«Не розумію чоловіків, які купують інвалідність, аби не воювати», — військовослужбовиця Ірина Терехович

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

У військо за фото

У цивільному житті я була фотографкою. Найчастіше знімала екшн — ралі чи змагання з боксу. Я дуже любила саме це — фіксувати момент. Навчилася всього самостійно. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що мої навички можуть знадобитися для фіксування подій у зоні бойових дій. Зараз я фотографую військових, фільмую бойові дії, збираю докази злочинів російських окупантів.

У перші дні великої війни ми з чоловіком волонтерили: на своєму пікапі возили мішки для блокпостів та їжу в лікарні. А на початку квітня вперше  вирушили у зону бойових дій. Їздили з чоловіком на фронт у складі культурного десанту. Поки відбувалися концерти, ми фотографували воїнів.

Але ми хотіли фільмувати бойові дії на «нульових» позиціях, далі, ніж пускають цивільних журналістів. Так ми вступили до лав ЗСУ 

У нас уже кілька харддисків, заповнених матеріалом з війни. За день ми відвідуємо від чотирьох до восьми різних локацій. Щодня — життя в подорожі, у машині. Ми обираємо такі маршрути, де хлопці найдовше перебувають без ротації і де тривають дуже гарячі бої. Останній раз ми були місяць в зоні бойових дій.

Всі зараз говорять про Бахмут, але насправді героїчні бої відбуваються по всій лінії фронту

У мене є улюблений кадр, коли я знімала роботу артилерії на передових позиціях. Хлопці, які диктують координати, заховалися. Ті, які робили постріл, сиділи в машині, а ми з чоловіком стоїмо в полі і чекаємо кадр, тому що картинка красива. Я, коли знімаю, стою так, щоб звукова хвиля мене не хитнула: повністю напружую тіло і стою, доки не скажуть сигнал пострілу. У цей день ми так стояли майже пів години. Я майже не дихала. В той же час розуміли, що в цю точку може в будь-який момент прилетіти. Мені було важливо, щоб ця ракета, яка вилітає з важкого озброєння, була у фокусі. Я дуже хотіла ідеальний кадр, і я зробила його! Всі розбігаються, кудись тікають, а я стою кричу: «Ура, в мене вийшло!» Хлопці мені: «Дурна, тікай бігом!»

Військові дивуються, що на позиції приїжджає дівчина з фотоапаратом, адже бої настільки напружені, інтенсивні та важкі, що жінок переважно немає на точках. Але ж виходять унікальні кадри. 

Крім того, процес фотографування знімає напругу та піднімає настрій захисникам. Одного разу ми були на Донеччині, хлопці тільки прийшли із завдання, ще гарячі, червоні, аж парує все. Поки наш культурний десант давав концерт, вони підійшли до мене і кажуть: «Зроби мені фотку, на надгробок буде». Я розумію, що в цю секунду мені потрібно придумати щось, щоб їхній психологічний настрій змінити. Хлопці були молоді, я кажу: «Хлопці, ви такі гарні, давайте я вам краще фотку для модного журналу зроблю». Вони почали сміятися, а я далі говорила свої слова захоплення, що їх в кіно треба знімати з такими очима та статурою. Тоді вони розслабилися, навіть почали жартувати. 

‍Фіксація воєнних злочинів 

‍Під час перебування у зоні бойових дій ми також фільмували злочини російських військових на звільнених територіях. У нас зафіксовані розбомблені цивільні будівлі. Також я часто фіксувала російські злочини окупантів для іноземців. Бувало, просили зафільмувати якісь події, бо за кордоном не вірили, що таке може відбуватися. Зокрема, на Харківщині я фіксувала приміщення російських катівень. Одна з них була у поліцейському відділку, туди заходиш — і там дуже неприємний запах, який  ні з чим не порівняти. Там у кожну камеру, де могло перебувати від чотирьох до шести людей, саджали по кілька десятків бранців. Вони спали стоячи або по черзі мінялися, їм кидали туди газети російською мовою. Туалети геть не прибрані. Ти розумієш, що це дійсно навмисно вчинені злочини проти цивільних людей. 

Українців катували за те, що вони відмовлялися розмовляти російською. Окупанти нав’язували людям російську культуру, завозили пропагандистські матеріали та газети

Ми фіксували їхні мрії у Харківській області — росіяни в буквальному сенсі спали на дверях і на них малювали свої мрії. І це настільки відмінний від нашого світ! У наших людей мрія про захищене майбутнє, про добро, любов, а у них були намальовані жінки з голими великими грудьми, гроші й «тачки» BMW. Отакий їхній рівень свідомості… Ми бачили знищені бібліотеки з горами понівечених книг, пошкоджені церкви.

‍Виставки, які допомагають війську 

Я також роблю фотокартини про війну, надруковані на натуральному полотні унікальною технікою 3D-лаком. Одна картина друкується мінімум шість годин, тому фотокартини мають незвичний вигляд і мало хто вірить, що це просто фото. Поки я працюю на передовій, світом мандрує моя виставка. 

Задум — показати світові нашу війну. Мої картини мають популярність за кордоном, їх купують люди. А на отримані кошти я допомагаю війську

Наприклад, на кошти з останньої виставки, яка пройшла в Амстердамі, ми купили евакуаційну машину і подарували її хлопцям на Лиманському напрямку. Мої виставки незвичні та нестандартні. Ось ця, яка була в Амстердамі, називається «333». Вона про те, що відчувають українці під час війни. Її показують там, де не хочуть бачити кадри війни, руйнації та поранених. Наші картини дуже добре сприймаються, тому що це про мистецтво. Але в описах до картин йдеться про події, про які не розповідали в іноземних ЗМІ. 

Люди читають це і починають шукати інформацію в інтернеті. Це класно працює. Наприклад, в Японії наша виставка була чотири рази. А зараз готуємо ще одну, присвячену українському вінку. Кожну стрічку зобразила дівчина з фронту. Ми знімали їх на передовій.

Війна дуже змінює людей. Після перемоги ми стикнемося з проблемою, коли цивільні не зможуть зрозуміти військових

Тому ми з чоловіком організували лекції на тему «Як спілкуватися з військовими», щоб не було прірви, щоб зменшити конфліктні ситуації, щоб військовим було легше повернутися в цивільне життя і людям було легше прийняти військових і зрозуміти, чому вони такі. Щоб сім'ї не розпадалися, адже відстань руйнує стосунки, плюс стрес війни, коли військовий не може все розповісти, і кожен сам себе починає накручувати.

Крім того, разом з Жіночим ветеранським втілила новий проєкт — це вже не про війну. Він називається «Жили-були, живуть і будуть». Він про українські казки соціального характеру. Ми продемонстрували казки на новий, сучасний лад. Хочемо донести до покоління, яке зростає і подати їх у новому візуальному актуальному стилі, щоб їх було цікаво не лише почитати, а й подивитися і, можливо, надихнутися українською народною творчістю для власного творчого життя.

Всі фотографії: приватний архів

<add-big-frame> Історія Ірини iSky увійшла до книги «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут. <add-big-frame>

Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними. 

Підкорити Америку

Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.

Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати  навички  адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.

Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу

Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато.  Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.  

Життя на дві країни

Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було  закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я  працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної  війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш  стабільне русло, зрозуміла —  час їхати додому.

Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним

Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.

Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.  

З Мангеттена — на фронт 

Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше. Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.

Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими

Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.

Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі.  Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками. 

Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути

Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.

Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають  фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.

Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає

Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга  —  через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.   

Війна змінює все

За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя  близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.

У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна

Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.

Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що  Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну. 

Фотографії з приватного архіву