Ексклюзив
20
хв

«Треба працювати з дитиною, але з собою — найбільше», — мама дитини з аутизмом, авторка «Колискових для Олекси», співачка Соломія Чубай

«Батьки в класі збирали підписи, щоб вигнати мого сина зі школи. Вони почули, що у нього аутизм і подумали, що це — заразне. І я тоді замислилася, як можу цьому зарадити?»

Леся Вакулюк

Соломія разом із сином Олексою. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона походить з відомої львівської родини. Її батько Грицько Чубай — поет-дисидент, якому 23 січня могло б виповнитися 75. Але він назавжди залишився 33-річним. Совєтська влада переслідувала його ще зі шкільної лави, допоки не знищила остаточно. По собі Грицько Чубай залишив вірші, які донині є актуальними, і двох дітей: Соломію і Тараса.  Тарас Чубай — лідер гурту «Плач Єремії». Пісня «Вона» в його виконанні стала хітом, який співає як молодь з україномовних українських міст, так і з зрусифікованих. 

Сама Соломія — співачка, культурна менеджерка і громадська діячка. А ще виховує сина з аутизмом. Власне, в один зі складних періодів, коли її Олексу не брали до школи, вона придумала проєкт «Колискові для Олекси», щоб за допомогою українських колисанок пояснювати людям, що таке РАС (розлад аутистичного спектру) і що це — не заразне. 

Ми говоримо з Соломією в її родинному будинку у Львові, куди, поки Грицько Чубай був живий, неодноразово з обшуками приходили агенти КГБ. Говоримо про тата, про брата, про сина і, звичайно ж, про неї саму та її проєкти. А також про те, як велика війна вплинула на всю її родину.

Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом? — Ні, я тоді була радше тіткою Тарасових дітей…

Леся Вакулюк: Ти донька Грицька, сестра Тараса, мама Олекси. Чи хто ти? 

Соломія Чубай: Я все, напевно. Просто намагаюся серед цього всього того не загубити себе (сміється).

ЛВ: Як воно бути мамою дитини з аутизмом під час повномасштабного вторгнення… Правильно я кажу з аутизмом?

СЧ: Так. Або з РАС (РАС — розлад аутистичного спектру. — Авт.).

ЛВ: Як Олекса сприйняв початок війни? Як ти пояснювала йому, що відбувається? Як він на це реагував?

CЧ: З Олексою було простіше, тому що він навчається в школі східних єдиноборств «Будокан», де їх морально готували до того, що буде велика війна. Тож син, в принципі, постійно відстежував новини. І коли почалося вторгнення, я забігла до нього в кімнату (це була якась 5 чи 6 ранку), дивлюся на сина і розумію, що треба діяти. Мама моя в істериці. Ми якось були сконцентровані не на Львові, а на Гостомелі, адже там із родиною жив мій брат Тарас. По телевізору всі новини — про Бучу, про Гостомель. Тоді багато розповідали про знищену на летовищі «Мрію», а щоб ви розуміли — це два кілометри від Тарасової хати. Обстріл почався практично в них на подвір’ї. Я намагалася додзвонитися до брата, він не відповідав. Виявилося, що в цей момент він зі своєю дружиною Олею був у потязі десь на Франківщині. Їх хтось заспокоїв, що ніякої війни не буде, тож вони віддали дітей на пластовий табір, а самі поїхали в гори. 

Тому якось не було часу думати, як це все переживає Олекса. Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом… Ні, тоді я була радше тіткою Тарасових дітей, яких дуже люблю, як і свого брата. В Олекси ж, натомість, було дуже чітке усвідомлення, що відбувається: він почав гуглити, як виготовляти «коктейлі Молотова», як копати бункер, казав, що треба негайно поїхати купити лопату. Я йому кажу: «Олексику, яка лопата?!». Ось таким був наш перший день повномасштабного вторгнення. 

Наприкінці дня Тарас нарешті вийшов на зв’язок, повідомив, що вони доїхали до Львова. Пригадую, що на вокзалі був величезний натовп наших молоденьких хлопців-курсантів, які їхали захищати Київ, а також багато жінок з дітьми, які кричали, плакали. Я зустріла Тараса з Олею і зрозуміла, що, можливо, бачу їх востаннє, тому що тоді, коли всі тікають з Гостомеля, вони їдуть туди —  рятувати дітей. Тарас у мене попросив грошей, але дрібних. А я питаю: «Навіщо тобі дрібні гроші?». Він каже: «Треба буде відкуповуватися від кацапів на блокпостах. Ти їх не знаєш, а я знаю». Вже потім я зрозуміла, що Тарас пригадав зі свого дитинства постійні обшуки КГБ у нас удома. Наш город кагебешники весь перекопали. Горище перевертали догори дригом. Ось що він мав на увазі, коли сказав, що я не знаю росіян, а він знає. 

Я йому тоді відповіла: «Тарасе, я тебе дуже прошу: коли доберешся до Гостомеля — просто будь весь час на зв’язку». Він доїхав і дзвонить: «Уявляєш, донька вночі вибігла з хати, хотіла дати собаці їсти, як по ній почали стріляти…». Тарас ледве встиг забрати дітей, батьків дружини. Виїжджали з подвір’я, коли назустріч їм уже їхали російські танки. Врятувало те, що вони 15 років там жили, їздили роверами і знали багато всіляких об’їзних доріг. 

Врешті всі добралися до Львова. Я вирішила, що наша хата мусить перетворитися на такий приймаючий пункт. Тому до нас постійно хтось то заїжджав, то виїжджав. У кожній кімнаті весь час ночувало по кілька людей.  Я тоді сказала Олексі, що він тепер спатиме в моїй кімнаті. І він майже весь час там сидів. Звичайно, що йому було важко — чужі запахи, шум… Але коли всі поїхали, він сказав: «Могли б і залишитися, я до них вже звик». Тобто йому знадобилося два з половиною місяці, аби призвичаїтися. Та коли Олекса нарешті зайшов до своєї кімнати, то сказав: «Тут не мій запах». І дуже довго провітрював-вивітрював. А потім просто перестав митися — пояснив, що його запах має повністю «заселити» цю кімнату, щоб він знову міг тут жити. І в цей момент знову «включився» наш аутизм.

Аутизм не лікується. Він лишається на все життя 

ЛВ: Люди в Україні ще не дуже розуміють, що таке аутизм. І, напевно, якщо сказати, що комусь який запах не такий, то відповідь була б: «Ой, подумаєш, я теж не люблю якісь запахи». Як пояснити, що таке аутизм?

СЧ: Найкраще пояснити так, як мені якось сам Олекса описував. Колись бабуся щось йому приготувала і сказала: «Їж!». А він відповів: «Уяви собі, що ти на допиті. І тобі відпилюють руку, ногу, ще б’ють молотком. І ти все це терпиш. Отак я терплю фізично запахи, крики, шум, та й узагалі цей світ». Я думаю, що це було ідеальне пояснення. А потім він ще додав, що світ в його голові звучить як какофонія: грає рок, грає джаз, класична музика — і все нараз.

У  нас, нейротипових, теж буває так, що нас усе дратує. А уявіть собі, що люди з  аутизмом майже постійно перебувають в такому стані. Відповідно, у більшості з них є агресія, є автоагресія. Вони можуть бити себе, робити повторювані рухи. В Олекси все це теж було. Просто зараз він уміє про це розказати. Тобто ми вчили його пояснювати, чому він так робить. Вчили, що можна по-іншому реагувати, переключатися. Це ціла наука. Якщо нейротипова дитина просто собі росте і сама вчиться (ходить до дитсадочку, спостерігає, щось взяла там, щось у школі вбирає як губка), то з дітьми з аутизмом інакше: якщо ними не займатися — вони просто деградують. До мене на консультації приходив хлопчик з аутичним розладом. У нього був улюблений зелений горщик, на який він ходив до 14 років, тому що просто любив його. А батьки не зважали на це, привели його до психологів, коли зрештою зрозуміли, що це велика проблема. 

У людей із розладом аутистичного спектру є звикання.

У дитинстві Олексу доводилось іноді сотні разів переконувати, що, до прикладу, він виріс з якогось одягу. Інколи я вирізала в черевиках дірки, щоб він далі міг у них ходити 

ЛВ: Ти сказала «в мене був хлопчик». Ти зараз займаєшся дітьми з аутизмом? 

СЧ: Я займаюся ними постійно з 2016 року, відколи створила проєкт «Колискові для Олекси». Власне, я почала його через те, що батьки в класі збирали підписи, щоб вигнати мого сина зі школи. Вони почули, що у нього аутизм і подумали, що це — заразне. І я тоді замислилася, як можу цьому зарадити? Вирішила говорити про проблеми сімей з дітьми з РАС через українську колискову, через коріння моєї бабці.

ЛВ: А чому саме колискові?

СЧ: Тому що саме колискова колись мені допомогла. Коли Олексі було три роки, він дуже сильно кричав уві сні, 3 години поспіль. Так, що неможливо було його заспокоїти. І раптом я почала наспівувати «Ой ходить сон біля вікон…». І він стишився і сказав: «Мама, пайсє» («Співай ще»). Так я зрозуміла, що, коли йому ставало незатишно і некомфортно, то він реагував на мій спів. Переважно то були колискові. Я розказувала йому, що то колисанки твоєї прабабусі — моєї бабці Стефи. Тоді я ще не думала про якийсь проєкт,  просто зрозуміла, що це діє. Якась така інтуїтивна, «мамська» історія. 

Соломія Чубай створила проєкт «Колискові для Олекси», коли її сина збирались вигнати зі школи через аутизм. Фото: приватний архів

А потім уже в 2016 році я зібрала своїх музикантів і сказала, що хочу записати альбом і назвати його «Колискові для Олекси». Ми зібрали кошти на першу аудіозбірку. Окрім того, я багато писала про Олексу на своїй сторінці у Фейсбуці, і до мене почали звертатися мами, розповідати, що підозрюють, що в їхніх дітей — аутизм. Ось ця історія про хлопчика з горщиком — одна з них. І ці розповіді спонукали мене ще більше працювати з Олексою. Я бачила старших «аспергерів» — високофункціональних, розумних, але які деградували, тому що батьки з ними не займалися.

І найголовніше, що я з цього зрозуміла: треба працювати з дитиною, але з собою — найбільше

ЛВ: Що означає «з собою працювати»? 

СЧ: Ти працюєш зі всіма своїми травмами, своїми тригерами. 

ЛВ: Ти можеш порахувати, скільки батьків розповіли тобі про своїх дітей, про підозри, що в тих може бути аутизм? 

СЧ: 600 сімей. 

ЛВ: Де ти черпаєш ресурс?! 

СЧ: (сміється) Малюю. Співаю. Ходжу до лісу, плаваю. Іноді плачу. (сміється) Це теж спосіб. Не знаю, але я не можу їм відмовити. 70 відсотків вважають, що мати дитину з аутизмом — це прокляття. Я їм кажу: «Слухайте, поміняйте-но до цього ставлення! Подумайте, яке то диво, що така складна для соціуму дитинка прийшла саме до вас, і саме ви є отим її провідником тут. Це ви маєте зробити так, щоб вона полюбила цей світ. Але для того, щоб вона навчилася його любити, — ви теж повинні його полюбити». Тому що коли Олекса хотів спалити цей світ і казав, що він з іншої планети Земля, то це я насправді хотіла знищити цей світ. Коли я в якийсь момент усіх полюбила, прийняла, то й він усіх тепер полюбив і приймає. Мене запитують: як ви це зробили з Олексою?! Бо це була дитина, яка могла сидіти в кутку, не вітатися, могла кусатися, верещати, плюнути в тебе. 

ЛВ: А зараз це прекрасний хлопець, з шармом, з гумором!

СЧ: Розумієш? Скільки всього треба було пройти? То ж не був один спеціаліст. Я постійно шукала, навіть якихось езотериків... Я пропрацьовувала свої травми. Тато, КГБ, Совєтський союз, брат, мама, колишній чоловік. Я брала цілими пластами свої травми і розбиралася, де я можу бути токсична, де я щось не приймаю, де я не дозволяю до себе торкатися — син ж бо не дозволяв до себе торкатися. 

ЛВ: А тепер?

СЧ: Зараз це вже підліток, тож знову не дозволяє себе обіймати, але як підліток. В Олекси також була певна послідовність: що він має одягати, в якому порядку. Навіть зараз він дуже точно вираховує, коли йому йти до школи, скільки працює світлофор на одному перехресті, на іншому. У нього є певна ритуальність. Наприклад, Олекса встає рівно о сьомій тринадцять, чистить зуби, бавиться з котом, засікає час, поки варяться сосиски. Потім він приходить до школи. Також у нього дуже чітко визначений час для відпочинку і час на те, щоб зробити домашнє завдання. Якщо щось пішло не за графіком, він дуже знервований. Або коли ми йдемо кудись, а він ще не виконав домашку, то може прийти і до ночі її робити, тому що він мусить бути підготовленим на уроці. Тобто Олексі не підходить такий варіант, що можна сказати вчительці, що не виконав уроки, бо мав поважну причину. 

ЛВ: Я думаю, що від багатьох ти чула, що, може, то таке вікове, може, він переросте. Чи виліковний аутизм? Чи це вже назавжди?

СЧ: Ти дуже гарно сказала — «переросте». Оце «переросте» з аутизмом не працює. Він не лікується, він залишається на все життя. І тому я завжди кажу про це батькам, які до мене приходять: «Уявіть, що вас нема». Я це й Олексі передаю: мене не буде, ти маєш сам вміти робити елементарні якісь речі. Тому ми вчилися ходити в магазин, щоб він міг підійти до незнайомої людини і щось собі купити. І цьому ми вчилися, здається, 2 місяці. Я іноді ховалася за рогом будинку чи в магазині за полицями і просто спостерігала. То був жах! Але потім сталася перемога, коли він вперше собі купив уже не пам’ятаю що: чи то жуйку, чи морозиво. Пізніше він якось пішов у магазин з котом, але повернувся. Я питаю: «Чому ти вернувся?» А Олекса, який дотримується усіх інструкцій і вказівок (це теж одна з ознак людей із синдромом Аспергера), відповідає: «Бо там на дверях писало “з тваринами не заходити”». І я йому кажу: «Але ж твій кіт сидів у спеціальному рюкзаку…». На що Олекса твердо так відповів: «Мама, там було чітко написано червоними літерами!». Тому він лишив кота і пішов до магазину ще раз. 

У російських колискових є постійна загроза

ЛВ: Колискові для Олекси: як ти їх шукала? Це давні чи сучасні колисанки? 

СЧ: Спершу я приходила до своєї 92-річної бабусі Стефи, казала: «Бабцю, сідаємо!». А тоді вмикала диктофон і записувала її спів. І вона, до прикладу, заспівала «Ой ходить сон коло вікон» із таким куплетом, який я ніколи ніде не чула:

«Щоби спало —

Не плакало.

Щоби жило —

Не хворіло». 

Я спитала бабусю, звідки вона той куплет взяла. А вона відповіла: «Мені моя прабабуся так співала». Що цікаво, що моя бабуся ту колискову виконувала за трохи іншою мелодією, ніж ми знаємо.

Коли ж я вже так серйозно працювала над альбомом, то Гордій Старух (український музикант. — Авт.) приніс на хард-диску 500 колискових, які були зібрані в етнографічних експедиціях українськими селами. І що мене тоді вразило (я вже якраз тоді працювала з психотерапевтом), що в багатьох колисанках були слова «залишу тя, покину тя», «тебе листочок накриє, дощик тебе напоїть». Так ніби все з ніжністю, але це завжди страх втрати мами, яка кудись іде: або на панщину працювати в поле, або вона десь вимушена покинути цю дитину «лишу тя чужим людям, чужі люде більше мають», співалося, що ці чужі люде і придане в скринях зберуть і намиста куплять, а ми тобі з татом, мовляв, нічого дати не можемо, можливо, ти нам колись пробачиш. Ці колискові співали старі бабці. Там були записи і з Херсонщини, і з Донеччини, і Полтавщини, і Чернігівщини. Багато було колисанок і часів Голодомору:

«Знайду тобі три зернини:

Одну — мені, одну тобі, 

Одну віддамо птахові…».

Ця колискова була така жалібна… І мова цих колискових така красива, багатюща! «Моя лебідонько», «горличко», «кучерики», «я дам тобі стільки ніжности…»… А ще що мене вразило, що з колискових викидають тата. А найніжніші колисанки, які увійшли до двох альбомів «Колискових для Олекси» (це 20 пісень), — це все чоловіки писали. У Вінграновського, наприклад, є текст «Тато й мама колисали…», у Платона Воронька є «Спи, моє сердечко, поки діла мало…», у Івана Малковича є про сина, що «Дніпро для рибок — рідний край, це їхня Україна…», мого тата «Із долинки на горбок ходить вечір-вечорок, просить темряву-дрімноту, щоб ходила до роботи…». Виходить, що у моїх альбомах зібрані колисанки і з XVIII століття, і XIX, і XX, і XXІ.

 ЛВ: А чи вивчала ти різницю між українськими і російськими колисковими?

СЧ: Щоб спеціально — ні. Хоча я — людина, яка теж народжена за Совєтського союзу. Щоправда, мені, може, більше пощастило, бо в моїй родині була тотальна заборона на все російське, бо бабуся з дідусем були дуже затяті. Але воно все одно проникало. І ось цю колискову «прідьот сєрєнькій волчок і укусіт за бочок» — її, мабуть, знає кожна дитина, дитинство якої припало на совєтські часи. І російські колисанки вони всі такі, ніби з погрозами. Бо навіть у наших, де співається «залишу тя, покину тя», то відчувається, що біль роздирає ту маму чи тата зсередини, що вони вимушені покинути дитину, бо не можуть її прогодувати. У тих сумних колискових батьки звертаються до своєї дитини з величезною любов’ю — «ти мій голубе сизий», «ти моя ластівко», «ти моє сонце».

А в російських колискових є постійна погроза. І росіяни так далі і діють — через залякування: не будеш чемний, отже, я нажену на тебе стадо вовків чи я тебе закопаю

І ти з колиски вчишся, що залякувати інших, бути в страху, маніпулювати — це нормально.  

Спи, дитя моё мило,

Будет к осени друго,

К именинам третьё,

Седни Ванюшка помрет,

Завтра похороны,

Будем Ваню хоронить,

В большой колокол звонить (приклад російської колискової. — Авт.)

ЛВ: А чому в твоїй родині забороняли, як ти кажеш, «все російське»?  

СЧ: По-перше, в бабусі, яка жила в селі Глушин, що в Бродівському районі (село у Львівській обл. — Авт.), стояли росіяни (у 1941 році відбулася найбільша танкова битва у світовій історії відома як Танкова битва під Бродами. — Авт.). Моя бабуся часто повторювала «нема нічого гіршого, ніж москаль», бо вона бачила, як вони ґвалтували дівчат в селі, вона мені про це розповідала. І тому, коли відкрилася Буча і весь цей жах, то я, в принципі, не була здивована. Бабуся мені розповідала про російського солдата, який був брудний, голодний, обідраний, відбирав їжу, виганяв людей з дому, знущався над дівчатами. На час Другої Світової вона вже була досить доросла (народилася в 1923 році), щоб розуміти, що відбувається, і пам’ятати про пережите. 

Моя бабуся називала «освободітєлями» тих партійців і військових, які масово заселили Львів в часи Другої Світової після того, як його начебто «звільнили». Моя бабуся бачила, як дружини совєтських воєнних у комбінаціях ходили в Оперний театр, думаючи, що це вечірні сукні. Моя бабуся бачила, як у 1956 році наших сусідів (будинок ось тут поруч) совєти вивели на вулицю і розстріляли.

ЛВ: У 1956 році? А за що? Яка була причина?

СЧ: Вони хотіли відібрати собі цей будинок. Його власником був архітектор, представник інтелігенції. У мого діда, який збудував цю хату, де ми зараз із тобою сидимо, (Соломія живе у родинному будинку, який розташований в мальовничій парковій місцевості Погулянка у Львові. — Авт.), відбирали двічі. І двічі йому вдалося її відсудити. У мене досі зберігаються документи, ціла справа. Як це відбувалося? Совєти дочікувалися, поки людина добудує будинок, навіть умеблює його, а тоді приходили десь о 4-ій чи 5-ій ранку зі словами «ми вас выселяем, здесь будет детский сад». Усе це задокументовано в тій дідовій справі. Це десь було в 1960-х роках. У 1969 році сюди приїхав мій тато. І з 1970-х тут почалися обшуки і арешти.

Мені було 2,5 роки, коли не стало тата. Я повністю пам'ятаю його похорон 

ЛВ: Тато і обшуки. Якщо пояснювати людині, яка ніколи нічого не чула про Грицька Чубая, чому до нього приходили з обшуками співробітники КГБ? Що твій батько такого страшного робив?

СЧ: Його переслідували з 15-ти років. Він тоді вперше потрапив на допит. У себе в селі Березини (Рівненщина) тато читав твори поетів, яких заборонила совєтська влада, вбачаючи в їхніх віршах небезпеку, що можуть підняти дух українства. Батька здала його ж дівчина… Потім він знову потрапив на допит, бо читав поезію уже біля пам’ятника Шевченку, при чому, то були Шевченкові ж вірші, адже «Кобзар» у совєтській версії відрізнявся від оригіналу.

Мій батько просто був українським поетом, який хотів писати українською мовою про те, що йому боліло, і читати українських поетів, які були заборонені за свою позицію

Начебто був мир, нібито все було добре в Совєтському союзі, але в той же час відбувалися допити, арешти, заборонялося все, крім совєтської пропаганди. 

Моєму батькові не дозволили нікуди вступити. Можете собі уявити, що інтелектуал, який дуже добре вчився, не здобув жодної вищої освіти, його не брали в інститути, щоб не розповсюджував «націоналістичну заразу». Уявіть, що людина, яка знала кілька іноземних мов, людину, яка могла напам’ять цитувати Рільке, Шекспіра, Гессе, яка ідеально малювала, не могла влаштуватися на роботи. Його ніде не брали — просто морально вбивали. На овочевій базі тато розвантажував вагони з гнилими овочами, але навіть звідти його вигнали, оскільки начальнику бази зателефонували «згори» і пригрозили, що як далі триматиме, то базу прикриють узагалі. Тоді моя бабуся ледве прилаштувала тата на меблеву фабрику, де вона працювала. Вблагала, мовляв, у нього маленький син, хай хоч якусь копійку заробить... І тата взяли на роботу, але за однієї умови! Начальник наказав, щоб ніхто на фабриці його не бачив, щоб він малював плакати десь у себе на подвір’ї вночі. І бабуся розповідала, що батько розкладав у нас у дворі оті ватмани з написами «Слава КПСС», портрети Леніна, якого він ідеально, до речі, малював (потім сміявся з цього, але мусив якось годувати сім’ю). Дідусь прилаштував йому ліхтар, і от так по ночах, щоб ніхто не бачив, тато заробляв гроші. І це були мирні роки: 70-і, 80-і. А мого тата продовжували тягати на допити. Спершу йому відбили нирки, знаючи, що в нього туберкульоз нирок. Зрештою, це його, і вбило. 

ЛВ: А яка мета допитів була?

СЧ: Щоб він здав товаришів, які теж провадили антирадянську діяльність.

ЛВ: І вони його на тих допитах били?

СЧ: Били і кололи психотропи.

ЛВ: Ти була ще зовсім маленькою, як тата не стало. Ти його фактично не знаєш…

СЧ: Мені було 2,5 роки, але я пам’ятаю його похорон повністю: як я була вдягнута, запахи, похоронні вінки, якісь розмови. Пам’ятаю, як цілувала його востаннє, бабуся мене підняла і сказала «поцілуй тата останній раз». У дитинстві я думала, що це сон. А дорослою почала це розбирати з психотерапевтом, а потім розповіла бабусі свої спогади, і тоді зрозуміла, що ці враження просто закарбувалися в моїй зовсім дитячій голові.

ЛВ: А тобі якось пояснювали, чому тата не стало? 

СЧ: Мама тільки сказала, що тато був дуже хворий. Але насправді для мене то була велика травма, бо ніхто з дорослих тоді адекватно так і не пояснив, що сталося. І зараз, у час війни, дуже актуальне це питання — пояснення дітям загибель їхніх батьків на фронті. 

ЛВ: Що б ти порадила тим жінкам, чиї чоловіки загинули на фронті, як їм пояснювати своїм дітям цю втрату? Аби ті діти не проходили такий самий шлях пошуку батька, який проходила ти, коли намагалася зрозуміти, чия ти донька і ким був твій тато?

СЧ: Бути чесною. У першу чергу, перед самою собою. Якщо цей  чоловік справді був ідеальним, то дякувати Богові, що ви мали ці спільні миті, намагатися показати дитині всю прекрасність її батька.

У жодному разі не маніпулювати «от ти таке робиш погане, а тато твій у могилі перевертається…», «от ти такий-сякий, за що ж помер твій тато?!». Це завдає ще більшої травми

Треба також розуміти, що й дитина дуже відчуває цю втрату. Не відвертатися від неї. Скільки вона буде запитувати «а де мій тато? а чому його немає в живих?» — стільки разів пояснювати, розповідати. І не агресивно! Казати «і мені тяжко, бо я теж втратила», щоб дитина також відчувала, що ви не кам’яна, не всесильна, що ви теж переживаєте, що ви її розумієте. Але й не впадати в жертву, хоча дуже складно. 

Мені здається, що вже зараз потрібна дуже велика робота фахівців, які зуміють дуже правильно допомогти кожній сім’ї, тому що кожна сім’я переживає втрату по-особливому.

ЛВ: Ти в досить дорослому віці почала повертати ім’я Грицька Чубай в український культурний простір, видаючи збірки його віршів, перекладаючи їх на музику, ініціюючи документальні фільми про нього. Це був твій спосіб пізнання батька. Чи в дитинстві тобі розповідали, яким він був?  

СЧ: Практично нічого не розказували. Тобто це був великий поет. І все. Крапка. А який він був? Що любив їсти? У що вдягатися? Як любив сміятися? Чи він взагалі мене любив?! Про те, що тато мене любив, я дізналась на початку цього року, коли ми з Тарасом вперше за всі роки, десятиліття обговорили нашу втрату батька. Брат розповів, що коли я народилася, то тато почав світитися — вперше після тюрми, після допитів 1972-73 років. Тарас зізнався, що ті роки були чорними в нашій родині: «Аж народжуєшся ти — і тато як переродився. Він як засвітився». Я народилася у 1979-ому. 

Усе життя Соломія Чубай прагнула більше дізнатись про свого батька, про його життя та долю. Фото: приватний архів

ЛВ: Що ти відчула, коли ти почула ці братові спогади?

СЧ: Було дуже тепло на душі… По-перше, ми нарешті проговорили з братом травму втрати. Я його краще зрозуміла: що, чому і як. І найголовніше, що я зрозуміла: мене хтось любив просто тому, що я народилася, що я була бажаною!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною  кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.

Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.

Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).

Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress