Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Як оскаржити штраф за парковку в Польщі: алгоритм дій
Штраф за неоплачену парковку в Польщі — явище звичне. Особливо в центрі великих міст і біля супермаркетів. Як оскаржити штрафний мандат, якщо ви не згодні з тим, що порушили?
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Штрафну квитанцію за неоплачене паркування можуть приклеїти відразу на скло або надіслати поштою. Отримати штрафний мандат можна біля супермаркету, де стоянка наче безкоштовна, але обмежена в часі, тому потрібно взяти паркувальний квиток, натиснувши на зелену кнопку в паркоматі, інакше може прийти штраф (а про це не всі знають). Штраф може прийти, якщо ви сплатили стоянку через 5 хвилин після зупинки транспортного засобу. Або навпаки — покинули місце парковки, коли оплачений час вже скінчився.
«У мене був випадок у Вроцлаві, коли я сплатила стоянку з 17:23 до 18:23, а через пару місяців мені прийшов штраф у розмірі 212 злотих (якщо сплатити його в перші 7 днів з моменту вручення, сума подвоюється) і там було вказано час — 18:23:15. Тобто камера сфотографувала авто на момент виїзду із стоянки, і це було видно на фото. Я оскаржила штраф і мені його скасували», — ділиться своїм досвідом українка Юлія Дюденко.
Важливо: у вас є до 5 безкоштовних хвилин до моменту оплати парковки або після закінчення оплаченого часу, якщо авто залишає місце стоянки.
Щоб оскаржити мандат, потрібно:
1. Написати листа з претензією (odwołanie) у довільній формі на e-mail, що вказаний на квитанції. У тексті листа вкажіть дату та час отримання штрафу, номер квитанції, адресу, марку та реєстраційний номер машини, а також ім'я та прізвище власника машини. Сфотографуйте чек з магазину (якщо ви стояли на парковці для клієнтів супермаркету) або чек оплати паркування, де вказано час. Підійде також скрін з мобільного застосунку
2. Надіслати пояснювальний лист із фотографіями документів: з моменту надсилання листа сума штрафу буде зафіксована, і вирости вона не може, доки вам не прийде відповідь. Наприклад, якщо ви повинні сплатити 200 злотих штрафу за паркування протягом перших 7 днів, далі сума зросте до 400 злотих. Ви не погоджуєтесь з рішенням штрафу і хочете його оскаржити. У такому випадку, якщо ви надіслали листа до 7 дня з моменту отримання повідомлення про порушення, за вами фіксується сума 200 злотих. І навіть якщо вам прийшла негативна відповідь на odwołanie і штраф не скасовано, ви все одно маєте право сплатити 200, а не 400 злотих.
Якщо ви вже сплатили штраф, це означає, що ви погодилися з претензією. Оскаржити оплачені штрафи не можна, кошти за них не повертаються.
Звертаємо увагу на те, що парковки у Польщі бувають муніципальні та приватні. Власникам приватних парковок буде складніше стягнути штраф з порушника, оскільки доведеться доводити в суді, хто саме запаркував автомобіль. Вони можуть виставити штраф, але власник авто може відмовитись від його сплати, якщо не знає, хто саме в цей момент керував автомобілем.
У випадку з муніципальними паркуваннями, вчасно несплачений штраф може обернутися судовим розглядом. Зазвичай боржника попереджають про це, і лише потім передають справу до суду. Однак, згідно із законом, можуть подавати до суду і без попередження.
Будь-які штрафи, виставлені поліцією, зокрема за паркування, можуть бути оскаржені до суду в Першій податковій інспекції в Ополе.
У разі виникнення питань кол-центр працює з 7:30 до 15:30 за номером +48 77549 20 00. Можна також звертатися за електронною поштою: centrum-mandatowe@mf.gov.pl або надіслати лист на адресу: Centrum Mandatowe Pierwszego Urzedu Skarbowego w Opolu, 48-300 Nysa, ul. Stanisława Moniuszki 9-10
У Варшаві оскаржити штраф можна:
• електронною поштою в Zarząd Dróg Miejskich
reklamacjeSPPN@zdm.waw.pl
• за допомогою ePUAP, якщо ви — власник авто
• поштою Zarząd Dróg Miejskich, ul. Chmielna 120, 00-801 Warszawa або особисто в їх канцелярії
Де у Польщі заборонено паркуватися та скільки коштує порушення?
Ви можете отримати паркувальний талон за заборонене паркування:
• на велодоріжці або тротуарі — 100 злотих та 8 штрафних балів • на відстані менше 15 м від зупинки громадського транспорту — 100 злотих • у приватному секторі чи житловому комплексі, якщо там немає спеціального знаку — 100 злотих • за зупинку автомобіля на лівому краю дороги (якщо немає знаку, що дозволяє це) — 100 злотих • якщо ваше авто заважає виїзду іншого транспортного засобу — 100 злотих • на трамвайному або залізничному переїзді — від 100 до 300 злотих • на перехресті або на відстані менше 10 м від перехрестя або переходу — від 100 до 300 злотих • на пішохідному переході або в межах 10 м від нього — від 100 до 300 злотих та 8 штрафних балів • без подачі сигналу у разі аварійної ситуації або ДТП, коли авто має здійснити вимушену зупинку — 150 злотих • на паркомісці, яке належить іншій фізособі або фірмі — 800 злотих • при використанні чужої паркінгової картки (місця для інвалідів) — 1200 злотих та 6 штрафних балів.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Звучить лякаюче, але насправді користування громадським транспортом Варшави має стати простішим, інтуїтивним. З автобусів, трамваїв і станцій метро зникнуть традиційні квиткові автомати. Не буде також і старих валідаторів квитків і турнікетів у метро. За новим проєктом, все має бути безконтактним і сучасним. Зараз у транспортному уженді приймають пропозиції від фірм, і невдовзі має відбутися тендер. Прийом заявок на участь у тендері мав розпочатися 28 лютого, але потенційні учасники надіслали вже аж 300 запитань, через що терміни можуть бути перенесені.
Зникне паперовий квиток з магнітною смужкою — його замінить квиток із QR-кодом. У людей з’явиться можливість оплачувати конкретний час в дорозі, а не купувати квитки на 20 і більше хвилин. Відомо, що за новою системою, пасажири будуть оплачувати проїзд за допомогою банківської картки, смартфона або смартгодинника і мобільного додатку. У застосунку треба буде створити особистий кабінет пасажира.
«Нова система буде працювати через пасажирський онлайн-портал і мобільний додаток. Також буде можливість користуватися традиційною міською карткою і паперовим квитком. Завдяки новій системі можна буде планувати подорожі й маршрути», — повідомляють в ZTM (Zarząd Transportu Miejskiego w Warszawie).
Планується, що нове система оплати за проїзд у громадському транспорті Варшави повноцінно запрацює і замінить стару у 2028 році, але в тестуючому режимі нею можна буде скористатися вже в 2026 році.
Як працює громадський транспорт у Варшаві зараз і чим нова система краща?
У систему громадського транспорту Варшави входять автобуси, трамваї, метро та приміські електрички. Місто розділене на дві квиткові зони: strefa 1 та strefa 2. До першої входить Варшава, до другої — приміські населені пункти. Квиток на проїзд діє на всі види транспорту та буває короткостроковим і довгостроковим, також можна купити довгостроковий документ на проїзд. Є проїздний документ, що діє тільки в однієї стрефі, а є такий, що діє в двох одночасно.
• Одноразові квитки діють 20, 75 чи 90 хвилин. Ціна: 3,40, 4,40 та 7 злотих. Груповий квиток (до 10 осіб) на 75 хв за одну зону коштує 22 злотих.
• Квиток на добу на необмежену кількість поїздок коштує 15 злотих на 1 зону та 26 злотих на дві зони.
• Квиток на 3 доби для 1 зони коштуватиме 36 злотих, для двох зон — 57 злотих.
• Квиток на вихідні з 19:00 п'ятниці до 8:00 понеділка у двох зонах — 24 злотих. Груповий квиток (до 5 осіб) на вихідні коштуватиме 40 злотих.
•Довгострокові квитки діють 30 або 90 днів, вони можуть бути іменними або ні. Наприклад, іменний 30-денний квиток для 1 зони коштує 110 злотих, а 90-денний для 1 зони коштуватиме 280 злотих.
Пасажирам доступні понад 3500 точок продажу, зокрема, автомати в міському транспорті і мобільні додатки, такі як Jakdojade, SkyCash та moBILET, а довгострокові проїзні можна купити в аплікації mobiWAWA. Нова система поєднає всі опції в одну, буде створений обліковий запис пасажира, до якого буде прив’язана банківська карта, і процеси оплати будуть відбуватися автоматично.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c4c9cc87bd3eaaf379e9e4_Shtraf%20za%20proizd%20bez%20kvytka%20u%20Varshavi.JPG">«Читайте також: Штраф за проїзд без квитка у Варшаві»</span>
Найдорожчим на польському ринку залишається житло в новобудовах. За даними аналітичного порталу Rynek Pierwotny, у 2025 році середня ціна квадратного метра житла у Лодзі — 11,5 тис. злотих/м2, у Познані — 13,3 тис. злотих/м2, у Вроцлаві — 14,7 тис. злотих/м2, у Кракові — 16,565 злотих/м2, а ось нове житло Варшаві коштуватиме приблизно 17,7 тисяч злотих за квадратний метр. Українця зараз важко оформити іпотеку на житло — ставки зростають, а банк не дуже довіряє іноземцям.
Де купити житло в Польщі якомога дешевше?
Такі варіанти слід шукати на вторинному ринку і подалі від столиці. Однак, якщо квартира дешева, це часто означає, що продавцеві з якихось причин важко знайти покупця. Тобто квартира має серйозні мінуси. З’ясуйте, які саме. Може виявитись, що для вас ці мінуси не суттєві.
Аліна Головко продала свою квартиру на Лівому березі в Києві і купила в Лодзі 56 м2 за 230 тисяч злотих. Це дешевий варіант, бо вартість квартир на вторинному ринку зазвичай стартує від 6000 злотих за квадратний метр.
«Я цілеспрямовано шукала найдешевшу квартиру, бо мій бюджет був обмежений. Найголовнішим для мене була можливість одразу заїхати й жити, решта мене не лякала. Я працюю онлайн, 1-2 рази на місяць приїжджаю в офіс до Варшави, тож Лодзь для мене — ідеальний варіант. Всього 130 км, можна швидко дістатися електричкою», — ділиться досвідом Аліна.
Аліна знайшла варіант у старому двоповерховому будинку, в квартирі майже не було меблів, але сам ремонт був досить пристойним. Встановлено бойлер, простора пивниця для зберігання речей, навіть ванна кімната в хорошому стані.
«Ремонт десь 2007 року, але в непоганому стані. Головний нюанс — це опалення. У мене невелика пічка, яку треба опалювати самостійно, тобто носити дрова й вугілля. До цього треба було звикнути, бо я навіть не одразу могла зрозуміти, скільки тих дров палити. Тож у мене було то спекотно, то дуже холодно. Але з часом пристосувалася. Ну, і в холодну пору року це така робота без вихідних, а якщо кудись їдеш надовго, то повертаєшся в крижану квартиру», — ділиться Аліна.
У Варшві також можна купити житло в районі 300 тисяч злотих, але ці варіанти не будуть такими комфортними, як квартира Аліни в Лодзі. Так, на Варшавський Бялоленці пропонують купити гараж 25м2, адаптований для проживання, за 150 000 злотих. Там встановлено ліжко, є шафа для речей, електроплитка, мінідуш і біотуалет. Зігріватися можна конвертором. Але за документами — це нежитлове приміщення.
За 70 тисяч злотих можна купити кімнату в районі Wesoła у квартирі 46м2 — майже без ремонту і із сусідом на додачу. У вас з сусідом буде спільна ванна кімната і туалет, а ще — повна невизначеність у відносинах.
Вже за 290-300 тисяч злотих є варіанти поцікавіше. Кавалерки 25-35 м2 без меблів в старих будинках, але без сусідів. Також стає трендовим купівля модульних будинків на ділянках землі. Начебто постійно проживати в дачному кооперативі не можна, проте ніхто цього не перевіряє. А що ж робити з тим, що іноземець не може купити землю в Польщі? Все це оформлюється як договір оренди на 100 років. Варіант не для всіх, але можна придбати дах над головою за відносно невеликі гроші (100-200 тис злотих).
За 296 тисяч злотих можна купити помешкання 49м2 в старому невеликому будинку в Зомбках під Варшавою. Мінуси цього житла очевидні — повна відсутність ремонту, сумнівні сусіди і погана інфраструктура.
Актуальні варіанти на сайтах у містах Польщі:
У Вроцлаві на продаж є квартира 36м2 за 144 000 злотих в будинку радянських часів без ремонта в районі Psie Pole.
За 199 000 злотих продають однокімнатну квартиру 21 м2 в цегляному старому будинку, без меблів і ремонтом рибино з часів революції
У Познані вибір дешевих квартири трохи більший, і є цікаві варіанті. Так, у центрі міста можна купити помешкання 37м2.за 164 900 злотих Сама квартира і будинок в досить пристойному вигляді, можна заїжджати та жити.
За 190 тисяч злотих пропонують непоганий варіант 56м2 в районі старого міста. Заїжджай і живи.
У Кракові на вторинному ринку є багато непоганого житла в районі 10-12 тисяч злотих за м2. Але зазвичай це невеликі за площею кавалерки, тож великою родиною тут не поживеш.
Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України. Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.
Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень. Фото: Ukrinform/East News
Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?
Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.
Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?
Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.
Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині
Ця акція була проведена у Львові у березні 2022 року, щоб привернути увагу до кількості дітей, які загинули під час великої війни. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP/East News
За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?
Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України.
Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека
Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном, бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.
Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.
Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує. Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.
Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи
Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого, працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?
На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено.
При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?
Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.
Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану
Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії. Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.
Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу…
Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.
Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?
Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть.
Населення України до 2041 року може скоротитися до 28,9 мільйона людей, а до 2051 року — до 25,2 мільйона людей. Фото: AP/Associated Press/East News
Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?
Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим.
Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання. Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?
Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?
Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів
Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.
Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?
Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.
До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина
Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.
На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?
Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.
Єнджей Дудкевич: Минуло понад два з половиною роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну і великого піднесення польського суспільства, яке прийняло людей з України. Як Ви оцінюєте цей час з точки зору інтеграції двох суспільств?
Анна Домбровська: Я б почала з того, що, перш за все, ми повинні розглянути, як ми розуміємо інтеграцію. Наприклад, коли я читаю міграційну стратегію, підготовлену професором Дущиком, мені здається, що ми розуміємо її не однаково. Адже інтеграція — це, безумовно, не навчання людей польської мови, а тим більше не полонізація. Це також не очікування, що вони стануть трохи схожими на нас, від чого має залежати їхнє майбутнє і статус у Польщі. Також постійно говорять про те, що процес інтеграції — це вулиця з двостороннім рухом, в якому бере участь і приймаюче суспільство. Мені ще більше цікаво, як ми бачимо свою роль, як ми змінилися, як ми реагуємо на виклики наших місцевих громад, які стають все більш різноманітними. Частину цих громад складають люди, які не пристосовані до польської культури, багатьох культурних кодів вони не знають.
Тому для мене цікавіше, ніж те, як люди опиняються тут, те, як ми опиняємося в цій новій реальності, як ми кидаємо виклик самим собі в умовах цих швидких міграційних змін, що відбуваються в Польщі
Озираючись на період, про який ми говоримо, чи були якісь ключові моменти, які, можна сказати, вплинули на польсько-українську інтеграцію — в кращий чи гірший бік?
Я, безумовно, вважаю дуже важливим те, що деякі місцеві органи влади, зіткнувшись з відчуттям, що держава їх покинула, почали думати про власні, місцеві інтеграційні стратегії. Деякі документи такого роду вже готові та впроваджуються, інші перебувають на стадії підготовки. Це важлива справа, яка показує, що місцева влада — відповідно до наших очікувань, тобто очікувань громадянського суспільства — бере на себе відповідальність за ці процеси. Адже на місцевому рівні ми говоримо про нових мешканців муніципалітету, міста. Про людей, які працюють, виховують дітей, сплачують податки, користуються інфраструктурою, налагоджують стосунки з сусідами. Те, що місцева влада хоче бути активним учасником інтеграційних процесів, безумовно, є дуже позитивною тенденцією.
Анна Домбровська. Фото: з приватного архіву
Чи можете ви назвати місцеві органи влади, які роблять це зразково?
Дуже важко порівнювати місцеві органи влади з багатьох причин. Насправді, я дуже рада, що процес, про який я говорю, все ще не централізований в нашій країні. Кожен орган місцевого самоврядування має різний досвід роботи з мігрантами та біженцями. Так само різним є досвід роботи з неурядовими організаціями і цих організацій з людьми. Іншими словами, місцевий контекст є найбільш важливим. Тому мова йде не про те, щоб написати гарну політику, а про те, щоб написати хороший стратегічний документ, який дійсно відповідає потребам, заснований на глибокій діагностиці того, який у нас досвід, які люди тут живуть, яким містом ми прагнемо бути, як воно буде виглядати в найближчі десять років. Відповідаючи на ваше запитання, я не люблю вішати ордени, а більше ціную той факт, що місцева влада почала займатися цими речами.
Як ваша організація співпрацює з місцевою владою в Любліні?
Як це зазвичай буває з міжсекторальним діалогом, вона змінюється. Але найголовніше не те, що ми завжди погоджуємося. Що мене цікавить, що я вважаю найбільшим плюсом і до чого ми повинні прагнути — це можливість сісти разом за стіл і поговорити по суті. Ми не повинні думати однаково, у нас різні цілі, і це важливо усвідомлювати. Варто вибрати ті цілі, які схожі, і почати працювати над ними, будувати діалог, довіру і розуміння між двома різними світами.
Відкриття виставки до Дня біженця. Фото: Bartek Żurawski
Ви сказали, що раді, що це не централізовано. Однак, як ви оцінюєте різні види політичних наративів та ідей інтеграції, що виникають на цьому рівні?
Варто говорити про це в ширшому контексті. Приблизно з 2007 року неурядові організації сміливо використовували інтеграційні фонди, які розподіляла польська держава як посередник для фондів ЄС. Це були лабораторії інтеграції, які давали можливість займатися цією темою, бо ніхто поза НУО нею не цікавився. Організації створювали інструментарій, знали, що працює, а що ні, привозили хороші практики з-за кордону і намагалися адаптувати їх до наших умов. Раптом, у 2015 році, все зруйнувалося, коли до влади прийшла ПіС. Ці проєкти жахливо виродилися.
Зараз з'явилася міграційна стратегія, в якій одним із напрямків є саме інтеграція. Я дуже погано ставлюся до цього розділу, тому що те, що пропонує уряд, спрямоване на асиміляцію
Передбачається, наприклад, що питання дозволу на в'їзд до Польщі буде залежати від можливостей інтеграції. Питання в тому, якими інструментами ми будемо це перевіряти. Я припускаю, що знову ж таки йтиметься про так звану культурну близькість, тобто про слов'янські країни в широкому сенсі, включаючи Україну і Білорусь. Слід підкреслити, що, звичайно, наші мови схожі, деякі моменти історії теж, але якщо розібратися в деталях, то ми все ж таки про багато речей думаємо дуже по-різному. Зрештою, ми досі сваримося з Україною з різних питань, і це нікуди нас не веде. На мою думку, інтеграційні процеси мають бути зосереджені на тому, щоб дивитися на те, звідки людина приїхала, щоб ми знали, що ми можемо їй запропонувати. Не може бути так, що ми говоримо комусь, що все буде добре, а комусь, що вони точно не інтегруються. Це неможлива, вибіркова політика, заснована на нездійсненних мріях, з очевидною расистською складовою.
Оскільки ми згадали про історію, яка викликає багато суспільних емоцій, як ви оцінюєте різну інформацію про людей з України, яка з'являється в медіа-просторі та інтернеті, проголошуючи, що, можливо, ми повинні перестати цікавитися всім цим і, таким чином, більше не допомагати?
Це також проблема цієї міграційної стратегії. У розділі про інтеграцію вона говорить про те, що суспільство треба навчати толерантності, діалогу тощо. Це несерйозний підхід. Звичайно, нам бракує освіти про міграційні рухи, але перш за все, держава повинна надавати достовірну інформацію про багато речей. Це те, що ми хочемо закріпити в місцевій інтеграційній політиці Любліна — раз на квартал має відбуватися прес-брифінг влади з коротким викладом міграційних питань. Ідея полягає в тому, щоб показати, що влада володіє знаннями і готова ними ділитися. Тому що зараз домінує наратив «повернімо контроль», який змушує людей боятися, що в державі панує хаос. Не кажучи вже про міністра, який позиціонує себе як захисника нації, що вже неймовірно неправильно. Потрібно проводити дослідження і давати зрозуміти: ми знаємо, хто живе на тій чи іншій території, скільки податків вони платять, чому люди з України отримують ту соціальну підтримку, яку вони отримують. І на додачу пояснити, чому це добре для нас. Тому що це так. Допомога людям з України просто окупається для Польщі на багатьох рівнях. І ми повинні про це говорити. Чого мені не вистачало з самого початку моєї роботи над питаннями міграції, так це саме обміну знаннями. Неурядові організації — єдині, хто їх має. Те ж саме в контексті польсько-білоруського кордону: якби не НУО та групи активістів, ми б взагалі не знали, що там відбувається, і все, що ми б чули, — це панічні заяви влади, які викликають паніку. А влада повинна систематично і чітко інформувати громадян про ситуацію. Зі знанням справи інтеграція також була б легшою.
Святкування Дня незалежності Польщі. Фото: Bartek Żurawski
Чи відбулося щось позитивне в контексті польсько-української інтеграції за останні два з половиною роки?
Закон про допомогу українським громадянам був дуже хорошим. Це, безумовно, був хороший жест, і я оцінюю його дуже позитивно. Незважаючи на різні недоліки, які з'явилися з часом. Найкраще, що було зроблено,— це негайний прийом людей з України. Ще до повномасштабного вторгнення Росії я працювала на польсько-білоруському кордоні. І я могла собі уявити, що після чергового нападу на Україну Польща закриє свої кордони, можливо, впускаючи деяких людей на дуже обмеженій основі. Однак ми відкрили їх навстіж, хоча, слід додати, не для людей з неукраїнською ідентичністю. Отже, знову мали місце подвійні стандарти, що було ганебно. Однак сам жест відкриття кордонів був добрим. Перш за все, він показав, що раптом приїхало кілька мільйонів людей і нічого не сталося, все продовжує функціонувати. Зрештою, не було практично ніяких серйозних інцидентів. Величезну роль у цьому, звичайно, відіграли неурядові організації, волонтери, всі люди, які з дня на день кидалися допомагати. Громадянське суспільство в Польщі показало, що воно сильне і здатне миттєво самоорганізовуватися в надзвичайно складних умовах. Водночас воно показало слабкість держави, тому що у мене не склалося відчуття, що влада справді впоралася з цим. І з цього треба робити висновки.
Що потрібно зробити зараз, після цих понад 2,5 років, щоб якось покращити процеси польсько-української інтеграції? Тим більше, що, зрештою, значна частина з них є новими мешканцями нашої країни, які, швидше за все, залишаться тут.
Людям по обидва боки цього діалогу бракує знань, інструментів та навичок для цього. На жаль, наші знання про людей з України є уривчастими, і ми досі маємо багато стереотипів, пов'язаних з ними. Також про те, як вони функціонували в Польщі до 24 лютого 2022 року. Ми знаємо їх переважно як робітників, особливо тимчасових, сезонних, до яких ми завжди ставилися як до дешевої робочої сили, яка приїде, заробить гроші і поїде. Їх можна обдурити, бо вони, зрештою, не будуть скаржитися. Деякі з цих стереотипів зникли за останні роки, але деякі залишилися. Тому я думаю, що ми повинні наполегливо працювати, щоб відновити гідність багатьох людей з України. Для цього нам потрібно дізнатися дещо про сучасну Україну, з ким ми насправді зустрічаємося — чому одні люди звідти розмовляють російською, а інші — українською?
Якою є історія України? Не обмежуючись Волинню, яка є мікроісторією. Було б також добре знати хоча б деякі базові слова та фрази українською мовою. Так завжди трохи легше налагоджувати стосунки
Я не маю на увазі українізацію польського суспільства. Але ми робили акцію «Люблін вивчає українську», де ми наближали прості речі до людей і показували їм, що іноді не так легко спілкуватися. Коли йдеться про людей з України, я також відчуваю, що їм бракує трохи знань про те, як все працює в Польщі. Тому ми проводимо зустрічі раз на місяць, де розповідаємо про нашу систему, вибори, а також показуємо люблінський контекст і те, що означає бути активним громадянином. Також постійно виникають питання щодо вивчення польської мови, на наших курсах максимальна кількість людей, а в черзі ще більше. Однозначно бракує місць, просторів, де люди можуть просто зустрічатися, спілкуватися і розмовляти один з одним у безпечний спосіб. Ми повинні нарешті усвідомити, що ці люди вже є частиною нашого суспільства.
Акція на тему вишиванки. Фото: Bartek Żurawski
Тож нам би не завадила підтримка різного роду ініціатив, адже якщо цього не буде, якщо цим нехтувати, то може виникнути небезпека, що в певному сенсі, на різних рівнях, це буде не одне велике суспільство, а два окремі?
Там, де муніципалітет разом з волонтерськими організаціями працює над сприянням інтеграції, там буде гарне життя для всіх. Але може бути багато сфер, де цього не робиться і виникають проблеми. Тому я хотіла би, щоб центральна інтеграційна стратегія була достатньо загальною, щоб враховувати різні місцеві контексти. Я хотіла би бачити способи змусити місцеву владу, яка не хоче цим займатися, змінити свою думку. Йдеться не про те, щоб змусити людей з України просто працювати, платити податки і не скоювати злочинів. Цього недостатньо. Інтеграцію потрібно стимулювати, плекати. А за цим мають слідувати ресурси, тому що все це теж коштує грошей.
Чи настав час серйозно взятися за це?
Не час, а справді вже останній момент.
Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber; співголова Міграційного консорціуму; працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, наразі займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.
«Популярність Вроцлава серед українців була ще до повномасштабної війни, а після — досягла мастшабів явища»
Тетяна Виговська: Вроцлав — одне з найпопулярніших польських міст серед українців. Сюди переїжджають навіть з Варшави. Як гадаєте, чим Вроцлав так приваблює українців?
Ольга Хребор: Насамперед українців приваблює у Вроцлаві ринок праці — у нас всі бажаючі працюють. Також міжкультурне середовище. У Вроцлаві завжди було багато різної громади. Набагато легше інтегруватися, коли тобі є до кого приїхати, коли маєш тут коло спілкування.
Також ще до повномасштабки у Вроцлаві відкрилися підготовчі класи в школах — освітня інновація була розроблена, щоб підготувати учнів іноземного походження до польської школи. Процес підготовки тривав від 12 тижнів до року. Програмою було передбачено чимало додаткових лекцій вивчення польської мови, а також м'яке введення до польської системи освіти. Якщо раніше дитина не вчила польську і їй було важко інтегруватися, такі підготовчі класи їй в цьому допомагали.
Ми відкриті для інших культур і це завжди притягувало тих, хто хотів залишитися надовго. А ще у нас потужне ІТ-середовище, тож українці, які працюють в цьому секторі, теж часто обирають наше місто. Завдяки цим факторам популярність Вроцлава була ще до повномасштабки, а після досягла масштабів явища. Люди дзвонили до знайомих, родичів, шукали, куди приїхати, аби не відчувати себе в новому середовищі чужими.
Разом з тим історично Вроцлав має сильні зв’язки зі Львовом. Вроцлав — це традиція міста, яке має величезний сентимент до України.
Українки з Вроцлава дякують полякам за гостинність під час війни. Фото: Krzysztof Cwik / Agencja Wyborcza.pl
— З якими викликами стикаються українці, коли вперше прибувають до Польщі? І як їм у цьому допомогти?
— Найбільш болючою точкою для української громади зараз є школа. Цього року велика кількість українських дітей перший раз пішла до польської школи, тому що тепер у межах нового закону українці не можуть не вчитися в місцевих школах і отримувати соцвиплати «800+». Була частина українців, які не планували залишатися в Польщі й після перемоги повернутися додому. Тому їхні діти вчилися дистанційно в українській школі, а тепер вони мусять йти до польської школи, аби не втратити ці виплати, і з цим пов’язано багато різних емоцій.
Як їм в цьому допомогти? Є професія міжкультурного асистента, який сприяє шкільній інтеграції. Вже з 1 вересня 2024 року у польських школах стало можливим працевлаштування міжкультурного асистента, тому що раніше для цього не було інструментів. Раніше шукали розв’язання інтеграційної проблеми через таку роль, як «Pomoc nauczyciela» (або ще «asystent edukacji romskiej»), але ця посада передбачена не стільки для іноземців, скільки для дітей з додатковими потребами.
А як же українські діти? Через фонди влаштували до шкіл міжкультурних асистентів, але вони не могли постійно працювати на ставці, лише 10 місяців. Ці асистенти були ніби поза системою освіти, адже були влаштовані на роботу не через школу, а через іншу організацію, й директори іноді не ставилися до них як до членів педколективу. Тож влаштовувати міжкультурних асистентів на роботу через школу є ідеальним розв’язанням цієї проблеми для дітей, батьків і, власне, школи.
Школярам з України у Вроцлаві допомогають інтегруватися вже давно. Фото: Катерина Ярмоленко/wroclaw.pl
Часто міжкультурних асистентів сприймають лише як перекладачів — мовляв, беремо його на лекцію, щоб перекладав. Разом з тим є і добрі досвіди. Розробляючи вроцлавські стандарти роботи міжкультурного асистента, ми багато років готуємо кадри. В нашій організації «Калейдоскоп Культур» теж готували міжкультурних асистентів: вчили, як виглядає польська система освіти, яку роль має психолог, педагог, як підтримувати дитину з міграційним досвідом, які тут закони, до кого у разі чого звертатися.
Завжди проблемою є гроші. Чимало директорів не мають можливості забезпечити учнів достатньою кількістю міжкультурних асистентів. Тож інтеграція українських дітей у школах залишається одним з найбільших викликів.
— А якщо говорити в цілому, наскільки українці Вроцлава добре інтегровані в суспільне і культурне життя міста? Чи відвідують вони громадські заходи, театри, виставки, музеї? Чи навпаки, намагаються кучкуватися в своєму культурному середовищі і живуть суто своїми проблемами?
— Я би сказала, що у Вроцлаві більше ходять до польського театру чи на польські концерти, ніж на заходи українців, які приїжджають
Звичайно, на українських митців теж ходять — 50-100 людей, але враховуючи, що українців у Вроцлаві близько 200 000, це небагато. І я навіть не думаю, що це погано. От, приміром, діаспора в Канаді так функціонує: вони живуть ніби в своєму окремому середовищі й іноді через 30 років перебування в Канаді недостатньо знають англійську, бо їм це не потрібно — вони йдуть на роботу, а потім повертаються до колективу «своїх».
Тож мені більше подобається так, як у нас. Якщо діаспорі цікавий український концерт, тому що це, наприклад, Жадан, вони підуть. Разом з тим люди не підуть на будь-який український концерт тільки тому, що він український. Натомість українці часто відвідують польські заходи культури. Їм цікаво піти до польського театру і подивитися, що тут є, аби включатися в місцеве культурне життя. І це добра тенденція — навіть не лише через користь для саморозвитку і психічного здоров’я, а й з уваги на те, як твориться у Вроцлаві наша міжкультурна спільнота.
Українські бізнеси у Вроцлаві вже конкурують не тільки з польськими, а й між собою
— Як ви оцінюєте допомогу українців під час повені?
— Я була вражена. У Вроцлаві під час підготовки до повені, коли шукали волонтерів, прийшли тисячі українців!
Українці відчувають сильну відповідальність за місто. Вони весь час питають себе: «Що я можу зробити для Вроцлава?», а не «Що Вроцлав може зробити для мене?»
Українці сприймають це місто як своє. Хочуть платити податки. Це ж теж певна форма патріотизму, чи не так?
— До речі, про бізнес. Які напрямки діяльності найпопулярніші у Вроцлаві серед українських підприємців?
— Я вже казала, що у нас дуже розвинений ІT-сектор, а ще, звісно, б’юті-послуги. У Вроцлаві на плацу св. Марцеля таких фірм дуже багато, вони розташовані одна за одною і вже між собою конкурують. Є багато таких, хто працює з дому, адже не всі можуть піти на роботу, бо мають малих дітей. Хтось не може знайти роботу згідно з освітою, тож перекваліфіковується, пробує себе в іншому напрямку.
Яскравий тому приклад — Галина Чекановська, яка в Україні займалася гастрономією, а тут відкрила чудову кравецьку майстерню. Вона творить неймовірний ексклюзивний одяг з елементами української вишивки. Її діяльність відома не лише у Вроцлаві, а й за межами Польщі. Також у Вроцлаві дуже багато гастрономічних бізнесів. Є кафе «Гніздо», яке відкрила українська пара, і воно популярне серед поляків також. Взагалі українських кав’ярень та ресторанів у Вроцлаві з кілька десятків.
Галина Чекановська шиє у Вроцлаві ексклюзивний одяг з елементами вишивки. Фото: Mieczysław Michalak / Agencja Wyborcza.pl
— Ви не тільки уповноважена президента міста Вроцлава у справах мешканців українського походження, але також — президентка Фонду «Калейдоскоп Культур», який нещодавно відзначив свій десятирічний ювілей. Розкажіть більше про діяльність фонду. Наскільки я знаю, він займається не лише українською тематикою…
— Ми заснували наш фонд на основі міжкультурного процесу у Вроцлаві. Створення партнерств між різними націями є для нас дуже важливим. Так, ми займаємося загалом культурами нацменшин, але найбільшою нашою діяльністю є підтримка біженців. Ми маємо кілька напрямків діяльності: це і гуманітарна допомога, і адвокація прав нацменшин, мігрантів та біженців, і культурно-освітні проєкти.
Один з найпотужніших наших проєктів стосується психологічної підтримки. У Житомирі та Києві ми проводимо тренінги для фахівців, які працюють з особами, що постраждали від війни, зокрема ВПО, ветеранами та їхніми родинами. Проєкт спрямований на фахівців, які щодня допомагають постраждалим (соціальних працівників, військових психологів). Це тренінги з кризового втручання, психотравматології, діагностики психічного здоров’я та методів підтримки осіб, які переживають кризу і травми. Також організовуємо індивідуальні консультації для родин військових і ветеранів із симптомами ПТСР і депресії та для осіб, які переживають втрату.
Щодо культурно-освітнього напрямку, то він зараз не такий потужний, бо до ковіду ми робили протягом 13 років великий фестиваль. Це була масова подія, на які відвідувало до 2000-3000 глядачів. Також займаємося просвітництвом. Робимо інтерв'ю, фільми чи зустрічі на теми так званого Глобального Півдня та війни. Наприклад, ми робили зустріч з Тамілою Ташевою, а також з локальними представниками Венесуели, щоб розповідати про кризу біженців, яка там є. Адже мало хто знає, що насправді діється в Південній Америці.
Треба вже зараз думати, що незабаром може початися конкуренція за кращі робочі місця
— Наскільки важко полякам сприймати нас, українців, в такій кількості? І як нам, українцям, себе поводити, щоб зменшити цю напругу, що часом виникає між нами?
— Українці звикли до швидкого медичного обслуговування, а в Польщі стоять черги до спеціалістів. Також українці за звичкою викликають швидку навіть без особливої потреби. А це величезний кошт — викликати швидку, коли пацієнт не в критичному стані. В Польщі SOR — це місце, в яке звертаються в критичному стані.
Щодо напруги, важливо працювати над тим, аби шукати спільне між нами. Польща зараз у вигідній економічній ситуації, адже, зокрема, завдяки українцям тут зараз є всі необхідні для праці руки. Проте, може бути так, що незабаром почнеться конкуренція за кращу роботу, більші гонорари і зарплати, бо українці мають право жити за тими ж законами і мати такий самий доступ до нашого ринку праці.
Українці також хочуть працювати у банківській сфері чи навіть в адміністрації. Треба вже думати про те, як творити нашу спільноту, коли почнеться конкурентна ситуація. Так само й у школах. З України часто приїжджають дуже здібні діти, і вони вступають до кращих навчальних закладів. Ця конкурентність може провокувати заздрість чи напругу, але я вірю, що ми зможемо цього уникнути.
Український магазин Best Market у Вроцлаві. Фото: Krzysztof Cwik / Agencja Wyborcza.pl
Натомість якщо йдеться про те, що для поляків є дуже важливим, то це питання мови.
Я іноді спостерігаю певні непорозуміння, коли українці, наприклад, в магазині не відповідають польською. Так, ви можете бездоганно знати англійську і вважати, що цього достатньо для комунікації, але якщо ви прагнете порозуміння, варто вивчати мову країни, в якій живете. Це прояв пошани до держави, яка стала нашим домом, до її мешканців.
А як себе поводити? Дотримуватися правил і законів країни. Це не значить, що українці зобов'язані святкувати католицькі свята. Мова про закони, які стосуються, наприклад, громадського транспорту. Не перевищувати швидкість, не сідати п’яними за кермо…
У Вроцлаві ми намагалися боротися з однією газетою, яка дуже цинічно писала заголовки на кшталт: «Українка в’їхала п’яна під трамвай». Ми наголошували, що не варто акцентувати на національності порушника правил, що це є мова ненависті. Написали кілька петицій… Українці мають пам’ятати, що вони репрезентують свою країну за кордоном.
— Які культурні відмінності між поляками й українцями? Чим українці й поляки схожі і чим відрізняються?
— Я б не казала про якісь суттєві відмінності, але є різниці, пов'язані з історичним досвідом. Польща була в комуністичному блоці, але ніколи не була частиною СССР. Тому цей досвід радянськості у поляків ніколи не був такий сильний і трагічний, як в українців. У Польщі була реформа Бальцеровича, цей швидкий перехід від комуністичної економіки до капіталістичної. Потім чергові реформи дозволили нам успішно зменшити олігархізм та корупцію, тож в Польщі нема корупційних навичок такого рівня, як в Україні. Звісно, є якісь скандали, але на побутовому рівні в Польщі нікому не прийде в голову йти до університету з конвертом, або поліцейському на дорозі пропонувати гроші.
Українці іноді думають, що, прийшовши до лікаря з коньяком, вони зроблять і йому, і собі приємне, але такі вчинки часто шокують польських лікарів. А щодо спільних рис… Ми схожі ментальністю, гостинністю, відкритістю. І мовно, і культурно ми дуже близькі і цікаві одне одному.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
