«Не розумію чоловіків, які купують інвалідність, аби не воювати», — військовослужбовиця Ірина Терехович

Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.

«Я ледь не наступила на мертву дитину»

24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.

Ми  були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти

Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».

Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали  померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк. 

Поранення у бункері

Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.

Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.

Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей

Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей.  Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.

«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»

На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.

Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.

Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.

Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком 

Вихід у полон

Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон  був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»). 

По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у,  яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все. 

Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.

У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно

Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.  

«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»

У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися. 

Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били

Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до  першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте  яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.   

Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних. 

У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють

На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають. 

Уявний світ моди

У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога.  Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.

Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу. 

Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами

А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації. 

«Не вірила в обмін»

Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.

Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.

Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати. 

«Мене мама не народжувала для війни»

Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.

Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.  

Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні

Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська

Катерина Ротаренко — учасниця гуманітарного проєкту «На щиті», віськовослужбовиця 122-ї бригади позаштатної пошукової групи при Регіональному управлінні Сил ТРО «Підень». Разом з колегами вони працюють на деокупованих територіях — шукають загиблих зниклих безвісти воїнів. Катерина зізнається — кожна експедиція особлива. Не приховує, що не просто було звикнути до пошукової роботи. Був страх та відчай, які переборола. Переконана, що кожен полеглий український воїн повинен повернутися додому, щоб його похоронили з почестями на рідній землі.

Слідами бойових дій

За професію я ветеринар, але за фахом не працювала. До повномасштабної війни у мене було розмірене звичайне життя. Де я тільки не працювала — і в магазині продавчинею вишиванок, і в контактному зоопарку. Ближче до 25 років вирішила, що час знайти постійну роботу. Влаштувалася проєктним менеджером в одеську громадську організацію «Міжнародна асоціація “Євростратегія”». Виявилося, що її керівник, одесит Леонід Ігнатьєв, мав ще декілька інших організацій, зокрема Військово-історичний центр «Пам’ять і слава». З 2007 року вони займалися пошуком і перепоховання полеглих у Другій світовій війні в Одеській області. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його команду запросили приєднатися до гуманітарного проєкту Збройних сил Україні «На щиті». Завданням було пошук й повернення тіл загиблих воїнів. До команди доєдналася і я. У перше відрядження, у липні 2022-го, на звільнену від ворога Баштанку на Миколаївщині, мене брати не захотіли, пояснивши, що то небезпечно. Я допомагала команді збиратися в експедицію. Утім, вже у пошукову місію на Київщину у вересні 2022-го поїхала і я. Тоді перед групою стояло завдання з зірочками. Треба було перевірити декілька локацій, на яких вже працювали експерти, але знайшли не всі тіла.

Ми були у складі зведеної групи з представниками Генштабу, кінологами та саперами. Їздили різними населеними пунктами. Йшли слідами бойових дій. Вдалося знайти лише декілька кісточок. Саме там я вперше побачила, як виглядає територія, де була війна. 

Місія в деокупованому Ізюмі

Під час відрядження до деокупованого Ізюму на Харківщині, у жовтні 2022-го, я вперше побачила розкидані вздовж узбіччя тіла російських військових. Вони пролежали майже тиждень, вже почали розкладатися. Я досі не можу описати свої відчуття. Це був мікс страху і відторгнення.

На той момент я була у складі зведеної пошукової групи. Робила все, що просили. Насамперед — подавала білі пакети для тіл та підписувала їх маркерами. Мені диктували, що писати — дату, місце знаходження.

З того, що мене вразило, — обгорілі тіла, майже кістки, на які перед тим, як ми їх забирали, впав дощ. Цей запах неможливо передати. Він дуже специфічний

 Сівши у машину, зрозуміла, що мене трясе. Сморід стояв страшенний. Той  запах наче йшов за мною. Я його відчувала усюди. Була у шоковому стані. До цього з мертвими тілами я не стикалася. Так, у нас помирали рідні, але я навіть не підходила близько до гробу, не торкалася покійника. Я згадувала, як мама казала: «Аби не боятися покійника і щоб він тобі не снився, потримай його за ногу». Є таке повір'я. Так я і почала працювати — спочатку торкалась ноги загиблого.

На Ізюмщині ми дотримувалися світломаскування. Одного вечора повернувшись на базу всюди було темно. Ми ходили з ліхтариками. Пам'ятаю, як пішла в душ після робочого дня. Зайшовши до кабінки і закривши шторку, усвідомила, що мені страшно. Закривши очі, я бачила те, на що надивилася впродовж дня. Було немов у фільмах жахів. Тож я тоді сама себе запитала: «Катю, а ти зможеш з цим жити і взагалі працювати?». Мені вдалося домовитися із своїми думками і відчуттями. Після такого усвідомлення працювати стало легше. До кінця експедиції у нас було багато різних тіл — і поверхневі, і тих, що викопували, і обгорілі скелети з машин. Зараз вже немає відчуття, що хтось є поруч, коли я одна. Щоправда одного разу, коли я була на чергуванні, у мене чайник сам включився. Досі не знаю, що то було. Я всім казала, що, можливо, до мене приходили духи. Але відчуття страху не було. Я навпаки сказала вголос: «Ну, що ж, давай сядемо чайку поп'ємо». 

Коли нікого не знаходимо, засмучуюсь

Нашу роботу координує Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. Вони формують групи і визначають термін відрядження. Це може бути від тижня до декількох місяців. До кожної поїздки ми ретельно готуємося. Намагаємося зібрати якомога більше інформації про напрямок, куди їхатимемо. Важливо з’ясувати, де був бій, що відбувалося на тій території. Не менш важливо знати, за яких умов зникли військовослужбовці. Ми прочісуємо кожну лісосмугу, кожен окоп. Піднімаємо дрони, оглядаємо поля. Звісно, бувають моменти, коли нікого не знаходимо, — і це засмучує. Якщо інформація підтверджується, що точно в цьому районі були загиблі, то на ті локації повертаємося не один раз. Результативність пошуків також залежить від погодних умов і сезону. Коли трава висока, обстежити кожен метр землі непросто.

Важко в спеку працювати, коли ти залазиш в танк і починаєш згрібати маленьким совком рештки кісток. Техніка на сонці розпечена. Тобі треба бути сконцентрованою на процесі, все майже одного кольору — сіре.

Деякі кістки не придатні для ДНК, але я однаково їх забираю, бо треба повернути все. Не можна лишати в залізі людину, яка там загинула, навіть її маленькі рештки. Вони мають бути забрані і передані рідним для поховання

Найкраще працювати взимку, коли немає трави і все видно.  Часом до пошуків залучаємо кінологів, опитуємо місцевих. Вони дають дуже багато інформації про те, де, коли і хто стояв. Щоправда, іноді є багато чуток. Наприклад, про те, що ось там росіяни камазами закопували людей. Ми їдемо, перевіряємо, а там виявляється навіть лопатою ніхто не копав. Однак все потребує перевірки. В групі завжди є сапери, які йдуть першими і перевіряють зону пошуку. Небезпека є завжди. Найбільше часу ми проводимо на деокупованій Херсонщині, вона дуже замінова.

Процедура поводження з тілами однакова — просто вони їдуть у різні міста. Військовослужбовці Збройних сил — до судово медичної експертизи, де поліція оформлює кримінальне провадження за фактом вбивства. Росіяни їдуть в окреме місце, де теж після проведення певних дій їх везуть на обмін. Це вже компетенція відділу репатріації.  

Ідентифікували за панорамними знімками зубів

Одного разу ми шукали тіло військового. Знали приблизне місце, де він залишився і був поранений, а потім загинув. З’ясувалося, що побратими відступаючи не мали змоги його забрати. Коли ж повернулися за ним, то не знайшли. Нам теж не вдалось з першого разу. Допомогли місцеві. Виявилося, що там були обстріли, і його тіло згоріло майже до попелу. Знадобився рік, аби його ідентифікувати. Було залучено багато експертів. ДНК так і не змогли взяти. Кістки відправляли на різні експертизи, але результату не було. Його особу вдалось встановити тільки за панорамними знімками зубів. Той хлопець був із Одеської області, разом з колегою ми їздили на його поховання. Дуже багато було зроблено, щоб його ідентифікувати. І це було одночасно і боляче, і радісно, що він не залишився десь похований як невідомий, а його змогли привезти до рідних і провести в останню путь. 

Іноді до нас звертаються рідні зниклих безвісти. Пишуть мені в соціальних мережах. Все, що я можу, це проконсультувати їх, що і як треба зробити. На сьогоднішній день більшість звернень стосуються зниклих безвісти на лінії бойового зіткнення. Туди пошукова група не поїде, бо ми можемо працювати тільки на деокупованій і більш менш спокійній території. Пошукові заходи — це не евакуація.

Ніхто не хоче приймати втрату

Мені завжди було важко знаходити молоді тіла. Запам’ятався випадок, коли під час пошукової операції на Херсонщині змогли ідентифікувати молоде тіло за жетоном. Ми знали його прізвище, ім'я і через пошук в інтернеті натрапили на публікації, в яких його шукала мати. У такі моменти дуже важко усвідомлювати, що його з надією шукають рідні, а ти вже знаєш, що він загинув.

Кожна така публікація, де пишуть «допоможіть знайти», — 50 на 50 — він або загинув, або у полоні. Рідні до останнього сподіваються, що таки в полоні

Ніхто не хоче вірити у смерть. Навіть якщо в них є всі підтвердження, ніхто не вірить, поки не побачать тіло. Ніхто не хоче приймати втрату.

Знаходити приємне навіть у найменших дрібницях

Коли ти працюєш зі смертю, розумієш, наскільки цінний кожен день життя, як треба встигати робити все вчасно. Я помітила, що якось по-особливому почала ставитись до найменших дрібниць. Тішуся навіть промінчикам сонця на траві. Частіше кажу рідним, що їх люблю. Оскільки я родом із Одеси, то після важких експедицій, повертаючись, просто йду до моря. Мені важливо побути одній і на природі. А ще — намагаюся описувати у щоденннику те, що я відчуваю і бачу. Хочу зберегти свої думки. І це теж свого роду додає сил.

Планів на майбутнє поки що не будую. Знаю лише одне, що після війни і надалі займатимуся пошуковою справою. Це час, якого ми чекаємо, бо зможемо повноцінно працювати. Ми маємо кожного нашого військового і військову повернути додому і поховати з почестями. Це наша місія.