Ексклюзив
20
хв

Як живе Харків в умовах дефіциту електроенергії та постійних нових викликів. Репортаж

Блекаути для прифронтового Харкова — явище вже майже звичне. Люди вчаться жити без електрики, комунікацій та зв’язку, а головне — адаптуються. Як у таких умовах вчаться і гуляють харківські діти, лікуються хворі, працюють магазини та виживають тварини?

Олександра Новосел

Попри сподівання росіян, Харків показує себе як місто-герой. Він також є вражаючим прикладом адаптації до умов війни і постійних обстрілів. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Спальний район Харкова огортає монотонне гудіння — біля магазинів, кав’ярень та інших закладів працюють генератори. Світла немає від ранку. Це звична ситуація для містян ось уже місяць. Росіяни своїми атаками зруйнували частину енергооб’єктів, тож після кількох тотальних блекаутів прифронтовий регіон вчиться жити за умов дефіциту електрики.

Найгучніше гирчить генератор біля магазину з напівфабрикатами: без електроенергії такий товар розморозиться і пропаде. Тендітна літня продавчиня, усміхаючись, зізнається, що установку в пів сотні кілограмів вони тягають удвох з коліжанкою.

Такі генератори у Харкові тепер всюди

«Сьогодні ще нічого, електрики тільки 5 годин немає, частіше буває по 10-12 годин без неї сидимо. Весь робочий день. Оце от навчилися генератор вмикати, від ранку з вулиці не прибираю його. Але це мене не лякає, бо я сама з Куп’янська, мені довелося з дому поїхати. Там ми й не таке переживали», — зізнається продавчиня.

У перервах між повітряними тривогами мами виводять дітей на прогулянки — на вулиці почуваєшся тепліше, ніж у квартирах, де теж немає світла й опалення.

Мами намагаються встигнути погуляти з дітьми, поки немає тривоги

Блекаути для прифронтового Харкова — явище не нове. Атаки на енергетику тут розпочалися восени 2022 року. Відтоді люди вчаться жити без електрики, комунікацій та зв’язку, а головне — адаптуються. Цього року росіяни вперше вдарили по об’єктам енергетики 22 березня. Їхні ракети зруйнували головну ТЕЦ, яка живила Харків.

Але цей удар не зупинив роботу медзакладів: влітку 2023 року їх, як і іншу критичну інфраструктуру, обладнали генераторами, розповідає мер Харкова Ігор Терехов. Керівник однієї з лікарень Костянтин Лобойко каже, що навіть під час повного блекауту в їхньому медзакладі роботи не зупиняли, приймаючи всіх пацієнтів. Але проводилися виключно невідкладні процедури та операції. Планові довелося відкласти.

«Ми сприймаємо ці атаки як стихійне лихо. Ми знаємо, що маємо працювати і забезпечити свою роботу. Знаємо, що є пацієнти, за яких ми відповідаємо. Це дуже неприємна ситуація, але лікарні не втрачають життєздатності».

Пункт незламності

До генератора під’єднана і операційна Центру порятунку тварин — волонтерська організація, що рятує тварин з лінії фронту. В цьому приміщенні облаштовані бокси, де повертають до життя найскладніших хвостатих пацієнтів, і без електрики ці бокси не працюють. Аби вберегти життя тварин, тут теж придбали генератор, і щодня бензин коштує волонтерам приблизно тисячу гривень. А якщо світла немає весь день — вдвічі дорожче, розповідає керівниця клініки Євгенія Толста.

До харківських ветклінік і центрів порятунку звозять дедалі більше тварин з лінії фронту. Чимало чотирилапих мають поранення кінцівок

«До нас привозять евакуаційних тварин, у яких через обстріли поламані лапи або піроплазмоз. У нас всі бокси вентилюються, тому без електроенергії тварини в них перебувати не можуть. Якщо приїжджає тварина з переломами, їй потрібен терміновий рентген, який без електрики зробити неможливо. Без світла не може працювати лабораторія, навіть погодувати цуценят чи кошенят, виявляється, неможливо», — каже Євгенія.

Життя притулків зі спасіння тварин теж залежить від роботи генераторів

За місяць повністю покрити дефіцит електрики не вдалося, та й атаки не припиняються, тож звичним для міста стали віялові відключення. І хоч місцева енергокомпанія публікує графіки відключень, реальним термінам відповідають вони рідко, розповідає мешканка Харкова Марія. Вона працює дистанційно, а задля того, щоб не зупиняти роботу, провела собі оптичний інтернет:

«Я працюю віддалено, маю бути завжди на зв'язку, тому для мене перша і, як виявилося, єдина проблема — знайти місце, де можна працювати попри знеструмлення. Перші дні я працювала у різних місцях, а потім дізналася, що в моєму будинку є опція провести інтернет, що працює без електроенергії. Майстри швидко опрацювали мою заявку, зазначивши, що у них дуже зріс попит на подібні підключення. Тепер я маю інтернет, коли немає світла, і почуваю себе набагато спокійніше.

Робоче місце Марії. У Харкові виріс попит на встановлення інтернету, який не потребує електроенергії

«У побуті під час цьогорічних блекаутів я не відчула суттєвих проблем. Хіба що стала не так часто робити чай чи каву, бо треба чекати, поки закипить чайник. Їжу вже привчилася робити на один день, щоб нічого не пропало, брати продукти, які не зіпсуються, якщо раптом світла не буде дуже довго. Треба дбати про зарядження гаджетів, не лінуватися навіть посеред ночі вставати, щоб поставити їх на зарядку», — пояснює Марія.

Залишатися на зв’язку і мати доступ до інформації мешканцям Харківщини тепер стало складніше: 22 квітня росіяни зруйнували харківську телевежу. За даними прокуратури області, поцілили в неї ракетою Х-59, удар прийшовся в місце на висоті 140 метрів, і конструкція обвалилася. Тож нині у Харкові та навколишніх населених пунктах немає цифрового сигналу телебачення. Залишаються тільки супутниковий сигнал та інтернет, каже очільник військової адміністрації Олег Синєгубов. Телевежа була найвищою будівлею у Харкові, до ракетного удару її висота становила близько 250 метрів.

Харківська телевежа: було — момент удару російською ракетою — стало

Для тих, хто немає альтернативних джерел енергії вдома, працюють пункти  незламності — це спеціально облаштовані приміщення, де є електрика, інтернет, гарячий чай та кава. Один з таких пунктів є у ліцеї на Салтівці. Працювати сюди приходить Наталія Лук’яненко — викладачка англійської в школі в іншій частині міста. Зараз заняття в Харкові проводяться онлайн (звичайні школи закриті), тому Наталя проводить уроки з пустого класу:

Наталія веде уроки онлайн у пустому класі, який зараз виконує роль пункту незламності

«Вдома немає електрики взагалі. Кілька днів тому, наприклад, електрика була кілька годин, я навіть не встигла зарядити гаджети. Діти без навчання, тож приходжу сюди. У мене щодня 6-7 уроків. На жаль, не всі діти долучаються до онлайн-занять, і рівень освіти падає».

Зустріти школярів у кав'ярнях, пунктах незламності чи навіть у поштових відділеннях для міста вже звичне явище: діти всюди шукають доступ до електрики та інтернету, щоб мати можливість вчитися. Блекаути — серйозна проблема для дітей, які вчаться онлайн. Ось до найближчого пункту незламності у приміщенні школи разом із мамою приходить 11-річний Матвій і під'єднується до занять.

Отак зараз вчиться чимало дітей у Харкові

Школярі у Харкові вчаться не тільки онлайн (з дому чи пунктів незламності), але також у спеціально облаштованих класах на кількох станціях метро під землею. Зараз у метрошколі Харкова навчається 2215 дітей (дані директорки міського Департаменту освіти Ольги Деменко). Місто шукає додаткове приміщення у підземці, аби розмістити ще 200 дітей — є нові бажаючі. Цьогоріч попри проблеми з електрикою навчальний рік вирішили не продовжувати. Відтоку школярів у місті не спостерігається.

Харківська метрошкола

Незабаром у Харкові має запрацювати також підземна школа — це спеціально побудовані бункери, розташовані на глибині шість метрів під землею. Їх почали будувати в місті і області минулоріч, і перший вже завершено, але уроки там ще не проводять.

Підземні школи — необхідність, адже час підльоту ракети до Харкова може становити 40 секунд-1 хвилину, і бігти в укриття у дітей просто немає часу. Вихід один — навчатися під землею. У таких бункерах є і резервне живлення, і інтернет, і правильне освітлення, туалети, вентиляція тощо.

У підземних класах вчаться 2215 з 50 тисяч харківських учнів. Решта — онлайн

Надвечір місто огортає темрява. Вуличне освітлення у Харкові повернули навесні 2023 року, але цієї весни його довелося вимкнути задля економії електрики. Подекуди містяни запалюють ліхтарики на своїх телефонах і прямують звичними маршрутами додому. І поки в одному районі у вікнах з’являється світло, в іншому — чути, як гудуть генератори. Так звучить Харків...

Харків сьогодні неможливо уявити без генераторів
Пошкоджений російською ракетою готель Kharkiv Palace в центрі. Атака сталася 30 грудня 2023 року, зараз готель не працює
Законсервована будівля Харківської обласної адміністрації на майдані Свободи. Після ракетного удару вікна закрили, але коли почнеться відновлення будинку, невідомо
Харків'яни намагаються жити далі й адаптуватися

Фотографії авторки

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Кореспондентка Суспільного мовлення. Від початку повномасштабного вторгнення працює на лінії фронту на Харківщині та Донбасі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош
Буча 2022 щоденник з окупації свідки війни геноцид Ірпінь

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче.

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли. Але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили, — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

Ангеліна Бартош. Приватний архів

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. 

20
хв

«Останній крик людини не сплутаєш зі звичайним криком». Щоденник дівчини, яка вижила в окупованій Бучі

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ольга Бережна: «Я не змогла врятувати свого сина, але можу тепер врятувати чиюсь дитину»

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress