Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Не розумію чоловіків, які купують інвалідність, аби не воювати», — військовослужбовиця Ірина Терехович

«Я воюю за державу і за дітей, яких у мене троє. Хочу, аби вони проживали у вільній країні і не були рабами»

Наталія Жуковська

Ірина Терехович — аеророзвідниця, мама трьох дітей

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ірина Терехович на позивний «Незламна» захищає Україну вже майже 10 років. Спочатку як доброволиця, а згодом, підписавши контракт, — як військовослужбовиця ЗСУ. Їй пропонували стати медикинею, але жінка обрала орієнтування на місцевості, коригування вогню, а тепер аеророзвідку. За цей час змогла пройти шлях від простого солдата до командирки протитанкового і розвідувального відділення. Зараз вона — головна сержантка ударного взводу БпЛА «Рубак». Окрім служби Ірина — мама трьох дітей. Розлука з ними — найважче на війні, зізнається жінка. 

Фото: Serhii Korovainyi/radiosvoboda.org

Анексія Криму

До початку російсько-української війни я працювала у сфері лісового господарства. Спочатку була головним інженером Очаківського лісництва на Миколаївщині. Згодом мені запропонували роботу у державній організації «Укрлісконсалтінг», яка була розташована у Криму. Вона контролювала експорт деревини з України по світу. Я була провідним старшим менеджером по півострову. Встигла там пропрацювати майже 9 місяців, а потім почалася анексія Криму. За моїми спостереженнями, місцеві на той момент дійсно хотіли до Росії. Пропагандою їм промивали мізки впродовж багатьох років.

По російських телеканалах розповідали байки на кшталт того, що у всіх натівських країнах є підземні бункери, де проводять експерименти на людях і їх вбивають. Як не дивно, але більшість місцевих у це вірили

А потім на референдумі були хитро сплановані питання із заздалегідь очевидними відповідями: «Ви хочете, щоб Крим був у складі Росії на правах автономії? Чи ви хочете, щоб він був у складі України із натівською базою?» І люди, надивившись телевізора, звісно, сказали: «Ні, ми у НАТО не хочемо, краще хай буде Росія. Вона нам ближча».

Єдині, хто були проти росіян на півострові, це кримські татари. Але їх здавали місцеві. Противникам референдуму ставили хрестики на будинках і квартирах. За ними стежили кадирівці, аби ті не вийшли з дому. Дуже багато татар усіма можливими шляхами виїжджали. Російські військові вели себе нахабно. Пам’ятаю, як на 8 березня у Сімферополі вони заїхали на БТРі до супермаркету. Ящиками вантажили українську горілку. Дивувалися, що у наших магазинах було всього вдосталь. На блокпостах постійно перевіряли документи. Одного дня у Сімферополі ми зайшли до знайомого лікаря у шпиталь. Там натрапили на майоршу ФСБ, яка поцікавилася моїм ставленням до Росії.

Пам’ятаю, як вона мені сказала: «Не захочете піти в Росію, то підете по частинах і з кров’ю». А один з російських офіцерів додав: «Ми будемо ґвалтувати ваших жінок, вбивати дітей, аби не народжувались бандерівці». Вони робили те, про що говорили

Ще тоді було зрозуміло, що буде велика війна. Я говорила, що в 2014-му — це лише підготовка. З Криму я виїжджала останнім потягом, який йшов на підконтрольну Україні територію. І ним же із Сімферополя на Донецьк та Луганськ  їхали 8 російських козачків. Причому з боєприпасами і зброєю. Вони були одягнені у цивільний одяг і всім говорили, що є туристами. Щойно ми в’їхали на підконтрольну Україні територію, я тихенько попередила про них наших військових. Їх зняли з потяга на Чонгарі. Я ж поїхала до Миколаєва, там запропонували роботу у місцевому лісництві. Але затрималася там не довго. Почалася війна.  

«Ну ти і незламна!»

Саме ці слова, сказані російськими офіцерами у Криму, вплинули на ухвалення мого рішення йти на фронт.

Я би не хотіла, щоби моїх доньок хтось ґвалтував і вбивав тільки за те, що вони українки

Тож спочатку записалася у «Правий сектор» і потрапила на вишкіл. Підготовка була серйозною. Зокрема, потрібно було у касці, броніку, з автоматом робити перекиди — і в мене це довго не виходило. Тому коли всі відпочивали, я щовечора ходила і тренувалася їх робити. Хотілося довести, що ми, дівчата, теж можемо щось робити, і тому я працювала удвічі більше. Не виходило у мене й кидати гранати. Чомусь не вдавалося закинути їх більше, ніж на 22 метра. І я сказала хлопцям, що поки не докину туди, куди мені треба, я нікуди не піду. І я таки кинула ту гранату на 25 метрів. Вони сказали: «Ну ти і незламна! Буде в тебе такий позивний».

Під час навчань

На початку служби мені допомогла моя ліснича спеціальність. Я дуже добре розбиралася у топографії і орієнтуванні. Була у хлопців таким собі «навігатором». Прокладала маршрути, допомагала завести-вивести групу на якісь завдання. Однак згодом мене зацікавив Автоматичний гранатомет станковий (АГС). Він важкий, мав 36 кілограмів. А якщо із зарядами, то вага зростала до 43 кг. Мені було цікаво із ним працювати. На той момент мені було 32 роки. Знаєте, я ніколи не думала, що з лісництва потраплю на війну.   

До повномасштабки ми готувалися

Повномасштабна війна застала мене у Сватово на Луганщині. Ворог вже прорвав оборону. Нас повантажили у КрАзи і везли у район Куп’янська на Харківщині. Однак, через щільність обстрілів, ми туди не доїхали. Зайняли оборону у Кремінній. Наш батальйон був там із березня до травня 22-го. На жаль, ми мусили відступати, бо сили з ворогом були нерівні. Боєприпасів не вистачало, і була загроза нашого оточення.

На Луганщині

Знаєте, я не думала, що із такою силою росіяни підуть на Україну. Все було доволі швидко. Мене дуже вразила історія з прикордонниками, які стояли на лінії розмежування на Луганщині. Коли почався наступ росіян, вони доповіли про це своєму командуванню, яке вже втекло у Дніпро, залишили хлопців проти танків з автоматами. Багато з них тоді загинули, хтось потрапив у полон. Ті, хто змогли врятуватися, з нами тримали оборону.

Ворог за останні роки непогано вивчив нашу тактику ведення війни. Так, вони багато у чому програвали. Але навчилися на своїх помилках, а ми ні на своїх, ні на чужих, на жаль, не вчимося

Нам бракує людей і дронів

Зараз я на посаді головної сержантки ударного взводу БпЛА в окремій роті «Рубак». Основне наше завдання — збір інформації. Дуже хочу зробити повністю жіночий екіпаж, який займатиметься ударними безпілотниками. На сьогодні фронту дуже не вистачає безпілотних ресурсів. Йдеться зокрема про РЕБи, які могли б рятувати нас від ворожих FPV-дронів. Нам потрібні пікапи. Не вистачає антен, які ми ставимо на наші «пташки», щоб вони могли залітати навіть під дією ворожого РЕБ і відпрацьовувати всю заплановану місію. Ми постійно щось вигадуємо самі, аби дрони виконували поставлені завдання.

З побратимами

Натомість ворог теж не стоїть на місці. Вони вигадують протидію нашим літальним засобам. І це все безкінечний процес. Не вистачає, звісно, і людського ресурсу.

У мене зараз 2,5 екіпажі і закрити ними 40 км фронту дуже важко. В ідеалі потрібно, щоб було хоча б шість екіпажів

Не секрет, що Росія має у рази більше дронів. Завдяки дружбі з Китаєм, у них немає проблем із необхідними запчастинами. Для розуміння — якщо я за тиждень можу зробити 3-4 FPV-дрони, то росіянин зробить 8-9. Ми дуже залежні від китайських комплектуючих. Купуємо їх через якісь фірми, переплачуючи удвічі. До того ж буває, що чекаємо на доставку до 2-х місяців. Проблема ще й у тому, що Міністерство оборони дає нам «сирий» дрон, із якого ми потім думаємо, як зробити бойовий безпілотник. Вкладаємо свої гроші, щоб оснастити його так, щоб він міг залетіти хоча б на 5-7 кілометрів. Траплялися ситуації, коли мотор відмовляв або батарейки вибухали. Коли нас розпитують, які нам критерії потрібні, ми пояснюємо. Однак не завжди до нас дослухаються. 

Діти ростуть без мене

У мене троє дітей. Найстаршій доньці вже 23. Молодшій 20. А сину всього 6 років. Дівчата вже дорослі, самі собі дають раду, а от з меншим інакше. Допомагають і доньки, і моя мама. Не можливо поєднати роботу на фронті і материнство. На жаль, ми, мами, віддаємо цій війні найдорожче — свій час. Як правило, бачимося з дітьми раз на пів року. Решта часу — спілкування по відео та телефону. Дівчата вже дорослі і добре розуміють, де мама. А ось син знає, що мама і тато просто на роботі. Я намагаюся не говорити з ними про війну. Хочеться щоб якомога довше вони не чули про різноманітні трагічні історії з фронту.

З молодшим сином

Зараз все частіше задумуюся про демобілізацію. Мій чоловік теж служить, і торік в районі Бахмута ми потрапили під обстріл ворожого безпілотника «Ланцету». На щастя, тоді всі вижили, я була 300-та. У чоловіка — велика контузія. В один день ми могли стати 200-ми з різницею у 10 хвилин. Чи шкодую я про свій вибір, який зробила майже 10 років тому, пішовши на війну? Так, іноді трішки є.

Мені сумно за себе, що більшість мам з дітьми, а я завжди далеко. Вони ростуть без мене

Хочеться, щоб це все закінчилося пошвидше. Знаєте, на війні час йде по-іншому. Ти не встигаєш оком кліпнути, як вже тиждень пролетів. Буває таке, що я не орієнтуюсь ані в датах, ані в числах.  

Ми хочемо поваги

Я воюю за державу, за наших дітей, щоб вони проживали у вільній країні, не були рабами. Але, на жаль, нам потрібно готуватися до постійної боротьби з сусідом і брати приклад з Ізраїлю. Однаково рано чи пізно буде підписане перемир’я. Щоправда, на яких умовах? Скільки хлопців і дівчат вже віддали свої життя за наші землі. Влада має робити висновки і вже укріпляти ті регіони, яким насамперед загрожує окупація. Йдеться про Харків, Чернігів, Суми, Херсон. Під загрозою навіть Запоріжжя. Нам потрібно накопичувати більші сили й готуватися до великого удару. Бо він однозначно буде.

Під час навчань

На жаль, у нас немає достатньо професійних кадрів. Іноді в армії я зустрічаю таких офіцерів, які бездумно посилають солдат на безглузді штурми, віддають абсолютно дурні накази. І в мене виникає питання: «Хлопці, а що ви робите в армії?». Дуже сумно, бо саме через таких офіцерів, зокрема, й ніхто не хоче йти воювати. Перебуваючи у відпустці, я була в Ужгороді, Львові, Франківську і бачила достатньо багато нормальних і здорових чоловіків. Я не знаю, як їх треба мотивувати йти захищати країну. Я просто дотепер не можу зрозуміти тих людей, котрі купляють собі інвалідність, дружинам, дітям, переховуються у лісах, а жінки носять їм туди їсти. Вигадують різне, аби лиш не йти захищати свою країну.

Потрібно, щоб людина хотіла це робити. Якщо нам пришлють чоловіка, який втікав від мобілізації і якого силою запхали у маршрутку, то він нам більше заважатиме, ніж допомагатиме. Так, він рахуватиметься у війську, отримуватиме зарплату, але військові боятимуться з ним йти на завдання. Бо про довіру не може йти мови. На мою думку, потрібно придумати податок для тих чоловіків, які не хочуть воювати.

Знаєте, чому ми програємо? Бо у нас зовсім немає єдності. До того ж суспільство, як не прикро, досі не сприймає військових з повагою

От нещодавно військовий у формі, на милицях зайшов до кав’ярні. Місць там майже не було, і він попросив присісти на хвильку біля однієї родини, аби випити кави. Йому відповіли, що ні, ми хочемо утрьох провести час. Обізвали і прогнали. От таких, як той глава родини, я би мобілізувала першочергово й кидала би на штурми. Такі люди вже розказують, що «ми вас туди не посилали». 

 Мрію змінити професію

Є пару варіантів, ким і де я бачу себе після закінчення війни. Я ще у роздумах, але точно це буде мирна професія. А ще мені дуже б хотілося, аби після війни ми змогли відбудувати країну вільною, чесною і без корупції. Щоб те, що ми зараз робимо не було даремним. Я вже говорила колись у школі дітям, що наша задача зараз дуже складна, але їм може бути теж не просто.

Ірина Терехович: «Об’єднуйтеся, не міряйтеся, хто більше, а хто менше робить для нашої перемоги»

Адже країну треба вміти підняти з руїн. Я б дуже хотіла, аби ми були мирною державою, але у нас це навряд чи вийде.

Навіть після закінчення війни у нас має бути сильна армія. Дітей ми змалечку маємо виховувати у руслі патріотизму  

Тим українцям, які в тилу, хотілося б сказати — майте все ж таки повагу до нас. Об’єднуйтеся, не міряйтеся, хто більше, а хто менше робить для нашої перемоги. У нас спільна робота і мета. Нам потрібний надійний тил. А ті, хто просто повтікав за кордон, маю на увазі чоловіків, для мене не є українцями. Для них держава не важлива. Розумієте, сьогодні хоча б одна людина з кожної сім'ї мусить йти воювати. Такі наші реалії. І лише так ми зможемо щось зробити, аби перемогти ворога. 

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Якби я загинула у Маріуполі, то таких коментарів не було б

Ексклюзив
20
хв

«У полоні я заздрила тим, хто загинув на "Азовсталі"». Історія військовослужбовиці Марії Чех «Герди»

Ексклюзив
20
хв

На війні менструації не зупиняються

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress