Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ірина Ставчук, Олена Розвадовська та Оксана Забужко
No items found.
Війни, терор, екстремальна спека, жахливі лісові пожежі та повені — всім цим був наповнений 2023 рік, і саме це вплинуло на формування списку BBC. Так, три українки, які потрапили до BBC 100 Women 2023, надихали своєю працею в світлі протистояння українського народу російській агресії. Це захисниця прав дітей Олена Розвадовська, письменниця Оксана Забужко та радниця з питань кліматичної політики Ірина Ставчук.
«Ми шукали кандидатів, які потрапили в заголовки газет або вплинули на важливі події протягом останніх 12 місяців, а також тих, хто досягнув чогось значущого, але до новин не потрапив», — пояснюється на сайті телерадіокомпанії BBC.
До списку увійшло багато сміливих правозахисниць та юристок, зокрема, Амаль Клуні та Мішель Обама. А також мисткині, акторки, спортсменки та інші надихаючі особистості. Наприклад, полька Ізабела Длужик — незряча звукова документалістка, дослідниця з Ґданського університету, чиєю пристрастю є звуки природи. Цього року вона стала героїнею програми BBC World Service «Izabela In the Forest», в якій з мікрофоном провела слухачів світом звуків Біловезької пущі. Потрапили до списку також дві росіянки: письменниця та політична активістка Дарія Серенко (сокоординаторка Феміністичного антивоєнного опору – руху проти вторгнення Росії в Україну) і пожежниця Софія Косачова.
Детальніше про українок:
Олена Розвадовська
Допомогти українським дітям пережити травми війни — місія Олени Розвадовської. З 2019 року вона є співзасновником благодійної організації «Голоси дітей», яка надає психологічну підтримку. Фонд налічує понад 100 психологів, які працюють у 14 центрах України, також фонд має власну безкоштовну гарячу лінію. Це допомогло десяткам тисяч дітей і батьків.
«Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який був повністю сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також величезний шмат роботи — це мистецька адвокація. Ми видали книгу "Війна голосами дітей", їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм “Будинок зі скалок” дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни», — розповіла Олена Розвадовська Sestry.
Оксана Забужко
Авторка понад 20 творів, серед яких художня, поетична та публіцистична література, Оксана Забужко вважається однією з визначних письменниць та інтелектуалок України.
На міжнародному рівні вона відома такими роботами, як «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів». Закінчила філософський факультет Київського університету Шевченка та має ступінь доктора філософії мистецтв.
Книги Забужко перекладені 20 мовами й відзначені безліччю національних та міжнародних нагород, серед яких — літературна премія Центральної Європи «Ангелус», Національна премія України імені Тараса Шевченка (за заслуги у гуманітарній сфері) та орден Почесного легіону Франції. Оксана Забужко була стипендіаткою міжнародної програми Фулбрайта, викладачкою українських студій у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України Забужко стала справжнім культурним амбасадором на Заході, вона багато робить для популяризації української культури та української позиції в світі.
Так, про свою книгу «Найдовша подорож» Оксана Забужко нещодавно розповіла для Sestry таке: «Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?»
Ірина Ставчук
Провідна експертка з питань кліматичної політики Ірина Ставчук приєдналася до незалежного філантропічного руху «Європейський кліматичний фонд», в якому займається українськими програмами, спрямованими на розробку екологічно чистих і стійких до зміни клімату рішень для повоєнного відновлення країни.
Вона працювала в українському уряді заступником міністра екології з 2019 по 2022 рік і відповідала за політику зміни клімату, європейську інтеграцію, міжнародні відносини та біорізноманіття.
Ставчук також є співзасновником двох відомих екологічних громадських організацій — «Екодія» та «Асоціація велосипедистів Києва» (U-Cycle) — і координує регіональні мережі груп громадянського суспільства, які працюють над проблемами зміни клімату.
«Наше завдання — зробити все можливе у ситуації, в якій ми опинилися. Я дотримуюсь слів святого Франциска Ассізького: «Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І раптом ви зрозумієте, що втілюєте в реальність неможливе», — каже Ставчук.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».
Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.
Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.
У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.
Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.
Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?
1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.
«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.
Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior
Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?
Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.
До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.
Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.
А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!
Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»
А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.
470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior
Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.
— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?
— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.
Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.
По-друге, я використовую складну вишивку.
Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської
Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.
У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.
— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?
— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.
Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.
— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?
— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».
І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.
Митців можуть почути краще, ніж політиків
— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.
Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.
Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…
Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.
На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.
— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?
— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.
— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?
— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.
Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.
Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.
Вибухи бомб із вишитих півоній
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.
Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.
Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.
Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів
Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…
12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.
Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.
За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.
Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...
«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.
Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.
Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.
«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»
«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».
«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»
Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.
«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»
«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».
Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.
«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».
Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.
«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»
«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.
Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...
«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:
— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?
— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.
Дочка крутиться на стільці.
— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!
Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.
По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.
— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.
Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли
— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.
Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.
— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.
Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.
— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.
— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.
Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.
— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.
Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.
— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.
Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?
— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.
— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.
Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва
— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.
Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.
— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...
— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.
По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.
— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.
— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.
Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.
Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.
— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.
— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому
Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».
Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.
— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!
За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?
— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.
— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...
— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.
— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!
— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»
Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника
Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.
— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.
За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.
— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.
— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.
Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.
— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!
— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.