Два режисери-документалісти, франко-алжирський військовий репортер Мані Ясір Бенчела та італо-австралійський фотограф Патрік Томбола, 55 днів знімали в Харкові — протягом перших трьох місяців повномасштабного вторгнення РФ в Україну, перебуваючи під обстрілами з реальним ризиком загинути. Але як журналісти, вже працюючи 25 років в зонах бойових дій, зокрема, в Сирії, Джакарті, Єгипті, секторі Газа, Латинській Америці тощо, вони розуміли, на що наражаються, бо мали чітке розуміння своєї задачі й обраної концепції — показати величезне місто у вогні, його людей у вогні, причому людей здебільшого російськомовних, з родичами в Росії. Концепція була виправдана і надважлива, адже руйнувала нахабно-брехливий міф, створений загарбниками, — ніби вони рятують російську мову і російськомовних, а насправді ж вбивають їх в прямому та переносному сенсі. Донести цей факт до американського і загалом світового товариства — це було ціллю.
Прикметно в цьому сенсі те, що фільм у викладі багатьох світових ЗМІ та на найбільшому кіносервері світу IMDB чомусь отримав видозмінену назву, з якої видалили слово «Russia», залишивши нападника на Україну безіменним — «Ukraine: Life Under Attack», таким чином виявляючи досі існуючий страх цивілізації перед російськими варварами з ядерною дубинкою
Без вираження своєї позиції, без декларативності та маніпуляцій, за стандартами журналістики, Бенчела і Томбола показали людей під атаками цих варварів, рухаючись від героя до героя крізь полум’я руйнації та смерть людей на вулицях та в їхніх будинках. Для початку журналісти знаходять пожежника Романа, який разом з родиною живе на пожежній станції. У перервах між виїздом до чергового палаючого об’єкта, він, добре знаючи англійську, спроможний доступно пояснити, що «Путін — це фак», «життя — це життя», а він вже поховав 40 своїх друзів-пожежників.
Далі камера переходить до цих зруйнованих багатоповерхівок на сумнозвісному харківському районі Салтівка, чиї обвуглені місця від влучань снарядів, немов чорні очі мерців, мають залишитися у пам’яті всіх глядачів. Під стінами цих бетонних портретів смерті ходить наступний герой, віднайдений режисерами, беззубий Сергій. Він втратив руку (може, і зуби також) під час прильоту в його дім, був витягнутий з-під завалів пожежниками (чи парамедиками) і тепер живе в укритті разом з десятками інших — як і він, вимушених безхатьків. Іноді приходить до свого дому-скелету, піднімається на поверх-поперек, заходить в квартиру з роззявленим ротом пройомів без вікон, знаходить в купі подрібненої цегли горнятко і згадує, як пив з нього чай.
Можливо, його спасла й парамедикиня Тетяна, до якої наступним кроком переноситься камера, це вже не встановити в хаосі щоденних обстрілів і масового безпам’ятства. Тетяна їде туди, куди скажуть, і рятує тих, кого може. Іноді вона стабілізує повернутого до життя після прильоту, але в госпіталі той віддає Богу душу. Бо прохання доньки пораненого батька — «спасите отца!» — не завжди реально втілити. Російськомовних харків’ян росіяни вбивають так само безапеляційно, як і всіх решта.
Колись 1,5-мільйонний бурхливий Харків тепер завмер у своїй безлюдності доріг та вулиць. Тисячі й тисячі людей вибравши чи не вибираючи залишитися, тепер перемістилися під землю, на станції метро, що виглядає мов пекельний паноптикум
На колії — зупинений потяг з постійно відкритими дверима; на пероні — сотні ліжок, ковдр і матраців; повсюдно — термоси і банки з водою, висять рушники; палатки, клітки з папугами, відра, пси і навіть пральні машини, певно, до яких ще не встигли дотягтися руки росіян-мародерів...
86-річний стариган Віталій розважає людей грою на гітарі й російськомовними піснями про циган, а 10-річна дівчинка Віка розказує про страх, додаючи, що знає — навколо війна, але при цьому не розуміє, чому... На 11-му році війни вона не знає, чому іде війна. Їй ніхто нічого не говорив. Можливо, її батьки теж не знають. Це певним чином режисери підтверджують кадрами з іншого місця, з бомбосховища, де люди, ніби нічого не сталося, подовжують дивитися радянські фільми про війну, дивуючись війні росіян і мотивуючи свій подив фразою «так наші же деди вместе ваєвалі, абідна»...
Чи зрозуміють люди, що сталося, чому почалася війна і що треба змінити в майбутньому, аби такого не сталося знову? — режисери на це не відповідають, бо відповідати на питання не є їхньою задачею
Вони лише фіксують реальність, щоб глядач задумався. Якщо здатен задуматися. Фільм «Україна: життя під російськими атаками» — це лише фіксація Харкова навесні 22-го року, документація українців в момент їхньої життєвої катастрофи, жаху і болю.
Пізніше, через 8 місяців, режисери повернулися до своїх героїв, і зняли своєрідний епілог, коли росіян було відкинуто від Києва, а захоплення Харкова не відбулося. Люди наважилися покинути харківське метро і вийти на світ Божий. Безрукий Сергій досі ходить на руїни свого дому. Роман переїхав з родиною до Німеччини. А музикант Віталій змінив гітару на баян, продовжуючи грати російськомовні пісні в метро, вже позбавленого ліжок і людей: його мрією є забути ті спогади, які має з перших місяців війни, він хоче це забути і жити тепер з новими думками. На момент цього епілогу, на початок 23-го року, всі вони, герої фільму, ще не знали, що війна продовжуватиметься надалі, і Харків обстрілюватимуть ще страшніше, вже ракетами та КАБами.
P.S. Фільм був створений у 2022-23 роках на замовлення британського телеканалу Channel 4 Television і американської програми Служби суспільного мовлення Frontline PBS, тої самої, яка продюсувала «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки, в подальшому лауреата премії Американської кіноакадемії «Оскар» за кращий документальний фільм року.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
