Ексклюзив
20
хв

Все крихке

Українці показують важливість певних ресурсів, про які ми забули. Вони показують, що ніколи не буває так погано, щоб не можна було знайти спосіб жити добре. І в цьому є надія, — каже Едвін Бендик, польський журналіст, публіцист, голова правління Фундації Стефана Баторія.

Йоанна Мосєй

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Йоанна Мосей: Чи можете ви уявити собі Нюрнберг для Путіна?

Едвін Бендик: На даний момент це абсолютно нереально. Особливо після розвороту, який зробили Сполучені Штати під керівництвом Дональда Трампа.

Приймемо воєнні злочини і не притягнемо їх до відповідальності, навіть легітимізуємо їх, сівши за стіл переговорів з Путіним? Це ж велика несправедливість.

Звичайно, саме тому українці так багато говорять про справедливий мир, частиною якого буде покарання і наслідки для Росії. Але на даний момент ми не знаємо, якими є сценарії справедливого миру. І Трамп показав, що така категорія його не цікавить.

А чи можемо ми уявити, що означатиме для світу, якщо Україна програє і стане частиною Росії?

Зараз на кону стоїть питання, як переконати світ, що спосіб зупинити Росію від реалізації її неоімперських намірів — це захист від відновлення імперії, тобто повернення України в сферу свого впливу. Бо тоді Росія перетвориться на імперію з українськими ресурсами, в тому числі й армією. Це просто загроза! 

І на цьому, напевно, фантазія Заходу закінчується, тому що ми не в змозі уявити собі такий сценарій. 

Росія без України не має шансів стати тим, про що говорить і мріє Путін 

Він визначив це у 2021 році. Його ідея полягає в тому, щоб повернутися до ситуації до 1997 року, тобто до того, як такі країни, як Польща, почали переговори з НАТО. І обмежити прагнення не тільки України, але й Польщі, Фінляндії чи Угорщини у відновленні імперської зони впливу. 

15.10.2022 Лодзь. Ігри свободи «Зелена незалежність». Едвін Бендик — журналіст, колумніст, голова правління Фундації імені Стефана Баторія. Фото: Piotr Kamionka/REPORTER

Між старим і новим порядком

 Хто ж тоді сьогодні є гарантом миру в Європі? Сполучені Штати не хочуть, міжнародні організації, такі як Міжнародний кримінальний суд, або безпорадні, або скомпрометовані — як ООН. 

А з Трампом при владі, чи можна довіряти, наприклад, п'ятій статті НАТО? Ми раптом дізналися, що гарантії діють лише тоді, коли їх формує альянс розумно рівних, тобто сильних, союзників. Це не може бути клієнтелістський альянс, як це було в епоху після Другої світової війни, коли США були глибоко зацікавлені в збереженні миру в Європі. Зараз ми повинні бути готові до того, що НАТО і п'ята стаття можуть виявитися ілюзією, якщо, наприклад, Росія вторгнеться в Литву або Естонію. Тому альянси всередині НАТО, такі як Північно-Балтійський договір, які наповнюють абстрактність договірних статей збройною конкретикою, є виходом із ситуації.

Українці добре розуміють, що це означає, адже Україна формально не є членом жодного альянсу, вона має лише країни, які її підтримують. І навіть якщо так, можна сказати, що це диво, що завдяки своїй рішучості вони змогли отримати допомогу такого масштабу. 

"Klif Seneki” (Скеля Сенеки) — так ви описали у своїй нещодавній книжці „W Polsce, czyli wszędzie. Rzecz o upadku i przyszłości świata” (У Польщі, або всюди. Річ про падіння і майбутнє світу) момент, коли світ застряг на схилі між старим і новим порядком, у великій невизначеності щодо майбутнього. Коли і як це все закінчиться?

Проблема, звичайно, в тому, що ніхто не знає. Скеля Сенеки, як я описав її у своїй книзі, посилаючись на концепцію італійського вченого Уго Барді, стосується питання про матеріальні умови сучасної цивілізації. Вперше ця проблема була описана в 1972 році в доповіді «Межі зростання», підготовленій для Римського клубу. Автори попереджали, що розвиток відповідно до панівної парадигми необмеженого економічного зростання неминуче призведе до виснаження ресурсів і цивілізаційного колапсу. Ми якраз зараз коливаємося навколо цієї точки.

Ми бачимо кризи, насправді багато криз одночасно: кліматична криза — з повенями, посухами, пожежами як її наслідок; міграційна криза; війна в Україні. І я не знаю, чи це не найгірша криза з усіх: криза демократії і певного світового порядку, який здавався нам гарантом безпеки і миру. Проблема ще й у тому, що ми, здається, погано розуміємо, що це для нас означає.

Проблема сучасної цивілізації ще й у тому, що вона надто складна. Щоб спробувати зрозуміти її, потрібно бачити ширшу картину і аналізувати з десяток процесів і взаємозв'язків одночасно

Коли ми думаємо, наприклад, про кліматичну кризу, про потепління клімату, ми зосереджуємося на екстремальних погодних явищах, спричинених ним, таких як пожежі, посухи чи повені. Тим часом, зміни, пов'язані з екологічною кризою, впливають на нас переважно через соціальні та політичні процеси. Те, що зараз відбувається в політичній сфері, від війни в Україні до переобрання Трампа в США, якраз і є значною мірою політичною реакцією на цю глибоку кризу. Так само, як і все, що відбувається в Сирії протягом багатьох років, що було спровоковано багаторічною посухою, економічною безгосподарністю і швидким зростанням кількості населення. Відповіддю на голод стало повстання, а на подальші спроби придушити його насильством, не вирішивши проблему, — громадянська війна. Так криза екологічного походження перетворилася на кризу політичну, яка вплинула на світову політику. 

Тим часом, більшість вважає, що екологія — це забавка активістської молоді з привілейованих частин світу. У мене таке враження, що з точки зору пересічної людини, зрозуміти ці відносини — сізіфова праця. Щохвилини нас бомбардують надлишком непотрібної інформації, і наші когнітивні здібності парадоксальним чином зменшуються. А якщо додати до цього дезінформацію, вибух популізму, то надії взагалі не видно. Як наслідок, світ однозначно повертає вправо і мало що робить для того, щоб зупинити кліматичну катастрофу. 

Саме так. Існують сценарії майбутнього, які показують, що нас, найімовірніше, чекає, якщо ми не будемо займатися кліматичними проблемами. Однак, перш ніж ми почнемо «підсмажувати» наші країни в результаті підвищення температури, відбудеться розкладання політичної системи. Це також пов'язано з тим, що підтримка такого складного світу вимагає величезної кількості ресурсів, а вони стають дефіцитними. З іншого боку, їх зростаюче споживання призводить до екологічних наслідків, про які ми говоримо.

А ще є Трамп, який ставить під сумнів усе, що пов'язане зі зміною клімату.

Це правда.

Водночас Трамп постає як революційна сила, яка потрібна для того, щоб примусити до необхідних глибоких системних змін

Тому що, на жаль, чотири роки правління Байдена дуже мало що змінили. Так само, до речі, як і в більшості інших країн із системою ліберальної демократії. Здійснені зміни є недостатніми для того, щоб відповісти на сучасні виклики. 

Це не означає, що авторитарні системи або неліберальна демократія впораються краще. Зрозуміло, що Трамп не має наміру відповідати на виклики екологічної кризи, бо не вірить у це. Але, переслідуючи свій порядок денний, він мобілізує енергію, яка, безсумнівно, прискорить інституційні зміни. 

Можливо, це те, що потрібно для того, щоб на руїнах нинішньої системи міг постати новий порядок, який більше відповідатиме реальності. 

Команда Plumas Hotshots йде від лінії вогню під час пожежі в парку в окрузі Техама, штат Каліфорнія, Мілл-Крік, 7 серпня 2024 року. За даними Каліфорнійської пожежної служби, за два тижні пожежа спалила близько 414 042 акрів (167 557 га), а її локалізація становить 34%. Фото: JOSH EDELSON / AFP

Зробити цивілізацію менш складною

І що ж пропонує Трамп? Торгові війни та ізоляціонізм. 

Це якраз одна з можливих відповідей: спосіб зменшити складність нашої цивілізації. Деглобалізація. Скорочення ланцюгів постачання, ставка на локальну, замкнену економіку.

Звучить утопічно.

Але дискурс про зменшення складності стає дедалі гучнішим у різних колах, від консервативних до лівих. Тільки от ці пропозиції не враховують відповіді на питання: «Якщо ми вже здійснили таку декомплексифікацію, то яка нова соціальна структура буде їй відповідати?». Адже пам'ятаймо, що нинішня складність — це також запорука свободи, яку ми маємо. З неї випливає кількість місць у соціальній структурі, які доступні відповідно до освіти, компетенції, прагнень. У світі, де половина людей повинна була працювати на землі, щоб прогодувати світ, доля половини людей була визначена. Коли частка зайнятості в сільському господарстві в розвинених країнах знизилася до 2%, інші 48% отримали можливість зайнятися чимось іншим. Поле вибору, а отже, і свободи, збільшилося. Але в міру того, як економіка стає все більш локалізованою, а доступ до матеріальних ресурсів все більш складним, модель, заснована на зростанні продуктивності праці, може зруйнуватися. І тоді відповіддю стане зростання інтенсивності праці, тобто необхідність збільшення зайнятості в секторах, які потребують фізичної праці, таких як сільське господарство або виробництво матеріальних благ. Це, в свою чергу, може означати повернення до традиційного поділу праці та норм, які його виправдовують.

Чи можливо це взагалі?

Звичайно, адже це вже відбувається. В Афганістані в 1960-х роках жінки вчилися і ходили в міні-спідницях, а сьогодні вони не можуть навіть висловити свою думку. Рішення Верховного суду США 2022 року, що оскаржує право на аборт, можна прочитати як вираження консервативного повороту в цій країні. 

Так само, як і той факт, що консервативні та ультраправі формування набувають все більшого значення по всій Європі. У багатьох країнах принаймні частина уряду складається з ультраправих формувань, які голосно говорять про традиційну роль жінки, про її «природну» місію — піклуватися насамперед про дім і дітей. 

Можливо, саме цей наратив є відповіддю на потребу в менш складному світі? Адже цей консервативний поворот може також означати ретрадиціоналізацію суспільства і підготовку до витіснення жінок у соціальній структурі, «туди, де їм належить бути» — або, як кажуть у соціології, у сфері соціального відтворення: народжувати, виховувати, доглядати — все те, що потрібно на мікрорівні для функціонування суспільства на макрорівні. У складних розвинених суспільствах важливу частину відтворювальної роботи виконувала система соціальних послуг. Коли вона буде демонтована, потреби не зникнуть, тож хтось повинен буде їх задовольняти. 

У менш складному світі більше роботи доведеться виконувати вдома

 Люди не переймаються тим, як прогодувати дев'ять мільярдів людей, вони просто бачать, що їхнє власне життя стає все гіршим і гіршим. Вони не хочуть аналізувати надскладність світу, вони просто обирають консервативну, праву пропозицію. 

Американські соціологи вже давно описали структурну трансформацію американського суспільства і добре визначили, що «породило» Трампа. Йдеться не про те, що якщо ми посилимо громадянську освіту в школах, то люди зможуть добре обирати. Вони, з їхньої точки зору, обирають добре. Так само не можна сказати, що в 2015 році ті, хто голосував за ПіС, були обмануті. ПіС виконав свою обіцянку, і багато людей у 2019 році підтвердили цей вибір. 

Якщо подивитися на опитування, то вони б перемогли і сьогодні.

У цьому якраз і полягає проблема: що ми маємо справу з чимось серйознішим, що вимагає відповіді, яка не є суто політичною. Йдеться не про те, щоб сформувати програмну пропозицію і донести її через рутинну політичну конкуренцію. За нею має йти реальне бачення глибоких структурних змін, які також стосуватимуться перебудови економічної системи — а отже, і перебудови способу життя, що передбачатиме свідоме пристосування споживання до можливості відтворення ресурсів у такий спосіб, щоб це не означало краху системи. 

Я не вірю в самообмеження, тим більше, що консервативна сторона проповідує популістські гасла на кшталт: «Зробимо Америку знову великою» або: «Добре життя поляків».

Проблема полягає в тому, що не існує такої ж привабливої альтернативи, яка б показала, що можлива декомпартизація зі збереженням усіх цінностей, якими ми дорожимо, до яких ми звикли в умовах ліберальної демократії. Ми повторюємо, твердо вірячи в це, що ліберальна демократія в поєднанні з ринковим капіталізмом є найкращою з систем і найкраще підходить для вирішення проблем сучасного суспільства.

Однак ми не готові визнати, що, як показав німецький соціолог Єнс Бекерт у своїй книзі «Як ми продали наше майбутнє», саме логіка ринкового капіталізму повинна була призвести до глибокої структурної кризи, симптомом якої є кліматична та екологічна криза, а вираженням — наростаючі соціальні та політичні конфлікти. І що виходу з цієї кризи в цій системі немає. Тоді залишається питання, чи можемо ми в рамках ліберальної демократії розробити адекватну альтернативу, яка не поховає ліберальну демократію?

На жаль, шукати відповіді на це питання складніше, ніж говорити про праві та популістські проєкти. Вони використовують простий наратив

про зраду еліти, заснований на образі, апелюючи до почуття гідності та фантазій про те, що колись було краще, але золотий вік закінчився, і його вкрали мігранти. Ці гасла добре резонують з емоціями все більшої кількості людей, які втомилися від надмірної складності, механізмів якої вони не розуміють, але болісно переживають чергові кризи, що призводять до зростання незахищеності, втрати безпеки і все більш тонких гаманців. 

Тільки за цією риторикою і розкладанням існуючого інституційного порядку не слідує рекомпозиція, яка б вирішила проблеми цих людей. Замість цього формується феодально-олігархічна система, де такі люди, як Ілон Маск, набувають політичного впливу, а США, цивілізаційний центр, починають зазіхати на стандарти, яких колись дотримувалася периферія капіталізму.

Діти тримають плакати та вигукують гасла під час «Шкільного страйку за клімат» в рамках маршу «За клімат в Україні» в центрі Києва 20 вересня 2019 року. Фото: Сергій Супінський / AFP

Екосоціалізм на допомогу

Ну, добре, а як же економіка? Що замість капіталізму?

Найближчі спроби описати цю реальність, які я бачив, — це різні бачення екосоціалізму. Наприклад, ті, що припускають можливість демократичного управління розвитком в умовах необхідності скорочення споживання, адже воно так чи інакше настане. Управляти цим можна авторитарно або демократично. Якщо демократично, то тільки в моделі саме такого демократичного соціалізму, який враховує не тільки соціальні питання (бо сам соціалізм був відповіддю на соціальну нерівність), а й екологічні. Чудовим прикладом є книга “La vie large. Manifeste écosocialiste” Поля Магнета, мера Шарлеруа.

Соціалізм не має хорошого послужного списку.

Соціалізм, як ми його знаємо, той реальний, якраз добре пам'ятаємо. Однак у таких демократичних країнах, як Франція та Німеччина, соціалізм приніс радикальні зміни. Участь соціалістичних і соціал-демократичних партій в урядах багатьох країн побудувала Європу, в якій соціальне питання, питання охорони здоров'я і якості життя для багатьох громадян були позитивно вирішені. 

Соціальні рішення в Європі значно кращі, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах.

Фундамент нашого західного світу руйнується. Цінності, на яких він базувався, руйнуються і стають скомпрометованими. Чи зараз Європа перебуває в такому стані, в якому була Римська імперія за мить до свого розпаду?

Варто пам'ятати, що Римській імперії знадобилося дуже багато часу, щоб впасти. І Середньовіччя не обов'язково було таким безнадійним одразу. Але — факт: це гарний приклад розкладання однієї цивілізації, яка в деяких своїх формах занепала, хоча це не означало кінець світу. 

Рим вижив, тільки він почав виконувати іншу функцію. Тому кінець не обов'язково має бути катастрофою. Але ми також не можемо виключати катастрофи. 

Найпохмуріша книга, яку я прочитав останнім часом, — це остання робота вищезгаданого Уго Барді під назвою „Exterminations: Preparing for the Unthinkable” (Винищення: підготовка до немислимого). Він аналізує історичні випадки масового винищення цілих груп людей і показує, як легко кризовий імпульс може призвести до суспільної легітимації радикального вирішення проблеми шляхом знищення груп чи спільнот, на які покладено відповідальність за цю проблему. Барді аналітично показує те, що висловлював Прімо Леві, коли писав у контексті Голокосту: «це сталося, і це може повторитися».

У що грає Росія?

Чому Росія насправді напала на Україну?

Путін сподівався, що Європа вже настільки ослабла, що можна повернутися до гри, в якій Росія знову стане тим, ким вона була за часів Радянського Союзу: гравцем, який вирішує долю всієї Європи.

Наразі вони втягнули нас у гру, результат якої все ще залежить більше від нас, ніж від Путіна. Це означає, що якщо ми приймемо його правила гри, він досягне успіху. 

Якщо ми перестанемо вірити, що Україна має шанс виграти цю війну, і перестанемо їй допомагати, це призведе до перемоги Путіна. І це буде підтвердженням того, що Росія сильна, що насправді не так. В Європі ми маємо всі ресурси для того, щоб побудувати інший світ, відмінний від того, в якому Російська імперія повертається в гру.

Отже, ви вважаєте, що ми вже маємо точку Третьої світової війни?

Ще ні. Часом здається, що ми вже близько, але це ще чітко не визначено.

Учасники всього, що відбувається зараз і на Близькому Сході, і в Україні, і десь там в Тихому океані, десь навколо Тайваню, все ще перебувають у комунікації один з одним. Не можна сказати, що світ вже розділився на два табори, що було б підставою для того, щоб мислити категоріями третьої війни.

Росія дуже хотіла б цього. 

Звісно, хотіла б. Але падіння режиму Асада в Сирії показало, наскільки складною є ситуація. Він нагадав, що є такі гравці, як Туреччина, які грають у власну гру. Турки є частиною НАТО і частиною Заходу, але вони проводять власну політику регіональної середньої сили. І вони досить сильні, щоб впливати на близькосхідну систему. Це означає, що між потенційними ворогами все ще існують динамічні альянси; Туреччина все ще веде переговори з Росією. Все це означає, що ще є шанс, що всі ці війни, які ведуться на регіональному рівні, які є певним аспектом побудови нового світового порядку, призведуть до його створення без етапу Третьої світової війни. 

Тобто без радикального врегулювання між основними гравцями?

Так, це буде більше схоже на проксі-війни, локальні війни, перевірка того, хто має більшу силу. Росія, яка, втягнувшись в Україну набагато більше, ніж планувала, втратила свої позиції на Близькому Сході. Але перш за все, з початком війни в Україні вона втратила свою позицію наддержави з непереможною армією. Іран, який підтримував Росію, також став набагато слабшим гравцем в результаті дій Ізраїлю. Кожна така подія змінює глобальну гру. 

Найважливішим питанням зараз є те, яку роль у цьому процесі відіграватимуть Сполучені Штати. Дональд Трамп, схоже, змінює ситуацію, не лише дистанціюючись від Європи, але й відновлюючи Путіна як респектабельного гравця в міжнародних відносинах. Чи є метою президента США відвернути Росію від Китаю в рамках побудови нового світового балансу, подібно до того, як Ніксон і Кіссінджер зробили з Китаєм проти СРСР у 1970-х роках?

Навіть якщо так, не менш важливим питанням є те, чи вдасться йому в рамках цього гамбіту «переконати» Україну погодитися заплатити за таку операцію, втративши свій суверенітет і підпорядкувавши собі Росію. Це питання має супроводжуватися іншим, про роль Європи — чи зможе вона визначити свою роль, вирішивши стримувати Росію, найбільшу загрозу європейській безпеці, підтримуючи Україну і залучаючи Китай. 

Сьогодні є більше запитань, ніж відповідей, і все ще важливо пам'ятати про проблему, з якої ми почали — кризу складності. 

Що пішло не так три роки тому

Повертаючись до початку вторгнення Росії в Україну: з 2020 року ми застрягли в підвішеному стані між надією та безнадією. Чому ми не підтримали Україну, щоб вона могла перемогти? 

Ми повинні пам'ятати, що об'єктом глобальної політики таких країн, як Сполучені Штати, а також Франція чи Німеччина, ніколи не була Україна, а Росія. Україна була лише елементом цієї політики. Вона була витратою або можливістю, ресурсом, який можна було використовувати у відносинах з Росією. Варто лише згадати промову Байдена у Варшаві в березні 2022 року, в якій він не сказав нічого суттєвого про Україну. Натомість він сказав, що не віддасть ані п'яді землі НАТО. Це був його головний меседж: війна не повинна перетинати кордон з країнами НАТО. Ось чому багато початкових дій було спрямовано на консолідацію всередині НАТО, але не обов'язково на підтримку України. Скоріше, Україна була списана з рахунків.

План активного порятунку України з'явився тоді, коли, на жаль, українці наробили біди і не були розгромлені протягом кількох днів чи навіть тижнів. 

Виявилося, що розрахунки довелося змінити і що підтримка України є найкращою формою стримування Росії.

Нещодавно я подивилася фільм «Перехоплені», який є записом розмов між російськими солдатами та їхніми сім'ями з перших місяців війни, перехоплених українськими службами. Він чітко показує, наскільки слабкими, непідготовленими, неорганізованими і легко переможеними вони були в той час. 

По-перше, існував непідробний страх перед застосуванням Росією ядерної зброї, до речі, дані розвідки підтверджували цей страх, ця загроза не була нереальною

Другою причиною був страх, що країни НАТО будуть втягнуті у війну. Була глибока зневіра в те, що Україна може чинити опір. Росіяни атакували незграбно, але що станеться, коли вони зберуться з силами і атакують ефективно? Україна впаде, а ми (я маю на увазі НАТО) вже будемо надто сильно втягнуті. Цей страх ескалації, до речі, присутній в Європі постійно. 

Запорізька область, Україна, 5 жовтня 2022 року, Військовий мінометний полк марширує полем сухого соняшника. Фото: Ukrinform/SIPA

Інше питання — «роззброєння» Європи. Ми повірили в гасло: «Більше ніякої війни» і занадто повільно повертаємося до збільшення витрат на оборону. 

Звісно, це так. Це також пов'язано з тим, про що ми говорили раніше — нам важко уявити, що ми самі повинні скорочувати свої витрати. А це саме те, що нам потрібно робити, якщо ми хочемо ефективно протистояти Путіну.

Це означає постійне зростання витрат на озброєння, можливо, навіть більше, ніж на нинішні 5%. А збільшення витрат на озброєння означає потенційно менше грошей у бюджетах держав, наприклад, на соціальні чи медичні послуги в старіючих суспільствах, а відповідно — дуже потребуючих передових соціальних послуг. 

Ще одним фактором слабкості Європи, який виявила війна, є її залежність від імпорту енергоносіїв. Єдиний шанс для Європи — енергетичний перехід на відновлювані джерела енергії. Європа робить це послідовно, можливо, лише все ще надто повільно. На жаль, ця модель трансформації не зовсім добре управляється як на рівні Європейського Союзу, так і на рівні окремих країн, що викликає соціальні протести. І, як це не парадоксально, може скластися ситуація, коли те, що слугує і вирішенню кліматичної проблеми, і стратегічній проблемі незалежності від імпорту нафти, і підвищенню конкурентоспроможності економіки, буде, на жаль, стримуватися популістами. Адже вони кидають виклик цій моделі розвитку, вміло мобілізуючи соціальні заворушення. 

Проте «Зелений курс», який був оголошений Європейським Союзом під час попередньої каденції і досі залишається на стратегічному порядку денному Союзу, має сенс для Союзу не лише з екологічної, але й зі стратегічної точки зору. Йдеться про забезпечення доступу до енергії, яка не залежить від імпорту, а також є дешевшою. 

Нам також потрібно змінити уявлення про те, що дивіденди миру даються назавжди. Безпекове мислення, однак, не було сферою або прерогативою Європейського Союзу в цілому, а прерогативою окремих урядів. 

На противагу цьому, консолідація Північно-Балтійського альянсу, до якого приєдналася Польща, є цікавою відповіддю на цю ситуацію.

Так, країнам Балтії, як і країнам Центральної та Східної Європи, не потрібно пояснювати, що таке Росія.

Це правда. Просто ми повинні взяти до уваги те, що показала ця війна, і те, що ми забули: що конфронтація з Росією може означати повномасштабну війну, яка вимагає величезної віддачі. Нам здавалося, що воєн більше не буде, як в Іраку в 2003 році або в Афганістані, де спеціалізовані підрозділи з обмеженим матеріальним забезпеченням виконують якусь місію. І тут ми повернулися до іншого способу мислення про війну, що є проблемою для суспільств, в яких, загалом, сама думка про війну викликає глибокий страх.  

Оптимізм постапокаліптичного суспільства

Я не можу знайти жодної оптимістичної лінії в нашій розмові. Чи є щось позитивне в тому хаосі, в якому ми перебуваємо? Чи є світло в тунелі безнадії?

Є, але радше на основі інтуїції та віри в те, що в ситуаціях глибокої кризи часто виявляються ресурси, яких не видно в «нормальні» часи. У Польщі ми маємо вже класичний, затертий приклад «Солідарності». Не було жодних ознак того, що з'явиться така велика сила. 

Соціологи не бачили процесів, які б зробили це можливим. Тим часом, посеред безнадії виник рух, який мав значення не лише для Польщі, але й для більшої частини нашого світу. І він показав, що ідея суспільного руху все ще важлива. 

Тож, на мою думку, попри всю трагічність того, що відбувається в Україні, Україна є саме тим надзвичайним прикладом постійної мобілізації ресурсів, які дозволяють їй вистояти. Це саме по собі вже є дивом.

Коли ви їдете в Україну, то бачите, що саме в цих трагічних умовах українці змогли визначити простір для гарного життя, про що свідчить надзвичайно активне культурне життя, творчий фермент, переповнені книгарні та театри

Вони борються за виживання того способу життя, який їм дорогий, який включає в себе життя в політичному вимірі — демократію, свободу. Це своєрідна відповідь на злидні Заходу, де достатньо невеликої економічної депривації, щоб віддати голоси популістам. Можливо, це психологічний механізм подолання сьогодення, але за ним слідує конкретна робота, дослідження, дискусії.

Це свідчить про те, що я називаю оптимізмом постапокаліптичного суспільства. Тому що Україна вже пережила не один апокаліпсис — від Голодомору і Великого терору до Чорнобиля і нинішньої війни з Росією. Українці показують важливість певних ресурсів, про які ми забули. Вони показують, що ніколи не буває так погано, щоб не можна було знайти спосіб жити добре.

Переклад: Анастасія Канарська 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, медіаекспертка. Була директоркою з управління Gazety Wyborczej і директоркою з видання Wysokich Obcasów, дописувала як авторка цих ЗМІ. Створила безліч авторських проєктів, що мають суспільну значущість та підтримують жінок. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
народити по-людськи

«Почути голос болю» — нова кампанія фонду «Народити по-людськи», яка має на меті підвищити доступність епідуральної анестезії. У 2024 році її отримали лише 23% жінок. «Я думала, що помру», — каже одна з жінок, якій не пощастило. Виявляється, у польських пологових будинках все ще доводиться розраховувати на удачу. Йоанна Пьотрусевич з фонду підкреслює: «Нашою кампанією ми говоримо: “Досить”!»

«У нас з донькою забрали чудовий момент народження». Лише чверть жінок отримують епідуральну анестезію під час пологів

Епідуральна анестезія, яка допомагає зменшити біль під час пологів, є оплачуваною послугою, а це означає, що — принаймні в теорії — вона повинна бути доступною для всіх пацієнток, які народжують. Разом з тим на практиці на неї може розраховувати лише чверть жінок (у 2023 році ситуація була ще гіршою: вона була доступна лише 17 відсоткам). У чому причина? У лікарнях це пояснюють браком анестезіологів. Проте представники фонду «Народити по-людськи» вказують, що таке пояснення є неприйнятним — у випадку інших процедур чи операцій, під час яких пацієнтам потрібен наркоз, ніхто не пояснює їм, що «це має бути боляче» чи «немає вільного анестезіолога».

— Це системне пригнічення, система, в якій до жінок, які народжують, ставляться як до неповноцінних пацієнтів. Це має змінитися, саме тому ми розпочали кампанію «Почуй голос болю», — каже Йоанна Пьотрусевич.

Доступ до анестезії залежить від регіону та організації надання допомоги, що призводить до системної несправедливості. Ситуація хоч і повільно покращується, все ще залишається драматичною і не повинна мати місця в сучасній системі охорони здоров'я


«В інших сферах медицини анестезія є стандартною, і пацієнти не повинні просити про неї. То чому ж до пологів, одного з найскладніших переживань у житті жінки, ставляться інакше?» Ось чому настав час для справжніх змін: доступ до анестезіолога 24 години на добу, сім днів на тиждень. Це питання організації роботи закладів, а отже, і доброї волі тих, хто ними керує. У фондах наголошують, що покращення обізнаності громадськості щодо цього питання є вкрай важливим, адже це допоможе позбутися глибоко вкорінених стереотипів і упереджень, які лежать в основі проблем.

Жінки розповідають:

«Я б хотіла, щоб іншим майбутнім мамам не доводилося так страждати. Хотілося б, щоб на пологах були присутні акушерки. Вони б підтримували, підказували, давали настанови, а не тільки ліки. Хотілося б, щоб анестезія була доступна в кожній лікарні. Щоб анестезіологи не затягували ці фази пологів, кажучи, що «більше не можна». Таких історій, як моя, багато. Існує велика кількість болю, який міг би бути набагато меншим або коротшим за тривалістю».

«Я народила вперше у травні 2024 року. Я свідомо обрала пологовий будинок, де була доступна епідуральна анестезія. Мої пологи були індуковані і описані персоналом як медикаментозні. Біль від переймів, викликаних внутрішньовенним введенням окситоцину, був нестерпним, пологи протікали дуже повільно. Я знала, що попереду ще багато годин агонії, тому попросила викликати анестезіолога для введення знеболювального. Акушерка категорично не рекомендувала мені робити цей крок».

Таких історій тисячі. Дані фонду «Народити по-людськи» показують, що досі — незважаючи на позитивні зміни, які відбулися в Польщі за останні роки, передусім запровадження стандартів перинатальної допомоги — до 50 відсотків жінок зазнають різних видів насильства в пологових будинках, а 40 відсотків пологів відбуваються штучно. Йоанна Пьотрусевич пояснює, що введення синтетичного окситоцину викликає сильніші та болючіші перейми. Жінки настільки бояться пологів, що до половини з них обирають кесарів розтин. Тим часом Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує, щоб відсоток кесаревих розтинів не перевищував 10-15%».

Для 9% жінок пологи є «найгіршим досвідом у їхньому житті

Понад три десятиліття фонд «Народити по-людськи» бореться за те, щоб жінки були авторками власних пологів. Щоб до них ставилися з гідністю, з повагою, з шаною до інтимності. Кампанія «Почуй голос болю» — черговий етап цієї боротьби.

20
хв

«Почуй голос болю» — нова кампанія за доступність епідуральної анастезії при пологах в Польщі

Анна Й. Дудек
українські біженці німеччина чи приймає тимчасовий захист перспективи робота

Влада Німеччини прогнозує нову хвилю українських біженців. Таке повідомлення з'явилось у німецькому виданні Welt. Невтішний прогноз директора Асоціації північнонімецьких житлових компаній (VNW) Андреаса Брайтнера пов'язаний з рішенням Дональда Трампа призупинити військову допомогу Україні, що вже в найближчому майбутньому спричинило б брак ракет для систем ППО й наразило б цивільне населення України на ще більшу небезпеку. І хоча військову допомогу Україні Трамп відновив, ризик, що Німеччині (як і іншим країнам Європи) ще доведеться приймати нових українських біженців, залишається — ніхто не може бути впевнений, до яких саме наслідків може призвести непередбачувана політика нового президента США.

За словами Брайтнера, влада німецьких земель Мекленбург-Передня Померанія і Гамбург вирішила про всяк випадок підготувати місця для розміщення українців. 

Це в інтерв'ю Sestry підтверджує Оксана Шоорлеммер, засновниця організації Nord Haus UA, яка допомагає Україні й українським біженцям. Оксана — українка, яка багато років живе у німецькому місті Шверін. З початком повномасштабного російського вторгнення вона запустила декілька проєктів допомоги українцям, які прибувають до Німеччини. Також Оксана є директоркою журналу Business Woman — видання для успішних українок у Німеччині.

Sestry Оксана Шоорлеммер розповіла, які проблеми, перспективи й можливості зараз є в Німеччині для українських біженців і як вони цими можливостями користуються. 

Оксана Шоорлеммер. Приватний архів

«Німеччина велика, місце завжди знайдеться»

— Питання про нову хвилю біженців з України справді обговорюється владою, — розповідає Оксана Шоорлеммер. — Ніхто не знає, чого чекати — і Міністерство внутрішніх справ розглядає різні сценарії.

На нашій землі Мекленбург-Передня Померанія є порожні приміщення, які зарезервовані владою на випадок нової хвилі людей з України

Так було і після першої хвилі у 2022 році: влада готувалася, що у разі загострення ситуації сюди знов почнуть масово прибувати біженці. На жаль, так і сталося. 

Це завжди залежить від подій в Україні. Наприклад, коли восени 2024 року Росія посилила бомбардування Харкова, до нашої організації почали звертатися саме з цього регіону. Багато дзвінків було і після скандалу в Овальному кабінеті. Люди злякалися, що стане ще гірше.

— Українців приймають на тих самих умовах, що й у 2022 році?

— Так, але у багатьох землях вже може не бути місць. Це не розповсюджується на людей, які їдуть до близьких родичів. Наприклад, якщо після початку війни сюди приїхала жінка, а зараз вона хоче забрати з України своїх батьків чи дітей, вона може це зробити навіть якщо на землі, де вона знаходиться, не залишилося місць. З тими, у кого близьких родичів тут немає, ситуація інша. Якщо людина приїхала до певного міста, але з'ясувалося, що ця федеративна земля вже не приймає, її відправлять на іншу землю. Ситуація із місцями швидко змінюється.

— А якщо місць не буде на жодній землі?

— Поки що такого не було: Німеччина велика, десь місце завжди знаходиться. Але вибору у людини в такому разі немає: якщо кажуть їхати, наприклад, до Берліна, ти не можеш сказати, що хотів би до Мюнхена.

— Знаю, що більшість українців у Німеччині самі шукають квартири під оренду. Чи є шанс, що з цим допоможе влада?

— Так, але пошук може зайняти багато часу, бо вільного житла майже немає. 2022 року все було інакше: у перші тижні повномасштабної війни мені дзвонили сотні німців (зокрема й дуже забезпечені люди) і пропонували свої квартири та будинки для українців — безоплатно. Моя подруга віддала свій п'ятизірковий готель… 

Пізніше з'явилася програма: тим, хто розміщував українців, держава компенсувала орендну плату. Програма діє і зараз, але ті, хто хотів здати квартири за такою схемою, вже це зробили. До того ж у Німеччині є певні норми: мінімум 12 квадратних метрів житлової площі на людину. Відповідно, у сім'ї з двома-трьома дітьми має бути велика квартира, знайти яку складно.

— А де мешкають люди, які не знайшли постійне житло?

— У нас їх спершу приймає готель «Європа». Після першого дня в готелі українець подає запит до мерії — і якщо підтверджується, що земля, на яку він приїхав, приймає біженців, починається оформлення документів. Поки і сама людина, і координатори (це може бути Червоний Хрест чи, наприклад, наша організація) шукають житло, її можуть розмістити у гуртожитку чи іншому спеціально обладнаному для українців приміщенні. 2022 року це були і школи, і актові зали з наметами…

За час повномасштабної війни Німеччина прийняла найбільшу кількість українців — понад 1 110 600. Фото: AP/Associated Press/East News

Правила для українських біженців стали жорсткішими

— Поширена думка, що в Німеччині українці можуть «вічно ходити до школи й отримувати соціальну допомогу». Під школою маються на увазі інтеграційні мовні курси. Статистика працевлаштування українців у Німеччині поки що не дуже вражаюча. Чи є у цьому частка правди?

— На жаль, є — деякі люди справді не хочуть працювати.

Німеччина — єдина країна в ЄС, де українцям досі у повному обсязі виплачують бенефіти: це і виплати на життя (450 євро на місяць на дорослу, 250 на дитину), і житло, оренду якого повністю покриває держава

Частина біженців вважає, що їхня зарплата (а якщо не знаєш німецької, то, швидше за все, це буде саме мінімальна зарплата) практично дорівнює виплатам, і тому не поспішає шукати роботу. Але здебільшого так поводяться ті, хто і в Україні шукав можливості нічого не робити. А ті, хто працював, розвивався, і в Німеччині роблять те саме. Тому хтось за рік з нуля вивчив німецьку до рівня В2, а хтось ось уже три роки не може скласти іспит на А2 чи В1.

Нині правила для українських біженців стали жорсткішими — «ходити до школи» вічно тепер не вийде. Раніше, склавши німецьку на В1, людина могла бути впевненою, що зможе вчитися далі на В2. Зараз держава оплачує курс В2, тільки якщо переконаєш джоб центр, що тобі це дійсно необхідно. Наприклад, доведеш, що твоя спеціальність дуже потрібна, а ще краще — покажеш запрошення на роботу чи практику. У такому разі, найімовірніше, дадуть довчитися. Якщо ж довести потребу не вдалося, — відправлятимуть на роботу.

Тому для активних людей, які виконують усі вимоги інтеграційної програми, джоб центр — це допомога, а для тих, хто шукає можливість нічого не робити — стрес, адже постійно потрібно приходити та звітувати, як відбуваються пошуки роботи

— У якій сфері українець з рівнем німецької В1 може знайти роботу у Німеччині?

— Це може бути ресторан, кафе, готель. У місті Шверін є два Макдональдси, і практично весь персонал там — українці. Наших хочуть брати, бо працюють швидко, ефективно і не виставляють додаткових умов (біженці із Сирії, наприклад, не можуть торкатися свинини). З В1 це може бути й робота в офісі або волонтерській організації. Якщо рівень мови нижче, це — клінінг, склади, кухні в готелях.

Але якщо людина вчить мову, вона має всі шанси знайти хорошу роботу. Можливості в Німеччині є. Наприклад, вища школа, в яку можна піти, маючи В2. Це безкоштовно. Там є багато різних спеціальностей (зокрема, бізнес, економіка). Вступивши до вищої школи, людина один тиждень навчається, а другий — працює, отримуючи практичні навички. Якщо працює добре, є шанс на цій роботі залишитися, отримавши паралельно диплом європейського зразка. У такій школі зазвичай навчаються чотири роки (якщо успішність дуже хороша, можливо і менше). Це можливість, наприклад, для тих, хто в Україні був юристом чи економістом, — і тут за допомогою вищої школи може стати фінансовим радником. У Німеччині це зараз дуже популярна професія. Можна вивчитися і на медсестру — на це також завжди є попит.

Українські біженки працюють на кухні одного з німецьких ресторанів, 2024. Фото: Uwe Anspach / DPA / dpa Picture-Alliance via AFP/ East News

— Як німецькі роботодавці ставляться до українських дипломів?

— Добре, якщо диплом підтверджено у Німеччині. Зробити це можна. Потрібно скласти іспит з німецької на В2 та подати заяву на визнання свого диплома до Центрального регістру Європейського Союзу. Допомагаючи з цим українцям як держрадник із визнання іноземних дипломів, я запустила проєкт, який ми назвали «Шанс для землі Мекленбург-Передня Померанія». Суть проєкту в тому, що ми не лише допомагаємо людині підтвердити диплом, а й одразу шукаємо для неї роботу. Ми створили цілі каталоги українців різних спеціальностей та підшукували для них вакансії. Допомагали їм писати резюме, супроводжували на співбесіді. Німців, до речі, шокує, що в деяких українців є по три-чотири дипломи. Особливо після біженців із Сирії, багато з яких навіть не закінчили школу.

Проєкт допоміг знайти роботу сотням українців — серед них багато лікарів та вчителів. Оскільки до Німеччини приїхала величезна кількість дітей, вчителі зі знанням української мови були затребувані. Щоправда, згодом стало зрозуміло, що українські інтеграційні класи були помилкою, бо інтеграції саме і не відбувалося. Навчання проходило українською, і діти між собою спілкувалися лише українською — відповідно, у німецькій не було жодного прогресу. Коли батьки почали це розуміти, вони стали самі просити перевести їхніх дітей до звичайних німецьких класів, адже іспити вони потім складатимуть нарівні з німецькими дітьми.

Багатьом українцям необхідна психологічна допомога

— Повертаючись до спеціальностей, можу сказати, що ще потрібні україномовні психологи, які можуть працювати як з дорослими, так і з підлітками. Багатьом українцям потрібна психологічна допомога. На початку повномасштабного вторгнення у нас на всю землю, де проживає понад мільйон людей, знайшлося лише шість україно- чи російськомовних психологів. Це була величезна проблема, адже були випадки, коли діти кидалися з ножем на батьків, одна українка взагалі повісилася… 

Стрес стає причиною тяжких хвороб і несвоєчасного лікування. За час війни ми вже поховали шість українок, які померли від раку. Жінки не звертали уваги на тривожні симптоми, не обстежувались, а потім вже було надто пізно. Страшно згадати, як ми потім відправляли їхніх дітей назад до України, бо родичі залишилися тільки там…

Зараз завдяки програмі Міністерства соцполітики чимало українок, які приїхали сюди з дипломами педагогів, закінчили спеціальний курс і стали коучами. Ще один приклад того, як люди змогли влаштуватися за фахом і зараз допомагають іншим.

— Яким категоріям українців, за вашими спостереженнями, швидше вдається знайти роботу й влаштувати своє життя?

— Тим, хто в Україні втратив все. Вони розуміють: назад шляху немає і роблять усе, щоб побудувати життя заново. Є неймовірні історії. Наприклад, Наталя, яка приїхала сюди з двома дітьми. Її чоловік загинув на війні, у неї невдовзі після цього виявили рак. Вона не здалася, і, проходячи хіміотерапію, паралельно активно вивчала німецьку. Склала іспит на В2 і після того, як лікування було завершено, знайшла роботу в компанії з догляду за людьми похилого віку. Зараз Наталя вже стала завідувачкою відділення. Такі приклади вражають і нас, і німців. Останні знову ж таки порівнюють українців із сирійцями:

Якщо із Сирії приїжджають здебільшого молоді чоловіки із сім'ями (там у небезпеці, скоріше, залишаться літні, тоді як молодих чоловіків вивезуть, щоб вони продовжували рід), то з України приїжджають переважно жінки з дітьми — і багато хто з них за три роки встиг більше, ніж чоловіки з інших країн за десять.

Ще я щиро захоплююсь нашими підприємицями. Наприклад, жінки, які працювали в Україні в сфері краси, тут ані дня не сидять на виплатах — відразу знаходять клієнтів, багато хто відкриває свої салони.

Федеральний міністр праці Губертус Хайль (праворуч) вітається з Альоною Каменюк, біженкою з України, під час візиту до дитячого садка. Позаду — посол України в Німеччині Олексій Макеєві Карл-Йозеф Лауманн, міністр праці, охорони здоров'я та соціальних справ землі Північна Рейн-Вестфалія. Фото: Rolf Vennenbernd / DPA / dpa Picture-Alliance via AFP/East News

Німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині

— Напевно, місцевим подобається український сервіс…

— Подобається. Але й конкуренція серед наших вже велика. Тут є один не дуже приємний момент. Ті ж сирійці теж відкривають салони й нормально співіснують одне з одним — вони вважають, що заробітку всім вистачить. А от українці (особливо ті, хто приїхав до Німеччини до війни), не завжди раді появі своїх земляків на ринку. Доходить навіть до того, що пишуть на своїх же скарги.

Я завжди в таких випадках кажу, що ми не можемо просити країну бути до нас толерантною доти, доки наші співвітчизники їдять одне одного

Загалом українцям на німецькому ринку праці раді. Усі ці інтеграційні програми існують не просто так — населення Німеччини старіє. Розрахунки показують, що вже у 2036 році понад вісімдесят відсотків населення буде у віці 60+. Німеччині дуже потрібні люди працездатного віку.

— Разом з тим наразі українці перебувають у Німеччині в статусі тимчасового захисту, який не є одним з іміграційних маршрутів. Чи мають ті, хто хоче залишитися в Німеччині, шанс це зробити?

— Варіанти є. Наприклад, поки що діє закон, за яким німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині. Якщо всі три роки ти справно сплачував податки й разом з цим знаєш німецьку на В2, плюс складеш іспит з політології, можна стати громадянином цієї країни. Що буде з тими, хто не працює, поки не відомо. Я говорю «поки», бо з приходом нової влади міграційне законодавство може змінитися.

На жаль, зараз у країні дуже сильні праві настрої, а це впливає і на ставлення до мігрантів загалом, і на їхні подальші перспективи

— Як німці реагують на останні події у світі? У країнах Балтії серйозно обговорюють підготовку до можливої війни.

— Нещодавно мій 14-річний син прийшов зі школи і сказав: «Мамо, ми маємо готуватися до війни»

Їм оголосили, що у школах з 14 років розпочнеться військова підготовка. Уряд збільшує витрати на обороноздатність, про це зараз справді багато говорять. При цьому відсотків 60 німців і чути не хочуть про війну. Вони «втомилися» від війни в Україні і поготів не готові думати про те, що війна може прийти до їхнього дому. На жаль, багато людей не вчили історію і не хочуть думати. Тому ультраправа проросійська AfD (партія «Альтернатива для Німеччини») і набирає популярності. Якщо подивитися, як на останніх виборах голосували люди, можна побачити, що поділ проходить за колишнім кордоном між НДР та ФРН — східна Німеччина підтримала AfD. Ось така сумна, навіть страшна тенденція.

20
хв

Оксана Шоорлеммер: «Німців шокує, що в українців може бути три-чотири дипломи. Особливо на тлі інших біженців»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Занепад Америки, якою ми її знаємо

Ексклюзив
20
хв

Три головні жінки Трампа. Хто зробив Дональда політиком і християнином?

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress