Як оскаржити штраф за парковку в Польщі: алгоритм дій

— Спочатку ми не планували три проєкти, а лише річну інтервенцію, щоб підтримати українських дітей, по-перше, у продовженні освіти, а по-друге, у підтримці психічного здоров'я. Однак війна триває, тому наша діяльність не лише не припиняється, але й розширюється, — розповідає Малґожата Маковська з FRSI (Фундації розвитку інформаційного суспільства), координаторка програми «Бібліотека для всіх».

FRSI була природним партнером для міжнародної організації Save the Children, оскільки вже багато років співпрацює як зі школами, так і з бібліотеками. Тому FRSI було легко знайти охочих взяти участь у програмі, яка розпочалася з «Різні, рівні, важливі» — соціально-освітнього проєкту для дітей та молоді з Польщі та України, що дозволяє їм інтегруватися через спільне навчання та гру. На основі досвіду, отриманого від нього, з'явилися ще два. Проєкт «Моє місце» спрямований на молодих людей з Польщі та України, щоб допомогти їм у виборі майбутньої освіти чи кар'єри, а також підтримати інтеграцію та побудову стосунків. «Нова пригода» забезпечує неформальну освіту в польських та українських бібліотеках для дітей дошкільного (3-6 років) та шкільного віку (7-18 років). Програма «Бібліотека для всіх» реалізується по всій Польщі, як у великих, так і в малих містах.

— Ми розпочали проєкти «Моє місце» та «Нова пригода» і дізналися про програму від іншої бібліотеки-філії нашого закладу. Молоді люди вже відвідували нашу бібліотеку, і ми дуже хотіли організувати щось спеціально для них, хоча й не були впевнені, чи впораємося і що саме можемо запропонувати. Однак завдяки тренінгу ми змогли підготувати все належним чином, що допомогло нам стати трохи більш знайомими з роботою з молоддю і встановити з нею кращий контакт. З іншого боку, співпраця з дітьми дошкільного віку є набагато простішою, і все виходить чудово, —  розповідає Марта Крочевська з Міської публічної бібліотеки ім. Тадеуша Ружевича у Вроцлаві. — Я вже була знайома з цією темою, оскільки в Ґданську заклади культури вже почали працювати разом у лютому-березні 2022 року, і я була представницею своєї бібліотеки. Спочатку ми допомагали забезпечувати базові потреби — разом з православною церквою в Ґданську організовували збори продуктів харчування, засобів гігієни, одягу. Потім, разом з іншими, організовували заходи для дітей та опікунів. А коли долучилися до проєкту «Різні, рівні, важливі» — отримали комп'ютерну техніку та кошти на працевлаштування вчителів, щоб почати надавати допомогу в навчанні новоприбулим дітям. Тим більше, що в нашій Стратегії розвитку до 2021 року записано, що однією з наших цілей є залучення до бібліотеки не лише молоді, а й груп ризику, таких як мігранти. Так виникла синергія, і тепер молодь відвідує нас щодня, — захоплюється Мірелла Макурат з Регіональної та міської публічної бібліотеки ім. Джозефа Конрада-Коженьовського в Ґданську.

Суб'єктивність, навчання, розваги та інтереси

Як розповідає Малґожата Маковська, досвід FRSI також показав, що молодь важко залучити до бібліотек. Це пов'язано з тим, що вони асоціюються з маленькими, запиленими приміщеннями з книжковими полицями. Однак сьогодні вони все частіше стають освітніми ігровими центрами. Одним із стимулів для молодих людей відвідувати бібліотеки в рамках програми «Бібліотека для всіх» було те, що вони мали змогу оформити простір на свій смак. Від типу килима, оздоблення, кольору стін до придбання додаткового обладнання та ідей для деяких видів діяльності.

— Для них було несподіванкою, що хтось хоче прислухатися до їхньої думки і що вони можуть щось вирішувати. А коли вони побачили, що їхні пропозиції втілюються в життя, то стали приходити охочіше, що дозволило нам поступово заохотити їх до регулярної участі, — сміється Марта Крочевська. — Ідея полягала в тому, щоб дати їм якомога більше суб'єктності у всьому цьому, щоб вони відчували, що мають право голосу в тому, що вони роблять і як вони це роблять. Там можуть бути заходи, пов'язані з усім, що цікавить молодь: мистецтвом, робототехнікою, ІТ, іграми. Практично немає заборонених тем, а наші бібліотекарі мають неймовірну фантазію і дуже добре це доповнюють. Крім того, для нас важливим є навчання через гру, — пояснює Малґожата Маковська.

Ця гра також має своєрідне друге дно, адже виявилося, що підтримка релаксації є дуже важливою для учасників.

У польській школі діти та молодь з України перебувають у великому стресі, адже вони там гості. Однак у бібліотечних заходах вони можуть користуватися тими ж правами, що й їхні польські однолітки

Завдяки цьому вони можуть більше відкритися і трохи перевести дух. У цьому їм допомагають різні психологічні та релаксаційні заходи, такі як йога та інші вправи. А коли всі почуваються комфортніше і безпечніше, легше інтегруватися.

Водночас, у програмі «Бібліотека для всіх» дуже важливою є цілісна підтримка навчання у польській школі. Як зізнається Марта Крочевська, підтримка у підготовці до іспитів стала хітом у 10 класі, оскільки багато дітей не знали, де її шукати і чи зможуть порозумітися зі своїм вчителем у школі.

— Нам також дуже пощастило, що в нашій команді є корінна українка, яка вже десять років живе в Польщі. Вона допомагала нам знаходити учасників та учасниць і, перш за все, проводила заняття. Якщо хтось щось не розумів польською, вона вільно переходила на українську і пояснювала незрозуміле. Видно було, що для дітей це було величезним полегшенням - всі вони почувалися невимушено. Як наслідок, між ними швидко налагодилися стосунки. Найбільшим викликом було обговорення польських читань, адже це зовсім інший культурний та історичний контекст, але врешті-решт ми впоралися і з цим. Після цього вже не мало значення, звідки хтось приїхав — всі працювали разом, а польські діти навіть почали потроху вчити українську мову, — підкреслює Марта Крочевська.

У Ґданській бібліотеці навчальні посібники, звісно, також мають важливе значення і приносять чималий успіх. З одного боку, йшла підготовка до іспиту за восьмий клас, з іншого — до іспиту на атестат зрілості з української мови, а крім того, було багато індивідуальних занять — одна дівчинка покращила свою «1» з математики до «5»! Проте освіта — це не єдине, чим живе молодь, тому під час канікул бібліотечний простір був відчинений зранку до вечора. Проводилися заняття з арт-терапії, а у співпраці з філією Польсько-Японської академії інформаційних технологій були представлені студентські книжкові проєкти. За словами Мірелли Макурат, деяких людей ілюстрації спонукали прочитати «Злочин і кару». Це, в свою чергу, призвело до відкриття міні-клубу, в якому будуть примірники як польською, так і українською мовами.

— Також спонтанно виникли секції, пов'язані з інтересами учасників. Одна з них пов'язана з настільними та комп'ютерними іграми. Інша — музична. Одного разу молодь привела до мене пана Олега і сказала: «Ми хочемо, щоб ви взяли його на роботу». Відтоді він дає їм уроки гри на гітарі. Дехто навіть пов'язує з цим своє майбутнє, створено гурт і йде підготовка до концерту. Завдяки всьому цьому діти та молодь з Польщі та України дійсно мають чим зайнятися. Важливо, що ми намагаємося реагувати на всілякі події.

Один український хлопчик йшов вулицею і розмовляв своєю мовою з матір'ю по телефону. Хтось підійшов до нього і почав бити. Тож ми організували зустріч з офіцером поліції про те, як реагувати на вербальне та фізичне насильство, — розповідає Мірелла Макурат.

Відкриваємось і розблоковуємось

Успіхи, про які можна говорити в межах програми «Бібліотека для всіх», — це не лише кращі оцінки чи складені іспити. Під час оцінювання FRSI почула від багатьох учасників, що вони вперше відчули себе в безпеці та змогли повністю розкритися.

— До проєкту багато українських дітей не мали друзів, але тепер вони підтримують зв'язок з польськими дітьми навіть поза бібліотекою. Крім того, ми продовжуємо пропонувати курси польської мови для дорослих, що не так очевидно, оскільки багато де вони закінчилися, хоча до нас все ще приходять нові люди. Щонайменше десять осіб з України також знайшли роботу в бібліотеках завдяки цьому. Це свідчить про те, що цей інтеграційний компонент працює дуже добре на багатьох рівнях, — каже Малгожата Маковська.

Одним з найважливіших учасників музичного ансамблю в ґданській бібліотеці є хлопчик, який прийшов сюди прямо з вулиці, де грав на позиченій гітарі

Постійний учасник запропонував показати йому класне місце. Його мама також долучилася до бібліотеки, де вона викладає англійську мову.

— Вона розповіла, що її син цілий рік сидів удома, навчаючись онлайн в Україні. Там таке навчання часто починається у віці 16-17 років. Крім того, він «просто дивився в стіну», і тепер його мати щаслива, що її дитина повернулася до життя. У Польщі йому не було з ким грати разом, і він дуже за цим сумував. Він дуже серйозно ставиться до організації команди і мотивує інших багато тренуватися, — каже Мірелла Макурат.

Серед інших позитивних наслідків програми — підвищення рівня обізнаності та сміливості учасників та їхніх родин. По-перше, оскільки заняття є безкоштовними, кожен може взяти в них участь. По-друге, сильний акцент робиться на двомовність, тому будь-які страхи легше подолати.

— Інтеграція, розваги, навчання — все це надзвичайно важливо. Але також дуже приємно, коли після заходів батьки підходять, дякують і кажуть, що завдяки відвідуванню наших зустрічей вони вирішили відвести дитину до потрібного їм фахівця, наприклад, до логопеда. Відбувається своєрідний прорив. Подібну зміну можна було спостерігати у випадку з жіночим гуртком, де деякі учасниці сумнівалися, чи знайдеться для них місце. Незабаром з'ясувалося, що допомога перекладача не потрібна, і тепер більше двадцяти жінок регулярно проводять час разом. Вони прийшли до нас саме тому, що їхні діти беруть участь у заходах, тому програма «Бібліотека для всіх» є навіть більш успішною, ніж ми могли очікувати», - підкреслює Марта Крочевська. — Думаю, варто додати, що люди з України, виїхавши з країни, певною мірою позбавлені права не те що грати, а навіть жити нормальним життям. Тому іноді бібліотека — це одне з небагатьох місць, де вони можуть розслабитися, — додає Малгожата Маковська.

Подолання викликів і рух далі

Звичайно, це відкриття, це розблокування не відбувається одразу, і це один із викликів програми «Бібліотека для всіх». Тому потрібен час, терпіння і довіра, адже буває, що лише на шостому занятті хтось перестає сидіти біля стіни і стає більш залученим до того, що відбувається. Як каже Малгожата Маковська, для цього, безумовно, є місце, адже ідея полягає в тому, щоб не робити щось силою. Серед інших викликів вона називає те, що залежно від місця розташування — чи це великий мегаполіс, чи маленьке містечко, чи село — потреби людей з України можуть відрізнятися, тому потрібно бути гнучким і адаптувати все таким чином, щоб заохотити людей приходити до бібліотеки. Однак є також випадки, коли бібліотеки не продовжують проєктну діяльність через те, що люди з України виїжджають і на них просто немає попиту. Це здебільшого трапляється на сході Польщі.

— Дійсно, розбудова впевненості може зайняти багато часу і відбуватися поступово. Деякі діти підходили після уроків і говорили, що б вони відповіли, якби не соромилися робити це перед групою. З часом, однак, вони почали висувати власні пропозиції, і кожен такий випадок нас дуже надихав. Нам також довелося відкритися — в тому сенсі, що ми самі мали певні блоки, на кшталт «ми не можемо цього зробити, ми не можемо достукатися до цих молодих людей, ми не розмовляємо однією мовою». Я думаю, що через все це ми самі багато чому навчилися і розвинулися, — каже Марта Крочевська. — Це стосується і нас. Ґданська бібліотека, безумовно, стала більш гнучкою і почала ще більше реагувати на поточні потреби не тільки своїх користувачів, але навіть «нечитачів», тому що, наприклад, репетиції гуртів можна проводити, коли нікого немає, тому іноді доводиться залишатися трохи довше. Важливо, що ми також почали реагувати на соціальні проблеми — піднімаються складні теми, діти та молодь діляться своїми страхами та тривогами, і ми можемо надати їм підтримку завдяки розумінню дирекції, з одного боку, та проєктам FRSI та SCI, з іншого. Тут треба сказати, що молодіжний простір став для нас безпечним, зцілюючим місцем, де триває процес психічного і фізичного відновлення, формування стійкості і (не тільки творчого) розвитку цих молодих і вже таких досвідчених людей, — додає Мірелла Макурат.

І що може зробити перебування в такому просторі та володіння ним? За словами Мірелли Макурат, нейроатиповий хлопчик, який все життя відчував себе інтровертом, ігнорованим і виключеним — бере в руки мікрофон і починає розповідати анекдоти....

Або хлопчик, який переживає складні емоції, викликані смертю батька, хворобою матері, а також новою школою, який заявляє, що він сатаніст і хоче грати тільки блек-метал — він бере в руки акустичну гітару і грає свою власну делікатну композицію.... Або хлопчик, який зазнає насильства вдома і на вулиці — він починає танцювати.... Або людина з вадами зору співає і грає, забуваючи при цьому про свою інвалідність... Або донька шизофреніка на організованих проєктом зустрічах з психологом скидає з себе тягар багаторічного життя в страху і опіці, дозволяючи собі поплакати в підтримуючому середовищі....

— У випадку з українською молоддю до цих особистих проблем додається ПТСР, тривога за своїх батьків — чи побачать їх коли-небудь ті, у кого вони ще залишилися, і в якому стані вони їх застануть... І страх хлопців, що через деякий час їх самих відправлять на війну... Не дивно, що вони також переживають, що весь проєкт закінчиться і, наприклад, вони не зможуть продовжувати грати на гітарі, бо втратять своє місце, до якого вже дуже прив'язалися і називають його своїм другим домом, — розповідає Мірелла Макурат.

Поки що про це не варто турбуватися, адже програма «Бібліотека для всіх» триватиме щонайменше до кінця квітня наступного року. Не виключено, що програма буде продовжена, адже, хто знає, можливо, самі бібліотеки також захочуть розширити спектр своїх послуг і все більше відігравати роль місця, де люди можуть навчатися, грати і проводити свій вільний час. Тому варто перевірити, чи у вашому районі є бібліотека, яка бере участь у програмі, адже долучитися до неї можна завжди — щоб добре провести час, познайомитися з новими людьми, інтегруватися і просто відчути себе краще в Польщі.

Більше про програму «Бібліотека для всіх», зокрема, список бібліотек-учасниць, можна знайти тут: https://bibliotekidlaukrainy.org.pl/

Протидія дискримінації та створення зв’язків

– Було чудово спостерігати за тим, як дівчата з Польщі та України інтегруються, долають культурні та мовні бар’єри, – каже Беата Шеліга, координаторка проєкту «Польсько-українське сестринство».

– Вони насамперед побачили, скільки у них спільного, скільки подібних досвідів. І до того ж змогли зробити щось разом, – додає Ян Маркович, який також працював над проєктом.

Це стало можливим завдяки проєкту «Польсько-українське сестринство» Підкарпатської асоціації активних родин. Раніше ця організація здійснювала різноманітні антидискримінаційні заходи для підлітків.

Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, представники асоціації швидко зрозуміли, що незабаром будуть потрібні заходи для інтеграції двох народів і запропонували новий проєкт.

У ньому взяли участь 24 дівчат віком від 15 до 18 років з Польщі та України, а також 16 педагогів (вчителі, бібліотекарі, працівники будинків культури, громадських організацій тощо). Основною метою було зробити так, щоб усі учасниці почувалися впевненіше і безпечніше, а також знали, як реагувати на щоденні прояви дискримінації.

Були організовані не лише антидискримінаційні майстер-класи для польських і українських підлітків, але й тижневий освітній табір за підтримки норвезького партнера Norsensus Mediaforum. Під час табору учасниці взяли участь у додаткових майстер-класах з комунікації, співпраці, WenDo (метод запобігання насильству над жінками та дівчатами, – прим. пер.) та створення соціальних кампаній. Останні були одним із завдань, за які відповідали дівчата з обох країн. Також педагоги підготували антидискримінаційні ініціативи у своїх школах. Усе це сприяло створенню ближчих стосунків.

– Дівчата з Польщі та України були взаємно зацікавлені культурами одна одної. Хоча не всі українки добре володіли польською, а польки зовсім не знали української, їм вдалося порозумітися без особливих проблем. Учасниці з України навчали польських подруг свого алфавіту та записували їхні імена. Все це допомогло їм зблизитися, – каже Беата Шеліга.

– Багато з них досі підтримують контакт, що дуже нас тішить, оскільки це показує стійкі результати проєкту навіть після його завершення, – додає Ян Маркович. – Чудово, що дівчата зрозуміли, як реагувати в різних ситуаціях, як розпізнавати дискримінацію. Крім того, українські учасниці зауважили, що в їхній культурі значно більший акцент, наприклад, на зовнішній вигляд, і що можна жити інакше.

Як визнають одноголосно, через понад два роки видно, що, хоча Польща доклала великих зусиль для підтримки людей з України, інтеграція на соціальному рівні все ще потребує уваги. Тому вони раді, що «Польсько-українське сестринство» хоча б частково сприяло тому, що дівчата з Польщі та України стали ближчими одна до одної.

Своєрідним продовженням проєкту є Інтеграційний молодіжний клуб у Жешуві, який Підкарпатська асоціація активних родин веде вже кілька місяців. Тут може прийти кожен і взяти участь у різних заходах, але також просто посидіти, провести час разом, пограти на гітарі чи в настільні ігри.

– Ми також думаємо про те, щоб реалізувати подібний до «Польсько-українського сестринства» проєкт, але цього разу спрямований на хлопців. Коли ми проводили набір у школах, вони самі питали, чи зробимо ми щось і для них, – згадує Беата Шеліга.

– Не можна забувати про хлопців, бо від друзів з інших організацій я чую, що вони починають радикалізуватися. Потрібні заходи, які покажуть, що варто інтегруватися і що немає чого боятися, бо нас набагато більше об’єднує, ніж розділяє, – підсумовує Ян Маркович.

Шкільна театральна інтеграція

– Ще за два роки до початку повномасштабної війни в Україні ми відчували, що варто голосно говорити про українців у Польщі та робити акцент на інтеграції. Так сталося, що за кілька днів до 24 лютого 2022 року ми завершували планування зовсім інших заходів, але коли дізналися про те, що відбувається, вирішили, що те, що ми готували, зараз не має значення, і швидко все перетворили на проєкт допомоги для українок та українців, – згадує Лукаш Ігнасінський з Фонду You Plan Culture.

Так виник проєкт „Poznaj-MY się” (Пізнаймося), орієнтований переважно на дітей і молодь у Поморському воєводстві. Його основним елементом були міжкультурні інтеграційні майстер-класи з використанням театральних технік. Такий підхід уже довів свою ефективність у попередніх проєктах, тож вирішили, що цього разу він також буде вдалим. Тим більше, що хоча зараз ситуація значно покращилася, понад два роки тому існувала велика проблема з наявністю та функціонуванням міжкультурних асистентів у школах.

Заняття проходили в навчальних закладах, що належать до Ґданської архидієцезії, оскільки одним із партнерів був місцевий Карітас. Були підготовлені навчальні сценарії, якими могли скористатися вчителі для проведення занять для чотирьох цільових груп. Усі вони стосувалися питань інтеграції, толерантності, взаєморозуміння та були адаптовані до різних вікових груп. Спочатку планувалося, що у проєкті візьмуть участь близько 350 дітей, але швидко виявилося, що потреба набагато більша, тому після незначних змін вдалося охопити понад 800 дітей. Як визнає Лукаш Ігнасінський, іноді навіть доводилося відмовляти школам, які дзвонили, бо просто не вистачало сил, людей для роботи та бюджету.

Другим важливим елементом проєкту «Пізнаймося» були розмови та підтримка для шкільного персоналу. На семінар, організований спільно з іншим партнером – Музеєм еміграції в Ґдині, були запрошені не лише гості з Польщі та України, а й з Білорусі. Йшлося про те, щоб не фокусуватися лише на дітях, які приїхали з України, а також бачити дітей з інших частин світу, щоб ніхто не залишився самотнім.

– Виявилося, що потреби величезні, а системних рішень бракує. Принаймні тоді їх не було, зараз ситуація вже трохи покращилася. Під час зустрічі ми підготували рекомендації, які згодом надіслали владі Ґдині.

Цікаво, що різні рішення, які мали допомагати в інтеграції дітей різних національностей у місцеві громади, часто краще працювали в менших населених пунктах, ніж у великих містах, де в деяких школах майже ніхто нікого не знає, оскільки там навчається так багато людей.

Крім того, ми помітили, що заклади, на жаль, не завжди користуються добрими рішеннями і не підтримують зв'язки між собою. Ми намагалися впоратися з цими викликами та забезпечити школи у Поморському воєводстві інструментами, які б допомогли їм у цій ситуації та подбали про інтеграцію дітей і молоді, – пояснює Лукаш Ігнасінський.

Також був організований День української культури. Під час цього заходу відбулися концерти українських музикантів, майстер-класи з вишивання, а також покази документальних фільмів.

Важливим було не лише показати реальність війни, а й те, що, попри все, в Україні продовжується нормальне життя. Це було зроблено для того, щоб показати, скільки всього нас об’єднує

З тієї ж причини у проєкті уникали слова «біженець», оскільки вважалося, що воно автоматично асоціюється зі стереотипами і змушує людей сприймати тих, хто приїхав з України, через призму упереджень. А тоді важче досягти інтеграції.

Під час Дня української культури також підбили підсумки конкурсу фотографій, що показували повсякденне життя, зроблені дітьми та молоддю з України. Усі роботи, що відповідали умовам конкурсу, були відзначені, а потім виставлені у Музеї еміграції. Але оскільки через деякий час виставку потрібно було зняти, вдалося домовитися з аеропортом імені Леха Валенси в Ґданську, і там також з’явилася експозиція, яку могли побачити до 50 тисяч людей.

Під час реалізації проєкту не бракувало складних моментів. Наприклад, у деяких місцях кілька гучніших учнів чи учениць «брали слово» на зустрічі, виголошуючи гасла – почуті в медіа або від дорослих – які можна було б назвати ксенофобськими та расистськими. Звісно, були й школи, де все проходило без проблем, а молодь демонструвала надзвичайну емпатію та розуміння складних питань.

– Коли хтось вигукував неприємні речі, дуже допомагали театральні техніки. Ми проводили різні вправи, під час яких діти, наприклад, ставали один навпроти одного і повинні були посміхнутися та сказати: «Я тебе люблю»

– Зазвичай це зрештою вдавалося, і в більшості випадків ми досягали бажаного результату. Ми також отримали багато подяк від батьків. Наш проєкт, безсумнівно, допоміг багатьом молодим людям, – підсумовує Лукаш Ігнасінський.

Місце зустрічей та підприємництво

– Я сама живу в Польщі вже двадцять років, тому для мене було природним, що треба рухатися в напрямку інтеграції двох суспільств, – каже Тетяна Дембська, голова фонду «Добро для Добра».

Вже 25 лютого 2022 року вона створила групу «Допомагаю українцям у Торуні». Протягом доби до неї приєдналося 1300 осіб, а через ще шість днів їх було вже 6500. Усі хотіли якось допомогти, відгукуючись на найнагальніші потреби.

Згодом настав час адаптуватися до нових умов: рік тому фонд відкрив Польсько-український дім у Торуні. У ньому відбувається багато зустрічей для людей, які шукають підтримку в різних ситуаціях (наприклад, отримання дозволу на проживання в Польщі), але насамперед він дає можливість зустрітися і провести час разом.

Програма не нав’язується зверху, оскільки кожен може прийти і запропонувати свої ідеї щодо того, що можна робити у Домі. У межах проєктів доступна підтримка юриста, психологічні, педагогічні консультації, видача гуманітарної допомоги тощо. Наприклад, звернулася пані, яка хотіла проводити заняття з рукоділля, тож щотижня відбуваються заняття з в'язання. У Польсько-українському домі також створено клуб для літніх людей: серед них багато хто хоче зустрічатися з іншими.

– Багато є майстер-класів з образотворчого мистецтва, пов’язаних з арт-терапією, а також фотографічні заняття, заняття з декорування пряників, навчання сервісного обслуговування та використання мобільних телефонів чи комп’ютерів. Відбувається багато цікавого, – розповідає Тетяна Дембська.

Польсько-український дім у Торуні вже організував кілька ознайомчих пікніків для польських та українських сімей. На перший пікнік очікували близько тисячі осіб, а прийшло в чотири рази більше. Сімейний пікнік «Пізнаймося» був спрямований на місцеву громаду, незалежно від національності.

Важливо підкреслити, що програма інтеграційних заходів Польсько-українського дому також створена для поляків, а не тільки, як спочатку, для людей, які втікали з України.

Великі заходи організовуються за підтримки як міської влади, так і інших місцевих неурядових організацій.

Фонд «Добро для Добра» також співпрацював з Університетом Миколая Коперника в Торуні щодо розробки анкети, яка мала на меті визначити настрої щодо українок та українців. Виявилося, що на щастя, переважна більшість ставиться до них дуже позитивно. Можливо, це також завдяки тому, що Тетяна Дембська намагається боротися з різними стереотипами. Більше року тому вона створила проєкт «Підприємливі українки в Польщі»: жінки з України зустрічаються з різними експертками, які пояснюють, як функціонує ринок праці в Польщі, як працюють окремі галузі. Багато українок відкрили свої бізнеси, тож вони мають постійний контакт із людьми з Польщі, що також сприяє інтеграції.

– Мені дуже важливо показувати, що ми всі можемо вчитися один у одного, обмінюватися досвідом та розвиватися. Коли люди бачать підприємливу українку, яка відкриває успішний бізнес, вони розуміють, що немає чого боятися, і що люди, які приїхали до Польщі з України, теж хочуть робити свій внесок у добробут польської економіки, – підсумовує Тетяна Дембська.

Проєкти «Польсько-українське сестринство» та «Пізнаймося» були профінансовані Ісландією, Ліхтенштейном і Норвегією за кошти EOG та Норвезьких фондів у рамках Програми «Активні громадяни – Регіональний фонд».

Джерело: https://publicystyka.ngo.pl/polsko-ukrainska-integracja-nie-zwalnia-tempa

Переклад: Анастасія Канарська

У Польщі неповнолітній працівник — це той, якому від 15 до 18 років. Згідно ІХ розділу Кодексу праці Польщі, людину можуть взяти на роботу, якщо вона закінчила 8 класів середньої школи та має медичну довідку про те, що конкретно ця робота не загрожує її здоров’ю. Також неповнолітній працівник повинен мати офіційну згоду на роботу від своїх батьків чи опікунів. До того ж підлітки віком до 16 років у Польщі можуть претендувати лише на роботу, яка не віднесена Радою Міністрів Польщі до окремого переліку «заборонених для молоді робіт». 

Але якщо для польських підлітків підробітки нечасто є життєво необхідними, їхні українські ровесники часто-густо змушені працювати, аби підтримувати родину й мати те, чого прагнуть. Тож Sestry поговорили з трьома українськими юнаками, які працюють у Польщі. Чому вони шукали роботу, де і як вони це робили? — запитали ми. 

Допомогти мамі, яка багато працює

‍18-річний Олексій Савченко з Кропивницького приїхав до Кракова в березні 2022 року. Каже, що вирішив шукати роботу, тому що родині потрібні гроші. 

— Ми тут з мамою вдвох. Розумію, що їй складно. Бачу, як вона багато працює. Хочу, щоб їй було простіше. До того ж мені потрібні власні гроші. На різне. 

В Україні я влітку працював на автомийці — робив те, що скажуть. Також мав досвід роботи з текстами. Розшифровував аудіодоріжки й перетворював їх на повноцінний логічний текст. Але зараз ці роботи для мене недоступні.

В ідеалі я б дуже хотів працювати з тваринами. Люблю їх. Я б гуляв з собаками, годував котів, доглядав би за тваринами у ветклініках, вичісував коней. Це мені приносить задоволення. Взагалі колись хотів би бути перекладачем або коментувати баскетбольні матчі. 

‍17-річний Максим Черничко мешкає під Варшавою. Розповідає, що мав плани поїхати в Європу до друзів. І на поїздку вирішив заробити самотужки:

— У мене є мама, дах над головою, мене годують, я ситий, але кишенькових грошей не вистачає на мої забаганки. У мене в 16 років були великі плани — поїхати до друзів у Європу, а на це мені під час війни грошей ніхто б не дав. То ж їх треба було заробити самому.

Я розглядав варіанти на польському OLX — допомогти комусь у дворі, зрубати дерево, прибрати за тваринами тощо. Але все це не принесло бажаного результату. Тоді як розпитування друзів і знайомих, які працюють, виявилось більш ефективним. Коли дізнавався, що хтось зі знайомих українців десь влаштувався (а більшість моїх українських приятелів працювали з 16 років, тоді як серед поляків працюючих підлітків я знаю мало), то допитувався, що і як.

‍Метод пошуку роботи «через друзів» має низку незаперечних переваг. Адже приятелі — це люди приблизно мого віку, схожі за витривалістю, розумом, правами

Звичайно, у мене була картинка ідеальної роботи — тобто роботи у задоволення, яка ще й приносить заробіток. Але відкрити ФОП у моєму віці і без освіти неможливо. До того ж потрібні були швидкі гроші на конкретну мету.

Кирилу Лісовському 21 рік, він живе у Кракові 8 років. Каже, що вже у 14 зрозумів, що хоче мати власні кошти і не просити у батьків. Тому вирішив шукати роботу. 

— Мені не було навіть 16, тому потрібен був дозвіл батьків, — розповідає Кирило Лісовський. — Шукав різну роботу: бариста, пакувальником на складі, продавцем у «Жабці», навіть працювати на будівництві був згоден. В ідеалі мені хотілося б мати якийсь пасивний дохід, але у моєму віці й без досвіду це не варіант. 

Під час пошуку роботи складнощі були різні. Стикався з тим, що вакансії не актуальні. Тобто об’яви про них висять, а коли телефонуєш, виявляється, що їх вже немає. Часто умовою для роботи було володіння англійською мовою, а я її не знав. Та й польську не дуже тоді знав. Зараз вже простіше. 

Взагалі я хотів би здавати в оренду електровелосипеди. Зараз це актуально. Хотів би почати з цього, а згодом розширитися до різних варіантів транспортних засобів. Я знаюся на цьому, бо працюю на електротранспорті кур’єром уже багато років. Дуже хочеться довести самому собі, що я чогось вартий. 

«Працюючи 2-3 дні на тиждень офіціантом, можна заробити до 2 тисяч злотих на місяць, а кур’єр, який доставляє їжу в дощ і сніг, отримає вдвічі більше»

Максим розповідає, що працював багато де. Через друзів знаходив роботу з прибирання потягів, збирання помідорів, на фабриці й офіціантом в ресторані. 

— Влаштуватися всюди виявилось нескладно, адже мене приводили туди друзі, та й всюди потрібні робітники, — пояснює юнак. — Складніше було витримувати кінські норми. А саме працювати під тиском наглядача на заводі по 12 годин без права перепочинку хоча б на 20 хвилин, фасуючи яблука (контингент робітників там був максимально неприємний для спілкування, що теж створювало дискомфорт). А ще я прибирав пилососом 450 крісел составу потяга протягом чотирьох годин; збирав помідори з землі та з кущів 10 годин поспіль у задушливих умовах теплиці, майже без перерв і знов-таки під тиском наглядачки.

— Всюди, де я працював, я не був офіційно влаштований, хоча на фабриці, де мив і фасував яблука, мені це пропонували. Але я сам відмовився — не хотів прив’язуватися, хотів бути вільним і працювати стільки, скільки треба мені.

Заробляв по-різному. Приміром, за прибирання одного составу потяга отримував 85 злотих (пізніше виявилось, що послуга коштує 120 злотих, а керівник просто клав собі різницю до кишені). Складна і нудна робота у теплицях з помідорами мені принесла 160 злотих за 10 годин. На заводі, де фасував яблука, за годину я отримував 20 злотих (неофіційно), тоді як офіційно влаштовані студенти отримували 25, а ті збирачі, які жили у хостелі при заводі — 15. Ще я працював помічником офіціанта у Варшаві й заробляв 17 злотих (а коли ще й мив посуд — 25). 

21-річний Кирило теж має чималий досвід роботи у Польщі. Бо почав працювати у 14 років:

— Я працював на будівництві, роздавав листівки, був продавцем у «Жабці» (те ще задоволення, якщо чесно). Зараз я кур’єр доставки, їжджу велосипедом. Будівництво було однією з перших робіт, яка принесла мені хороші гроші. Там моя праця виглядала як «підійди — подай, відійди — не заважай». Треба було носити багато важких речей, копати. Складно. Але я був задоволений своєю зарплатою — 1500 злотих на місяць. Пізніше, на інших об’єктах, мені вже більше довіряли, тому праця стала різномантішою і навіть цікавою. 

Робота у «Жабці» — один із найгірших моїх досвідів. Здебільшого через керівництво. Але там я добряче підтягнув польську, що теж корисний досвід. І заробив 3000 злотих за місяць.

Кур’єром доставки почав працювати, коли мені виповнилося 16. Мій друг підказав цей варіант. Тоді я шукав, хто із служб доставки міг би мене, неповнолітнього, взяти на роботу. Підписав «умову злеценя». Мама написала дозвіл. Після всіх інших робіт для мене це був ковток свіжого повітря. Я мав вільний графік, ніхто не стояв над головою, не контролював і не казав, що і як робити. Я зрозумів, що тепер я сам за себе і тільки від мене залежить, скільки я можу заробити. Кур’єром я працюю й досі. 

Робота кур’єра багато в чому залежить від бажання і сезону: коли холодно і дощ, довго не поїздиш. Але я екіпірований і навіть навпаки виїжджаю працювати в дощ, бо замовлень багато і тільки так можна заробити до 5000 злотих на місяць.

Кожна робота має свої нюанси. Кур’єром —  не виключення. Трапляються різні ситуації: смішні й не дуже, небезпечні й конфліктні. Маю викручуватися з кожної з них. Фізично мені було важко тільки на початку. Але я швидко втягнувся. 

«Пропозиції телеграм-ботів про роботу онлайн — суцільний обман»

Олексій — студент Краківського педагогічного університету. Тому роботу він почав шукати після завершення навчального року, в червні. 

— Спочатку шукав щось пов’язане з перекладацькою діяльністю (добре знаю англійську) або з текстами. Хотів знайти роботу онлайн. Це був би ідеальний варіант. Але знайти таке складно: одні роботодавці вимагають досвіду, інші — високої кваліфікації. А я — студент першого курсу, яка кваліфікація. 

Багато було різних пропозицій, які вимагали плату за якусь базу клієнтів. Або телеграм-боти, які перекидували з одного каналу на інший з вимогою підписатися. Суцільний обман. Думав, може вдасться знайти щось пов'язане з продажами в інстаграмі. Але там свої складнощі: «воронка продажів» і всякі специфічні речі, яких я не знаю. 

Зараз влаштовуюся кур'єром. Довго авторизовувався. Я український біженець від війни, маю песель УКР. Тож доводилося кілька разів відправляти документи. В одну службу мене не взяли, бо не було місць. Інша потребувала документів, яких у мене немає. Від третьої компанії зрештою отримав «так». 

Щоб працювати кур’єром, треба мати транспорт. У мене є старенький велосипед. Не знаю, наскільки його вистачить. Може, доведеться брати в оренду. Також треба придбати брендовану сумку для доставки. Вона коштує від 100 злотих. Дуже вже чекаю, коли зможу почати заробляти. 

«Шукайте роботу, де до вас ставитимуться як до людини, а не як до раба»

Олексій вважає, що починати шукати роботу варто ще під час навчання:

— Коли починається літо, охочих багато і можна не встигнути знайти щось нормальне. Як от сталося у мене. Також думаю, що можна починати з підробітків, а потім вже шукати щось постійне та стабільне. 

Кирило ділиться такими порадами:

— В гуглі чимало варіантів. Також можна шукати в групах у соцмережах. Звісно, багато залежить від умінь і досвіду. Але можна знайти й без досвіду. Як я колись. 

Максим радить шукати роботу серед знайомих, пробувати різне, аби зрозуміти свої можливості:

— Не зупиняйтеся на важкій праці, яка виснажує. Шукайте варіанти, де до вас ставляться як до людини зі своїми потребами, дослухаються, а не як до нелегального раба. Якщо ви навчаєтесь, шукайте роботу під графік, який узгоджується з навчанням,  дає можливість відпочити, відновити сили. Тоді у вас буде бажання знову йти і працювати — а отже, будуть гроші.

Фотографії з приватного архіву героїв