Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли дивишся на цю тендітну дівчину із сором’язливою усмішкою, важко уявити, що вона — боєць, який завжди йде власним шляхом і наперекір негараздам. У 2016 році під час так званої антитерористичної операції Ольга Бенда, обурена поведінкою свого першого чоловіка, який ховався від військкомату, розлучилась, залишила з мамою півторарічного сина та поїхала на фронт сама. На передовій сталися дві карколомні події її життя: вона втратила ногу під час мінометного обстрілу та зустріла своє велике кохання. Сідати в колісне крісло Ольга не хотіла. І завдяки неабиякій силі волі вже за кілька років нарівні зі здоровими спортсменами пробігла десятикілометровий марафон морської піхоти в США, перемогла в конкурсі краси, вийшла заміж та народила другого сина. Вона стала першою українкою, яка отримала в Берліні почесну нагороду за захист прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта. Зараз її коханий чоловік Олексій воює на передовій, а 31-річна Ольга Бенда керує автівкою, бере участь у новому реабілітаційному проєкті для військових і... грає в футбол.
«Дуже непросто віддавати паси та забивати голи на милицях»
— Нещодавно ми з дівчатами їздили до Польщі, а там місцева жіноча команда з амп футболу таке виробляє! — розповідає Оля Бенда. — Польки бігають, пхаються, віддають паси, забивають кручені голи — і все це на милицях! Але щоб так грати, треба багато тренуватись. Жіночий футбол для людей з ампутацією — зовсім новий спорт для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки цієї осені. Питання набуло актуальності. Навчання почалося на Черкащині із вправ на милицях. Це для мене дуже важко, адже з милицями я мала справу тільки одразу після поранення, коли вчилась ходити на одній нозі. Я звикла до протезу — настільки, що збоку і не скажеш, що в мене немає однієї ноги. Ходжу рівно, швидко. А тут раптом треба не просто ходити на милицях, а вести на них м’яч, забивати голи... А мене ж іще поставили капітаном команди!
Колись у 2016 році 23-річна Оля жила в Вінниці, працювала продавчинею, виховувала маленького сина Діму, і мріяла… про службу в армії. Вона й сама не знає чому, адже нікого з військових в її родині не було. Щоправда, грошей на навчання в воєнній академії теж не було – батьки Ольги виховували семеро дітей, і грошей вистачало тільки на першочергове. Дівчина закінчила коледж оператором поштового зв’язку, працювала кухаркою, продавчинею, та тільки задоволення ця робота їй не приносила. Коли ж прийняла рішення піти в армію та почала навчання — спочатку на Львівщині, потім в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, — то швидко зрозуміла, що це її справа.
У складі 72-ї окремої механізованої бригади Ольга потрапила в зону АТО кухаркою — обов’язком дівчини стало щоденно годувати 70 голодних бійців. Там, в Авдіївці, за сім місяців боїв дівчина навіть звикла до регулярних обстрілів.
— Ніколи не забуду той травневий день 2017 року, — розповідає Ольга. — Сиділи, пили каву, і тут прямо за нашим будинком падає снаряд. Я тоді сказала «Ще трошки — і попадуть в нас». Як у воду дивилась. Мінометний обстріл почався наступного дня о шостій ранку. Це був День матері. Від першого вибуху я прокинулась. У будинку, де я спала, пробило стіну, мої очі засипало піском.
Внутрішнє почуття підказало — зараз буде другий вибух.
Куди бігти? На вулицю — це вірна смерть. Я впала на підлогу, закривши голову руками. Наступна 122-міліметрова міна розірвалась за пів метра від мене. Якби я стояла чи сиділа, загинула б на місці.
Що я відчувала в той момент? Жах, шок, шалений біль в нозі. Я не знаю, де я взяла сили, щоб з відірваною лівою ногою, яка бовталась на шматочку шкіри, перелізти через ліжко і вибратись з будинку. Що було потім, пам’ятаю уривками: от хлопці кричать і матюкаються, намагаються перетягнути мою ногу джгутами до приїзду лікарів. Я лежу на руках у хлопців, прошу води. Вони напувають мене й відводять погляди. От нарешті їдуть медики — поки йшов обстріл, вони не могли до нас дістатися. Лікарі потім дивувались, що я не стекла кров’ю за цей час. Це сталося тому, що уламок розтрощив мені всі кістки, сухожилля, нерви, м’язи в лівій нозі, але дивом не зачепив головну артерію. От я приходжу до тями у лікарні. Нога горить вогнем. Я прошу медсестру поправити її, а вона, з жалем дивлячись на мене, каже: «Дитино, в тебе немає лівої ноги». Я довго плакала... Переказала мамі телефоном, що зі мною все гаразд, тільки немає частини ноги, і відключилась. А згодом розплющила очі й побачила поруч Льошу — коханий примчав до мене одразу, тільки дізнався, що сталося.
«Мій хлопець злякався, що я, втративши ногу, захочу з ним розійтись»
З гранатометником 72-ї бригади Олексієм Бендою Оля познайомилась в Авдіївці. Спочатку просто спілкувались, потім дружба переросла в кохання. Бачитись виходило не часто — закохані знаходились на різних позиціях. Того дня, коли Олю поранило, в Олексія було жахливе передчуття. Коли зміг вирватись і примчати до неї, побачив руїни розтрощеного будинку. «Де Оля?» — кричав він до хлопців. Всі мовчали й ховали очі. Ротний командир підійшов до Льоші, поклав йому руку на плече і сказав: «Пиши рапорт та їдь до неї в лікарню. Ти їй потрібен».
— Навіть якщо в мене й були думки, що тепер Льоша може мене залишити, то вони одразу розвіялись, коли коханий приїхав до мене у шпиталь. Набагато пізніше, вже коли ми одружились, він зізнався, що тоді, в лікарні, дуже боявся, що це я захочу з ним розійтись. Адже лікарі його попереджали, що я можу його відштовхувати, бо не захочу бути тягарем для здорового хлопця. Коли я плакала і казала: «Льош, ти що не розумієш, у мене немає ноги!», він тільки стинав плечима: «То й що? Будеш тепер повільніше бігати і не хапатимешся за всі справи одночасно».
Насправді тільки-но я залишила милиці та встала на протез, одразу повернулася до активного способу життя. Влаштувалась на роботу діловодом в Києво-Святошинський військкомат, носилась у справах у різні кінці міста, бігала за транспортом, коли запізнювалась, потім отримала водійські права й продовжила ганяти, тільки тепер вже – на авто. А потім в моє життя прийшов спорт.
У перші декілька років після ампутації Ольга опанувала серфінг і ролики, виграла конкурс краси серед військовослужбовців, взяла участь в «Іграх нескорених» з греблі на тренажері та професійно зайнялась бігом. На перший тренувальний протез їй збирала вся Україна. А коли трастовий фонд НАТО сплатив українській ветеранці дорогий біговий протез, Ольга двічі пробігла в ньому десятикілометрові марафони: «Ветеранську десятку» (забіг по бруківці для військових, ветеранів та родичів загиблих воїнів) та Марафон морської піхоти в США. Причому відстань в десять кілометрів вона здолала за годину з гаком — нарівні зі звичайними учасниками. Ольга стала не лише першою дівчиною в складі української команди на американському марафоні, а й єдиною учасницею серед бійців, які бігли з протезом на нозі.
— Льоша мене підтримував в усьому, — ділиться Оля. — Коли я захопилась бігом, він разом зі мною намотував кола по стадіону. Коли бачив, що я геть не висипаюсь зі своєю сотнею справ — роботою, спортом, домашніми обов’язками — став ранком сам завозити мого старшого сина Діму в дитячий садок, даруючи мені можливість відіспатися та прийти до тями. На вихідних, коли я залишалася вдома, коханий часто носив мене по квартирі на руках, аби я зайвий раз не вдягала протез.
«Під час повітряних тривог син спить міцніше і довше, ніж коли тихо»
Ольга й Олексій одружились на початку 2017 року. Після розпису на них вдома чекали рідні, зокрема, трирічний Діма, який на той момент вже полюбив Олексія і називав його татом.
— Я дізналася про те, що вдруге вагітна, коли ми переїхали від Льошіної мами у власний будинок в Київській області — купили його за гроші, які мені виплатили за поранення, — згадує ветеранка. — Тоді все збіглося: переїзд, локдаун і радісна новина. Вагітність на протезі я перенесла добре, адже одразу себе налаштовувала — ніяких милиць чи, боронь Боже, колісних крісел. На Різдво народила Марка (хоча жартували, що можна було б назвати й Остапом. Був би Остап Бенда). Коли сина дали татові на руки, у Льоші виступили сльози радості. Діма теж був дуже щасливий, що в нього братик. І зараз, коли Марку вже майже три роки, старший син допомагає мені з малюком.
Мої діти адаптувались до реалій війни. Коли в перші дні після початку повномасштабного нападу я була знервована та перелякана, вони теж боялися. Зараз я спокійна — і вони також спокійні. В жовтні минулого року, коли була масована атака, ми декілька разів спускалися до підвалу свого дому — тут є спеціальна кімната на нульовому поверсі. То поки звучали сирени й літали ракети, Марко спокійно катався на машинках, Діма грався в телефоні. Коли старший син чує сирену, то питає, чи це навчання, чи розмінування, а коли починаються обстріли, просто біжить до мене і ми сидимо разом. А малий Марк взагалі — дитина війни. Під час повітряних тривог він спить міцніше й довше, ніж коли тихо.
Наш тато воює, і я часто ловлю себе на думці, що сама також охоче пішла б на передову. Але мене не візьмуть, тому я допомагаю по-іншому — займаюсь інформаційною підтримкою нового проєкту з реабілітації ветеранів за допомогою масажу.
Знаю з власного досвіду, наскільки масаж потрібен після поранення, і як важко було знайти масажиста — до кожного спеціаліста стояли черги. Але зараз з’явився перший в Україні приватний проєкт Вдячності воїнам ЗСУ, який пропонує безкоштовний масаж військовим. Його започаткувала лікар, мануальний терапевт з 40-річним досвідом роботи Лідія Любченко. Розуміючи, що сама вона не зможе надати допомогу всім, хто її потребує, Лідія Андріївна прийняла рішення безкоштовно навчати волонтерів масажним технікам. І тепер її учні також допомагають військовим.
Всі мої спортивні досягнення стали можливими завдяки якісній і своєчасній реабілітації після поранення. А таке щастя є далеко не у всіх. На тренуваннях з амп-футболу я зустрічаюсь з дівчатами, яких після травм чи поранень не навчили навіть ходити по сходах чи вставати з землі, коли вони впали. Які здебільшого пересуваються на колісних кріслах, хоча ще молоді й точно можуть жити активно — на милицях чи протезах. Реабілітація для таких людей вкрай важлива, тому я намагаюсь залучити до цієї справи максимальну кількість волонтерів. Будь-хто може прийти і навчитись, а потім робити добру справу.
Завдяки масажу в мене вперше за шість років зник писк у голові, який з’явився після контузії. Я аж розплакалась від полегшення. Лідія Любченко також працює з фантомними болями, які протягом десятиріч турбують людей з ампутаціями. У мене теж перший час були.
Якось я розізлилась і сказала нозі: «Так, тебе вже нема, боліти немає чому. То замовкни і сиди тихенько».
З того часу — біг, плавання, стретчинг, футбол — і ніяких «фантомів». Тож, Льоша помилився, коли казав, що на одній нозі я бігатиму трохи повільніше. Вийшло якраз навпаки. Нещодавно у мене брали інтерв’ю журналісти CNN. Попросили вийти з дітьми на вулицю, щоб познімати, як я ходжу на протезі. І тут Марко кудись побіг. Я — за ним. А телеоператор — за мною. І кричить: «Повільніше, я за вами не встигаю». Сусіди дуже сміялись.
Я і на протезі живу активним, цікавим, повноцінним життям. От тільки дочекаємося нашого тата з війни — і щастю нашому не буде меж.
Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
