Тимчасовий захист у Польщі: чому українці втрачають статус UKR?

Виборчий цикл у Польщі тягнеться з осені 2023 року. Півтора роки тому до прем’єрського кабінету за підтримки коаліції «Громадянської платформи», «Лівиці» й «Третього шляху» повернувся Дональд Туск. Прагнення «Громадянської платформи» взяти реванш у «ПіС» виглядає очевидним, як і резони, за якими кандидат від правих Кароль Навроцький названий в своїй агітаційній кампанії саме «громадянським кандидатом». Ці статуси підкреслюють характер холодної громадянської війни, на яку перетворилася президентська кампанія в Польщі. 

«Ставка більша за життя» — інакше не скажеш, до того ж для обох фіналістів перегонів. До речі, в експертному середовищі дедалі гучніше звучать припущення про проведення дочасних парламентських виборів навздогін за президентською кампанією.

Особливістю цього виборчого циклу в Польщі є його проведення в умовах війни в Україні, кінця-краю якій поки не видно. Польське суспільство 1 червня обиратиме Верховного головнокомандувача, і потенційні претенденти (це загальна позиція практично всіх учасників гонки) не мають намірів відправляти в Україну польських військових. Позиція дражлива для українських політиків, проте її можна правильно роз’яснити. Зокрема, якщо нагадувати про терміни початку надання Україні Польщею військово-технічної допомоги й обсяги переданої техніки та військового майна. Посол України в Польщі Василь Боднар слушно назвав Польщу «дорогою життя» для українців, і це не звучить перебільшенням. В умовах найбільшої в сучасному світі війни, на яку перетворилося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, важливо не наступати на мозолі партнерів. Принаймні через інстинкт самозбереження.

Хочу відзначити специфіку сприйняття всередині України польських виборів. Це важливий аспект. Подібність української та польської політичних систем не є 100-відсотковою, у Польщі президент, скоріше, виступає каталізатором або гальмує (залежно від порозуміння з правлячою коаліцією) головні прояви урядової політики. Тоді як в Україні в умовах воєнного стану риси офісно-президентської республіки стали надзвичайно помітними через зосередження повноважень в руках глави держави. Порозумінню між політиками це навряд чи сприяє.

Проте є й інша, вагоміша причина. Зараз на території Польщі перебуває близько двох мільйонів українців, не всі вони воєнні мігранти, про що важливо пам’ятати. Проте протягом 2014-2024 років польське громадянство отримали близько 40 тисяч українців, і зараз на порядку денному польського політикуму — ускладнення процесу його набуття. Українці стали не просто найбільшою національною меншиною Польщі, але й викликом для колись моноетнічної польської нації. Під час виборів будь-якого рівня це стає особливо помітним. «Українське питання» проявилося у публічно висловленому скепсисі Кароля Навроцького стосовно перспектив вступу України до НАТО і ЄС та заклику Рафала Тшасковського змінити умови для виплати допомоги «800+» на українських дітей, які перебувають на території Польщі.

Польсько-українські відносини з 24 лютого 2022 року пройшли від ідилії під акомпанемент «Гей, соколи» до стану прихованого напруження, який створює плідні можливості для кремлівського втручання. 

У Росії добре знають: у Польщі складно грати із симпатіями до РФ, проте цілком можна зіграти на антиукраїнських настроях з усім комплексом негативних емоцій

У Кремлі про це добре знають — і діють відповідно. Неможливість проведення з об’єктивних причин виборів в Україні сформувала політичний підхід «Після нас хоч потоп», мало придатний для діалогу з партнерами. «Невідомий» Володимиру Зеленському ще в січні 2025 року Кароль Навроцький здатний створити чимало проблем в разі обрання президентом РП. Його візит до Вашингтону й спільне фото з Дональдом Трампом — прозорий натяк на парадигму можливого розвитку відносин.

І тут питання не лише в тому, що кандидат від правих підписав «декларацію Менцена», яка передбачає зокрема відмову підтримувати вступ України до НАТО. Кароль Навроцький пішов на цей крок того дня, коли було зафіксовано його прогнозовану перевагу над Рафалом Тшасковським у фіналі президентської гонки. Тож закріпити цю тенденцію для штабу Навроцького, на жаль, цілком логічно. Інше питання: як Рафалу Тшасковському дезавуювати своє бачення України як буферної зони між Росією та Заходом, про що він заявив ще напередодні першого туру голосування? Не факт, що Тшасковський захоче корегувати власну позицію — загальний клімат польсько-українських відносин цьому не сприяє.

Попри згадані проблеми, варто відзначити успіх стратегічного значення у двосторонніх відносинах. Дієво продемонстрована офіційним Києвом готовність до ексгумації жертв Другої світової війни (колишнє село Пужники на Тернопільщині не належить до Волині, проте потреба у перепохованні була й там) дозволила нейтралізувати чергову провокацію на горі Монастир. Тамтешнє поховання вояків УПА, які не лише загинули у бою з радянськими карателями, але й, вірогідно, були громадянами Другої Речі Посполитої, традиційно стає об’єктом дій вандалів — з політичним підтекстом. Спільна позиція Варшави й Києва дає надію на порозуміння.

Дональд Туск, якого небезпідставно розглядають як можливого головного бенефіціара успіхів Рафала Тшасковського, 10 травня відвідав Київ разом з трьома послідовними лідерами європейської «коаліції охочих». Присутність польського прем’єра повинна була продемонструвати залученість Польщі до підтримання безпеки України на тлі вже згаданих обіцянок міністра оборони Владислава Косиняка-Камиша не відправляти польських військових в Україну. Проте характер коаліції не дозволив Туску трансформувати поїздку до Києва в свій серйозний успіх. І Туск вирішив змінити вектор, повідомивши про скасування торговельного безвізу для України на початку червня. Польща, як відомо, була серед ініціаторів цього кроку. Хоча товарообіг між Польщею й Україною у 2024 році склав 11,7 мільярдів доларів зі значним профіцитом Польщі.

Ситуація примушує закликати не лише готуватися до можливих нових випадів проти України на фініші президентської гонки, але й змінювати формат польсько-українського діалогу. Він повинен носити прагматичний характер і здійснюватися за «гамбурзьким рахунком*». Не зайвим буде й обопільний інформаційний супровід для уникнення прикрих непорозумінь. Інакше негативні тенденції у відносинах Польщі й України будуть тільки поглиблюватися.

‍

*«Гамбурзький рахунок» — термін, запропонований письменником Віктором Шкловським, що означає сувору, об'єктивну оцінку цінностей, незаплямовану контекстом, емоціями чи поточним наративом. Він походить від історії про борців, які після сезону сфальсифікованих поєдинків таємно зустрічалися в Гамбурзі, щоб провести справжні бої і встановити між собою справжню ієрархію.

Гамбурзька класифікація стала метафорою абсолютного вердикту — без пощади, без прикрас. Це мірило реальної цінності, незалежної від репутації, кон'юнктури чи емоційного сприйняття.

Театрального режисера Гжегожа Яжину називають символом сучасного польського театру. Він — з легендарної тріади режисерів польського театрального відродження, в компанії з Крістіаном Люпою та Кшиштофом Варліковським. На початку ХХІ тисячоліття вистави Яжини в TR Warszawa спричинили справжню революцію, дивуючи глядача швидкістю реакції на події сучасності. Власне, за це TR Warszawa і стали називати «найшвидшим театром у Польщі».

У цьому контексті звістка про те, що Гжегож Яжина збирається ставити в Києві виставу «Кассандра» за мотивами поеми Лесі Українки, звучить інтригуюче. У травні польский режисер вже вдруге під час війни відвідав Україну — відбирати акторів для своєї майбутньої вистави, а ще — провести акторський тренінг і творчий вечір. 

Гжегож Яжина не приховує, що його «Кассандра» буде реакцією на війну в Україні, а давньогрецька драма розгортатиметься в сучасних реаліях. А ще — що його історія буде про жінок під час війни. 

«Не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль»

‍— Війна відбувається на порозі Польщі вже четвертий рік. Наскільки за цей час змінилось сприйняття війни у польському суспільстві? І що роблять польські митці для того, щоби всім стало зрозуміліше, що це наша спільна небезпека?

— Здебільшого польське суспільство змінилося за часи великої війни і глибоко усвідомлює, що відбувається. З'явилася глибока емпатія, є спільне переживання і звідси — бажання допомагати своїм сусідам. І я сказав би, що це дуже глибока ідентифікація з тим, що відбувається, тому що цей страх перед Росією — того ж роду, що й страх перед фашистською Німеччиною у часи Другої світової війни. Цей страх передається з покоління в покоління, ми в ньому живемо. 

Тобто ця війна триває в нашому європейському просторі, вона не завершується, весь час поновлюється. І як мистецька спільнота ми робимо чимало. Вже під час війни у нас є приклади творчої колаборації з українськими митцями. Ми запрошуємо українські колективи, акторів, працюємо з ними. І думаю, що це всім нам на велику користь.

‍—  Можете навести приклад такої творчої колаборації вашого театру з українцями?

— Наразі маємо небагато спільних польсько-українських постановок, тому що існує мовний бар'єр. Але ми запрошуємо українську публіку на наші вистави. У 2023 році ми поставили в TR Warszawa виставу «Мій прапор запісяв котик. Хроніки Донбасу» (Mój sztandar zasikał kotek. Kroniki z Donbasu), створену за мотивами кількох творів української драматургині Лени Лягушонкової, подія мала резонанс. 

‍— До того моменту, як ви завітали до Києва, яке уявлення ви мали про сучасний український театр?  

— Щиро кажучи, широкої уяви не мав, бо в Польщі, на жаль, не бачив жодних вистав з України. Тому лише зараз я починаю глибше його пізнавати, маю таку щасливу нагоду.

‍— Ви відвідали в Києві декілька вистав, які ваші враження від українського театру і наскільки він відрізняється від європейського?

— Я б взагалі-то не ділив український і європейський театр. Те, що я побачив — а йдеться про вистави «Отелло» і «Переклади» — це європейський театр, але з трохи іншою енергетикою. У вас є те, чого немає в багатьох театрах Європи. Тому я проти будь-якого поділу. Можливо, проблема в деякій ізоляції українського театру від європейського. Я маю на увазі перерваний контакт, обмеженість інформації та комунікації, але загалом традиція глибока. Якщо казати образно, ці театри, наче гілки одного дерева, тобто творчі пошуки ваших і наших митців виходять з єдиного джерела.

‍— У свій другий приїзд ви багато працюєте з українськими акторами. Що скажете про рівень їхньої підготовки?

— Відчуваю, що за атмосферою, за своїм кліматом і рівнем розвитку український театр  тяжіє до польського театру кінця 90-х. А, власне, сама акторська майстерність, рівень підготовки акторів — на дуже високому рівні.

‍— Що для вас може стати відправною точкою у створенні нової вистави і наскільки ви відкриті для всього нового?

—  Найважливіше — це тема і її феномен, бо тема повинна існувати у важливому контексті й місці. Якщо така тема є, вже далі я розвиваю сценарій і вибираю акторів на ролі.

Я постійно шукаю у своїх виставах щось нове, бо не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль. Хочу, аби кожен мій спектакль був зроблений абсолютно по-іншому. Постійний новий досвід — це для мене важливо

‍— Певною мірою ви отримали популярність, ставлячи вистави в незвичних місцях, тобто на майданчиках, не адаптованих для театральних задумів, — на залізничному вокзалі у Варшаві, в цеху військового заводу, під Бруклінським мостом у Нью-Йорку. Як ви обираєте простір для ідей?

— Як я вже сказав, для мене передусім важливі новий досвід і нова театральна мова, яку я завжди шукаю. І тому волію, аби кожна моя вистава мала новий згусток змісту.

Десь років через десять після того, як я розпочав шлях у театрі, мені випала щаслива доля стати режисером театру TR Warszawa. Чому так сталося? Тому що я починав свою творчість у дуже специфічний момент історії, коли у Польщі завершилася комуністична епоха і почався так званий капіталізм. Тоді по всій країні театри стояли пусткою, тому що в них до недавнього грали комуністичний репертуар, а тут раптом все згорнулося і потрібно було грати щось нове, а воно ще не було створене. Тож театри спорожніли, актори пішли в рекламу чи перебивалися комерційними проєктами. І тут відкрився порожній Варшавський театр, куди мене і запросили. Ті, хто це вирішив, казали: «Нехай він щось зробить, нехай він щось втілить і здивує нас».

І я, розуміючи, що це моя велика удача, поставив пʼєсу «Ризикни усім» сучасного канадского драматурга Джорджа Ф. Волкера. На Центральному вокзалі у Варшаві.

Це історія про чотирьох бандюків, яким хотілося когось пограбувати, щоб заробити легких грошенят, але вони не знали, як це зробити й загубилися в цьому процесі. І мені здалося, що ця комедія чітко перегукувалася з настроями поляків того часу. Уявіть собі, у нас були комуністичні цінності, далі комунізм розвалився, почав царювати безлад, поляки були геть без грошей і мріяли якимось чином розбагатіти. Це багатство марилося їм десь на видноколі, але воно було недосяжне, вони не могли його вхопити.

‍І я відчув, що ситуації в пʼєсі і в реальній Польщі того часу якось незримо перегукуються з атмосферою вокзалу, де люди теж про щось мріють, їдуть зі своїм багажем кудись у невідоме, разом з тим на вокзалі існує величезна кількість безхатьок

А ще на вокзалі страшенно брудно, що досить чітко віддзеркалювало тодішню ситуацію в Польщі. Таким чином все переплілося, плюс реально вокзальні безхатьки спостерігали за виставою через великі вікна, але відчувалося так, що вони серед глядачів, і це створювало для вистави дуже потрібний додатковий ефект.

А ще вокзал, тому що у нас на кожну виставу було до 1000 доларів — а це дуже-дуже маленька сума на реалізацію задуму, в якому беруть участь близько 300 людей. А нам вдалося реалізувати 15 таких вистав.

«Що більше нас критикують, то більший вплив ми маємо»

‍— Ваш наступна вистава «2007: Макбет» стала реакцією на те, що Польща вступила в НАТО.

— Появі вистави «Макбет» передував історичний момент, коли Польща вступила в НАТО, і тоді ми вже як члени цієї організації задекларували участь наших військових загонів у збройному конфлікті в Кувейті. Я тоді читав «Gazeta Wyborcza» — на той час вона була моїм улюбленим періодичним виданням і, може, єдиним на той момент рупором солідарності. І ось на її сторінках я раптом побачив такий дискурс: «От ми візьмемо участь у погашенні конфлікту і таким чином отримаємо якісь блага у вигляді нафти чи якихось там копалин від Сполучених Штатів». Тобто йшлося не про допомогу комусь, а про бізнес. Зараз це відбувається в набагато більшому масштабі, але на той час усвідомлення цього стало для мене шоком. 

Мені було прикро, що йдеться не про людські цінності, не про те, що Польща — це країна, яка робить перші вільні кроки, а банально про бізнес. І в цей же час ми бачили щодня в газетах фотографії відрубаних голів чи понівечених тіл. Моєю реакцією на все це стало рішення орендувати на два місяці цех заводу, який виробляв тяжку військову техніку, і поставити там «Макбет». Зрештою ми отримали для творчості просто небувалий за розміром простір, де сцена мала 25 метрів в довжину і 12 метрів у висоту.

‍— Використати військовий завод для вистави антивоєнного спрямування — це дійсно сильно.

— Цей простір ідеально підходив — щоб передати глядачам емпіричний досвід переживання війни, щоб вони почули, як звучать вибухи, втягнули носом запах пороху й хитнулись від вибухової хвилі. Тобто щоб відчули себе учасниками військових подій. І щоб все це було дуже реальним, ми звернулися до піротехніків, до людей, які займалися підготовкою солдатів на полігоні. Вони дали нам обладнання і допомогли з ефектами.

‍Але піротехніки трішки переборщили — вибухи були настільки сильними, що довелося до мінімуму прикручувати динаміки, а вогонь, здавалося, пішов прямо на глядацьку залу. Люди були в шоці від цього досвіду війни, до якого виявились абсолютно не готові

Ця історія розійшлася в пресі, пішли негативні відгуки, і керівництво заводу звернулось до нас з претензіями, що ми їм робимо антирекламу. Афішу вони швиденько зняли й усе скасували.

Люди інших сфер мистецтва непогано відреагували на цю прем’єру, а от театральне середовище — ні. На щастя, на тих виставах, що ми встигли показати, були присутні впливові люди з-за кордону, тому пізніше нам вдалося показати «Макбет» у Нью-Йорку.

‍— На початку 2000-х ви в TR Warszawa влаштовували творчі лабораторії, під час яких робили читки перекладної сучасної драматургії. А як щодо польської, коли вона стала зʼявлятись?

— Тоді ще не існувало польського сучасної драматургії. Саме тому ми брали перекладні тексти. А коли це стало популярним, тоді вже польські драматурги взялися теж писати п'єси. І тут важливий момент: поки таких текстів не існувало, ми ставили класичну драматургію у сучасному прочитанні. Величезний крок польської драматургії полягав у тому, що автори стали писати про те, що відбувається навколо, — а ми це ставили. 

І невдовзі наш TR Warszawa стали називати «найшвидшим театром у Польщі», оскільки ні тогочасна кінопродукція, ні література не реагували так швидко на важливі події, як це робили ми на сцені  

Ось чому наші вистави так широко обговорювалися й мали величезний розголос у пресі. Таким чином ми стали ніби соціальним резонансом змін, які тоді відбувалися в Польщі. А в 2000-х соціальні зміни були бурхливі, реформи йшли постійно, і тому люди сприймали наш театр, як хроніку подій, в яких жили. 

‍І тепер в Україні я відчуваю ту саму енергію, яку відчував тоді у суспільстві Польщі. Тут відбуваються нині ті самі зміни й процеси, які ми пережили тоді. І ця енергія змін і трансформації має народити щось нове

‍— Як впливають на ваш театр політичні сили?

 — На щастя, політика не має на наш театр ніякого впливу. Чому у нас така стабільна позиція зараз? Бо ми довго прожили й перейшли чимало рубежів. У владі за цей час змінилися політичні табори, звідки нас постійно критикують: раніше — праві критикували, зараз більше ліві, але якось політика відскакує від нас, адже що більше вони критикують, то більше розголосу в пресі й відповідно — більше глядачів, які прагнуть подивитися, що ж це за явище. І що більше нас критикують, то більший контроль ми отримуємо над суспільною думкою.

‍— Ваш театр називали не тільки найшвидшим, а й найголоснішим…

— Це так. Якось виникла ситуація, коли пані президентка Варшави (Ганна Беата Гронкевич-Вальц, президентка польської столиці з 2006 до 2018 року — Авт.) прийшла до мене і сказала, що я маю якось заспокоїти свій театр, бо він «кричить» голосніше за всіх. «Ви ж наче такі маленькі, вас так мало, а голосите, що чути скрізь». І це доводило, що ми маємо вплив. 

А далі ми з пані президенткою дійшли до компромісу, який полягав у тому, що місто нам профінансує будівництво великого театру у центральній частині Варшави. Пані президентка чудово розуміла, що столиця держави повинна мати великий репрезентативний театр. Вона тоді ще сказала, що сама до театру не ходить, але читає в пресі, що така річ має бути. Зараз цей проєкт реалізується, він у процесі (відкриття нового приміщення TR Warszawa на площі Дефіляд має відбутися найближчими роками — Авт.).

«Жінки не починають війни, але платять за них дуже високу ціну»

‍— Протягом своєї творчості ви проявляєте високу цікавість до античних героїнь. Разом з тим ви ніколи не ставили про них вистави у самій Польщі. «Медею» ви ставили у Відні (у 2006 році), «Федру» — в Амстердамі (2010), «Троянські війни» — в Мюнхені. І ось тепер — «Кассандра» у Києві.

— Я сам звернув увагу, що всі спектаклі за античними мотивами робив тільки за кордоном. Якось так сталося… Для мене давньогрецьке мистецтво — це можливість доторкнутися до якоїсь таємниці, до феномену людськості. І до розуміння фатуму — того, що ми часто неспроможні боротися зі своєю долею, зі своїм призначенням, що ми часто не в силах мірятися силами з тим, що нам накреслено.

Я не можу осягнути всіх воєн, що точаться протягом всієї нашої історії. Напевно, жодна людина не здатна вловити їхнього сенсу. Історія Троянської війни була описана ще до народження Христа. Ця війна є матрицею всіх наступних збройних конфліктів. Закладені в ній механізми насильства й помсти повторюються досі, приносячи прибуток окремим амбітним персонам. 

‍Маю таке враження, що людство не розвивається. У технічному плані — так, тут у нас колосальний прогрес, але в своїй людськості — ні

Мені здається, людина має вписану у свій генотип потребу самознищення. Можливо, ця самодеструктивність і є нашою приреченістю. Це прикро, але це те, що мене інспірує в театрі. І те, що хочеться досліджувати.

‍— Ви досліджуєте Гомера вже півтора десятка років.

— Так, у різний спосіб. Я планував поставити «Іліаду» і зробив величезну кількість майстеркласів з цього приводу в різних містах: Лос-Анджелесі, Лондоні, Тель-Авіві, Анкарі. Це підготовча робота щодо постановки, яку досі не вдалося реалізувати. 

І ось одного дня мій телефон задзвонив, і мене запросили до театру в Києві. Я погодився приїхати, а далі бачу, що театр носить імʼя Лесі Українки. Починаю знайомитися з її творчістю, зустрічаю там «Кассандру» і розумію, що ось воно — те, що я так довго шукав.

‍— Вас зацікавили долі троянських жінок, а конкретно те, що відбувається з жінками тієї сторони, яка програла у війні? Звичайно, не стільки у фізичному плані, скільки у психологічному.  

— Так. У Києві я розумію, що отримав знак до втілення давнього задуму. 

Ця драма Лесі Українки відкрила в мені потяг до пошуків, які я вів багато років

Коли вибухнула велика війна, у мене з'явилась справжня манія —  щодня я пів години присвячую тому, аби перевірити, що відбувається на фронті. Це таке в певному сенсі безсенсовне заняття, бо я читаю новини і розумію, що не можу нічого змінити, ніяк не можу вплинути на події. І ось тепер я опинився в Україні і думаю, що постановка «Кассандри» — це саме те, що мені потрібно зробити, це та тінь, яка мене переслідувала, яку я, можливо, боявся, бо не розумів довгий час, що відбувається. Але тепер, отримавши запрошення від театру Лесі Українки, я знаю, що маю робити.

Постановка «Кассандри» — делікатна справа. Але разом з тим це наша спільна європейська тема, те, що невблаганно повертає до нас спільний досвід Другої світової війни. Що для мене важливо, так це закладене в наш генотип розуміння — чи нерозуміння — наслідків війни. Гомер, наприклад, писав про те, що у війні немає переможців і переможених. Та ми чомусь досі не робимо висновків. Не розуміємо, що окупанти, щоб виправдати свої злочини, перекладають провину на жертв. Вони дегуманізують тих, кого хочуть завоювати, намагаючись позбавити їх власної ідентичності й права на життя. Однак, цикл насильства й злочинності, який вони розв’язують, зрештою завдає їм удару у відповідь.

‍— Ви будете ставити «Кассандру» в оригіналі?

— Не наважуся взяти текст Лесі Українки як основу для своєї вистави, бо він дуже закорінений у культурному контексті. А оскільки я не звідси і належу до іншого культурного простору, то не зможу зробити це так, як воно тут в національному контексті мало б бути реалізовано. Але п’єса послужить натхненням до подальшого створення тексту, який буде спиратися на Лесю Українку, Гомера, Евріпіда й Есхіла.

Дії розгортатимуться в реаліях сучасної України й найближчого майбутнього. Це будуть роздуми про наслідки збройних конфліктів для цивільних жертв, особливо жінок. 

Жінки не починають війни, але вони платять за них дуже високу ціну. Їхні жертви ніколи не оцінюються: їм не будують пам’ятників, не пишуть про них пісень чи віршів, як про героїв. Вони залишаються безіменними героїнями. Вистава «Кассандра» поверне їм голос

Хто з українців має право на польську пенсію в Польщі

Згідно з двосторонньою угодою про соціальне забезпечення, підписаною між Польщею та Україною в 2012 році, українці, які працювали в обох країнах, можуть:

• оформити пенсію в тій країні, де вони завершили трудову діяльність;
  
  
• або навіть отримувати дві пенсії — з Польщі та з України — якщо в кожній з країн накопичено певний страховий стаж.

Хоча формально така можливість існує, на практиці реалізувати її складно через юридичні та адміністративні вимоги. Для того, щоб заробити польську пенсію, українцям необхідно на момент виходу на пенсію: 

• мати статус постійного проживання в Польщі, резидентство ЄС\польське громадянство, 
• досягнути пенсійного віку: 60 років для жінок та 65 для чоловіків,
• мати необхідні роки трудового стажу: від 20 років для жінок та від 25 років для чоловіків, 
• мати останнє місце праці перед виходом на пенсію в Польщі згідно з трудовим договором. 

Між Польщею та Україною укладено угоду про соціальне забезпечення, яка базується на пропорційному принципі. Це означає, що кожна країна — Польща і Україна — призначає і виплачує пенсію лише за ті роки трудового стажу, які були набуті на її території.

Умовно для отримання рівнозначних двох пенсій, в Україні людина має відпрацювати 32 та більше років, в Польщі 20, загалом мати 52+ роки страхового стажу. Водночас Польща, відповідно до того ж договору, може зарахувати український стаж до загального страхового стажу, але лише з метою перевірки, чи має людина право на пенсію загалом. Платити пенсію вона буде лише за страховий стаж, який ви заробили в Польщі. 

Тобто якщо ви працювали в Україні 17 років, а в Польщі 3 роки — загалом це 20 років стажу, що дозволяє 60-річній українці відповідати вимогам польського законодавства для виходу на пенсію. Але при цьому:

• Україна виплачуватиме свою частину пенсії відповідно до українських норм і бюджету;
• Польща виплачуватиме лише ту частину пенсії, яка відповідає рокам роботи в Польщі.ропорційна пенсія (тобто лише за роки стажу в Польщі) може бути набагато меншою за мінімальну пенсію, встановлену в Польщі. Практично, повідомляють українці пенсійного віку, за нетривалий період роботи це може бути виплата у кілька десятків злотих, а інколи, якщо заробітна плата була невеликою — і кілька грошей. 

Водночас у Польщі існує механізм доплати. Якщо розмір вашої загальної пенсії (українська + польська частини) менший за мінімальну пенсію, польський пенсійний фонд може зробити доплату до мінімального рівня. Відзначимо, що з 1 січня 2025 року мінімальна зарплата в Польщі зросла до 4 666 злотих або $1132 за поточним курсом на місяць брутто (до вирахування податків). Втім для вирівнювання пенсії пенсіонерові\пенсіонерці з України потрібно мати в Польщі сталий побит, карту резидента ЄС або набути польське громадянство, а також вийти на пенсію саме під час завершення трудового шляху в Польщі. 

Як отримати частку пенсії за польський стаж, повернувшись в Україну 

Якщо українки, які мають тимчасовий захист, захочуть повернутися в Україну, то їх польський страховий стаж нікуди не зникне — відповідно для тієї ж угоди між Польщею і Україною. Єдине, що варто врахувати, що в Україні для отримання пенсії за віком необхідний інший, триваліший страховий стаж. Якщо йдеться про жінку 60 років, то в 2025 році їй необхідно щонайменше 32 років страхового стажу. 

Для призначення пенсії за страховий стаж, набутий на території Польщі, заявник повинен звернутись до територіального управління Пенсійного фонду України за місцем свого проживання та заповнити відповідний бланк-заяву. 

Зразки вищеназваних бланків про призначення польської пенсії надаються заявникам, які проживають в Україні, відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України за місцем проживання, а також містяться на веб-сайті Пенсійного фонду України (www.pfu.gov.ua → каталог → міжнародній спільноті).

При заповненні бланків заяви заявник обов’язково повинен зазначити:

• номер PESEL (за наявності);
• якщо PESEL відсутній — серію та номер документа, що посвідчує особу (паспорт або посвідчення особи);
• ідентифікаційний податковий номер (NIP/ІПН), якщо саме він є податковим ідентифікатором заявника.

До заяви на призначення польської пенсії необхідно додати документи, що підтверджують періоди праці в Польщі, зокрема:

• довідки з місця працевлаштування;
• військовий квиток;
• страхове свідоцтво;
• довідка з вищого навчального закладу (про отримання освіти).
• довідка банку, яка підтверджує номер банківського рахунку, зазначеного у заяві.

Вимоги до документів, необхідних для кожного окремого виду пенсії, викладені у примітках до форм заяв UA–PL 8 та UA–PL 9. 

Документи на отримання відшкодування за польський пенсійний стаж подаються в оригіналі або у завірених копіях.

Завірення копій можливе у: територіальному органі Пенсійного фонду України за місцем проживання; у нотаріуса; або консула Республіки Польща.

Далі документи передаються територіальним органом Пенсійного фонду України через Головне управління ПФУ у Львівській області до відповідної установи в Польщі:

ZUS (Установа соціального страхування):

Відділ Реалізації Міжнародних Договорів

вул. Алея Пілсудського, 12, 35-075 Жешув

***

KRUS (Каса соціального страхування працівників сільського господарства):

Територіальне відділення в м. Новий Сонч

вул. Млинська, 8, 33-300 Новий Сонч

Після розгляду документів і в разі призначення частини пенсії за польський трудовий стаж — згідно з угодою між Польщею та Україною — українці мають право отримувати цю пенсію на банківський рахунок, відкритий в українському банку, якщо у них немає рахунку в польському банку. 

Категорії пенсіонерів у Польщі: хто й на що може розраховувати

Розмір пенсії в Польщі, а відповідно й частка за польський страховий стаж, залежать від року народження застрахованої особи. 

1. Народжені до 1949 року

Ця категорія має право претендувати на мінімальну пенсію в Польщі. Для цього потрібно мати необхідний трудовий стаж:

• жінки — щонайменше 20 років,
• чоловіки — щонайменше 25 років.

2. Народжені з 1949 до 1969 року

Для цієї групи розмір пенсії визначається виключно розміром сплачених внесків — як самостійно, так і через роботодавця. Йдеться про відрахування до Пенсійного фонду (ZUS) або Управління соціального страхування. У цьому випадку мінімальна пенсія не гарантується, тому сума виплат може бути дуже низькою, особливо за умов короткого стажу або невеликих внесків.

3. Народжені після 1969 року

Розмір пенсії для цієї категорії також залежить від сплачених внесків, однак тут є одна важлива особливість:

внески мають бути сплачені до обох інституцій — і до Пенсійного фонду (ZUS), і до Управління соціального страхування (або приватних фондів, залежно від моделі накопичення).

Таким чином, для молодших поколінь пенсійне забезпечення в Польщі є повністю внесковим: що більше ви платите — тим вищу пенсію отримаєте. І навпаки, якщо ви працювали на пів ставки або мали маленьку заробітну плату — на великі пенсійні доходи розраховувати не варто.