Тимчасовий захист: зворотний відлік

Переговори у Стамбулі стали черговим випробуванням для пошуку миру в Україні. Світ уважно стежить, чи зможуть дипломатичні зусилля врятувати від конфлікту європейський континент, або ж ключем до миру залишиться виключно військова міць України.

В ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Велізар Шаламанов — колишній міністр оборони Болгарії (2014 р.) та директор з управління попитом в Агентстві НАТО з інформаційних технологій та кібербезпеки (2009-2017 рр.) — аналізує результати зустрічі у Стамбулі, коментує перспективи нових санкцій і оцінює роль західної військової допомоги у контексті тривалої боротьби за суверенітет України.

Процес переговорів

Марина Степаненко: Пане Шаламанов, у жовтні 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ №679/2022, яким увів у дію рішення РНБО про неможливість проведення переговорів із президентом Росії Володимиром Путіним. І хоча напряму він не забороняє можливість діалогу з іншими представниками російської влади — Київ довго відкидав таку можливість. На вашу думку, що могло вплинути на таку трансформацію позиції України?

Велізар Шаламанов: По-перше, відбулися очевидні зміни в Сполучених Штатах, і президент Зеленський визнає роль Америки і президента Трампа. Отже, він коригує свій підхід, виходячи з того, що пропонує американський лідер, а саме: зосередитися на припиненні бойових дій, вогню і на прямих переговорах з президентом Путіним. Це одна з причин. 

Друга, на мою думку, полягає в тому, що президент Зеленський зараз має повну підтримку об'єднаної Європи, що дає йому сильнішу позицію для того, щоб сісти за стіл переговорів з президентом Путіним. Значною мірою український президент зараз має можливість представляти європейську позицію — особливо з огляду на те, що самі європейські лідери не взаємодіють з очільником Кремля напряму.

Вони просто не можуть домовитися, хто з них має взяти на себе цю роль. Тож у цьому випадку на сцену виходить Зеленський

І по-третє, з'являється додаткова можливість більш серйозно залучити Туреччину і президента Ердогана. Туреччина, не займаючи чіткої позиції у цій війні, слугує своєрідним нейтральним майданчиком для зустрічей. Вона залишається надійним партнером України в Чорноморському регіоні, і це дає президенту Зеленському додаткову впевненість у тому, що зустріч з Путіним може відбутися саме в Туреччині, а не деінде.

Президент Зеленський наполягає на особистій зустрічі з Володимиром Путіним як на потенційно найбільш результативному форматі діалогу. З огляду на ваш досвід, які тут можуть бути переваги та ризики?

Перш за все, зрозуміло, що в російській системі рішення ухвалює лише президент Путін. Будь-яка домовленість, досягнута без його безпосередньої участі, може бути легко порушена — і навіть якщо він щось підтвердить, немає жодних гарантій, що це буде виконано. Але принаймні тоді не буде формального виправдання.

По-друге, цей крок посилає важливий сигнал. Не просто Україна відмовилася від переговорів з Путіним — Путін продемонстрував повну неповагу не лише до України як суверенної держави, а й до президента Зеленського особисто. Змусити його зустрітися віч-на-віч із Зеленським було б кроком до визнання суверенітету України і змінило б тон переговорів.

Не менш важливим є меседж Європи: переговори можуть бути ефективними лише за умови припинення вогню. Тут Зеленський ризикує, погоджуючись зустрітися з Путіним до припинення вогню, але з метою зробити це першим пунктом обговорення. Тільки після цього можуть бути зроблені інші кроки.

І, звичайно, є критично важливе гуманітарне питання обміну всіх військовополонених, адже йдеться про людей.

Підтримка союзників

Президент Франції Еммануель Макрон після візиту до Києва заявив, що, поки вступ України до НАТО залишається недосяжним, Європа має запропонувати інші гарантії безпеки — зокрема, розміщення військ союзників у стратегічних точках на території України, подалі від лінії фронту. Як ви оцінюєте цю ініціативу?

Це вже переходить у практичні кроки — керівники оборонних відомств Франції та Великої Британії відвідали Україну, щоб оцінити ситуацію на місці. Існує коаліція охочих, і хоча деталі не можуть бути розголошені публічно, ключовий меседж полягає в тому, що це розгортання не є предметом переговорів з Росією. Це питання виключно між Україною та коаліцією.

Якщо Україна просить про таке розгортання в обмін на гарантії безпеки, то тільки коаліція і Київ мають визначити умови

Це також чіткий сигнал для США: хоча їхня участь залишається важливою, вони не будуть на самоті. Європа готова взяти на себе відповідальність — особливо за все, що виходить за межі унікальних можливостей США, наприклад, космічних активів. Коли йдеться про війська і фінансову підтримку, європейські країни і глобальні партнери, зокрема й Австралія, готові зробити свій внесок.

Європейські лідери говорять про запровадження нових жорстких санкцій проти Росії — зокрема в енергетичному секторі — у разі провалу мирного процесу. Чи не час уже перейти від умовних «санкцій у відповідь» до системного економічного наступу на РФ: повне ембарго, блокування залишків активів, вторинні санкції для Китаю, Індії, Туреччини? Що, на вашу думку, стримує Європу?

Я думаю, що санкції є частиною мови, яка використовується і як стримуючий фактор для запобігання подальшій ескалації війни, і як інструмент деескалації у сферах, які безпосередньо не пов'язані з військовими діями, але все ж впливають на здатність Росії продовжувати свою агресію.

Попри проведені переговори, прогресу у припиненні терористичних атак Росії на українські міста не досягнуто, тому я вважаю, що нас очікуватиме поступове посилення санкцій

Наразі європейські країни мають сильнішу позицію, щоб просити Сполучені Штати і, зокрема, президента Трампа, впроваджувати санкції і з американського боку, оскільки ЄС вже багато зробив у цьому напрямку. Має бути єдиний підхід. Зрештою, ми наближаємося до саміту НАТО в Гаазі, і зрозуміло, що однією з центральних тем буде підтримка України. Вона включає в себе не лише військову допомогу, але й економічні санкції, адже це зустріч глав держав, а не лише військових чи зовнішньополітичних чиновників.

Чимало українських та західних аналітиків неодноразово наголошували: ключ до справжнього миру — не дипломатія, а посилення Збройних сил України. На вашу думку, чи відповідає нинішня військова допомога від союзників цій логіці?

Ми бачимо — і хорошим прикладом є нещодавній виступ колишнього головнокомандувача генерала Залужного в Лондоні — що це вже двосторонній процес. Західні союзники підтримують Україну, але вони також вчаться в України тактиці, технологіям і оперативному мистецтву.

Отже, на цій новій фазі взаємної підтримки і співпраці, я вважаю, ми побачимо ще сильнішу підтримку з боку Заходу

Це посилить тиск на Росію — економічно через західні санкції, технологічно через посилення підтримки України, а також через процес засвоєння уроків, який допоможе західним країнам підвищити якість своєї допомоги. У цій спіралі Росія втрачатиме позиції з кожним днем.

Так, цей процес можна прискорити, але ми не повинні розглядати його як суто військову діяльність. Він тісно пов'язаний з дипломатією та економічним розвитком. Такий комплексний підхід надсилає Росії чіткий сигнал: вони не зможуть перемогти у цій війні і їм потрібно змінити свій курс.

Як колишній міністр оборони Болгарії та високопосадовець НАТО ви знаєте, як ухвалюються стратегічні рішення. Що сьогодні заважає перетворити оборонну допомогу Україні на наступальну перевагу?

Це дуже складне питання, тому що НАТО будувався як оборонний альянс. Він ніколи не був призначений для наступу або застосування сили без того, щоб на нього не напали. Це серйозний виклик.

Ось чому була створена коаліція охочих — для подолання цієї фундаментальної перешкоди. З іншого боку, підтримка країн вільного світу допомагає Україні зрозуміти загрози і підготуватися до них. Ми розвиваємо потенціал, який слугує стримуючим фактором для Росії, в тому числі в ядерній сфері. Заяви Великої Британії та Франції демонструють новий підхід до ядерного стримування.

Але найбільший виклик полягає в тому, що за останні 10 чи 11 років, особливо з 2014-го року, Росія побудувала високоефективні інформаційно-психологічні операції проти наших суспільств і процесів прийняття рішень. Це створює реальні труднощі зараз.

Одним із важливих кроків є тісна співпраця з Україною для посилення інформаційної стійкості та стійкості процесів ухвалення рішень — розуміння вразливості демократії для забезпечення чітких, швидких рішень на підтримку України.

Європа на роздоріжжі: політичні, регіональні та кіберзагрози

18 травня у Румунії відбулись президентські вибори, де у другому турі зустрілись прозахідний та проросійський кандидати. За офіційними результатами, Нікушор Дан перемагає. Вибори також відбулися й у Польщі. Перемогу, згідно екзитполів, у першому турі здобув Рафал Тшасковський, чинний мер Варшави та представник «Громадянської коаліції» (KO). Його опонентом у другому турі буде Кароль Навроцький від партії «Право і справедливість» (PiS), який критикує політику ЄС та скептично налаштований на євроінтеграцію України. Ми зараз спостерігаємо тенденцію з посилення популярності ультраправих та антиєвропейських політиків у країнах Євросоюзу. Чи можливо цьому протидіяти?

Я думаю, що це одне з найважливіших випробувань для Європи і демократії. Окрім гарячої війни в Україні, це ще одне ключове поле битви, де ми повинні показати, що можемо протистояти російській агресії. Це не лише військова, але й інформаційна, психологічна та політична агресія по всій Європі, а також, ймовірно, і в США. Так що так, ви абсолютно праві. Я сподіваюся, що європейські громадяни та лідери ставляться до цього дуже серйозно.

Якщо ми зможемо запобігти приходу до влади націоналістичних, антизахідних, проросійських лідерів у Східній Європі, це стане чітким сигналом для президента Путіна, що він програє

Тому що це не просто війна проти України — це війна проти Заходу, особливо проти Східної Європи, з метою перекреслити все, що було досягнуто до 1997 року, як Путін відкрито заявив у своєму листі до НАТО в грудні 2021 року.

Чому ультраправі сили набувають серйозної підтримки серед громадян всередині європейський країн саме зараз? 

По-перше, ми повинні чесно визнати, що Східна Європа має певні вразливі місця. Ми повинні визнати їх і зосередитися на наших сильних сторонах — боротьбі з корупцією, слабкою комунікацією, політичним егоїзмом і надмірним покладанням на ЄС, НАТО чи США замість того, щоб самим брати на себе відповідальність за ухвалення складних рішень.

Сподіваємося, що ми зможемо вирішити ці проблеми до того, як ми зіткнемося з тим, з чим зіткнулася Україна — фізичним нападом російських військ. Відверто кажучи, Україні також бракувало рішучості перед виборами Зеленського і вторгненням у 2022-му році. Корупція та російський вплив були широко розповсюджені, що робило країну нездатною протистояти зростаючому тиску. Але ситуація виявилася не такою слабкою, як вважав Путін, і його прорахунок обернувся проти нього.

Тепер, як члени ЄС і НАТО, ми, країни Східної Європи, повинні вчитися на досвіді України. Як і Україна після лютого 2022 року, ми повинні вжити рішучих заходів, щоб запобігти подальшим російським маніпуляціям і пропаганді, особливо через підтримку націоналістичних сил.

Одна справа, коли ці групи існують на маргінесі, і зовсім інша, коли вони отримують реальну владу

Росія активно нарощує військову присутність на кордоні з Фінляндією, включаючи будівництво нових інфраструктурних об'єктів і розміщення великої кількості військових на важливих стратегічних точках. Це спроба випробувати реакцію НАТО на нові виклики, зокрема на можливість застосування статті №5? Як ви оцінюєте шанси на таку ескалацію?

Ми не можемо ігнорувати такий сценарій. Саме тому Фінляндія, країни Балтії та Польща попросили внести зміни до Оттавської конвенції про протипіхотні міни. Вони активно використовують цей вид оборонної зброї, щоб зменшити ризик масованого вторгнення, одночасно відновлюючи свій звичайний військовий потенціал.

Це серйозна загроза, з якою необхідно боротися як на національному рівні, так і на рівні НАТО і ЄС. Проте ці зміни потребують часу — в тому числі для відбудови оборонної промисловості, прискорення виробництва і забезпечення ефективних закупівель. Водночас, як підкреслив генерал Залужний, ми повинні розуміти нову природу війни і бути готовими до загроз з боку безпілотників, інтегрованих розвідувальних систем і високоточних ударів.

Існує довгий перелік викликів, але Європа має і волю, і можливості для їхнього вирішення. Найважливішим елементом є вивчення досвіду України. Це створює справді взаємну підтримку: ми надаємо Україні те, що їй потрібно зараз, водночас використовуючи її уроки для підготовки до загроз, з якими ми можемо зіткнутися через три-п'ять років. Мета полягає в тому, щоб не допустити, щоб нас застали зненацька, як це сталося з Україною.

Пане Шаламанов, Чорноморський регіон залишається вразливим до гібридних загроз з боку Росії — від військових провокацій до кібератак та дезінформації. Болгарія як країна НАТО перебуває на передовій цієї боротьби. Як ви оцінюєте поточну безпекову ситуацію в регіоні? Чи достатньо НАТО та ЄС роблять для зміцнення обороноздатності Чорноморських країн?

Це критично важливе питання, оскільки НАТО і ЄС можуть зробити лише стільки, скільки країни регіону готові зробити самі і попросити у союзників. Україна це добре знає — першою лінією оборони є національні зусилля. Жодна зовнішня допомога не може замінити цю відповідальність. Болгарія і Румунія повинні зробити набагато більше для власної оборони, перш ніж офіційно просити про подальшу підтримку з боку ЄС і НАТО.

У нашому регіоні Туреччина відіграє унікальну роль. Це військово спроможний союзник НАТО, але не член ЄС. Між Туреччиною та ЄС існує напруженість у питаннях оборонної промисловості та закупівель. Зараз, коли Україна практично включена в оборонно-промислову співпрацю з ЄС, настав час встановити аналогічні, збалансовані відносини з Туреччиною.

Зміцнення оборони в Чорноморському регіоні неможливе без Києва та Анкари

Покладатися лише на власне виробництво та відкладені закупівлі у США та Західній Європі — іноді на п'ять і більше років — є неприйнятним з огляду на загрозу, що насувається з боку Росії. В умовах зміни зобов'язань США в Європі, особливо в Південно-Східній Європі, Болгарія і Румунія повинні тісно співпрацювати з Україною і Туреччиною для зміцнення потенціалу стримування і оборони за допомогою скоординованих планів НАТО і ЄС.

Нещодавно в Іспанії відбувся масштабний збій в енергосистемі, який, ймовірно, був спричинений кібератакою. ЄС продовжує посилювати санкції проти кібератак та впроваджує нові ініціативи, такі як база даних вразливостей. Як ви оцінюєте ефективність цих заходів? Чи готова Європа до зростаючих кіберзагроз, особливо в контексті війни в Україні?

ЄС повинен інтегрувати цивільну кібербезпеку та інформаційну стійкість з військовим плануванням, щоб ефективно протистояти російським атакам.

Гібридна війна Росії централізована і керується ГРУ, в той час як 20-30 європейських країн ведуть її окремо, розділяючи цивільні і військові зусилля, що дає Росії перевагу. Нам потрібна тісніша співпраця між цивільними та військовими кібер- та інформаційними можливостями на рівні ЄС і НАТО, із залученням цінного досвіду України.

Ця загроза реальна і може неодноразово нас здивувати. Потрібні серйозні, комплексні заходи — об'єднання військових і цивільних зусиль, співпраця НАТО і ЄС, залучення України і регіональна координація, адже атаки на одну країну впливають і на інших.

Титульне фото: Bartlomiej Magierowski/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

У ніч на 11 травня російський президент несподівано заявив про готовність до прямих переговорів, «у Стамбулі — там, де вони були перервані у 2022 році». Три роки тому Росія фактично вимагала капітуляції України: скорочення української армії, відмову від вступу в НАТО, зняття міжнародних санкцій проти Росії та надання російській мові в Україні офіційного статусу. Відтоді у Кремлі не змінювали свої вимоги, натомість додавали інші пункти. Зокрема, серед умов до тимчасового припинення вогню у Москві називали виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, причому навіть з тих районів, які контролює Україна. 

Заява Путіна про відновлення переговорів з Україною з’явилась після спільного заклику  України, Німеччини, Франції, Великої Британії та Польщі до 30-денного перемир’я, яке мало б початися 12 травня. Президент Франції і німецький канцлер під час візиту до Києва 10 травня попередили, що Європейський Союз разом із США запровадять нові санкції проти Росії, якщо вона не піде на припинення вогню без попередніх умов. 

У Москві відповіли, що це питання можна винести на переговори у Стамбулі. На цьому етапі підключився президент США, який публічно закликав українську владу пристати на пропозицію діалогу. Зеленський прийняв цей пас і заявив, що готовий до особистої зустрічі з російським президентом. Трамп також не виключив, що приєднається до переговорів в Туреччині, якщо туди приїде Путін. А втім, зрештою, ані американський, ані російський очільники в Туреччину не поїхали. Трамп при цьому заявив, що в мирних перемовах по Україні не буде зрушень, допоки він особисто не побачиться з Путіним. Чому Путін не поїхав на перемови з Зеленським? Чи є шанс у дипломатичного треку? Як в осяжному майбутньому досягти припинення вогню? Чи посилять ЄС і США санкції проти Москви? 

Дипломатичний трек

Стамбульські переговори — це початок дуже довгого шляху, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

— Це повернення до ранніх фаз війни, під час яких переговори велися в той час, коли тривали бойові дії.

Отже, якщо і є позитивний знак, то це те, що відкриті переговори відновилися, хоча рушійна сила — погрози США припинити підтримку — стримує будь-який оптимізм

Судячи із заяв, зроблених Путіним і його оточенням, він не зацікавлений у припиненні війни, якщо тільки це не буде зроблено на його максималістських умовах, наголошує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол.  

Якщо розглядати ситуацію в широкому контексті, то мирний трек вже розпочатий. Це низка попередніх зустрічей в Саудівській Аравії, ініціативи Трампа, повністю перезавантажена комунікація, до речі, і з українського боку також в напрямі пошуків варіантів завершення російської війни. Так вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

 — Ідея продовжити перемови у Стамбулі належить росіянам. Вони хочуть таким чином проілюструвати певну послідовність — так як саме у Стамбулі у 2022-му році був започаткований формат перемовин, вони хочуть його продовжити і використати попередні вимоги у своїх цілях.

Володимир Путін не скористався можливістю почати мирні переговори, яку надав Володимир Зеленський, заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте на полях неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в Анталії. З його слів, Зеленський виявив готовність сісти за стіл переговорів і після припинення вогню також говорити про мирну угоду: «Тож Україна явно готова грати за правилами. Але м’яч зараз на боці Росії».

Чому Путін відмовився від переговорів з Зеленським 

У Києва і Москви зараз є певна тактична можливість подивитись, як взаємодіють делегації, і чи зможуть вони досягти прогресу на нижчому рівні, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. Водночас він не виключає, що переговори завершаться домовленістю про припинення вогню, а це може створити підґрунтя для зустрічі Зеленського, Путіна і Трампа. Однак в найближчій перспективі цілком імовірна і цілком відповідає російській практиці тактика затягування:

— Я сумніваюся, що Трамп буде схильний до запровадження нових санкцій на практиці. Однак повідомлення європейцям про те, що без скасування санкцій не буде жодних переговорів, є ймовірною російською стратегією. Я думаю, що є реальний шанс, що Москва хоче долучитись до дипломатичного шляху, але вона, звісно, намагатиметься отримати максимум виконання своїх вимог від кожного учасника, перш ніж поступитись бодай одним сантиметром.

Росіян цікавить безпосередньо трек російсько-американських відносин. Вони бояться втратити нове вікно можливостей, яке, як вони вважають, відкрилось після обрання Трампа президентом, наголошує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс. У Москві не хочуть втратити відновлену комунікацію безпосередньо між американцями і росіянами, і, власне, між Путіним і Трампом:

— Це ключовий фактор, який стримує їх від більш радикальних кроків щодо неучасті у тих чи інших мирних ініціативах.  Друге, це санкції. Росіяни намагаються у такий спосіб отримати певні гарантії, що у випадку, якщо знайдуться спільні точки дотику, санкції будуть зняті. Це два фактора, які їх турбують.

Можуть вони це вирішити за допомогою дипломатії чи ні? Ми бачимо, що їхня дипломатія — це насамперед агресивна війна

Переговори в Стамбулі: позиції й очікування

Ми часто уявляємо це так: двоє зустрічаються, говорять і знаходять компроміс. Але це хибна перспектива у випадку Росії, вважає експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Ми маємо чітко сказати: одна країна напала на іншу. І наша позиція як Німеччини полягає в тому, що агресивна війна не повинна приносити вигоди. Ілюзія, що Україна має віддати частину своєї території, щоб Путін нарешті заспокоївся, — це помилка. Україна повинна за нашої підтримки відстоювати свою переговорну позицію.

Йдеться не лише про мир зараз, а й про те, щоб Путін не напав знову через кілька місяців чи років

Російська делегація, очолювана помічником російського президента Володимиром Мединським, прибула в Стамбул вранці 15 травня. Саме він очолював переговорну групу росіян і 2022 року. Російська сторона готова до відновлення переговорного процесу, готова до можливих компромісів та їхнього обговорення, наводять слова Мединського російські медіа. Водночас він заявив, що перед цим необхідно «усунути базові першопричини конфлікту».

Український президент тим часом понад три години в Анкарі спілкувався з турецьким колегою Реджепом Ердоганом. Поки тривала їхня зустріч до останнього було незрозуміло, чи відбудуться хоча б якісь переговори у Стамбулі. Зрештою Зеленський на пресконференції заявив, що з поваги до президентів Трампа і Ердогана, вирішив відправити делегацію в Стамбул. Її очолив міністр оборони Умєров. Зеленський наголосив, що головне питання, яке піднімає Україна, — припинення вогню. Водночас український президент сумнівається, що Росія на це погодиться.   

Пропозиція 30-ти денного перемир'я — це українська позиція, скоординована з європейськими партнерами і безпосередньо з адміністрацією Трампа, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

— Це підсилює, звісно, аргумент про необхідність припинення вогню і саму українську пропозицію. Дійсно, росіяни навряд чи готові відразу погодитись. Чому? Тому що в їхній логіці затягнути процес, тим самим підсилюючи дії на фронті і виторговуючи для себе кращі умови на майбутні перемовини.

Український підхід цілком правильний, але, на жаль, Росія не зацікавлена в такому перемир'ї, погоджується старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: «Росія готується до літнього наступу і вона не відчуває тиску».

Володимир Путін хоче захопити все що зможе, він спробує забрати будь-яку територію аж до околиць Києва, цитує CNN неназваного американського посадовця. Росіяни накопичують сили, і літня наступальна кампанія фактично вже почалася, заявив в ефірі телемарафону речник ОТУ «Харків» Павло Шамшин.

За певних умов 30-денне перемир'я можливе, якщо, звісно, Росія його дотримуватиметься, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. А втім, його вкрай складно проконтролювати:   

— Це означатиме, що не буде жодних ударів безпілотників, жодної випущеної ракети і так далі.

Досягти всеосяжного припинення вогню на такій великій території дуже складно, адже достатньо одному підрозділу не отримати наказ або не підкоритися йому, щоб змарнувати всі зусилля

Посилення санкцій проти Росії: реальне чи ні

Якщо Росія не покаже реальної готовності до завершення війни, то Україна проситиме США, Євросоюз та країни Глобального Півдня ввести жорсткі санкції, заявив в Анкарі Володимир Зеленський. З його слів, усі сторони повинні демонструвати готовність до перемовин. Перший крок — це припинення вогню, і якщо це залежить від прямих переговорів лідерів — я тут, — сказав український президент. Путін явно хоче зустрітися з Трампом до того, як зустрінеться із Зеленським. Крім того, очільник Кремля вміє грати з главою Білого дому, зауважує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: 

— Очевидне захоплення Трампа Путіним досі було перешкодою для серйозних кроків Вашингтона. Путін, ймовірно, здогадується, що, незважаючи на його відсутність у Стамбулі, Трамп знайде спосіб заявити, що росіяни ведуть переговори, і Україна повинна зробити те ж саме, а це означає, що загроза санкцій, швидше за все, залишиться лише загрозою. Але хто знає, що буде насправді, Трамп часто буває непередбачуваним.  

Путін хоче вести переговори, висуваючи максималістські вимоги і водночас без припинення вогню. Це, звісно, зручно для нього. Його потрібно змусити змінити позицію — за допомогою санкцій, зниження цін на енергоносії, постачання зброї та боєприпасів Україні, аналізує експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Переговори мають підкріплюватися силою. Те, що Німеччина, Франція, Велика Британія та Польща готові посилити санкції, якщо Путін не погодиться на припинення вогню, — це правильний сигнал. На європейців покладено дуже велику роль — яку вони досі ще не взяли на себе. Європа переважно покладалася на Сполучені Штати Америки. Але так більше не можна. Усі мають усвідомити: якщо почнеться справжній мирний процес, то питання забезпечення припинення вогню та довгострокової безпеки України — насамперед завдання для Європи.

Якщо провідні європейські країни виступатимуть єдиним фронтом — це буде корисним першим кроком

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Альдона Гартвіньська: Україна не з'явилася у твоєму житті з початком повномасштабної війни. Ти бував там регулярно ще до Революції гідності.

Томаш Сікора: Вперше я відвідав Україну в 1992 році. Я тоді навчався в четвертому класі середньої школи. У нашій школі організовували різні такі поїздки для молоді, наприклад, до Німеччини. Після того, як Україна відновила свою незалежність, з'явилася можливість для польської та німецької молоді поїхати в Україну. Я скористався цією можливістю, і ми поїхали до Львова автобусом. На той час я вже трохи грав на гітарі, познайомився з багатьма хорошими людьми, українською молоддю в музичній академії. Звідти все і почалося. Пізніше, у 1990-х роках, я часто бував у Львові, бо їздив туди до своєї тодішньої дівчини, яка вивчала у Львові живопис. Хоча насправді я так захопився Україною завдяки Андруховичу.

Познайомився з ним на літературному фестивалі «Порт Вроцлав 2005»?

Так, до Вроцлава було запрошено багато поетів, зокрема й українських. У програмі був їхній авторський вечір та презентації книжок: «Пісні для мертвого півня» Юрія Андруховича та «Історія культури початку століття» Сергія Жадана. Поети і поетки мали читати свої вірші на сцені, і організатор подумав, що було б непогано, якби хтось грав музику, яка супроводжувала б їхні виступи. Вони виходили на сцену по черзі, читали по кілька віршів, а ми, об'єднані гурти «Карбідо» та «Корморани», імпровізували. 

Андрухович же був єдиним поетом, який підійшов до нас, виконавців, і дав нам конкретні завдання. Він казав: «Слухайте, якщо буде вірш «Козацька Ямайка», грайте реґґі, а на інший вірш грайте а-ля Том Вейтс». Ми зіграли. Це було настільки гаряче, що організатор Port Literacki запропонував ідею, що, можливо, ми могли б записати спільний альбо.

Обидві сторони були зацікавлені, і так і сталося. Ми записали альбом у 2005 році, а через рік поїхали з концертом в Україну. Ми були кинуті в дуже глибоку воду, тому що нам довелося проїхати 1500 кілометрів з Вроцлава до Харкова, де на нас чекав Юрій. Фестиваль називався «Цех» і був організований, зокрема, Сергієм Жаданом.

Для нас це все було захоплююче, я ніколи раніше не бачив нічого подібного на власні очі. Назва «Цех» походить від тієї частини театру, де виготовляють декорації. І справді, ми грали саме там, до того ж напівлегально. Там відбувалися різні події зі світу української культури, а в репертуарі театру була російська класика. Ми були там одразу після Помаранчевої революції, тож настрій також був революційним. Харків на той час був майже повністю російськомовним містом. Жадан і його колишня дружина, нещодавно покійна режисерка і засновниця незалежного харківського театру «Арабески» Світлана Олешко, розповідали мені, що в Харкові була лише одна середня школа, де можна було навчатися українською мовою. До речі, їхній син ходив саме до цієї школи. Незважаючи на Помаранчеву революцію, всі були трохи пригнічені, бо русифікація Харкова була настільки сильною, що це могло здатися програною битвою. Але під час Майдану, а потім і після початку повномасштабної війни, коли Харків захистився і на вулицях дедалі частіше можна було почути українську мову, я думаю, що саме творчість Жадана та інших харківських митців спричинилася до цього. Це була їхня важка праця, щоб зробити місто українським, зупинити русифікацію, вичистити ці посткомуністичні відкладення, цю пострадянську ментальність… Ця ментальність, напевно, ще десь зустрічається сьогодні, але я думаю, що вона стала марґінальною. Цей український патріотизм був настільки молодим і свіжим, настільки прогресивним, настільки прозахідним і настільки сильним, що коли настали моменти випробувань, Харків захистився, захищає себе і є містом, яке не здалося.

Як харків'яни реагували, коли бачили вас на сцені?

Перед нашим концертом виступали різні поети, і публіка реагувала дуже жваво. На нашому «Літературному порту» ми намагалися зробити вірші поетів цікавішими за допомогою музики, але загалом публіка ніби проспала. Звичайно, частина публіки вбирала поезію, вона їм подобалася, але вони переживали її ніби зсередини, внутрішньо.

З іншого боку, в Україні ми зіткнулися з дуже захопленим, навіть екстатичним слуханням поезії. Поети читали свої вірші, а аудиторія щось договорювала, спонтанно вигукувала, плескала в долоні, перебувала в постійному русі. Все це було дуже жваво. Після нашого концерту, який також був сприйнятий з ентузіазмом, люди танцювали під музику, хоча вона часом була непростою, це не музика для танців. У нашому репертуарі на той час була пісня «Козацька Ямайка», це музика в стилі реґґі. Люди також були в захваті від неї.

Як змінювалася аудиторія, яка приходила на ці виступи?

Вона постійно змінювалася, і до Майдану, до 2013 року, це було зовсім нове покоління людей. Я тоді теж був молодий, тож це було покоління людей мого віку або молодше. Вони приходили на наші концерти, і мені було зрозуміло, що для них важливі слова: «український», «українське», «українська». Я на власні очі побачив, що таке побудова громадянського суспільства, хоча тоді ще не міг його назвати. На наші концерти в Києві, Харкові чи Івано-Франківську приходили люди, які випромінювали неймовірну енергетику: ми українці, це наша країна, ми не хочемо нікуди їхати на заробітки, ми хочемо бути тут, тут будувати своє місце на землі.

Для мене це стало зрозуміло після приходу до влади Януковича у 2010 році. У 2011 році ми мали грати концерт у Києві, і того ж дня відбувся з'їзд Партії регіонів. Місто було заблоковане, тому що ці політичні олігархи просто перекрили пів-Києва, щоб провести цей з'їзд. Люди не могли потрапити на наш концерт у Будинку офіцерів, що біля Арсеналу. Ми почали отримувати багато сигналів від людей, що вони запізнюються, що вони не можуть проїхати через місто. Юрій розсердився і сказав, що ми переносимо концерт на годину, щоб усі ці люди могли туди потрапити. Коли вони прийшли і зал заповнився, ми трохи змінили репертуар. Ми грали більш революційні, більш жорсткі пісні. Зал був повен людей, налаштованих проти влади, тому що вони вже зрозуміли, що Янукович — проросійський президент і нічого доброго від нього чекати не варто.

Ця наша аудиторія, ті люди, з якими я познайомився тоді, які приходили на наші концерти протягом усіх цих років, у 2014 році пішли на Майдан.

У певному сенсі, завдяки цим концертам і моїй присутності в Україні щороку, я став свідком побудови громадянського суспільства, суспільства, яке взяло справу в свої руки і розпочало Революцію гідності

Пізніше, коли почалася війна на Донбасі, ми грали на останньому фестивалі «АртПоле», ідея якого виникла ще у 2003 році. У попередні роки він проходив, серед іншого, в Карпатах, під Одесою, а потім багато років у дуже мальовничому місці біля невеликого села Уніж на Дністрі. Однак у 2014 році організатори зіткнулися з тим, що фестиваль довелося на деякий час призупинити, оскільки більшість людей, які над ним працювали, або волонтерів пішли воювати в зону АТО. У складі різних добровольчих підрозділів, у тому числі «Айдару».

Я пам'ятаю, що наш концерт розпочався з хвилини мовчання, тому що один з друзів АртПолу загинув на війні. Мене шокувало, що громадянське суспільство, яке прокидалося, проливало кров в окопах.

Потім почалися перформенси на сході України. Сергій Жадан та Юрій Андрухович виступали в Торецьку, Нью-Йорку, Краматорську. Ви також мали можливість побачити Маріуполь у ті буремні часи.

‍

У 2015 році ми з Юрієм Андруховичем мали тур, в якому один концерт був власне в Маріуполі. Ми добиралися туди, протискуючись через кілька блокпостів — звісно, ситуація була непорівнянна з тим, що є зараз. Лінія фронту була за 8 кілометрів від Маріуполя, і ми жили в готелі, вікна якого були заклеєні. Це був перший раз, коли ми зіткнулися із загрозою, вона висіла в повітрі. Настрій перед концертом був дуже патріотичний. Ми грали в будинку культури, перед нами виступали діти в синьо-жовтих костюмах.

Нещодавно я натрапив на карту Маріуполя, на якій хтось старанно позначив місця з фотографіями місць, де загинули люди, і важливих будівель, яких більше не існує. Я знайшов там фото залу, де ми грали, — повністю зруйнованого, як і багато інших місць у Маріуполі. Це мене глибоко зачепило.

А потім почалися важкі часи. Спалах пандемії коронавірусу майже на рік зупинив світ — скасовані заходи, концерти, закриті кордони. І саме тоді, коли все потроху почало повертатися до нормального життя, настало 24 лютого 2022 року.

У 2020 році у нас був запланований великий концерт у Вроцлаві на честь 60-річчя Юрія Андруховича, на який були запрошені чудові артисти з України. Буквально за два дні до цієї події почалася пандемія, і нам довелося все скасувати. Цей час у тотальному ув'язненні загострив у нас потребу повернутися в Україну.

Ми думали, що коли все закінчиться, ми зможемо знову поїхати в нашу Україну і відіграти там кілька концертів, поспілкуватися з людьми. А коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що дійсно повернемося в Україну, але вже по-іншому. Я знав, що треба допомагати нашим друзям

У ті перші дні, перші години я піддався російській пропаганді. Я бачив танки на вулицях Києва, тож у мене було переконання, що російська армія ось-ось захопить Київ. А якщо вона захопить Київ, то захопить всю Україну, тож Харків вже втрачено. Я написав Жадану і Андруховичу. Пропонував їм приїхати до нас, у Вроцлав , щоб вони знайшли тут притулок. Звичайно, вони сміялися з мене і казали, що залишаються в Україні, бо їм це потрібно, бо вони будуть всіляко захищати свою батьківщину.

Тому я вирішив допомогти, чим міг. Спочатку ми зробили концерт у Вроцлаві, крім нас там були гурти українців, які вже кілька років живуть у Вроцлаві. Ми зібрали трохи грошей, купили на них деякі речі і спробували відправити їх до Києва, нашим друзям з «АртПоля». Тоді, на самому початку, була реальна потреба у всіляких речах, навіть у їжі чи підгузках для дітей, бо логістика розвалилася по всій Україні і не було доступу до базових продуктів. Я також пам'ятаю запити на гігієнічну помаду і креми, тому що люди сиділи в підвалах на морозі, і їхня шкіра тріскалася від холоду. Іноді ці вантажі приїжджали швидко, а іноді їхали до місяця, бо все застрягало на якомусь складі.

Я все більше і більше думав про те, щоб поїхати туди. У липні чи серпні Жадан вперше приїхав з Харкова до Польщі. Він був настільки виснажений, що я не впізнала його на вулиці. Коли він повернувся, ми перевезли його через кордон в Україну, користуючись нагодою відвідати нашого спільного друга, джазового музиканта Марека Токаря, який одразу після 24 лютого пішов до армії.

Відтоді ти продовжуєш підтримувати ЗСУ, допомагаєш Сергію Жадану та його 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія», розпочав збір коштів. Чи бачиш відмінності в зацікавленні людей цією війною в минулому і сьогодні? Чи складніше збирати кошти для закупівлі допомоги?\

Я підтримую Жадана, а також інших друзів, яких я знайшов за роки поїздок в Україну, які зараз або служать в армії, або працюють волонтерами чи добровольцями. З Олею Михайлюк з АртПоля, наприклад, ми їздимо до 10-ої гірсько-штурмової бригади та 102-ї бригади, в якій служив Юрко Стецик, музикант і син наших друзів-художників з Івано-Франківська. Він загинув на полі бою два роки тому, і його тіло досі не можуть знайти. Також у 10-ій бригаді служать наші друзі-гуцули з села Бабин, зокрема, сільський голова. Ми зробили репортаж про наші подорожі з карпатських гір на Донбас, під Бахмут, взявши за принцип, що якщо ви створюєте будь-яке мистецтво — музику, кіно, живопис, будь-що, що стосується війни в Україні — обов'язково підтримайте СЗУ, закинувши, зібравши або доставивши речі солдатам. В результаті ми забезпечили обидві ці бригади великою кількістю безпілотників.

Ще два місяці чи півроку тому була тенденція до зменшення. Таке відчуття, що людей ця війна безпосередньо не зачіпає. На самому початку вторгнення багато людей були налякані, зі страху кинулися допомагати. Потім підтримка поступово зменшилася, люди звикли. Я пам'ятаю перший такий похмурий момент. Це було навесні 2024 року, коли Республіканська партія США заблокувала допомогу Україні. На фронт перестали надходити боєприпаси.

Ми тоді сиділи в одній з артилерійських бригад, і там панував дуже похмурий настрій, оскільки люди стали менш охоче робити пожертви, а на додачу до цього США перекрили кран. Солдати не знали, що буде далі.

Тепер з'явився Трамп, непередбачуваний божевільний, але це вже не зламало дух солдатів. Ну, і люди останнім часом трохи прокинулися

З іншого боку, одне з моїх спостережень є досить неприємним і негативним. Воно стосується дезінформації та когнітивної війни Росії проти Польщі. Всі ці наративи і дискусії, які присутні, перш за все, в інтернеті - але не тільки, зрештою, і в політиці - перед президентськими виборами в Польщі, є абсолютно російськими наративами. Той, хто повторює ці наративи, не обов'язково є російським агентом, але, тим не менше, все це працює на Росію. Когнітивна війна має змінити нашу свідомість, нашу оцінку ситуації. Вона спирається на те, що наша оцінка ситуації може стати хибною. Ми часто бачимо різні явища через призму російської пропаганди. Іноді ми самі це вигадуємо, а іноді знаходимо підтвердження в устах політиків. Що українці погані, бо живуть за рахунок Польщі, тому насправді в них можна все забрати, все їхнє майно, бо вони могли б повернутися додому, але не хочуть. Я запрошую всіх поїхати туди і побачити, що там немає війни, бо можна жити нормальним життям, а вони розважаються на дискотеках у Києві. 

Я запрошую всіх поїхати туди і побачити все на власні очі. Може, мені не було весело на дискотеці, але я ходив у кнайпу, а в Києві та Харкові ще й у перукарню.

Є солдати, які воюють на передовій, а є люди в тилу, які намагаються жити нормальним життям. І це також те, за що воюють ці солдати. За цю каву в кав'ярні та за перукарню. От тільки ця «нормальність» також означає комендантську годину і ночі, проведені в коридорі, тому що там атакують десятки безпілотників

Люди настільки втомилися від цього, що, незважаючи на повітряну тривогу, часто навіть не спускаються до укриттів. Бо скільки разів можна, наприклад, у такому Харкові, спуститися в бомбосховище? Тож шахед прилітає і випадково потрапляє в будинок, де хтось не спустився в сховище... Він влітає у вікно, і ця людина гине або отримує поранення. Ти ніколи не знаєш, що, коли і де це станеться. Ніколи не знаєш, чи загинеш тієї ночі саме ти.

Ти вже більше не ходиш до сховищ?

Щодня про це просто не думаєш. Я їжджу до Харкова і відчуваю, що знаю це місто. У мене там є мої улюблені довоєнні місця, які я хотів би побачити. Тому я намагаюся не думати про те, що там може щось статися. Статистично кажучи, мені мало б дуже не пощастити, але я знаю, що багато разів мені щастило, тому що ракета падала за два будинки від мене або за десять хвилин після того, як я йшов з того самого місця. Я думаю, що це теж наше, волонтерське, завдання: свідчити про те, як насправді виглядає ця війна в місті. Насамперед, це постійний страх і загрозу. Особливо останнім часом, коли гинуть діти в Кривому Розі, Сумах, Харкові чи Запоріжжі.

Яка роль митця в цій війні? Великою новиною в ЗМІ було те, що Жадан приєднався до ЗСУ.

Сергій зателефонував мені на початку минулого року з пропозицією зробити музичний проєкт разом з якимось музикантом з Берліна. Він сказав, що збирає українсько-польський оркестр або щось подібне. Через місяць-півтора з'ясувалося, що він пішов добровольцем в армію. Я розумію, що це рішення могло бути спонтанним — а може, воно просто визрівало в ньому давно. Я давно спостерігав за його мистецькою діяльністю під час війни. У 2022-2023 роках я часто бував на його концертах в Україні, у Львові чи Києві. Гроші від квитків йшли на потреби ЗСУ, місця в першому ряду могли коштувати до кількох сотень злотих. Я кілька разів говорив з ним про це. Це було ефективно в перший, може, другий рік повномасштабної війни, але потім цей формат себе вичерпав. Тож Сергій переаналізував свій підхід і опинився в армії.

Він пройшов військову підготовку, у нього є зброя, тільняшка і так далі. Але головна його зброя — це все ж таки музика і поезія. Таких митців в армії все більше, деякі з них воюють на передовій. Поєднання мистецтва і допомоги армії потрібне.

Люди, які є публічними особами, які є відомими, замість комфорту обирають відповідальність перед своєю країною, перед собою, перед своєю сім'єю, перед своїм суспільством

Так є на даний момент, але що буде через деякий час — ми не знаємо. Тому що армія є армія: тобі дають наказ, і ти повинен бути солдатом, а не музикантом. У будь-який момент тебе можуть перекинути на іншу ділянку роботи, наприклад, прямо на передову. Рішення Сергія не є якоюсь угодою, яка виключає таку загрозу. Крім того, такі митці є мішенню для росіян. Їх діяльність пов'язана з великим ризиком, навіть якщо вони не воюють на передовій з автоматом Калашникова в руках.