: У сцені твого фільму режисерка питає героїв, за що вони боряться в житті? За що боришся зараз ти?
ЕН: За справедливість і свободу. За те, щоб підтримати український народ, це мій обов’язок. Я переконана, що ви боретесь за нас.
Від початку війни я чітко і публічно заявляла про свою підтримку української армії. І раптом виявилось, що багато хто серед моїх німецьких друзів — переконані пацифісти. До моменту, коли я опинилась так близько до фронту, я теж могла сказати, що я — пацифістка. Але коли сталось те, що сталось, коли Росія атакувала Україну, коли почала безпричинно вбивати цивільне населення, — мені здавалось, що для всіх має бути очевидно, де саме знаходиться правда.
Це був момент, коли я втратила багато друзів. І водночас — знайшла багато друзів: серед тих, хто поділяє мої цінності.
Я вважаю, що більшість європейських урядів ведуть нечесну гру. Обіцяють озброїти Україну, але не висилають достатньо зброї
Чому за два роки війни не вдалося поставити оборонну промисловість на ноги?
Я впевнена, що люди в Україні не загинули би в такій кількості, якби Європа одразу вислала зброю, яку українці у неї просили. Якби європейські лідери взяли повну відповідальність за те, що Україна — це жертва, а Росія — злочинець. І що зі злочинцем не можна співпрацювати. Наш обов’язок — захищати потерпілих.
ІТ: Відчуваєш втому від війни?
ЕН: Попри те, що я дуже втомлена, я намагаюсь продовжувати діяти. Бо я знаю, як сильно втомлені ті, хто на передовій. І я вважаю, що це було би великою зрадою їх зараз покинути.
Кілька тижнів тому я вислала в Україну тепловізори, і солдати з різних підрозділів записали мені відео з подякою. Незалежно від того, в якому саме місці їх записували — під Авдіївкою, під Бахмутом чи на Харківщині — повторювалось одне: що вони вдячні за обладнання, яке береже їхні життя, але сам факт, що хтось про них пам’ятає і робить щось, що їх підтримує морально — сильно мотивує продовжувати боротьбу.
Фото з приватного архіву
З певного часу я розширила коло допомоги, допомагаю різним підрозділам завдяки сестрі Каті, яка теж була на війні. Вона не може повернутись на фронт через стан здоров’я, але має широке коло контактів серед військових. Зараз ми патронуємо стабілізаційний пункт під Оріховим, в якому жахлива ситуація. Це всього шість кілометрів від «нуля». Для хірургів, які там працюють, ми висилаємо медичне обладнання, операційні лампи, перев’язувальні матеріали. Замовила туди евакуаційні ноші SKED.
У грудні я написала дуже довгий та емоційний лист-привітання до наших фондів з проханням про подальшу допомогу — і у нас на рахунках знову з’явились кошти
ІТ: Тобто завдяки правильними словами все ще можна достукатись до тих, від кого залежить допомога?
ЕН: Так. Це працює.
ІТ: У документальній стрічці «Синдром Гамлета» вдалось проаналізувати психологічні проблеми, з якими стикалась молода генерація до повномасштабного вторгнення. Як думаєш, з чим українці повернуться з фронту цього разу?
Ми починаємо про це говорити. Мої герої дуже бояться повернення.
Часто колишні військовослужбовці погано сплять, бачать жахи. І через такі сновидіння можуть навіть побити своїх жінок чи чоловіків. Один з моїх героїв мав такі ситуації. Ці люди відчувають величезний страх: як організувати своє життя після пережитого. Роман мені нещодавно сказав, що перестав на фронті заводити друзів. Щоб знову й знову не відчувати біль втрати.
Це ті теми, ті проблеми, яких не було протягом перших двох років, і які зараз з’являються в думках солдатів.
Роман хоче посадити в Карпатах дерево для кожного, чию смерть довелось пережити. А це — понад 100 осіб, понад 100 дерев. Щоб у цьому місці можна було усамітнитись, оплакати їх. І гідно попрощатись.
Кілька місяців тому мене запросили на вечерю з політиками в Німеччині, де я мала можливість розповісти про ситуацію в Україні. І поряд зі мною сидів чоловік, бізнес якого безпосередньо пов'язаний з лісами. Він сказав, що готовий профінансувати такий проєкт.
ІТ: Над чим зараз працюєш?
Протягом останнього року я регулярно відвідую осередки, які проводять реабілітацію жертв воєнних злочинів. Спостерігаю як за роботою психологів, так і за реакцією учасників. Є ідея зробити кінопроєкт про жінок — «Women and war» — про те, який шлях вони проходять після травматичного досвіду.
Фото з приватного архіву
ІТ: Як можна тобі допомогти?
ЕН: Все, що я роблю, має одну мету: зберегти життя якомога більшої кількості солдатів на фронті. Будемо закуповувати й надалі евакуаційні ноші SKED, яких немає в багатьох пунктах. Завжди потрібні дрони.
Плануємо також допомагати підтримувати психологічну реабілітацію жінок. Зараз в Україні роблять реабілітаційні курси терміном до трьох тижнів. Одноразові. А ми хотіли б організувати циклічні ретрити, щоб вони відбувались 3-4 рази на рік.
Для прикладу, в минулому році реабілітацію в одній з провідних організацій, яка цим займається, пройшли близько 800 жінок. А в списках охочих було — понад 9 тисяч.
ІТ: Це лише ті жінки, які безпосередньо звернулись до організації. А скільки є тих, які потребують допомоги, але не звертаються за нею..?
ЕН: Так. Кажуть, що рівень травмованості значно вищий у тих, хто про це мовчить.
Одна з героїнь мого майбутнього фільму, яку я зустріла під час одного з ретритів, була в Азовсталі, втратила там чоловіка. А потім пережила російський полон, їй пощастило повернутись. Екстремальний випадок.
Те, що я бачу навколо, на мене сильно емоційно впливає. Аби розуміти цих жінок, потрібно бути з ними на рівні глибокої емпатії. Це мені дуже дорого коштує. Тож я теж вже рік ходжу на терапію, щоб стабілізувати психіку.
Фото з приватного архіву
ІТ: Минуло майже два роки, а покази фільму «Синдром Гамлета» досі проходять і в Україні, і закордоном. Як на нього реагують зараз і чи змінилось сприйняття?
ЕН: На першому міжнародному показі в Локарно я вийшла на сцену і побачила, як усі глядачі плачуть. І зрозуміла: це має ефект. Потрібно наблизити до них історії, долі, виклики і боротьбу конкретних людей.
В цьому сенсі сприйняття фільму абсолютно не змінилось. Те, що ми в фільмі створили дуже емоційний портрет людей, які пережили війну — допомагає багатьом відчути біль, який переживають мільйони людей в Україні. Побути в їхній шкурі.
Довкола мене є багато людей, які переконані, що українці точно виграють цю війну, вони ж такі відважні. Я би не піддавалась цим ілюзіям. Тому що ми в Європі робимо для цього надто мало.
Мені хочеться, щоб цей фільм бачили в країнах, кордони яких знаходяться далеко від України. Там, де менше розуміння і свідомості, що потрібно допомагати. Де люди мають менше контакту з українцями.
Ми зараз знаходимось в дуже важкій фазі. Схожій до тієї, що була через кілька років після вибуху бойових дій в 2014. Коли люди ігнорують, звикають, забувають. А ставка тут надто висока
Не лише для України, але теж для нас, європейців. І кожен з нас саме сьогодні — не в перший день війни, коли всі були налякані й хотіли допомагати, – а зараз, коли за два роки український народ дуже знесилений, психічно виснажений, — мусить дуже свідомо підтримувати їх.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
