Project Syndicate

Агресивна війна президента Росії Володимира Путіна проти України триває вже третій рік, і дедалі частіше виникає питання, а чи можливий тут узагалі якийсь мир або перемога. Багато що, звісно, залежить від визначення цих термінів. Для Путіна відкрито заявленою метою є ліквідація України як незалежної національної держави та її підпорядкування Росії. Але витративши два з половиною роки і провівши масштабну мобілізацію військових і людських ресурсів, Кремль контролює лише близько 18% території України, причому основна частина була захоплена ще 2014 року.

Якщо порівнювати з поставленими Путіним цілями війни, це вторгнення виглядає жалюгідним провалом

Чи може ситуація змінитися? Перемога Росії стане хоча б віддалено можливою, якщо Захід зупинить усі форми підтримки (фінансової та військової) України, а українці втратять волю до опору. Без виконання однієї з цих умов (а, найімовірніше, відразу двох) військові цілі Путіна виглядають недосяжними.

Немає жодних ознак втрати волі українцями. В опитуваннях лише меншість респондентів кажуть, що згодні на певні територіальні поступки в обмін на припинення війни, але такі втрати жодним чином не дадуть змоги стерти Україну з карти світу.

Мільярди доларів, які надходять в Україну з Європи, США та інших країн, вкрай важливі, і є питання, чи збережеться ця підтримка, якщо колишній президент США Дональд Трамп у листопаді повернеться до Білого дому. Утім, варто нагадати, що з Євросоюзу в Україну надходять більші суми, ніж із США, при цьому вони відповідають у середньому лише близько 0,3% ВВП кожної країни ЄС.

Оскільки жодних ознак ослаблення політичної волі в європейців не спостерігається, цю допомогу, можливо, буде навіть збільшено за потреби

Крім того, розширюється виробництво боєприпасів в Європі: очікується, що наступного року обсяги випуску досягнуть двох мільйонів артилерійських снарядів. Тим часом Росії явно важко зі збільшенням виробництва, тому посилюється її залежність від поставок боєприпасів із КНДР.

Це частина ширшої тенденції. Після перших тижнів війни армія Росії вперто не може організувати бодай якусь успішну масштабну наступальну операцію. Вона, звісно, намагається (наприклад, поклавши око на Харків цього літа), але знову і знову зазнає невдачі. Здебільшого російське просування досягається шляхом повного знищення невеликих міст.

Так, в української армії теж є свої проблеми. Їй вдалося відкинути Росію від Херсона і Харкова у 2022 році, але довгоочікуваний контрнаступ влітку 2023-го року повністю провалився. Проте раптовий серпневий наступ на Курську область у Росії продемонстрував новий вражаючий потенціал українських сил, нагадавши світові про їхню тверду рішучість і здатність адаптуватися.

Проте в ситуації, що склалася, українська армія має недостатньо шансів повернути території, окуповані Росією. Вона цілком могла б повторити успіх курської операції на лінії фронту (і це матиме важливі політичні наслідки), але, крім цього, досягти тривалих результатів буде складно

Поки Путін і його ближнє коло вірять, що їм вдасться зламати волю українців та їхніх прихильників на Заході, вони продовжуватимуть цю війну. Але ситуація зміниться, коли до них дійде, що цього ніколи не станеться, і що Росія стала на шлях швидкого занепаду. Хоча нинішнього року цього, напевно, не станеться, у 2025-му такий сценарій не буде нездійсненим. У цей момент, можливо, з'явиться якась тимчасова угода про припинення бойових дій, яка не принесе «перемогу» жодній зі сторін.

Довгостроковий мир — це складніше завдання. Я не думаю, що він буде можливий, поки не буде виконано дві умови. По-перше, Путін має втратити владу. Він залізною хваткою контролює Кремль і російське суспільство, і він занадто одержимий своїми імперськими ідеями, щоб коли-небудь погодитися на справжній мир. По-друге, майбутнє України має бути переконливо захищене членством в Євросоюзі та надійними західними механізмами безпеки.

Тоді — і тільки тоді — стане можливий мир. І такий результат став би перемогою не тільки для України, а й для Росії. Звільнившись від самовбивчих імперських проєктів, РФ нарешті змогла б почати перетворення на нормальну, процвітаючу національну державу XXI століття.

Карл Більдт — колишній прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Швеції

Цілі самої України зрозумілі: відновити повну територіальну цілісність; дати можливість повернутися додому всім українським громадянам, які стали вимушеними переселенцями (зокрема й тисячам дітей, викраденими Росією); отримати повну компенсацію за шкоду, завдану РФ. Навпаки, у США зараз немає жодної стратегії, яку можна було б обговорювати. Адміністрація Байдена лише заявляє, що підтримуватиме Україну «стільки, скільки знадобиться», а республіканський суперник Гарріс — Дональд Трамп — обіцяє закінчити війну за один день, що передбачає повну капітуляцію перед Кремлем.

Для Гарріс нинішній глухий кут — це шанс. Дві третини американців бажають Україні перемоги, і вона вже активно опікується Києвом, зокрема шість разів зустрічалася з президентом Володимиром Зеленським та очолювала делегацію США на Мирному саміті, який відбувся в червні у Швейцарії.

На посаді віцепрезидентки вона дотримувалася інструкцій Байдена, але, ставши президенткою, вона могла б переломити хід війни і зробити Україну своєю виграшною темою

Для цього потрібна всебічна стратегія, підкріплена достатніми ресурсами. Політика адміністрації Байдена (ймовірно, розроблена радником із національної безпеки Джейком Салліваном) така: захищати Україну, не провокуючи президента Росії Володимира Путіна. Через ірраціональні страхи перед ядерними атаками або Третьою світовою війною Білий дім вигадав передбачувану «червону лінію» Росії (яку нібито не можна перетинати), що допомогло цій країні вберегтися від українських атак західною зброєю. Однак Путін не виживе в ядерній війні, тому навряд чи він піде цим шляхом.

Ще один фундаментальний недолік політики Байдена — відсутність будь-яких чітких цілей

Метою має бути надання Україні достатньої допомоги для перемоги над Росією. Гарріс має призначити радника з національної безпеки, який повністю розділятиме цю мету. Українці хоробро б'ються. Вони не просять вводити іноземні війська, але їм потрібна потужна зброя, право використовувати її для ударів по російських базах, а також достатнє фінансування з боку Заходу.

2023 року Україна отримала близько $100 млрд (одна половина з них — військова допомога, інша — бюджетна та гуманітарна допомога). Приблизно стільки ж вона, очевидно, отримає 2024 року. Хоча ця сума значна, її недостатньо, щоб змінити хід подій. Для повної перемоги Україні потрібно, напевно, $150 млрд на рік, водночас розміри військової допомоги мають подвоїтися до $100 млрд. Це дасть змогу оснастити країну для перемоги у війні, що скоротить можливі майбутні витрати (не кажучи вже про страждання українського народу).

Де можна знайти такі гроші? Це не секрет. Захід заморозив російські резерви на суму $280 млрд, з яких дві третини зберігаються в приватній системі Euroclear у Бельгії. Американський Конгрес мудро ухвалив закон, який дозволяє міністерству фінансів США конфіскувати заморожені російські активи, і зажадав від Євросоюзу зробити те саме. Але ЄС відмовився, в основному через незгоду Франції та Німеччини.

Європейський супротив не має жодного сенсу. Росія щодня порушує міжнародне право, тому у Кремля немає підстав вимагати для себе захисту міжнародним правом

За прикладом США Євросоюз має ухвалити закон, що дозволяє конфіскацію російських коштів та їх використання для допомоги Україні. Хоча в США перебувають лише близько $5 млрд із цих грошей, їх можна негайно конфіскувати і відправити Україні, щоб показати європейцям приклад. Так, у червні США переконали інших членів Великої сімки позичити Україні $50 млрд у рахунок майбутніх доходів від заморожених російських коштів. Це був гарний початок. Однак Україні гроші потрібні якомога швидше, щоб вона могла перемогти Росію.

Коли Росія почала вторгнення в лютому 2022 року, США, Велика Британія і Канада стали головними джерелами військової допомоги та бойової підготовки України. У перші місяці війни вони, зі зрозумілих причин, не хотіли постачати українцям найсучаснішу зброю, побоюючись, що її захопить Росія. Однак до літа 2022 року ці побоювання розвіялися. Уже два роки США могли б забезпечувати Україну потрібною зброєю, щоб дати росіянам відсіч.

Америка повинна продемонструвати лідерство, щоб ситуація змінилася. США зберігають світове домінування у сфері виробництва та експорту зброї, тоді як в європейців занадто мало зброї, щоб змінити баланс у війні

Нарешті ми підходимо до найабсурднішої вади в українській політиці США: заборона на використання зброї, котра поставляється Америкою, для ударів по російських базах, з яких здійснюються атаки на Україну. Ця заборона порушує право на самооборону, закріплене в Статуті ООН. Її слід негайно скасувати.

Війна в Україні дає Гарріс шанс, але їй слід виправити помилки Байдена і виділити додаткові ресурси, необхідні Україні для перемоги над Росією. Конфіскувавши державні активи РФ та переконавши американських союзників зробити те саме, вона допоможе Україні перемогти, не звалюючи на американців новий бюджетний тягар.

‍Андерс Аслунд — автор книги «Російський клановий капіталізм: Шлях від ринкової економіки до клептократії» (видавництво Yale University Press, 2019).

‍Copyright: Project Syndicate, 2024‍

Очікується, що на майбутньому саміті НАТО основна увага буде зосереджена на війні в Україні та необхідності адаптації структури колективної оборони Альянсу до реалій сучасної інформаційної екосистеми. Жорстока агресивна війна Росії розкрила масштаби загрози, яка походить від когнітивної війни, коли Кремль організував масштабну кампанію в соціальних мережах, спрямовану на поширення проросійських наративів, розпалювання антизахідних і антидемократичних настроїв та підрив найсильнішої сторони НАТО: його єдності.

Безумовно, інформаційна війна не є новою. Під час холодної війни НАТО визнавав і протидіяв спробам Радянського Союзу використовувати пропаганду і дезінформацію для ослаблення західних демократій.

Однак відтоді цифрова революція і подальше зростання штучного інтелекту загострили проблему, дозволивши недобросовісним суб'єктам створювати і поширювати дипфейки та інші доповнені ШІ форми контенту з безпрецедентною швидкістю і масштабом

Попри те, що ці нові потужні інструменти можуть принести значну економічну вигоду, вони також можуть стати небезпечним зброєю. Ворожі держави, такі як Росія, вже використовують дезінформацію проти демократичних країн, щоб вплинути на внутрішні суспільні дебати, стимулювати поляризацію, підірвати довіру до інститутів та послабити їхню здатність вирішувати спільні проблеми. Цей рік супервиборів, коли в голосуванні бере участь половина населення планети, створює унікальну можливість для противників НАТО підірвати демократичні процеси та розпалити політичну нестабільність.

Країни НАТО повинні протистояти загрозі дезінформації, доповненої штучним інтелектом. Для цього необхідно вийти за рамки нинішнього реактивного підходу, який зосереджується на спростуванні хибних фактів.

Альянс має розробити всеосяжну доктрину колективної оборони, яка розглядає інформаційну екосистему як ключовий фронт у боротьбі за захист демократичних суспільств

Необхідно внести кілька ключових змін. По-перше, НАТО має створити потенціал для моніторингу та аналізу дезінформації в режимі реального часу. Інвестиції в інструменти розвідки за відкритими джерелами (OSINT) та співпраця з технологічними компаніями мають вирішальне значення для розвитку необхідних технічних знань для виявлення і протидії кампаніям шкідливого впливу. Зокрема, НАТО має інвестувати в інструменти автентичності та прозорості контенту — у великі мовні моделі (LLM), класифікатори ШІ та обробку природної мови для аналізу настроїв, які можуть ідентифікувати контент, створений або змінений штучним інтелектом.

По-друге, ефективна протидія дезінформації вимагає швидких, гнучких і масштабних стратегічних комунікацій. З цією метою НАТО має активно просувати свої інтереси та місію, висвітлювати невдачі авторитарних режимів і пропонувати свій власний позитивний наратив.

Але щоб зробити це ефективно, НАТО також має перенести боротьбу в інформаційні екосистеми своїх противників. Активно висвітлюючи шкідливу діяльність авторитарних режимів на їхніх власних цифрових платформах, Альянс може підірвати наративи автократів і викрити їхні тактики.

Водночас посилення незалежних голосів у цих сферах може створити потужний мультиплікативний ефект, сприяючи підвищенню стійкості до пропаганди і дезінформації

По-третє, оскільки кампанії з дезінформації виходять за рамки національних кордонів, боротьба з ними вимагатиме від НАТО встановлення співпраці з урядами, приватними компаніями та організаціями громадянського суспільства. Ці партнерства мають бути спрямовані на розробку спільних стандартів, систем раннього попередження, скоординованих заходів реагування на масові кампанії з дезінформації, а також механізмів відстеження та пом'якшення наслідків шкідливої діяльності у численних суверенних інформаційних середовищах. Як показують узгоджені зусилля у боротьбі з російською дезінформацією щодо України, постійна співпраця є життєво необхідною.

Нарешті, найкращий захист від дезінформації полягає в формуванні освіченого, критично мислячого населення. Підтримуючи програми, спрямовані на медійну і цифрову грамотність, які вже працюють у Фінляндії, НАТО може допомогти підвищити стійкість суспільства до пропаганди та маніпулювання виборцями.

Для реалізації цієї стратегії НАТО потрібні також нові організаційні структури. Для початку Альянс має створити підрозділ із дезінформації, що відповідає за координацію розвідувальних даних, очолює зусилля з розповсюдження контрповідомлень і налагоджує стратегічне партнерство. Такий підрозділ міг би використовувати досвід розвідувального альянсу «П'ять очей» (Five Eyes, куди входять США, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія і Канада), а також роботу Європолу — правоохоронного органу Європейського Союзу — для зміцнення і розширення мереж обміну інформацією.

З огляду на загрозу, що походить від «осі руйнівників», до якої входять Китай, Росія, Іран і Північна Корея, НАТО має об'єднати свою військову міць із настільки ж складними механізмами для захисту інформаційних систем своїх членів від когнітивної війни

Країни-члени повинні використовувати майбутній саміт у Вашингтоні, щоб зробити цей підхід головним пріоритетом. Боротьба з дезінформацією — це не тільки захист цілісності суспільних дебатів, а й захист основ свободи і безпеки. Це можливість, яку ми не можемо втратити, оскільки на кону стоїть битва, яку ми не можемо програти.

Автор: Юллі Байрактарі, колишня керівниця апарату радника з національної безпеки США і колишня виконавча директорка Комісії національної безпеки США зі штучного інтелекту, генеральна директорка проєкту спеціальних конкурентних досліджень.

‍Copyright: Project Syndicate, 2024

Як могла б виглядати ефективна стратегія? Передусім, західним урядам треба визначити спільні цілі. Україна зобов'язана вигнати російські війська та повернути всі території, які вона втратила після 2014 року; також Росію потрібно змусити виплатити військові репарації, як компенсацію Україні (Світовий банк оцінює вартість відновлення країни протягом найближчих десяти років приблизно у 500 млрд) доларів; тисячам українців, які були депортовані до Росії, потрібно надати можливість повернутися; десятки тисяч ймовірних військових злочинів, скоєних російськими військами, слід розслідувати, а винних покарати.

Захід більше не може обмежувати себе обіцянками допомагати Україні «стільки часу, скільки буде потрібно». Замість стримання Києва від атак на російські стратегічні та військові об'єкти, Захід має вітати такі удари

Програш у цій війні — це найкраще, що може статися з Росією. Як показує історія, військові поразки зазвичай призводили до реформ та зміни керівництва в країні: так сталося після Кримської війни (1853-1856 роки), Російсько-японської війни (1904-1905) та війни в Афганістані (1979-1988). Володимир Путін повернув у Росію сталінські репресії та зробив вибір на користь нескінченної війни. Цей проєкт, ймовірно, завершиться крахом та загибеллю кремлівського очільника. Хоча зміна режиму, звичайно, є справою росіян, Захід повинен вітати подібну перспективу.

Багато хто вважає, що у затяжній війні Росія має перевагу — хоча б тому, що має більшу за Україну чисельність населення та розміри економіки (хоча США програли у В'єтнамі та Афганістані після тривалих воєн). Як би там не було, тривала війна, безперечно, обійдеться кожному набагато дорожче. Саме тому для наближення української перемоги Заходу слід вдатися до тактики «шок і тремтіння», яку колишній держсекретар США Колін Павелл використав під час війни у ​​Перській затоці.

Це означає, що потрібно якнайшвидше відправити в Україну найкращі види існуючих озброєнь, а не продовжувати потроху постачати стару зброю, як це робиться зараз. Ніхто не зможе використати цю зброю краще, ніж досвідчені українські солдати. Якщо Україна програє, російські війська підуть маршем на Європу, щоб реалізувати неоцаристські амбіції Путіна, який прагне відновити Російську імперію. Народ України бореться та вмирає, щоб захистити Європу, тому найменше, що може зробити Захід, це дати українцям все необхідне для перемоги. Данія і країни Балтії вже подали приклад, який має наслідувати решта.

Захід має забезпечити Україну потужною зброєю дальнього радіусу дії (наприклад, ракетами ATACMS та Taurus), а також військово-повітряними силами, щоб українці могли здобути перевагу у небі. Оскільки тисячі добровольців із Заходу вже вирушили боротися за Україну на лінії фронту, чому б до них не долучитись і західним пілотам? Україні потрібна належна протиповітряна оборона. Абсурдно, що Захід оголосив Росію, а не Україну безпольотною зоною.

Видатні американські генерали у відставці — Бен Годжес та Філіп Брідлав — вже давно кажуть, що Крим у найближчому майбутньому, ймовірно, відіграє вирішальну роль

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65a4b3fca32e72424999b017_Portrait%20Ben%20Hogdes%201%20hochaufgel%C3%B6st_page-0001-p-800.jpg">Бен Годжес: «Треба дати Україні все необхідне для перемоги і послати чіткий сигнал КНДР і Китаю, що ми можемо впоратися і з ними»</span>

Ще в середині XIX століття адмірал російського імператорського флоту Павєл Нахімов зазначав, що той, хто контролює Севастополь (найбільший порт у Криму), той контролює Чорне море. Очевидно, що контроль України над цим містом має стати однією з найважливіших стратегічних цілей. Щоб відрізати Росію від анексованого півострова, Україні потрібно буде зруйнувати мости через Керченську протоку, які ведуть до Криму. 

Щоб змусити РФ виплатити воєнні репарації Україні, Заходу слід конфіскувати заморожені резерви російського центрального банку в розмірі 300 мільярдів доларів. Канада та США вже ухвалили закони, що дозволяють зробити такий крок, а Євросоюзу треба наслідувати їхній приклад. У голові не вкладається, що Росія може безкарно порушувати міжнародне право, але при цьому її власність на Заході залишається під захистом. Поки триває війна, Захід повинен буде щороку надавати Україні 100 млрд доларів: щонайменше 50 — на військову допомогу, 40 — на фінансування цивільного уряду та 10 — на гуманітарну допомогу.

Хоча західні санкції проти Росії завдали їй певної шкоди, їх обов'язково необхідно посилити

Через запроваджені обмеження російська економіка не росте з 2014 року, а її експортні доходи минулого року знизилися на 26%. З метою подальшого посилення санкцій усі західні уряди мають запровадити заборонні мита на весь імпорт із Росії — саме цим зараз займається ЄС щодо російської аграрної продукції. Західні країни вже позбавили РФ статусу найбільшого сприяння торгівлі, а максимальні мита, дозволені Світовою організацією торгівлі, дуже високі. Оскільки західні країни зараз дуже мало торгують з Росією, підвищення мит вже не матиме істотного впливу на інфляцію на Заході. А враховуючи, що їхня митна система добре функціонує, проблеми з дотриманням нових правил будуть мінімальними.

Під час Холодної війни західні уряди співпрацювали в рамках Координаційного комітету з експортного контролю, штаб-квартира якого розміщувалася у Парижі. Цей орган слід відновити задля більш ефективного контролю за експортом Росією продукції подвійного призначення. Крім того, слід скоординувати, посилити та спростити персональні санкції. Усі юрисдикції, які запроваджують обмеження, повинні домовитися про однакові правила, вводити однакові санкції та обмінюватися конфіденційною інформацією про причини їхнього запровадження. 

Тим часом росіян, які засуджують війну та їдуть із Росії, слід виключити із санкційних списків у всіх юрисдикціях

І треба припинити терпимо ставитись до того, що олігархи, які перебувають під санкціями, секретно володіють активами на Заході. Варто також подумати про те, як можна покарати західні компанії, які продовжують працювати в Росії, підтримуючи російський уряд податками та іншими способами. Одна розумна ідея вже є: ці компанія повинні будуть заплатити штрафи у розмірі, що відповідає їхнім платежам Росії.

Нарешті Євросоюзу слід розпочати переговори з Україною щодо вступу до союзу, а НАТО має скористатися своїм ювілейним, 75-м, самітом у Вашингтоні у липні та зробити Україні офіційне запрошення про вступ. Торік у Вільнюсі більшість країн Альянсу вже підтримували такий крок. Немає жодних причин не зробити його цьогоріч у рамках загальної та єдиної західної стратегії.

Андерс Ослунд — старший науковий співробітник Стокгольмського форуму вільного світу, співавтор (спільно з Андрюсом Кубілюсом) книги «Реконструкція, реформи та вступ до ЄС для України» (Видавництво Frivärld, 2023 рік).

Copyright: Project Syndicate, 2024

Через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії спостерігається посилення песимізму щодо можливості України до захисту. Контрнаступ України, розпочатий минулого літа, не досягнув заявлених цілей через постійні затримки із постачанням західного озброєння, а тим часом Росія збільшила військове виробництво і досягнула невеликих територіальних успіхів. Як наслідок, почали лунати заяви, чи не настав час для України та її союзників переосмислити цілі та подумати про регулювання на перемовинах.  

В історії Європи вже таке було. Аналогічне питання піднімалось у 1941 році — через два роки після вторгнення у Польщу і початку імперіалістичних захоплень нацистської Німеччини. Серед знаних діячів, які агітували проти вступу США у Другу світову війну, був Чарльз Ліндберг, який стверджував, що жодних шансів на успіх нема, і що буде краще, якщо війна в Європі «закінчиться без остаточної перемоги».

Такі роздуми виглядають дуже схожими на ті пораженські розмови, які лунають щодо перспектив України. Утім, є одна відмінність: у 1941 році ситуація була похмурішою. До кінця 1941 року нацистська Німеччина окупувала Францію, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди і значну частину Східної Європи, а у червні того ж року напала на СРСР. Країни «вісі» — Німеччина, Італія, Японія — здавались непереможними. 

Крім того, перші два роки Другої світової війни завдали величезної шкоди цивільному населенню. Через масовані атаки міст загинули тисячі людей і нанесено суттєвих економічних збитків. Євреїв зі всієї Європи гнали у гетто і відправляли у концтабори. Експлуатація, силові репресії, геноцид — все це темною тінню огортало значну частину територій, які перебували під німецьким контролем. 

Нацистська Німеччина брала сили із фізичних ресурсів і людського капіталу окупованих територій. До 1941 року 37% ВВП Франції направлялось — у вигляді платежів окупантам — на потреби німецької військової машини. А після того, як у червні 1941 року нацисти віришили розірвати пакт Молотова-Ріббентропа, СРСР втратив половину промислових потужностей і частину найкращих аграрних земель. 

Ця жорстока система експлуатації різко відрізняється від невдалих спроб Росії поставити під контроль українські ресурси. Наприклад, завдяки «гуманітарному коридору» Україна успішно прорвала російську морську блокаду її чорноморських портів. Як наслідок, у грудні об’єми експорту зерна з України перевищили максимальний місячний об'єм, встановлений у рамках домовленостей із Росією за сприяння ООН.  

Крім того, мобілізація в Україні протягом останніх двох років, хоча й була серйозною, виявилась набагато м’якшою, ніж, наприклад, у Великій Британії під час Другої світової війни. У вересні 1939 року Велика Британія оголосила загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 41 року. До кінця 1941 року різні види мобілізації застосовувались до незаміжніх жінок віком від 20 до 30 років і чоловіків молодше 60 років, притому чоловіки до 51 року призивались на військову службу. Колишні британські колонії, які входили до складу Співдружності (наприклад, Австралія, Канада, Нова Зеландія, ПАР), направляли свої війська для підтримки союзників, хоча на них не було прямих атак. 

Що стосується мобілізації матеріальних ресурсів, то тут Євросоюз має проблеми з постачанням Україні обіцяного мільйона артилерійських снарядів. А ось Велика Британія через два роки після початку Другої світової війни витрачала 53% національного доходу на військові потреби, а Америка заснувала історично важливу програму ленд-лізу і переорієнтувала весь свій промисловий потенціал на потреби оборони. Така підтримка стала ключем до зміни ходу війни, що дозволило союзникам звільнити Європу від тиранії і продовжити шлях до нової епохи миру і співробітництва на континенті.  

Амбіційні плани президента Росії Володимира Путіна виглядають сьогодні явно приреченими на відміну від планів Адольфа Гітлера в 1941 році. Російська армія зазнала поразки під час первісної атаки на Київ, її відтіснили від Харкова і Херсона, вона не зробила жодних суттєвих проривів, хоча її втрати рахуються сотнями тисяч, при цьому знищена вже майже третина військово-морського флоту РФ. Розміри російської економіки, пронизаної корупцією і непотизмом, нікчемні порівняно з об'єднаною економічною міццю союзників України: ВВП Росії приблизно дорівнює ВВП штату Техас. 

У порівнянні з Європою 1941 року, сучасний Євросоюз має можливості для супротиву російській агресії. Однак перемога ніколи не буває гарантованою. Для перемоги треба, щоб Захід (й особливо США) відклав у бік внутрішньополітичні суперечки й проявив політичну волю, надавши Україні постійну й надійну військову й фінансову допомогу. Будь-які нові затримки з фінансуванням загрожують поставити країну у вкрай вразливе становище. Євросоюз, зі свого боку, має мобілізувати економічні ресурси для розширення оборонного виробництва. Жертви, які треба приносити сьогодні, бліднуть порівняно з жертвами часів Другої світової війни, тоді як дивіденди довгострокового миру будуть не менш цінними.

Через два роки після початку Другої світової війни нацистська Німеччина окупувала 33% європейського континенту, а інші країни «вісі» терироризували решту світу. Утім союзники, єдині у своєму рішучому настрої перемогти і у своїй готовності мобілізувати ресурси, відмовилися здаватися. На цьому етапі імперіалістичної агресії Росія контролює лише 18% територї України, і вже більше року вона не може добитись будь-яких суттєвих успіхів. Якщо з'ясується, що Росію занадто важко перемогти, причиною буде не відсутність ресурсів, а кричуща відсутність лідерства.

Автори:

Тетяна Дерюгіна — асоційований професор фінансів в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні. 

Анастасія Федик — асистентка-професорка фінансів у Каліфорнійському університеті в Берклі.

Copyright: Project Syndicate, 2024

Якби під час Другої світової війни союзники мали б такі самі суворі обмеження, то вони не змогли б придбати десантні кораблі для висадки у Нормандії в 1944 році, озброїти армію Вільної Франції під командуванням генерала Шарля де Голля чи вчасно розмісити військові облігації. Чинне регулювання знижує здатність ЄС пом'якшувати наслідки цієї війни для Європи і захищатись від широкого спектру гібридних атак, а також пролонгує військову агресію Росії проти України.  

Саме тому деякі європейські лідери все частіше закликають ЄС перевести економіку на військові рейки. Наприклад, президент Франції Еммануель Макрон створює коаліцію країн для посилення підтримки України.

І попри те, що такий крок дуже потрібен, всі зусилля поки що обмежуються лише військовою сферою. Через це Україна та ЄС залишаються вразливими на інших напрямках

Наприклад, процедура фінансування і будівництва нового інтерконектора для зв'язку з енергосистемою України (він може стати вкрай потрібним, бо Росія активізує удари по енергетичній інфраструктурі) навряд чи буде відмінною від довоєнних процедур. Як і тоді, проєкт, на реалізацію якого достатньо було б року, затягується на роки через бюрократичні бар'єри. 

Восени 2022 року, коли Росія почала знищувати генеруючі потужності України, Румунія запросила кошти на будівництво інтерконектора з енергосистемою Молдови (ця країна теж почала зіштовхуватись із відключеннями електроенергії) із фонду NextGenerationEU — програми відновлення економіки ЄС після пандемії. Попередня оцінка тривала 9 місяців. Євросоюз дійшов висновку, що цей проєкт є економічно недоцільним.

Такий висновок є коректним з точки зору критеріїв фінансування проєктів NextGenerationEU, а також з точки зору максимального збільшення прибутку, однак у ньому ігноруються ширші ризики брутальної війни, яку Росія веде з Євросоюзом і країнами-кандидатами на вступ до ЄС

Подібні проблеми виникають і з іншими видами інфраструктурних витрат. Якщо Польщі чи Естонії сьогодні треба побудувати дорогу чи міст для безпекових цілей (наприклад, щоб покращити свою здатність швидко розгортати військові тили вздовж кордонів чи на важкодоступній місцевості), їм важко отримати доступ до пришвидшеного фінансування від міжнародних фінансових інституцій, Фонду згуртованості ЄС чи фонду NextGenerationEU, не кажучи вже про Світовий банк. Але бюджетні витрати, які виглядають нерозумними у нормальні часи, набувають нового сенсу в умовах воєнної економіки.

Більше того, всі країни ЄС отримали би зиск від покращення можливостей прикордонних країн ЄС переміщувати війська та оборонну техніку

Дипломатично Європа займає тверду позицію, але вона ще досі вагається, коли справа стосується виділення ресурсів. Ця ситуація нагадує перші роки багаторічної боргової кризи в єврозоні, яка почалась 2009 року, — принаймні до того моменту, коли у 2012-му президент Європейського центрального банку Маріо Драгі дав відому обіцянку, що ЄЦБ зробить «абсолютно все, що потрібно» для порятунку євро. Євросоюз поки ще не має обов'язку «зробити абсолютно все, що потрібно», щоб залишити Росію без перемоги. Контраст між тим, як блок виділив 750 млрд євро на фонд відновлення економіки після пандемії, і тим, як він ледь-ледь знаходить бодай 100 млрд євро на екзистенційну боротьбу України у найбільшій з 1945 року війні на континенті, пояснюється ворожістю Європи до загальних проєктів поза економічною сферою.    

Євросоюз повинен змінитись — і достатньо швидко, щоб пом’якшити російську загрозу безпеці. Це означає, що треба надати більше допомоги Україні, розробити надзвичайний план нарощування вітчизняного оборонного виробництва, ухвалити європейський закон «Про оборонне виробництво» (скорочено DPA).

По-перше, ЄС варто подумати про підтримку України за допомогою програми «ленд-лізу», яка аналогічна тій, яку США використовували для постачання союзникам військової техніки, продовольства й інших матеріальних ресурсів до того, як Америка офіційно вступила у Другу світову війну. США з відстрочкою оплати виділили товарів на суму близько пів сотні млрд доларів (станом на сьогодні це приблизно 800 млрд доларів). 

Основна частина цих боргів була погашена у рамках «спільних дій» зі створення лібералізованого економічного порядку. Одна частина була зрештою виплачена — Велика Британія зробила останній платіж по цьому кредиту у 2006 році. Євросоюз міг би використовувати колективні запозичення для фінансування такої програми, як це було раніше зроблено з фондом постпандемічного відновлення.

Можна стверджувати, що загроза, яка виникла перед ЄС через війну, суттєвіша за ту, яка була від Covid-19

По-друге, європейська влада повинна розробити план дій на випадок надзвичайних військових ситуацій, у тому числі конверсію цивільних заводів в оборонні. Згадаймо, що під час Другої світової війни компанія Ford почала збирати бомбардувальники B-24, а компанія Chrysler зайнялась виробництвом танків. 

Зрештою європейський закон «Про оборонне виробництво» міг би пом'якшити наслідки гібридної агресії проти ЄС з боку ворожих держав, у тому числі для енергоінфраструктури, телекомунікаційного обладнання і постачання газу. Також він би створив надійну систему, яка допомогла б усунути дефіцит у військовій сфері і сфері безпеки через рекомендації з пришвидшення закупівель, розширення промислових майданчиків, керування контрактами, запровадження контролю за торгівлею, забезпечення надійності виробничо-збутових ланцюжків. 

Моделлю для цього нового законодавства має стати американський закон DPA, ухвалений 1950-го року

Він дозволяв президенту прискорювати і розширювати постачання матеріалів та послуг, необхідних для національної оборони, за допомогою регулювання чи навіть наказів на адресу підприємств приватного сектору

Наприклад, під час Covid-19 приватним компаніям було наказано надавати найвищий пріоритет держконтрактам на медичні матеріали та техніку. Крім прямих закупівель та закупівельних зобов'язань, закон DPA дозволяє використовувати фінансові стимули, наприклад, кредити та гарантії для підвищення вітчизняної готовності, включно з фінансуванням наукових досліджень і розробок.

Європейський закон DPA дозволив би створити систему для відповіді на гібридні (а, може, й традиційні) загрози ворожих держав, допомагаючи пришвидшити процедури держзакупівель і держвидатків й одночасно зберігши систему інституційних стримувань і противаг. Ухвалення такого закону, а також програми «ленд-лізу» для України і плану на випадок надзвичайних військових ситуацій стало би переконливим свідченням прихильності ЄС власній обороні та своїм зобов'язанням перед НАТО. На фоні війни в Україні Євросоюзу час визнати реальність: йому треба захищатися. 

Автори:

Лоранс Бун — член Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR), колишній держсекретар Франції з європейських справ. 

Ніку Попеску — член Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR), колишній міністр закордонних справ й європейської інтеграції Молдови. 

Copyright: Project Syndicate, 2024