Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
Президент США Джо Байден і віцепрезидентка Камала Гарріс. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News
No items found.
Рішення президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена відмовитися від участі у передвиборчій кампанії за кілька тижнів до форуму демократів, на якому він мав бути затвердженим кандидатом на посаду очільника держави, нагадало про історичність подій, свідками яких ми є під час перегонів 2024 року.
Вперше претенденти на посаду президента США проводять дебати до рішення партійних зʼїздів, що затверджують їхні кандидатури. Вперше за багато десятиріч стріляли у кандидата на посаду президента США. Вперше за багато десятиріч чинний очільник держави відмовляється від балотування на другий термін. І вперше претендент, який переміг на праймеріз власної партії, виходить з гонки й створює можливості для висунення нової кандидатури.
Але якщо подивитися на ситуацію не з історичної, а з прагматичної точки зору, це рішення Байдена небагато що змінює. Тому що останні президентські вибори у Сполучених Штатах були ще у далекому 2016 році, коли республіканець Дональд Трамп несподівано для багатьох вирвав перемогу з рук демократки Гілларі Клінтон — згадайте, тоді колишня очільниця держдепартаменту здавалася буквально приреченою на перемогу, бо ніхто не хотів вірити, що може перемогти Трамп!
А далі вже відбуваються не вибори, а плебісцити, головним питанням яких є, чи бажає виборець бачити Дональда Трампа у Білому домі. Тому насправді і вибори 2020 року були насамперед не «виборами Байдена», а «виборами Трампа». І вибори 2024 року є не виборами Байдена, а виборами –– чи не виборами Трампа. І з цієї точки зору вже були виборами без Байдена ще до рішення чинного президента США.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або ж готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
І оскільки більшість виборців Трампа керується ірраціональним підходом, сформульованим саме в цих словах — «голосую, бо це ж Трамп», а більшість тих, хто голосує проти, керується невимовним жахом — «голосую, бо хто завгодно, тільки не Трамп» — все буде вирішено голосами невеликої кількості людей у кількох стратегічно важливих штатах. Людей, які поки що не знають, чи є важливим для них цей плебісцит взагалі
Звісно, так було і у 2016 році, коли Трамп провів вдалу компанію у цих штатах і виграв. І у 2020 році, коли Трамп втратив ці штати на користь Байдена і не міг в це повірити. Так буде й зараз. Демократам потрібно тільки переконати виборців, що той чи та, кого вони запропонують Америці, здатний ефективно керувати країною, насамперед фізично. Це, звичайно, не гарантує їм перемоги, але залишає шанси на цю перемогу на такому ж рівні, якими вони були до знаменитих дебатів і рішення Джозефа Байдена.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Варто відзначити, що сам Туск запевнив, що не балотуватиметься у президенти Польщі. У 2005 році він брав участь у виборах глави держави, проте програв Леху Качинському у другому турі. Інші етапи політичної кар’єри уродженця Гданська, яка триває вже понад 30 років, були більш успішними: депутат Сейму та сенатор, прем’єр Польщі, голова Європейської Ради. Торік восени коаліція, основою якою стала «Громадянська коаліція», перемогла на парламентських виборах, поклавши край восьмирічному домінуванню у Польщі «Права і справедливості».
Дональд Туск не лише заявив, що не балотуватиметься в президенти, але і висловив надію на висування спільного кандидата від чотирьох політичних сил, які створили правлячу коаліцію
Щоправда, ця надія виглядає гарною міною за поганої гри, адже переможців ПіС минулого року об’єднало насамперед прагнення усунути від влади соратників Качинського. Уявити собі єдиного кандидата від коаліційної четвірки доволі складно. Натомість про наміри балотуватися на президентську посаду вже заявив представник «Конфедерації» Славомір Менцен, який відзначається різкими заявами.
Найбільш вірогідним кандидатом у президенти від «Громадянської коаліції» вважають президента (мера) Варшави Рафала Тшасковського. Він не лише має в активі класичний для польського політика послужний список — депутат Сейму та Європарламенту, міністр — але і стабільно користується підтримкою варшав’яків та варшав’янок. На минулих президентських виборах, які пройшли у 2020 році у розпал пандемії COVID-19 та відзначилися високою явкою виборців, Тшасковський дав бій чинному президентові Анджею Дуді, набравши майже 49% голосів у другому турі волевиявлення.
Туска називають фахівцем з формування союзів та альянсів, тому шанси на розширення бази підтримки Тшасковського є. Проте цілком зрозуміло, що керувати переможцем президентських виборів буде непросто. У Польщі звикли іронізувати на цю тему у контексті відносин Анджея Дуди та Ярослава Качинського. До речі, у Дуди та Туска відносини затяжної політичної конкуренції, яка часто спалахує особистою неприязню. Однак це не завадило їм у березні 2024 року відвідати США для обговорення посилення обороноздатності Польщі.
Зустріч у Білому домі з Джозефом Байденом польське інформаційне агентство РАР назвало історичною
Аудит попередників
Проте порозуміння між Туском та Дудою — швидше виключення, ніж правило. Польсько-польська політична війна точиться не перший рік, і зміна ролей «Громадянської коаліції» та «Права і справедливості» лише підтвердила домінування у ній принципу «Друзям — все, ворогам — закон». Протягом неповного року перебування при владі команда Дональда Туска провела серйозну ревізію дій попередників. Чого вартує, до прикладу, затримання у президентському палаці (щоправда, за відсутності там господаря) ексміністра внутрішніх справ Маріуша Камінського та його заступника Мацея Вонсіка. Намагання польської Феміди покарати обох чиновників за минулі зловживання на чолі Центрального антикорупційного бюро триває вже кілька років.
Показовою виглядає і ситуація в сфері оборони. Якщо у 2020 році Польща подолала бар’єр у 2% ВВП на потреби оборони, то у бюджеті на 2025 рік передбачено 5% ВВП, що є рекордом серед країн НАТО
Уряд Моравецького закупив значну партію важкого озброєння у Південній Кореї (вона виробляється там за стандартами НАТО), скориставшись тамтешніми кредитними коштами. Ефективність їхнього використання через проблеми з темпами постачання техніки залишається під питанням. Зрозуміло, що команда Туска використовує ситуацію для критики попередників, зокрема, ексміністра оборони, а нині депутата Сейму від ПіС Маріуша Блащака. Вибір невипадковий: Блащак у вересні 2023 року публічно звинуватив Туска у капітулянтських настроях під час його прем’єрства, за що вже влітку 2024 року його дії перевіряла служба військової контррозвідки. Проте міністром оборони є Владислав Косиняк-Камиш, представник партії PSL, в якого присутні політичні амбіції, спроможні проявитися під час президентської кампанії.
Принагідно нагадаю, що міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вирішив провести масштабні заміни послів Польщі, що не надто сподобалося Анджею Дуді. Ситуація навколо посла в Україні Ярослава Гузи виглядає показовою. Досвідчений вчений пропрацював у Києві менше року, і в підсумку 1-го вересня його замінив, але у статусі тимчасового повіреного Пйотр Лукасевич. Він не зможе стати повноцінним послом до завершення Дудою президентської каденції.
Фото: Pawel Wodzynski/East News
Ще один очевидний пріоритет команди Туска — реформування суспільного мовлення TVP, яке фінансується державним коштом. Під час правління ПіС новинні випуски TVPinfo могли конкурувати з телепродукцією, виробленою у Росії — настільки отруйними були оцінки опозиційних політиків, зокрема, Дональда Туска. Тому після вступу Туска на посаду прем’єра на державному телебаченні розпочався «бліцкриг Сенкевича» — правнук письменника Генріка Сенкевича Бартоломей з досвідом роботи у спецслужбах почав боротися за свободу слова. Тональність новин на TVP суттєво змінилася, але однією з жертв цієї боротьби став телеканал Belsat, головним редактором якого протягом довгого часу була Агнешка Ромашевська-Гузи — дружина вищезгаданого Ярослава Гузи. Зміни торкнулися і Польського Радіо, куди у 2015 році приходила команда керівників від ПіС, а зараз розпочався процес «вирівнювання стандартів мовлення». Бартоломей Сенкевич, до речі, став першим міністром, який пішов з уряду Туска — його обрано депутатом Європарламенту.
Туск та Україна
Головування в Європейській Раді сформувало непогані відносини Дональда Туска з Петром Порошенком, до якого в ПіС ставляться доволі скептично. Проте на посаді прем’єра Туску довелося контактувати з Володимиром Зеленським. Візит до Києва на початку січня 2024 року не лише був одним з перших закордонних вояжів нового польського прем’єра. Він також був відзначений призначенням парламентарія Павла Коваля уповноваженим польського уряду з питань відновлення України. Перспектива участі у цьому процесі польського бізнесу помітно хвилює його представників.
Україна та Польща уклали безпекову угоду. Варшава, 8 липня. Фото: ОПУ
8 липня Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали у Варшаві безпекову угоду, яка є однією з трьох десятків подібних домовленостей. Проте у домовленостях Варшави та Києва є й особливі моменти. Мова не лише про очевидні перспективи військово-технічної взаємодії обох країн. Зокрема, прозвучало припущення про можливість формування у Польщі Українського легіону з числа емігрантів. Щоправда, конкретики у цьому питанні поки немає. Перспектива збиття польською ППО російських ракет та БПЛА викликала дискусію всередині коаліційного уряду: міністр оборони Владислав Косиняк-Камиш зауважив, що для цього потрібним є рішення НАТО, а міністр закордонних справ Радослав Сікорський висловився за активні дії польської ППО.
Саме Косиняк-Камиш у липні доволі несподівано наголосив, що Україна не зможе стати членом ЄС без врегулювання питання Волинської трагедії. Цю заяву було сприйнято як заявку на участь у президентських виборах. Проте після невдалої спроби Дмитра Кулеби перебити розповіддю про операцію «Вісла» запитання про ексгумацію жертв Волині після час кампусу «Польща майбутнього» з аналогічним меседжем виступив і Дональд Туск. Це означає, що тема Волині для польського суспільства має системне значення, і згадувати про неї будуть політики з різних таборів.
І що важливо усвідомити їх українським візаві — немає польських політиків, які будуть діяти в інтересах України проти своїх польських колег
Попри існуючу у Польщі ілюзію, відставку Дмитра Кулеби спричинила не помилка в Ольштині. Його звільнення спричинено прагненням Володимира Зеленського посилити зовнішню політику, насамперед у частині боротьби за отримання зброї. Цілком вірогідно, що МЗС під керівництвом Андрія Сибіги не буде плутатися під ногами Офісу президента, який замкнув на собі ключові зовнішньополітичні питання. Що стосується розмови Сибіги та Сикорського, яка вже відбулася та відбулася польською мовою — це гарний жест, який потребує підкріплення, скажімо, формуванням спільного порядку денного на час головування Польщі у ЄС, яке розпочнеться 1 січня 2025 року.
Секрет його успіху
Певної пікантності ситуації навколо проведення президентських виборів у Польщі додає той факт, що їхній старт проголошує спікер Сейму, сьогодні ним є Шимон Головня, лідер партії «Польща 2050». Він також є потенційним кандидатом у президенти, який поєднує компонент правовірного католика та досвід шоумена. Його прагнення інформаційно загравати з молоддю не залишається непомітним.
Можна прогнозувати, що українське питання під час президентської кампанії у Польщі буде поставати знову і знову. Найбільшою небезпекою для України виглядає перспектива перетворення на цапа-відбувайла для кандидатів у президенти. Куди більше дивідендів зможе отримати кандидат, якийсь зуміє вибудувати стратегічну візію перспектив співпраці з Україною.
Це потрібно з огляду на те, що українці суттєво змінять електоральну картину Польщі на прийдешніх місцевих та парламентських виборах. Той з польських політиків, хто відчує цей запит, зможе розраховувати на відчутні політичні бонуси
Дональд Туск пропонує, як видається, класичну схему перемоги на виборах. Він встиг пообіцяти суттєве покращення фінансового стану місцевої влади (розвиток місцевого самоврядування є візитною карткою Польщі) та проведення зустрічей урядовців з громадянами для звіту про рік роботи. Слідом розпочнеться президентська кампанія, в якій партія влади постарається розвинути досягнуті протягом осені 2023-літа 2024 років успіхи та спробувати витіснити конкурентів з ПіС на маргінес політичного процесу. Це, як видається, головне політичне завдання Туска, заради виконання якого він поступається правом претендувати на статус президента Польщі.
Ворожі Х-101 та «Кинжали» завдали удари по Львову у ніч на 4 вересня 2024 року. Внаслідок цієї атаки семеро людей загинули і більше 60 отримали поранення. Польські військові тієї ночі підіймали у повітря свої F-16, але ніяк не долучались до збиття російських ракет, що лише підсилило наш біль від втрат. Жодна країна у світі не може сама захистити своє небо, для цього треба колективні зусилля.
Питання про те, щоб залучити Польщу для захисту українського повітряного простору, обговорюються вже кілька місяців поспіль, але треба точка опори, щоб справа зрушила з місця
До цього були певні обнадійливі новини: наприклад, очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський озвучив власну думку, що збивати російські ракети над Україною — обов’язок його країни; і також були результати опитування, за яким 56% опитаних поляків виступили за те, аби їх військові збивали російські об’єкти над Польщею.
Звісно, ми можемо просто почекати моменту визрівання, коли Польща таки сама ухвалить відповідне рішення і почне також захищати повітряний простір України. Але дещо в цій ситуації наша країна може зробити і сама, проактивно запропонувавши польській сторони деякі кроки назустріч.
Що може протиповітряна оборона Польщі
Але щоб розуміти, які саме кроки на зустріч варто зробити Україні, треба зіставити деякі цифри щодо протиповітряного потенціалу Польщі. Забіжу наперед і скажу, що деякі дані можуть вкрай здивувати.
Почнімо із того, що за на даний момент Збройні сили Польщі мають в своєму розпорядженні 2 батареї ЗРК Patriot, 4 комплекси середньої дальності Sky Sabre від Великої Британії (по суті, аналог IRIS-T), 14 пускових до комплексів S-125 Newa SC — і це, по суті, все, що є у польської ППО по наземній компоненті, яку б можна було залучити для захисту неба для України.
Так, ВПС Польщі мають в своєму розпорядженні 48 винищувачів F-16. Але далі треба зробити поправку, що «золотим стандартом» для країн НАТО вважається, коли хоча би 70% від наявних F-16 взагалі можуть піднятись у повітря. Окрім того, F-16 не можуть збивати балістичні ракети та «Кинжали», якими росіяни атакували Львів 4 вересня.
Польські F-16 на військовому параді у Варшаві. Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Тому тут і доводилось в першу чергу рахувати саме наземну компоненту польської ППО. Бо якщо зіставляти характеристики, то польські Patriot можуть дати Україні кращий рівень протиповітряного захисту, аніж літаки: ракети PAC-2 до «Петріотів» можуть збивати крилаті ракети на дальності аж до 160 кілометрів, ракети PAC-3 — балістичні на дальності до 60 кілометрів.
Є ще «внутрішньополітичний» момент: за національним законодавством в умовах мирного часу польські військові можуть збивати повітряні об’єкти лише після візуального контакту з ціллю. Іншими словами — щоб збити російську ракету, пілот на F-16 має підлетіти до неї настільки близько, щоб побачити свої очима
Це вкрай неефективно, і саме тому має значення цифра, що 56% опитаних поляків підтримують збиття об’єктів Росії в небі над Польщею. Якщо така воля виборців, то значить, польські парламентарі можуть спростити законодавство і, відповідно, роботу зі збиття ракет і «Шахедів» росіян.
Що Україна може запропонувати назустріч
Якщо сам Радослав Сікорський виступає за те, щоб Польща почала захищати небо України, значить, це таки може відбутись попри те, що наявних засобів ППО у самих поляків вкрай небагато — і це показують вище наведені цифри. Але далі слово та діло має бути саме за нашими політиками й громадськими діячами, а також за інженерами.
Наприклад, якщо уважно «читати між рядків» заяви польської сторони, то виходить, що їм треба система для обміну даними про повітряні об’єкти РФ. Можливо, під таку задачу навіть нічого спеціально не потрібно створювати, можна використати те програмне забезпечення, що є у наших зенітників.
Наслідки російської атаки на Львів. Фото: ДСНС
Ми вміємо думати нестандартно. Тому, наприклад, можна запропонувати Польщі створити щось на кшталт «об’єднаної регіональної системи ППО», в рамках якої проголосити, що польські зенітники захищають наше небо, українські зенітники — польське, і що таке об’єднання не спрямоване проти «третіх країн» та існує для боротьби із «регіональними загрозами».
Ну, а якщо російські ракети та «Шахеди» будуть «випадково» залітати в зону такої «регіональної системи ППО», то їх і будуть випадково збивати, «не розібравшись». Як то кажуть, «в таку гру можна грати вдвох»
Ну, або можна запропонувати формат «спеціальної протиповітряної операції», в рамках якої наші та польські військові будуть «обмінюватись досвідом експлуатації Patriot з проведенням бойових стрільб» і заодно будуть опановувати літаки радіолокаційного дозору Saab 340, придбані або отримані від Швеції.
Іншими словами, можна знайти будь-який політичний формат, щоб залучити польську ППО для захисту неба України. Але треба не тільки окреслювати наш запит до Польщі як сестринської країни, а й також пропонувати свої кроки назустріч. За нашу і вашу протиповітряну оборону, як то кажуть.
Остання статистика цього ж проєкту показує, що Гарріс трохи випереджає Трампа у шести з семи так званих swing states — штатах, що вагаються і за які відбувається основна боротьба претендентів на овальний кабінет. Йдеться про Аризону, Джорджію, Мічиган, Північну Кароліну, Пенсільванію і Вісконсин. Перевага Гарріс в цих штатах скромна — 48% проти 47% у Трампа, але прикметно те, що раніше в цих штатах здебільшого лідирував 45-й президент США.
Американці українського походження становлять 1% населення Пенсильванії та 0,5% населення Мічигану. Голоси української громади теоретично можуть стати вирішальними у двобої Гарріс-Трамп. Що впливає на вподобання штатів, які вагаються, чому їхній вибір — найбільша інтрига президентських перегонів, за кого зазвичай голосують українці Америки і що останньої миті може змінити симпатії виборців?
Позитивний тренд Гарріс
Опитування останніх тижнів свідчать, що Гарріс здобуває декілька відсотків на тиждень, в той час, як Трамп залишається там само, де й був, коли ще Байден був кандидатом в президенти від демократів, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Жодна з команд ще не показала нам повний кабінет — ані Харріс, ані Трамп чітко не вказали, хто в них буде міністром оборони, хто буде державним секретарем, хто буде радником з питання національної безпеки. Поки що це все перебуває на рівні наших здогадок. Ми також поки що не побачили повноцінної фінальної програми кожного з кандидатів, тобто, що і як буде робитися в зовнішній і внутрішній політиці.
То ж зараз ці опитування не вирішальні, а скоріше такі, що можуть вказати на певний тренд. Але тренд для Харріс дуже позитивний
Спершу основою цього тренду був хайп, продовжує Олександр Краєв, Гарріс почали підтримувати, бо вона просто молодший політик. Не треба забувати, що 66% американців, не зважаючи на політичні вподобання, підтримували те, щоб Байден знявся з перегонів, і вважали, що він застарий. Тут Гарріс абсолютно чисто зіграла на контрасті. Однак її рейтинги продовжують зростати і на це впливають вже інші чинники:
— Її ключовий наратив тримається на тому, що на відміну від хаотичного Трампа і на відміну від кризових часів Байдена — ковіду, війни і всього іншого, вона — більш стабільний і передбачуваний політик. Вона апелює до абсолютно базових речей для кожного американця: так, зараз дуже багато проблем, але наша основна ціль — не намагатися накинутися на якусь конкретну проблему і робити з цього величезний хайп, а наша задача — планомірно розвивати економіку, робити соціальну систему більш стабільною, більш інклюзивною, продовжувати вкладатися в інфраструктуру, в захист кордону, але в дуже людському форматі.
Оцей меседж стабільності, меседж прогнозованості власної політики — це те, що подобається незалежним виборцям
Гарріс і Трамп змагаються за голоси у штатах, які вагаються. Фото: Shutterstock
Штати, що вагаються
На відміну від України чи Польщі, де громадяни обирають президента прямим голосуванням і перемагає кандидат, який отримав більшість голосів, у США президента обирають штати, точніше їхні представники — колегія виборників. Кількість цих виборників різниться від штату до штату, всього їх 538 осіб. Щоб перемогти на виборах кандидату потрібно отримати 270 голосів виборників.
У більшості штатів підтримка республіканців чи демократів — історично і традиційно зумовлена, пояснює професорка Шіппенбургського університету (штат Пенсильванія) Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Візьмемо наприклад Каліфорнію, Нью-Йорк, Вермонт, Орегон, де переважають демократи, або Техас і більшість південних штатів — там виборці республіканців. Але існує близько 6 американських «штатів, що вагаються», де виборці почергово голосують за кандидатів і від демократів, і від республіканців.
З 50 штатів США 6 — це не так вже й багато, але їхні голоси важливі
Разом у цих штатах, що вагаються, близько 90 голосів виборників. І вони можуть стати вирішальними, продовжує Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Ці штати називають хиткими, тому що в них (і я живу в одному з них – у Пенсильванії) приблизно однакова кількість зареєстрованих демократів і республіканців.
Тож перемога однієї зі сторін вимагає чималих зусиль і навичок
Результати виборів залежатимуть від голосів семи штатів, які вагаються. Фото: Shutterstock
На президентських виборах 2024 року це також потребує енергії та ентузіазму. Коли балотувався президент Байден, цієї енергії та ентузіазму не вистачало. Тепер, коли віце-президент Гарріс зайняла його місце у верхній частині списку, новий подих запалу і очікування змістив імпульс на її користь. Саме тому Гарріс має вищі показники в штатах, що вагаються, ніж колишній президент Трамп. Але ще багато чого може статися до дня виборів.
За оцінкою журналістів Newsweek, натепер як ключовий хиткий штат розглядають Мічиган, тамтешні голоси можуть визначити результати виборів загалом. Трамп із невеликою перевагою виграв у Мічигані у 2016 році (до цього в цьому штаті не підтримували республіканців із 1988 року), однак вже на виборах 2020 року Джо Байден повернув штат демократам.
Очевидно, що команда Трампа не буде так легко здаватися і вони ще поборються за ці штати, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв. Однак, виглядає так, що заміна в команді демократів сплутала Трампу попередні плани:
— Чудовий контент-аналіз нам дає зараз Fox News і One America Network, які чітко показують, що команда Трампа в пошуках. Вони не розуміють, за що хапатися. Бо в один день там Гарріс звинувачують в тому, що вона знищує американський капіталізм, тому що хоче заборонити пластикові трубочки для коктейлів. В інший день вони накопали, що її чоловік в часи коледжу був невірним своїй тодішній дівчині і ось це означає, за їхньою думкою, що Гарріс не вміє підбирати людей. Потім там була інформація про якісь її конфлікти всередині її прокурорської команди, мовляв, Гарріс дуже поганий бос.
І це все змінюється щодень. Вони зараз на етапі підбору аргументів і тем, якими зможуть боротися з Гарріс
Українська громада і її симпатії
Коли ми говоримо про українців в Америці, це дуже різноманітна громада. І там є прихильники обидвох американських партій, зауважує керівник Українського конгресу Америки у Нью-Йорку Андрій Добрянський:
— Я думаю, що один з головних факторів — це є війна і це є в житті кожного українця. І ми багато чуємо від республіканців, які вже журяться, чи можуть вони голосувати за Трампа. Я можу сказати, що є республіканці українського походження, які відмовляються голосувати саме за Трампа. Але з іншого боку, є демократи, які б не голосували за Камалу Гарріс чи Тіма Волца — і це вже немає нічого спільного з війною, ці люди не вірять в їхню риторику і називають її комуністкою.
Для української громади, незалежно від штату проживання, важливо, які кроки на підтримку України пропонують кандидати в президенти США, продовжує Андрій Добрянський:
— Нещодавно вийшла платформа демократичної партії, там Україна згадана близько двадцяти разів. Нашого ворога згадали трохи менше, але вони згадали, що це ворог.
І я думаю, це те, що Камала Гарріс може показати українцям: слухайте, тут в нашому документі ви можете побачити, що ми підтримуємо Україну в таких і таких пунктах
Республіканці, на жаль, обмежили свою платформу. У них вона набагато коротша, ніж в демократів. І там Україна не згадана. Є згадка, що вони би хотіли бачити світовий мир, а не третю світову війну. Поза тим, декотрі українці мені показували, що вони знайшли в тім документі, де сказано, що республіканці будуть підтримувати збройні фірми тут в Америці і що це означає, що вони будуть підтримувати Україну.
А втім, Андрій Добрянський вказує на ще одну деталь — Джей Ді Венс, потенційний віцепрезидент США в адміністрації Трампа, відмовився від зустрічей з українськими організаціями Огайо, його рідного штату, попри те, що там проживає доволі численна українська діаспора. Загалом же, резюмує Андрій Добрянський, не варто відділяти українців, що живуть у США від американського суспільства — їх хвилюють ті самі питання і симпатії, розділені як і по країні загалом — 50 на 50.
І Гарріс, і Трамп визначились із кандидатами віцепрезидентів, однак не мають сформованої команди на інші посади. Фото: Shutterstock
Щодо цієї кампанії поки що немає статистики. Якщо аналізувати попередні вибори, то більше 63% українців, які проживають в США і мають можливість голосувати, проголосували за Трампа. Причому, що в 2016, що в 2020 цей показник був більше 60%, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Я не думаю, що щось радикально зміниться. Більшість українців голосують за Трампа не тому, що він такий класний, а тому що вони, в принципі, більше консервативних політичних поглядів і скоріше будуть голосувати за республіканського кандидата, ніж за демократа. З мого особистого досвіду, як на статистику на це посилатися не можна, але з нашого з колегами спілкування з діаспорянами виглядає так, що приклад того, що Трамп перший дав зброю, для них це — Трамп значно рішучіший, ніж демократи. Посилаються на його заяву, що він готовий бомбити Москву і Пекін, що він навпаки дав Україні більше грошей, ніж Байден. Тобто Трамп, політизувавши максимально тему України, зміг на цій політизованості також привести на свою сторону і українську громаду.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Цілі самої України зрозумілі: відновити повну територіальну цілісність; дати можливість повернутися додому всім українським громадянам, які стали вимушеними переселенцями (зокрема й тисячам дітей, викраденими Росією); отримати повну компенсацію за шкоду, завдану РФ. Навпаки, у США зараз немає жодної стратегії, яку можна було б обговорювати. Адміністрація Байдена лише заявляє, що підтримуватиме Україну «стільки, скільки знадобиться», а республіканський суперник Гарріс — Дональд Трамп — обіцяє закінчити війну за один день, що передбачає повну капітуляцію перед Кремлем.
Для Гарріс нинішній глухий кут — це шанс. Дві третини американців бажають Україні перемоги, і вона вже активно опікується Києвом, зокрема шість разів зустрічалася з президентом Володимиром Зеленським та очолювала делегацію США на Мирному саміті, який відбувся в червні у Швейцарії.
Гарріс та Зеленський зустрілись на Глобальному саміті миру у Швейцарії. Фото: ОПУ
На посаді віцепрезидентки вона дотримувалася інструкцій Байдена, але, ставши президенткою, вона могла б переломити хід війни і зробити Україну своєю виграшною темою
Для цього потрібна всебічна стратегія, підкріплена достатніми ресурсами. Політика адміністрації Байдена (ймовірно, розроблена радником із національної безпеки Джейком Салліваном) така: захищати Україну, не провокуючи президента Росії Володимира Путіна. Через ірраціональні страхи перед ядерними атаками або Третьою світовою війною Білий дім вигадав передбачувану «червону лінію» Росії (яку нібито не можна перетинати), що допомогло цій країні вберегтися від українських атак західною зброєю. Однак Путін не виживе в ядерній війні, тому навряд чи він піде цим шляхом.
Ще один фундаментальний недолік політики Байдена — відсутність будь-яких чітких цілей
Метою має бути надання Україні достатньої допомоги для перемоги над Росією. Гарріс має призначити радника з національної безпеки, який повністю розділятиме цю мету. Українці хоробро б'ються. Вони не просять вводити іноземні війська, але їм потрібна потужна зброя, право використовувати її для ударів по російських базах, а також достатнє фінансування з боку Заходу.
2023 року Україна отримала близько $100 млрд (одна половина з них — військова допомога, інша — бюджетна та гуманітарна допомога). Приблизно стільки ж вона, очевидно, отримає 2024 року. Хоча ця сума значна, її недостатньо, щоб змінити хід подій. Для повної перемоги Україні потрібно, напевно, $150 млрд на рік, водночас розміри військової допомоги мають подвоїтися до $100 млрд. Це дасть змогу оснастити країну для перемоги у війні, що скоротить можливі майбутні витрати (не кажучи вже про страждання українського народу).
Де можна знайти такі гроші? Це не секрет. Захід заморозив російські резерви на суму $280 млрд, з яких дві третини зберігаються в приватній системі Euroclear у Бельгії. Американський Конгрес мудро ухвалив закон, який дозволяє міністерству фінансів США конфіскувати заморожені російські активи, і зажадав від Євросоюзу зробити те саме. Але ЄС відмовився, в основному через незгоду Франції та Німеччини.
Європейський супротив не має жодного сенсу. Росія щодня порушує міжнародне право, тому у Кремля немає підстав вимагати для себе захисту міжнародним правом
За прикладом США Євросоюз має ухвалити закон, що дозволяє конфіскацію російських коштів та їх використання для допомоги Україні. Хоча в США перебувають лише близько $5 млрд із цих грошей, їх можна негайно конфіскувати і відправити Україні, щоб показати європейцям приклад. Так, у червні США переконали інших членів Великої сімки позичити Україні $50 млрд у рахунок майбутніх доходів від заморожених російських коштів. Це був гарний початок. Однак Україні гроші потрібні якомога швидше, щоб вона могла перемогти Росію.
Коли Росія почала вторгнення в лютому 2022 року, США, Велика Британія і Канада стали головними джерелами військової допомоги та бойової підготовки України. У перші місяці війни вони, зі зрозумілих причин, не хотіли постачати українцям найсучаснішу зброю, побоюючись, що її захопить Росія. Однак до літа 2022 року ці побоювання розвіялися. Уже два роки США могли б забезпечувати Україну потрібною зброєю, щоб дати росіянам відсіч.
Америка повинна продемонструвати лідерство, щоб ситуація змінилася. США зберігають світове домінування у сфері виробництва та експорту зброї, тоді як в європейців занадто мало зброї, щоб змінити баланс у війні
Нарешті ми підходимо до найабсурднішої вади в українській політиці США: заборона на використання зброї, котра поставляється Америкою, для ударів по російських базах, з яких здійснюються атаки на Україну. Ця заборона порушує право на самооборону, закріплене в Статуті ООН. Її слід негайно скасувати.
Українські бійці ведуть вогонь із самохідної гаубиці по російських позиціях на передовій у Донецькій області. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Війна в Україні дає Гарріс шанс, але їй слід виправити помилки Байдена і виділити додаткові ресурси, необхідні Україні для перемоги над Росією. Конфіскувавши державні активи РФ та переконавши американських союзників зробити те саме, вона допоможе Україні перемогти, не звалюючи на американців новий бюджетний тягар.
Один із найвідоміших американських генералів, який з 2022 року обіймає посаду старшого радника американської правозахисної організації Human Rights First, в інтерв'ю радіо Times Radio під час нещодавнього саміту НАТО поставив діагноз ситуації Заходу, Росії та України в контексті війни, яка триває вже два з половиною роки.
Що можуть зробити росіяни
Годжес вважає, що у Росії вже залишилося мало простору для маневру, оскільки вона більше не має можливості вивести Україну з війни. Російські командири і політики на чолі з Путіним, не дбаючи про своїх солдатів, будуть продовжувати прирікати тисячі інших на смерть і інвалідність день за днем.
«Однак я не думаю, що це триватиме нескінченно, — оцінює військовий. — Їхні людські ресурси не є невичерпними. Навіть якщо ми не будемо серйозно ставитися до санкцій і обмеження їхньої здатності транспортувати нафту, я не знаю, чи зможуть вони протриматися ще два роки — також з огляду на нестачу живої сили і необхідних їм компонентів».
На думку генерала, Захід відіграватиме ключову роль у прискоренні розпаду Росії, якщо серйозно поставиться до потужних економічних інструментів, які вже давно є в його розпорядженні
Наразі Росія «робить, що може, чекає, коли ми її відпустимо, і сподівається, що потенційна адміністрація Трампа полегшить їй життя». І це приблизно все, що вона може собі зараз дозволити.
Генерал Бен Годжес. Фото: пресматеріали
Путін: розрахунки поганої людини
В очах Годжеса Путін — високоінтелектуальна людина, але водночас зла, безжальна і така, що не дбає ні про що, окрім збереження влади. Його сподівання на можливу перемогу Трампа добре відомі: він сподівається, що США припинять підтримувати Україну і змусять її укласти мир на російських умовах. З іншого боку, якщо переможе Байден [читай: кандидат від Демократичної партії, оскільки інтерв'ю було взято до того, як президент США зійшов з виборчих перегонів — ред.], Путін керуватиметься вже знайомим розрахунком: подальші диверсійні дії в західних країнах і посилення дезінформації, яка, як очікується, підірве довіру громадян вільних країн до їхніх лідерів і демократичних інституцій.
Політика Байдена: «ловити стріли»
Годжес високо цінує нещодавні обіцянки президента Байдена надіслати Україні більше зенітного обладнання: це важлива допомога, яка відповідає реальним потребам українців, що захищають себе. Але це вирішує лише частину проблеми. «Набагато ефективніше вбити лучника, ніж намагатися перехопити всі стріли, які він випускає, — зазначає генерал. — Цей пакет допомоги допомагає перехопити більше стріл, але він жодним чином не допоможе вбити стрілка».
За словами військового, адміністрація президента Байдена продовжує проводити «жахливу політику», згідно з якою Україна не може атакувати російські бази всередині Росії, використовуючи, наприклад, американські системи ATACMS. На практиці така політика дає Росії захист для здійснення атак на українські міста. Так, генерал радий бачити більше «Патріотів» і ПТРК, але цього все ще недостатньо. «Я не знаю, що ще має статися, щоб Білий дім серйозно поставився до допомоги Україні у перемозі над Росією. Путін бачить, що ми не робимо всього, що потрібно. У нього все ще є великий покупець його газу, Індія, тому поки ми не почнемо серйозно допомагати Україні перемогти Росію, росіяни продовжуватимуть бомбити Україну», — попереджає він.
Надмірний страх і віртуальні гарантії
Годжесу хотілося б вірити, що, як заявляють союзники і сам президент Зеленський, шлях України до НАТО справді незворотній. «Проблема в тому, що на цьому шляху немає ніякого руху», — каже він. На саміті у Швейцарії багато політиків довго розмірковували про те, що вони можуть зробити з цим, але ніщо в цій балаканині, здається, не веде до неминучих і незворотних рішень. Хто саме так вважає? США і особливо Німеччина, які продовжують блокувати це питання, керуючись надмірним страхом, що Росія може застосувати ядерну зброю. «Поки цей надмірний страх не буде подолано, нічого не зміниться на краще», — каже генерал.
— Які гарантії НАТО може надати Україні і який дипломатичний удар може завдати Росії, якщо вона зараз не може запропонувати українцям членство?, — запитує журналіст.
Хоча Годжес не говорить про це прямо, з його слів зрозуміло, що в цій ситуації — жодних. Бо немає 100-відсоткової впевненості, що Україна вступить до НАТО. Враховуючи, що Будапештський меморандум 1994 року. [в якому США, Великобританія і Росія в обмін на відмову України від ядерного арсеналу гарантували її суверенітет і територіальну цілісність — ред.] виявився порожнім зобов'язанням — Годжес не впевнений, що наступні подібні зобов'язання будуть більш наповненими змістом.
Солдати протиповітряної оборони 42-ї бригади української армії перевіряють свою зброю для боротьби з російськими безпілотниками в Харківській області, Україна, 24 червня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo/Anadolu/ABACAPRESS.COM
Якщо Захід знову зазнає поразки
Генерал покладає всю свою надію на розуміння багатьма країнами того, що Україна не може зазнати поразки, що вона повинна перемогти, адже її поразка стала б катастрофою для всієї Європи, а отже, і для світу. Бо якби це сталося, наступні мільйони українських біженців потрапили б до Польщі та Німеччини, а десятки тисяч українських солдатів були б примусово призвані до російської армії, посилюючи її потенціал.
Якщо США зазнають невдачі — через прихід до влади нової команди (команди Трампа) або з будь-якої іншої причини, зазнають невдачі, не зробивши того, що потрібно, — загроза для Європи не зменшиться, а збільшиться
У будь-якому випадку, не буде нічого дивного в тому, що США, і ширше — так званий колективний Захід, не виправдає очікувань. За останнє десятиліття і ті, і інші вже не раз зазнавали невдач. «У 2008 році, коли Росія вторглася до Грузії, ми нічого не зробили. Так само, коли росіяни перетнули червоні лінії, накреслені президентом Обамою в Сирії, і коли вони вторглися в Україну в 2014 році», — зазначає Годжес. Не дивно, що в 2021 році, готуючи вторгнення, а в 2022 році здійснюючи його, Путін припускав, що гнів Заходу і цього разу закінчиться нічим.
Реанімувати стримування
Американець також перераховує інші вражаючі ознаки слабкості Заходу, які переконали Путіна в його правоті: трампістська атака на Капітолійський пагорб 6 січня 2021 року, безладне виведення американських військ з Афганістану, нездатність Німеччини зупинити, незважаючи на російську анексію Криму і значної частини Донецької та Луганської областей, будівництво «Північного потоку-2», слова президента Макрона про «смерть мозку НАТО».
«Можна собі уявити, що на тлі всього цього в Кремлі подумали: «Нумо закінчимо це діло», — коментує Годжес.
Війна в Україні спалахнула через те, що стримування провалилося. Отже, стримування необхідно відновити, тому що світ є взаємопов'язаною системою. Економічне процвітання США, зазначає радник президента США з прав людини, залежить від процвітання Європи, а це неможливо, якщо на Старому континенті бракуватиме стабільності та безпеки.
Робочий візит Президента України та Першої леді до США для участі у заходах 75-го саміту НАТО. Фото: пресматеріали
«Якщо ми допоможемо Україні перемогти Росію, це допоможе ізолювати Іран, а потім і Північну Корею, що, в свою чергу, стримуватиме Китай. Тому що китайці побачать, що Захід має політичну волю, промисловий потенціал і військові можливості», — стверджує Годжес. Поразка Росії також є єдиним серйозним захистом Заходу від приходу до влади ізоляціоніста Трампа.
Якщо ж Україна програє, ризик прийняття Китаєм «страшних рішень»⁽ різко зросте.
Коли Путін впаде зі скелі
Як швидко росіяни досягнуть переломного моменту в цій війні та як довго Путін утримуватиме владу, залежить від людей із найближчого оточення диктатора. Тому що він відповідає тільки перед ними — олігархами і найближчим оточенням Кремля, а не перед парламентом, виборцями або журналістами, які ставлять незручні запитання від імені цих виборців, як це відбувається в будь-якій нормальній країні. Тож коли ці люди зрозуміють, що шансів на перемогу Росії більше немає, вони «зіштовхнуть Путіна з обриву і позбудуться його».
Так, поки що у кремлівського диктатора ще немає вагомих підстав вважати, що він програє. Але день, коли він це зрозуміє, стане початком його кінця
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
