Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
У Польщі просять про допомогу українським біженцям
Війна в Україні все ще триває, а біженці, які знайшли прихисток в Польщі, все ще потребують допомоги. З таким закликом виступили учасники конференції, присвяченої ситуації біженців у Польщі. Представники понад 100 гуманітарних організацій, які допомагають біженцям з України, попросили про допомогу у розмірі 377 мільйонів доларів.
Біженці з України в Перемишлі. Фото: Stcc/Shutterstock.
No items found.
16 лютого в Польщі відбулась зустріч, організована Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). У ній взяли участь, зокрема, представники дипломатичного корпусу та неурядових організацій. Учасники закликали міжнародних донорів та меценатів допомогти з мобілізацією коштів для подальшої підтримки біженців з України на додаток до допомоги, яку надає польський уряд.
Спільнота українців-біженців у Польщі все ще має нагальні потреби, і міжнародна солідарність є більш важливою, ніж будь-коли, — йдеться в оприлюдненій заяві Польського регіонального плану у справах біженців з України
План також включає ініціативи, спрямовані на розширення прав і можливостей біженців та інвестування в їхню здатність робити свій внесок у Польщі чи в Україні, коли це дозволять умови й повернення стане можливим.
Через два роки після початку великої війни у Польщі перебуває майже мільйон осіб з України, з яких понад 90 відсотків — жінки, діти та люди похилого віку.
До 2023 року донори та меценати змогли надати допомогу та захист майже 890 тисячам біженців, доповнюючи зусилля польського уряду та місцевих органів влади.
Польський регіональний план дій у справах біженців з України є частиною ширшого реагування на ситуацію в Україні, описаного в Гуманітарному плані для України та Регіональному плані дій у справах біженців — двох взаємодоповнюючих документах.
Редактор новин, журналіст. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, працюючи журналістом у першому польському інформаційному інтернет-сервісі Wirtualna Polska, створив стратегію інформування українських біженців у Польщі. Був головним редактором інформаційного сервісу для українців в Польщі - VPolshchi.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
10 ресторанів Варшави, в яких можна зустріти Новий 2025 рік:
1. Вечірка самотніх під хіти 80-90-х у клубі Jednorożec
Адреса: Czackiego 3/5 Телефон: 533 354 970
Це буде вечірка, яка дозволить не тільки натанцюватись, але також пофліртувати, завести нові знайомства та незабутньо повеселитися. Перед святкуванням гостям треба обрати собі браслет — червоного, зеленого або синього кольору. Червоний — колір кохання, він для тих, хто шукає любові й стосунків. Зелений для тих, хто шукає пригод, і не обов’язково любовних (колір веселощів і розваг). А синій для тих, хто взагалі не шукає знайомств. У програмі — дискотека, музика від діджеїв, чимало сюрпризів та конкурсів. Два музичних майданчики з різною музикою: на першому — передноворічний мікс із хітів переважно 80-х, 90-х і 2000-х років, на другому — мікс польських хітів.
Ціна входу — 50 злотих
2. Грузинські традиції та жива музика в ресторані GAGA
31 грудня з 22:00 до 5 ранку наступного дня тут очікується запальне святкування з грузинськими та європейськими танцями, смачною їжею, конкурсами та подарунками від ресторану. У святковій програмі присутній Санта Клаус. На вибір 2 меню з закусками, хачапурі, шашликом, гарячими стравами. У святковому меню є салат з язиком, пхалі, асорті баклажанів, різні види кубдарі, картопелька із салом та по-домашньому, чкмерулі, чахобілі, люля з індички, долма тощо. До кожного меню додається пляшка шампанського, а також пляшка горілки або вина на вибір.
Вартість святкування 800 злотих з людини, алкоголь входить у вартість.
3. Inspector Lounge: Новий рік в одному з найстильніших закладів Польщі
Адреса: Zielna 37 Телефон: +48793977777
Цей відомий український лаунж-ресторан в центрі Варшаві є найкращим рестораном Польщі за версією VOGUE. І в новорічну ніч для своїх гостей тут підготували дещо особливе. Святкування Нового року розпочнеться о 22:30 і закінчиться о 5 ранку 1 січня. На гостей очікує спеціальна шоу-програма, яскраві декорації, музика і безліч смачних страв. А саме: розмаїття тарталеток, зокрема з ікрою лосося та сиром філадельфія, з червоною рибою та гуакамоле, з телячим ростбіфом і соусом BBQ. Плато сирів, ролли, олів’є з філе качки, тірамісу тощо. Цей ресторан славиться неймовірною атмосферою, бездоганним сервісом та смачною кухнею, тож приємні враження від свята забезпечені.
Тут обіцяють CASINO NIGHT серед блиску та розкоші. Святкування пройде в стилі фільмів про Джеймса Бонда. Готуються вистави, які перенесуть вас у світ секретних агентів. А ресторан перетвориться на елегантне казино з блискучими фішками та гральними картами. У ціну запрошення входять безлімітний відкритий бар, шведський стіл, авторські коктейлі та шоу. Із розваг: новорічні ігри та атракціони, музична програма.
Ціна входу — від 399 до 799 злотих за особу (ціна залежить від розташування столика).
5. Гастрономічно-боулінгова вечірка в італійському ресторані Navona/Arco Club
Адреса: Bitwy Warszawskiej 1920, 19 Телефон: 602 414 045
Святкова нічна вечірка LA DOLCE VITA NIGHTз ді-джеєм, італійськими хітами, напоями, безлімітною їжею та боулінгом. У вартість запрошення включено шведський стіл без обмежень, Live Cooking station з італійськими стравами, фотозону, 16 доріжок боулінгу та доступ до всіх атракціонів клубу ARCO, Open bar. Меню — рулети з форелі, копчений дикий лосось в морській солі з каперсами, цибулею-шалот і огірком, трюфелі з козячого сиру, міні-бургери, тірамісу, канолі, італійське м’ясо та нарізка. На live cooking приготують мідії в соусі із шампанського з чилі та імбиром, фокачу на травах та равіолі з традиційними соусами та пармезаном.
Ще один чудовий грузинський ресторан, де в новорічну ніч до 6.00 ранку будуть грузинські традиційні танці, жива музика і одна з найсмачніших кухонь світу.
Ще один заклад українців, де святкуватимуть Новий рік аж до 6 ранку 1 січня. Canoe Lounge відомий серед молоді Варшави яскравим кабаре-шоу і вважається одним з самих модних закладів столиці. Він просторий, тут декілька залів. Організатори поки що не розкривають всіх таємниць святкової програми. Із їжі пропонують роли та суші, різні брускети, шубу з лососем, олів’є з телячим язиком, тарталетки з хамоном та хурмою, а також тарталетки з паштетом з курячої печінки та малиновим джемом.
Вартість святкування 799 злотих за особу.
8. Floor No.2: ніч Боллівуду і вид на центр Варшави
У президентському готелі обіцяють атмосферу Боллівуду та зустріч Нового року під ритми східної музики. Це екзотичне свято триватиме недовго — з 20.00 вечора до 2 години ночі. У вартість квитка входить вечеря у форматі шведського столу, пакет алкогольних та безалкогольних напоїв, зокрема, келих шампанського опівночі. Це вишукана ресторація з панорамою на центр міста та Палац культури (а отже, буде видно феєрверки), столики розташовані на немалій відстані один до одного — тож це ідеальний варіант для романтичної новорічної вечері. За окрему плату є можливість забронювати номер в готелі після святкування.
В цьому закладі обіцяють Новий рік, сповнений фонтануючої енергії та сучасної музики.
DJ Matush та вокаліст Jacob A подбають про гарний настрій та атмосферу на танцполі. Також пропонуються шведський стіл, пакет алкогольних напоїв преміум, безалкогольні напої та келих шампанського опівночі.
Вартість: 1490 злотих з особи за будь-яким столи, 1650 злотих з особи за столик з краєвидом и 1790 злотих з особи за столик біля вікна.
10. Свято в українському стилі
Якщо ви бажаєте відсвяткувати Новій рік в українських традиціях, з рідними стравами на столі, національним інтер‘єром та запальною музикою, рекомендуємо звернути увагу на ресторани U Sióstr на ul. Złota, 63, а також Domek u Sióstr на ul. Grójecka, 186.
Ці ресторани не працюють у новорічну ніч, але приймають замовлення на організацію святкових корпоративів та банкетів. Є спеціальне банкетне меню зі стравами української кухні, а інтер'єр та атмосфера тут у стилі українського дому: з рушниками, вишитими картинами, ще й офіціанти ходять в національному вбранні. Це чудові місця, щоб зібратися з колегами і друзями, поспівати наші пісні та поласувати справжньою котлетою по-київськи, смачним борщем із салом та пампушками, традиційною м’ясною пательнею, варениками з вишнями тощо.
Традиційно кожен рік на початку січня свято для українців влаштовує також Український дім у Варшаві. Зазвичай це спільна вечеря, присвячена закінченню різдвяних свят. На учасників чекатиме святковий стіл, колядування та виступи українських музичних гуртів. Минулого року гуляння відбувалося у приміщенні Нового театру у Варшаві. Щоб дізнатися, що буде цьогоріч, слідкуйте за соцмережами Українського дому.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/673b705c5f9716118a6d7841_%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%BA%D0%B8%20%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D1%96%D0%BA%202025.avif">«Читайте також: Що подарувати рідним, друзям і колегам на Різдво та Новий Рік?»</span>
1. Zaklątek: інтер‘єр в стилі Гаррі Поттера, смачна мандрагора та чарівні коктейлі
Адреса: ul.Smocza 27
Інтер'єр маленької кав'ярні “Заклинання” оформлений у стилі Хогвартсу — школи чаклунства із серії книг про Гаррі Поттера. У меню — чарівні коктейлі й зілля, які димляться, зокрема, напій кохання. Тістечка у формі коріння мандрагори, чарівного снича (золота літаюча кулька з крильцями), отруйних грибів, драконячих яєць тощо.
На стінах розвішені портрети вчителів Хогвартсу, на вході до туалетної кімнати — зображення Гладкої пані, а всередині — Плаксивої Мірти. Всюди чарівні палички, книги, блокноти, капелюхи, свічки, сови. Якщо ваша дитина чи ви любите історію Гаррі Поттера, вам тут буде цікаво й зрозуміло. Не просто так в цей заклад часто стоять черги, а ввечері тут повно дорослих.
У цьому місці на 260 кв метрів дві зали. Перша — ігрова кімната в стилі Монтессорі для дітей від 6 місяців до 3 років — інтимний простір, обладнаний розумними іграшками та навчальними посібниками. Друга — Minimali для дітей від 3 до 9 років. Тут можна грати у світ дорослих, і для цього є все необхідне: костюми, аксесуари, маленькі будиночки пожежної служби, поліції, лікарні, пошти тощо.
У кафе можна просто розважатися, а можна також навчатися — грі на гітарі, укулеле, фортепіано, малюванню музикою, урокам вокалу, балету, співу тощо. Заняття проводяться для дітей будь-якого віку.
3. Molo Kids Cafe: залишити дитину на пару годин або відсвяткувати день народження
Адреса: ul. Klimczaka 17
Це місце створене для того, щоб батьки відпочили, а їхні дітлахи побігали й пострибали в ігровій зоні.
Кафе пропонує безліч способів проведення часу: від організації Дня народження з аніматорами та цікавою програмою до командних ігор для дітей будь-якого віку. Можна обрати тематику свята, забронювати час і для вас підготують програму та смачний стіл. Також на сайті та в інстаграмі є розклад дитячих занять, концертів і майстеркласів, а ще тут можна залишити дитину на пару годин і в цей час зайнятися власними справами.
А ще напередодні свят тут майже завжди влаштовують фотосесії та готують особливу фотозону.
Адреса: ul. Sokratesa 13D lok. 14/15 (вхід з боку будинку)
Це родинне кафе, що створене для наймолодших мешканців Варшави та їхніх батьків. Багатий вибір хорошої кави, смачних і здорових закусок, сніданків для дітей та дорослих.
Для малюків тут є трирівневий майданчик з м'ячами, гіркою і перешкодами, іграшки та книги. Також тут проводять заняття з музики, сенсопластики, математики, підготовку до школи. Також тут влаштовують дні народження з конкурсами й іграми, аніматорами та почастунком.
5. Cafe Przygoda: безпечна ігрова зона, де навіть крихітки можуть гратися самі
Адреса: ul. Borowiecka 10 lok. U6
Кафе розташоване у Мокотуві, і це ідеальне місце для мам, що мають немовлят і тодлерів. Поки мама відпочиває, старша дитина зайнята в ігровій зоні або перебуває на заняттях, що постійно тут проводяться.
Сухий басейн з кульками, дитяча гірка, зона, де можна лазити та стрибати, кухня, ляльковий будиночок, багато іграшок та книг — все влаштовано продумано й безпечно. А 7 грудня кафе запрошує дітлахів 2-7 років на Свято Миколая з цікавою програмою та приємними подарунками.
Центральну частину кафе займає великий дерев'яний ігровий майданчик. Тут повно таємничих куточків, які ідеально підходять для хованок, лазіння та ковзання. Інтер'єр зроблено в ніжних пастельних тонах і з натуральних матеріалів. Переважають білий, бежевий кольори та дерево.
Енергії місцю додають яскраві іграшки і діти, які бігають, метушаться, бавляться і беруть участь у заняттях. Для найменших на постійній основі проходять уроки англійської мови.
7. Anse Kabanse: можна замовити торт за власним дизайном
Адреса: up. Sowińskiego 25
Ще одне чудове місце для дітей від 6 місяців до 4 років. Меню адаптоване під дитячі смаки, але є також кава, десерти та закуски для дорослих. Тут також влаштовують дні народження та різноманітні заняття для найменших, і бонусом є те, що тут можна замовити торт з дитячим декором. Це може бути улюблений персонаж з мультфільму чи будь-що інше. Актуальний розклад занять є за посиланням. Приміром, 6 грудня 2024 року з 17 до 19 годин для малюків тут пройде свято Миколая з декоруванням пряників, колядуванням, піснями та веселощами.
8. Kofifi: кав‘ярня, іграшковий магазин та розваги
Адреса: Mierosławskiego 19
Багатофункціональний простір, де є кава, смаколики, потяг, таємні антресолі, заняття для дітей, книгарня і магазин з цікавими іграшками. А ще тут готують дуже смачні млинці. Поряд з кафе є парк з великим дитячим майданчиком.
У цьому кафе простір поділений на дві частини — дитячу й дорослу зони. З дорослої можна спостерігати за дітьми, читати там книгу і, звичайно, пити каву. В інтер’єрі нібито втілено дитячі мрії, що дозволяє вільно досліджувати світ, лазити, гойдатися в гамаку, ганятися, гратися в хованки. Доволі просторий простір пахне деревом і свободою. Місце призначене для дітей до 6 років і їхніх батьків.
Це не просто кафе, а ціла фундація, що допомагає дітям та дорослим. Тут підтримують, вчать бути хорошими батьками, допомагають у складних ситуаціях. Тут постійно проходять родинні свята, майстеркласи та навчання з психологами. Тож якщо ви маєте дітей до 9 років і хочете прокачати свій рівень батьківства, то тут допоможуть.
11 (бонусом). PurrPurr: для вже немаленьких, які завжди мріяли про котика
Адреса: Pokorna 2/U4
Якщо ви обожнюєте котиків і спокійно сприймаєте їхню шерсть у каві, вам сюди. Власники кав’ярні PurrPurr завжди хотіли завести домашню тварину. Пару років тому вони дали притулок першому коту, а зараз є власниками п'яти: Гучіо, Маї, Гігі, Кохі та Баобао. На жаль, вхід у зону кафе з котами тільки з 12 років.
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
Андрій Оністрат на фронті
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
З родиною
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Із сином Остапом на передовій
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
З Остапом в 2022 році
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
Після 18 років спільного життя нарешті офіційне весілля. З Валентиною Хамайко
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
Андрій Оністрат давно бігає марафони, зараз це допомагає відновити енергію життя
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х” — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.
Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?
Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.
Тому я почав допомагати українцям.
Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас
Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.
Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?
Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.
Фото: Альдона Гартвіньська
Як це розуміти?
До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно.
Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?
Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.
У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?
Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати.
Бував у реальній небезпеці?
Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї.
Говориш про безпілотники-камікадзе?
Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.
Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною.
Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії.
А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.
Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?
Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене.
Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.
Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?
Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго.
Але вони також потрохи звикають до цього страху.
Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах.
Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.
А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці
А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети....
Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?
Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти.
Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?
На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.
Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?
Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.
Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?
Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.
Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?
Важко сказати. Третя штурмова бригада — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.
Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються.
Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.
Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.
Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?
Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.
Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен
Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності.
Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.
Напад зомбі?
Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.
За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.
Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати
До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.
Ізюм. Фото: Альдона Гартвіньська
Доживання, а не життя
Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.
У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.
Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.
— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані
Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.
Тут живуть люди, діти
За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.
За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.
Написи на вхідних дверях:
Тут живуть люди.
Тут є діти.
Люди, діти.
Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів.
— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги
У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.
На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти.
Альдона і Катя. Фото з приватного архіву
Червона мотузочка з хрестиком на щастя
Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки.
Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її.
***
Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом».
«Ні кроку назад, за нами тільки смерть»
Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
