Під час Революції Гідності посіпаки Віктора Януковича викрали мого брата. Минуло 10 років, а я досі пам’ятаю той дзвінок серед ночі від його однокурсника Романа.
— Спиш? Не знаю, як тобі це сказати…
— Говори, Ромку, не тягни! Що сталося?!
— Ну, ми вже поверталися з Майдану в гуртожиток, аж якісь чоловіки на автівках почали нас переслідувати. Вони спіймали Остапа й інших наших студентів, заламали їм руки і запакували в авто. А мені в цьому всьому хаосі дивом вдалося втекти…
Я зірвалася на рівні ноги, відкрила телефонну книгу, гортала її взад-вперед і думала, кому ж дзвонити. Все було як уві сні — в моєму сні, який наснився тижнем раніше. Київ. Ніч. Зима. Місяць світить, ніби в нього вкрутили сто лампочок. За нами з Остапом женуться бандити. Дебелі. І страшні. Їх багато. Ми втікаємо вулицею, яка здіймається вгору. Ноги ковзають замерзлим тротуаром. Бігти все важче. Наші ж переслідувачі все ближче.
— Заховайся за будинок, — каже захеканий Остап, — я їх відволічу.
— Ні, — протестую я.
— Краще, коли спіймають мене одного, — наполягає Остап, — тоді ти зможеш покликати на допомогу.
З-за рогу будинку я бачу, як здоровані хапають Остапа і волочать його попід руки. Я ж стою із телефоном і не знаю, кому дзвонити, щоб покликати на допомогу.
Між мною і Остапом — 10 років різниці. Я — старша сестра. Я вже працювала у Києві журналісткою. Він приїхав до столиці навчатися на актора. Був третьокурсником. «Ти за ним наглядаєш», — задовго до його першого дня в університеті дала настанову мама. І я, виходить, не вгледіла…
Але Остап, якому тоді був 21 рік, не міг не піти на Майдан. Не піти на Майдан не могла і я. Ми були там від першого дня. І в кожного з нас, як і у всіх інших, хто виходив мирно протестувати, була спільна причина — відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.
Я знала, що так буде… Журналісти завжди першими відчувають на собі, в якому напрямку країну починає вести влада. Янукович, як тільки став президентом, почав її розвертати на Схід чи радше назад у Совєтський союз, який був йому у 100 разів зрозумілішим і ближчим по духу. А в совєтському минулому не було й мови про свободу слова, про людську гідність, тож режим Януковича їх нищив.
Попід ранок 30-го листопада 2013 року Янукович наказав розігнати Майдан, де в наметах залишалася молодь. Сотні людей, переважно студентів, були жорстоко побиті і заарештовані. Остап міг бути серед них, але його тоді врятувало заняття з «Майстерності актора» в університеті. Його викладав авторитарний викладач, який не любив тих, хто запізнюється чи не з’являється на пару, а тим паче тих, хто ходить на Майдан. Він вважав Януковича прекрасним президентом, а Путіна — ще кращим. Тому 30-го листопада мій брат пішов із Майдану Незалежності раніше, щоб наступного дня не запізнитися на заняття.
«Пронесло», — подумалося тоді. Але точно не зупинило! Навпаки, додало ще більше впевненості, що з цим режимом треба щось робити. Не ходити на Майдан, бо там може бути небезпечно — про це навіть не було мови.
«От тільки не йди на Майдан уночі, — просив мене Остап, — бо ми замість тримати Майдан, будемо думати про те, як обороняти вас». Того вечора 19 січня я послухала свого молодшого дорослого брата. А посеред ночі 20 січня мене розбудив дзвінок від його друга. Ту ніч потім назвуть «Кривавим Водохрещам», бо влада сподіватиметься, що якщо не кийки, то водомети посеред лютої зими точно зламають гідність протестувальників.
Моя уява малювала тоді наймоторошніші картинки: Остапа і його друзів викрали і піддають тортурам в якомусь темному холодному підвалі. Або ж їх вивезли в ліс, побили і там кинули замерзати. Або ж їх вбили, а тіла скинули десь у Дніпро. Або ж, або ж, або ж…
Я відмахувалася від цих думок і телефонувала та писала усім підряд: моїм колегам із різних телеканалів, радіо і газет, народним депутатам, омбудсмену, знайомим, в яких були зв’язки в міліції. Все, що в мене було, — це кілька кадрів із камер спостереження на автозаправній станції, де Остапа та інших студентів університету Карпенка-Карого і викрали. На тому чорно-білому беззвучному відео я розгледіла кілька номерів автівок.
За цими номерами і знайшла групку студентів. Вони опинилися у райвідділку міліції на іншому кінці Києва. А викрали їх співробітники карного розшуку. За злочинними законами, ухваленими 16 січня 2014 року, майбутні актори, режисери, звукорежисери звинувачувалися в тероризмі та екстремізмі. За це їм грозило від 8 до 15 років ув’язнення. «Нічого страшного! Вони — ще молоді. У них усе життя попереду», — відреагував на новину про Остапа викладач з акторської майстерності і прихильник Януковича.
Тим часом під райвідділок з’їжджалися журналісти і студенти університету Карпенка-Карого, адвокати, представник омбудсмена, народний депутат. Через шум, який я підняла довкола викрадення брата, посіпакам Януковича не залишалося нічого, як відпустити безпідставно затриманих хлопців. Першим вони випустили Остапа. Далі на волю мали вийти і решта хлопців. Але щось пішло не так… Спершу мені зателефонували з відділку: «Будь ласка, поверніть брата», — казав бездушний голос у слухавці. Потім зателефонував адвокат, який наказував у жодному випадку брата до відділку не везти. А потім зателефонував народний депутат, який напів натяками давав зрозуміти, що ані в гуртожиток, ані до мене додому Остапа краще не везти, а ще краще, загадково казав він, “відвезти брата на відпочинок у якусь гарну країну“. Видихати було рано… Опісля знову почалася боротьба за безпеку брата і за визволення решти студентів. Знову телефонні дзвінки колегам-журналістам, щоб за всім валом подій не забували про те, що в застінках перебувають студенти-карпенківці. Видихнула я, коли Остап зателефонував з аеропорту у Варшаві і відрапортував, що все добре, що його ніхто не переслідував і не затримував. Але й то була дуже коротка пауза…
Здавалося, що викрадення брата — то найгірше, що зі мною сталося під час Революції Гідності. Але режим Януковича, який чіплявся за владу з останніх сил, з кожним днем лише звірів. Далі були перші загиблі: розстріляні Нігоян і Жизневський, закатований Вербицький. А ще через місяць — розстріли на Інститутській. А потім «Кривавий четвер». Там, на Інститутській, від снайперської кулі з-поміж інших загинув і наш земляк із маленького містечка Ходорів на Львівщині, звідки ми родом, — Роман Точин. Навіть у Польщі Остап постійно стежив за трансляцією з Майдану Незалежності. Роман Точин був батьком дівчини, з якою він товаришував із дитинства. «Я повертаюся, Леся, — ридав Остап у слухавку, — не можу просто спостерігати за тим, як із майданівцями розправляється злочинна влада». Ледве вблагала брата залишитися, бо не знала, що його тут чекає.
А далі все було, як у кіно з геппіендом. Майдан переміг. Остап з нуля вивчив польську. Вступив в Сілезький університет в Катовіце на продюсера кіно і телебачення. Несподівано познайомився з Кшиштофом Зануссі. А той запросив його попробуватися на роль у художній стрічці, яку збирався знімати. І так Остап зіграв в одній із головних ролей у фільмі «Ефір».
Я ніколи не запитувала брата, як йому було самому в іншій країні, що він відчував, чого йому бракувало. Мені здавалося, що йому б міг позаздрити кожен. Та коли журналістка після прем’єри стрічки в Україні поцікавилася в Остапа, якими були його перші місяці польської невизначеності, він не стримався і розплакався. Так я дізналася, що Остап, живучи в прекрасній європейській Варшаві, де нема Януковича, беркутівців, де ніхто тебе не лупцює і не викрадає за те, що ти з мирним протестом виходиш із синьо-жовтим прапором у центр міст, він не відчував жодної радості. А думка про те, що, не дай Бог, Майдан програє, а відтак, він ніколи не зможе повернутися в рідну країну, гнітила ще більше.
Наприкінці фільму «Ефір» Остаповий герой — Тарас, який отримує поранення під час Першої Світової війни, каже, що все в житті має сенс. Революція Гідності, яка сталася з українцями 10 років тому, точно мала сенс! Вона показала, що ми маємо гідність і не хочемо назад у Совєтський союз. І що ми готові боротися за наш вибір не тільки з внутрішнім, але й з зовнішнім ворогом.
Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.
Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.
Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).
Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
