Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від польської читачки, а також відповідь психолога.
«Щодня шукаю нормальності, але її не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, не повернеться додому»
Я вийшла заміж за українця. Ми з Дімою познайомилися через спільних друзів. Він приїхав до Польщі шість років тому. Він дбає про мене, про дім. Батьки та друзі прийняли його одразу. На початку 2022 року ми намагалися зачати дитину, але все завалилося 24 лютого, коли почалася війна. Діма довго не вагався — вирішив поїхати до Києва і приєднатися до боротьби з російськими загарбниками. Мовляв, не міг винести думки, що його друзі воюють на фронті, а він комфортно живе в Польщі.
— Я б не зміг дивитися на себе в дзеркало, — сказав він.
Я так хотіла його втримати. Коли він сказав, що йде на війну, я хотіла його шантажувати: нехай вибирає мене або йде на фронт. Але я цього не зробила.
Діма дуже чесний і не передумає. та й від думки, що я тут одна й мені погано, йому буде ще важче. Я не хотіла сильніше його напружувати. Скоро буде півтора року, як він пішов. Я знаю, що він живий, він не постраждав. Ми дуже сумуємо одне за одним. Мої думки весь час з ним. Не можу відірватися від телефону, весь час читаю новини з війни.
Я намагаюся жити нормальним життям, але це дуже важко. Іноді в мене немає сил встати на роботу вранці. Страх за чоловіка — це єдине почуття, яке зараз є в моєму житті. Воно панує і домінує над усіма іншими. Я брала участь у різноманітних акціях допомоги нужденним в Україні. Принаймні так старалась допомогти. Щодня шукаю нормальності, але знаю, що нормальності не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, знову не буде зі мною в Польщі. Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. Бувають дні, коли я плачу від злості та безсилля і не можу заспокоїтися. Боюся, що більше не витримаю.
Александра Янечек, клінічний психолог на Avigon.pl:
Воєнний стан — одне з найбільш травматичних і руйнівних переживань, які тільки може пережити людина. Драматичні події впливають на долі сімей, на шлюби та на дітей. Невід'ємні елементи війни — розлука, невпевненість, страх і туга.
Мені дуже прикро, що ви опинилися в такій болючій ситуації. Постійний страх і невпевненість дають велике навантаження на нервову систему і можуть негативно на неї вплинути. Якщо у вас проблеми зі сном, погіршення апетиту, труднощі з концентрацією, я закликаю вас звернутися за допомогою. Війна з усіма її наслідками — це тривалий стрес, який часто виснажує наш організм і психіку.
Незважаючи на таку складну та незвичайну ситуацію, важливо говорити про свої потреби та емоції
Погодитися з рішенням чоловіка поїхати в Україну та вступити в боротьбу є виявом вашої великої любові й поваги до рішень партнера. Я розумію, що це було нелегке рішення, адже пов'язане з втратою, тугою, зміною звичного трибу життя чи планів. І я закликаю вас говорити про свої почуття та емоції. Незважаючи на таку складну й незвичну ситуацію, вам з чоловіком важливо спілкуватися одне з одним, прислухаючись до потреб та емоцій партнера.
Одним із способів впоратися з тугою може бути написання чоловікові листів. Ви можете писати їх “в стіл”, залишаючи в себе, або принагідно віддати їх своєму партнерові. Виливаючи свої почуття на папір, розповідаючи про повсякденні події, ви відчуєте полегшення, «відпустите» зайві емоції, систематизуєте думки. Ми не завжди можемо висловити те, що відчуваємо або що нам потрібно, отож, писати листи чи вести щоденник емоцій – корисний інструмент.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо
Я закликаю вас знайти групу підтримки. Це може бути група жінок, які перебувають у подібній ситуації або група людей, які відчувають тугу та втрату, пов’язані з війною. Відчуття причетності та присутність людей, які відверто співчувають і розуміють ваші ситуацію та почуття, можуть виявитись дуже корисним. Обмін важким досвідом зближує людей, це також можливість заводити нових друзів. Коли ми відчуваємо такі сильні та важкі емоції, важливо відчувати підтримку і мати людей, з якими нам добре, яким ми довіряємо, які дарують нам почуття безпеки.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо, без чого ми не уявляємо свого повсякденного життя. Варто придивитися до цієї туги, чого саме ми прагнемо, чого хочемо найбільше, чого нам бракує, що насправді є суттєвим.
Ви маєте повне право відчувати сум, злість і навіть депресію
Ваше життя кардинально змінилося за одну ніч, це дуже складна ситуація. Цілком природно почуватися розгубленою, відчувати труднощі з адаптацією або прийняттям нового стану речей.
Це процес та індивідуальна справа, скільки часу вам знадобиться, щоб повернутися до нормального стану.
Подумайте, що може бути для вас корисним, розширте свої ресурси підтримки, проводьте час зі своїми близькими та займайтеся справами, які дарують радість і щастя. І що дуже важливо — не забувайте про себе та свої потреби.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки? Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб досвідчений психолог відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
«Моєму синові скоро 18 і він — моя єдина родина. Хоча ми виїхали з ним на початку війни і безпечно живемо в Польщі, він хоче повернутися в Україну і піти добровольцем на фронт, тільки-но стане повнолітнім. І мене це жахає.
Так, з одного боку, я пишаюся тим, що маю такого дорослого сина, який має нашу країну в своєму серці і хоче боротися за її свободу. Але, з іншого боку, я не можу уявити, як буду без нього і що буду боятися за його життя кожен день.
Він спілкується зі старшими колегами з нашого міста в Україні. Вони залишилися і пішли воювати. Мій син дуже вражений і хоче приєднатися до них. Я намагаюся відрадити його, наскільки можу. У мене є приклади молодих хлопців, синів моїх друзів, які постраждали і залишаться інвалідами на все життя. Один втратив обидві руки, інший ліву ногу.
Я розповідаю йому ці жахливі історії, сподіваючись, що він передумає і залишиться зі мною. Проте він відповідає так: «Іде війна, є поранені й загиблі, але навіть у Польщі я можу померти на переході чи посеред вулиці. Що буде, те буде».
Я страшенно засмутилася, коли повідомила про свою проблему своїй тепер уже колишній подрузі. Я розповіла їй про плани свого сина, і вона сказала: «Якщо він дурний, відпусти його». Її чоловік і двоє дорослих синів з нею в Польщі і їм байдуже до нашої країни, вони ніколи не підуть воювати за батьківщину. Я сказала їй, що думаю про поведінку чоловіків у її родині — і ми розлучилися в гніві. З тих пір ми більше не спілкувалися одна з одною і вже не дружимо.
Мені прийшла до голови думка затримати його в Польщі, симулювавши свою хворобу. Я подумала, що тоді він залишиться, а там, може, через два-три місяці закінчиться війна... Я ніколи не брехала своєму синові, але тільки мати зрозуміє, що я відчуваю і наскільки великий мій страх. Я вже не знаю, як його переконати.
Разом з тим боюся, що коли він дізнається, що я сказала неправду, то ніколи мене не пробачить, і я втрачу його назавжди. Дуже переживаю через рішення мого сина і відчуваю, що від такого стресу дійсно можу захворіти».
Відповідає Рафал Збожень, психолог на сайті avigon.pl:
Те, через що ви проходите, є надзвичайно складним випробуванням, тож я чудово розумію, які сильні, навіть екстремальні емоції ви переживаєте. Ви хочете захистити сина від небезпеки, але це вступає в конфлікт з його бажанням взяти на себе велику відповідальність. Як мати ви відчуваєте біль, тривогу і великий страх за майбутнє.
Неправда, яка може принести тимчасове полегшення, у довгостроковій перспективі обернеться болем
У ситуаціях, які емоційно переповнюють нас, наші думки і реакції часто є спробою знайти хоча б часткове рішення, щоб уникнути ризиків. Звідси ідея зупинити сина, симулюючи хворобу. Однак варто зазначити, що таке рішення може призвести до довготривалих наслідків і потенційних труднощів у стосунках, особливо якщо ваш син дізнається правду. Також можливо, що такий крок, навіть якщо він принесе тимчасове полегшення, може завдати болю в довгостроковій перспективі як вам, так і вашому синові.
Варто переглянути також те, як ви діяли до цього часу — тобто розповідали історії інших людей, які постраждали внаслідок війни. Іноді, намагаючись переконати близьких, ми несвідомо викликаємо в них протилежну реакцію. Син, зосередившись на своєму почутті обов'язку, може бути закритим до таких аргументів.
Ось деякі стратегії, які можуть допомогти:
1. Зосередьтеся на розмові зі своїм сином про його плани та цінності. Можна спробувати підійти до розмови з цікавістю, розпитавши про його мотивацію, мрії, уявляючи себе в цій ролі. Замість того щоб переконувати, спробуйте зрозуміти, що насправді стоїть за його потребою піти на фронт. Чи може він задовольнити цю потребу тут?
2. Висловлюйте свої почуття чесно, але без засудження. Ви можете сказати: «Я пишаюся тим, що у тебе такі цінності, і в той же час дуже боюся, що можу тебе втратити. Правда про ваші почуття, а не прагнення за будь-яку ціну переконати сина, дозволить йому краще зрозуміти, через що ви проходите, разом з тим він не буде відчувати себе під тиском вибору між власними цінностями та стосунками з вами.
3. Подумайте про консультацію психолога, який спеціалізується на роботі із сім'ями та юнаками. Зустріч з людиною, яка знає динаміку сімейних стосунків і психологію молоді у надскладних ситуаціях, може допомогти вам виробити стратегію спілкування із сином без напруги.
4. Соціальна підтримка. Ви написали, що ця ситуація також спричинила втрату дружби, але ви точно не сама. Часто корисною є підтримка тих, хто знаходиться у подібній ситуації і переживає схожі труднощі. Можливо, варто пошукати групи підтримки або місця, де можна поділитися своїми почуттями і бути почутою, зрозумілою. Досвід інших людей, які знають, через що ви проходите, може виявитись для вас ресурсом.
Тривога — природна реакція на загрозу
Страх, який ви відчуваєте, є природною реакцією на загрозу і спробою зберегти стан безпеки. Такі почуття можуть бути дуже важкими, але разом з тим вони показують, як сильно ви любите свого сина.
Розмова, сповнена щирого висловлювання своїх емоцій, питань, які дають простір зрозуміти перспективи, а також відкритість до взаємної підтримки можуть допомогти вам і вашому синові пройти крізь цей важкий час, незалежно від його остаточного рішення.
Щиро бажаю вам багато терпіння й сил у ці складні моменти.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Питання без відповідей
Я у Польщі з перших днів війни. Мій чоловік, з яким ми одружилися в жовтні 2021 року, вирішив, що нема чого чекати — мені потрібно виїхати. А сам пішов на фронт. Так війна розлучила нас на початку спільного життєвого шляху.
Я думала, війна триватиме максимум до травня, Захід дасть ефективну відповідь і ми всі зможемо повернутися в Україну.
Натомість вже майже 2,5 роки я живу в Польщі, аі мій чоловік — на війні. Замість будувати спільне життя, нас розділяють сотні кілометрів і страх за його життя. Безпека в Польщі насправді не дає полегшення, коли найближча для серця людина щодня зазнає ризику смерті чи інвалідності. Я весь час переживаю за чоловіка. Ці моменти онлайн, коли ми можемо обмінятися кількома словами, чудові, але вони ще більше розпалюють горе й тугу…
Після цих понад двох років найбільше мені бракує близькості та, мушу визнати, сексу. Я хочу обійняти його, кохатися і не вставати з ліжка тиждень.
Адже це ненормально, що в цивілізованій Європі сім’ї не можуть бути разом через те, що хворий на ненависть диктатор вирішив напасти на незалежну країну. У мені стільки злості, навіть ненависті, але понад усе — безсилля. Скільки ще нам доведеться жити в цій розлуці? Іноді я боюся, що не доживу до нашого спільного життя знову.
Я не поїду з Польщі, тому що мені нема куди повертатися в Україну. Мої свекри загинули, бо на їхній будинок впала бомба. Я виросла у дитячому будинку, і вони були моєю єдиною, першою справжньою родиною.
Мій чоловік завжди каже мені, щоб я не залишала Польщу, бо тільки так він має спокійну голову й не хвилюється, знаючи, що я тут у безпеці та про мене піклуються. Навіть якщо у нього є відпустка, він не може приїхати і бути тут зі мною.
Ми живемо в повній підвішеності. Скільки можна так жити на відстані? Це біль. Адже людині потрібні близькі люди, їхнє тепло та підтримка. Який шанс у стосунків вижити, якщо їхнім єдиним джерелом є туга?
Що, якщо один з нас не витримає цієї розлуки? Мені дуже сумно. Важко так жити. Друзі чи знайомі не замінять найближчої людини, а страх за його життя виснажує психіку.
Гжегож Міхал Мюллер, психолог на Avigon.pl:
Не наважуся давати поради. Найчесніше в цій ситуації висловити вам співчутливу повагу.
Ця ситуація дійсно є руйнівною. І те, про що ви пишете, — це застрягання Йова в абсурді війни. Ви правильно вчинили, що щиро попросили допомоги. Та вам потрібна не порада, а присутність підтримки.
Таку підтримку зможуть вам дати ті, у кого є подібний досвід. Розрада, присутність, наполегливість, хоробрість, певний повсякденний і справжній героїзм життя людей зі схожим досвідом можуть стати для вас джерелом сили в процесі подолання апокаліптичної, абсурдної та виснажливої ситуації.
Проблеми, які неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
Я пропоную вам знайти поблизу себе групу підтримки. Це може бути група у психолога — наприклад, для складних подружніх відносин, де є любов, поранена війною. А якщо такої групи не знайдеться, давайте разом створимо її з вас, редакції та моєї скромної персони.
На щастя, у Польщі вже працює низка сильних українських психологів. І якщо поєднати добре підібрану групу і психолога, то проблему, яку неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
1. Оточіть себе штучними сонцями — яскравими лампами
Встановіть собі вдома й на роботі максимально яскраві лампи й 10-12 годин щодня перебувайте під їхніми променями. Звичайні китайські лампочки не підійдуть — придбайте галогенні, в яких показник передачі кольору наближається до сонячного (тобто CRI>98). У магазинах продається чимало світлодіодних ламп з низьким рівнем передачі кольору (CRI>70-85), але вони не підходять для використання в житлових приміщеннях і в офісах. Приглушити світло рекомендується тільки за годину-дві перед сном.
2. Подбайте про тепло
Як стверджує кандидат біологічних наук Петро Чорноморець, якщо ви встаєте з-під ковдри й одразу мерзнете — насправді ви мерзли й під ковдрою. Листопад і грудень — не час для загартовування, вам потрібні тепло в ногах і тілі, а також дійсно тепла ковдра.
3. Рухайтесь
Тільки побачили сонце за вікном — хутчіш гуляти! Коли ж сонця немає, сходіть до музею, лісу, у тренажерну залу, на танці. Рухайтесь щодня, це дійсно важливо.
4. Вживайте вітаміни
Шоколад — корисно для настрою, але без комплексного різноманітного харчування теж не обійтись. Доповніть раціон вітамінними напоями — із шипшиною, обліпихою, женьшенем, лимоном, апельсином. Пропийте елеуторокок і бурштинову кислоту, не забудьте про йод і мінерали. Не сідайте в цей період року на дієту.
5. Навчіться відпочивати й перемикатись
Не перевантажуйте себе, не працюйте вночі й на вихідних, не сидіть у новинах, відволікайтесь на спілкування з друзями, прогулянки, улюблені заняття. Придбайте собі яскравий одяг чи аксесуари, які милують око. Радісні емоції здатні творити дива.
— Спочатку ми не планували три проєкти, а лише річну інтервенцію, щоб підтримати українських дітей, по-перше, у продовженні освіти, а по-друге, у підтримці психічного здоров'я. Однак війна триває, тому наша діяльність не лише не припиняється, але й розширюється, — розповідає Малґожата Маковська з FRSI (Фундації розвитку інформаційного суспільства), координаторка програми «Бібліотека для всіх».
FRSI була природним партнером для міжнародної організації Save the Children, оскільки вже багато років співпрацює як зі школами, так і з бібліотеками. Тому FRSI було легко знайти охочих взяти участь у програмі, яка розпочалася з «Різні, рівні, важливі» — соціально-освітнього проєкту для дітей та молоді з Польщі та України, що дозволяє їм інтегруватися через спільне навчання та гру. На основі досвіду, отриманого від нього, з'явилися ще два. Проєкт «Моє місце» спрямований на молодих людей з Польщі та України, щоб допомогти їм у виборі майбутньої освіти чи кар'єри, а також підтримати інтеграцію та побудову стосунків. «Нова пригода» забезпечує неформальну освіту в польських та українських бібліотеках для дітей дошкільного (3-6 років) та шкільного віку (7-18 років). Програма «Бібліотека для всіх» реалізується по всій Польщі, як у великих, так і в малих містах.
Фото: пресматеріали
— Ми розпочали проєкти «Моє місце» та «Нова пригода» і дізналися про програму від іншої бібліотеки-філії нашого закладу. Молоді люди вже відвідували нашу бібліотеку, і ми дуже хотіли організувати щось спеціально для них, хоча й не були впевнені, чи впораємося і що саме можемо запропонувати. Однак завдяки тренінгу ми змогли підготувати все належним чином, що допомогло нам стати трохи більш знайомими з роботою з молоддю і встановити з нею кращий контакт. З іншого боку, співпраця з дітьми дошкільного віку є набагато простішою, і все виходить чудово, — розповідає Марта Крочевська з Міської публічної бібліотеки ім. Тадеуша Ружевича у Вроцлаві. — Я вже була знайома з цією темою, оскільки в Ґданську заклади культури вже почали працювати разом у лютому-березні 2022 року, і я була представницею своєї бібліотеки. Спочатку ми допомагали забезпечувати базові потреби — разом з православною церквою в Ґданську організовували збори продуктів харчування, засобів гігієни, одягу. Потім, разом з іншими, організовували заходи для дітей та опікунів. А коли долучилися до проєкту «Різні, рівні, важливі» — отримали комп'ютерну техніку та кошти на працевлаштування вчителів, щоб почати надавати допомогу в навчанні новоприбулим дітям. Тим більше, що в нашій Стратегії розвитку до 2021 року записано, що однією з наших цілей є залучення до бібліотеки не лише молоді, а й груп ризику, таких як мігранти. Так виникла синергія, і тепер молодь відвідує нас щодня, — захоплюється Мірелла Макурат з Регіональної та міської публічної бібліотеки ім. Джозефа Конрада-Коженьовського в Ґданську.
Суб'єктивність, навчання, розваги та інтереси
Як розповідає Малґожата Маковська, досвід FRSI також показав, що молодь важко залучити до бібліотек. Це пов'язано з тим, що вони асоціюються з маленькими, запиленими приміщеннями з книжковими полицями. Однак сьогодні вони все частіше стають освітніми ігровими центрами. Одним із стимулів для молодих людей відвідувати бібліотеки в рамках програми «Бібліотека для всіх» було те, що вони мали змогу оформити простір на свій смак. Від типу килима, оздоблення, кольору стін до придбання додаткового обладнання та ідей для деяких видів діяльності.
— Для них було несподіванкою, що хтось хоче прислухатися до їхньої думки і що вони можуть щось вирішувати. А коли вони побачили, що їхні пропозиції втілюються в життя, то стали приходити охочіше, що дозволило нам поступово заохотити їх до регулярної участі, — сміється Марта Крочевська. — Ідея полягала в тому, щоб дати їм якомога більше суб'єктності у всьому цьому, щоб вони відчували, що мають право голосу в тому, що вони роблять і як вони це роблять. Там можуть бути заходи, пов'язані з усім, що цікавить молодь: мистецтвом, робототехнікою, ІТ, іграми. Практично немає заборонених тем, а наші бібліотекарі мають неймовірну фантазію і дуже добре це доповнюють. Крім того, для нас важливим є навчання через гру, — пояснює Малґожата Маковська.
Ця гра також має своєрідне друге дно, адже виявилося, що підтримка релаксації є дуже важливою для учасників.
У польській школі діти та молодь з України перебувають у великому стресі, адже вони там гості. Однак у бібліотечних заходах вони можуть користуватися тими ж правами, що й їхні польські однолітки
Завдяки цьому вони можуть більше відкритися і трохи перевести дух. У цьому їм допомагають різні психологічні та релаксаційні заходи, такі як йога та інші вправи. А коли всі почуваються комфортніше і безпечніше, легше інтегруватися.
Водночас, у програмі «Бібліотека для всіх» дуже важливою є цілісна підтримка навчання у польській школі. Як зізнається Марта Крочевська, підтримка у підготовці до іспитів стала хітом у 10 класі, оскільки багато дітей не знали, де її шукати і чи зможуть порозумітися зі своїм вчителем у школі.
— Нам також дуже пощастило, що в нашій команді є корінна українка, яка вже десять років живе в Польщі. Вона допомагала нам знаходити учасників та учасниць і, перш за все, проводила заняття. Якщо хтось щось не розумів польською, вона вільно переходила на українську і пояснювала незрозуміле. Видно було, що для дітей це було величезним полегшенням - всі вони почувалися невимушено. Як наслідок, між ними швидко налагодилися стосунки. Найбільшим викликом було обговорення польських читань, адже це зовсім інший культурний та історичний контекст, але врешті-решт ми впоралися і з цим. Після цього вже не мало значення, звідки хтось приїхав — всі працювали разом, а польські діти навіть почали потроху вчити українську мову, — підкреслює Марта Крочевська.
Фото: пресматеріали
У Ґданській бібліотеці навчальні посібники, звісно, також мають важливе значення і приносять чималий успіх. З одного боку, йшла підготовка до іспиту за восьмий клас, з іншого — до іспиту на атестат зрілості з української мови, а крім того, було багато індивідуальних занять — одна дівчинка покращила свою «1» з математики до «5»! Проте освіта — це не єдине, чим живе молодь, тому під час канікул бібліотечний простір був відчинений зранку до вечора. Проводилися заняття з арт-терапії, а у співпраці з філією Польсько-Японської академії інформаційних технологій були представлені студентські книжкові проєкти. За словами Мірелли Макурат, деяких людей ілюстрації спонукали прочитати «Злочин і кару». Це, в свою чергу, призвело до відкриття міні-клубу, в якому будуть примірники як польською, так і українською мовами.
— Також спонтанно виникли секції, пов'язані з інтересами учасників. Одна з них пов'язана з настільними та комп'ютерними іграми. Інша — музична. Одного разу молодь привела до мене пана Олега і сказала: «Ми хочемо, щоб ви взяли його на роботу». Відтоді він дає їм уроки гри на гітарі. Дехто навіть пов'язує з цим своє майбутнє, створено гурт і йде підготовка до концерту. Завдяки всьому цьому діти та молодь з Польщі та України дійсно мають чим зайнятися. Важливо, що ми намагаємося реагувати на всілякі події.
Один український хлопчик йшов вулицею і розмовляв своєю мовою з матір'ю по телефону. Хтось підійшов до нього і почав бити. Тож ми організували зустріч з офіцером поліції про те, як реагувати на вербальне та фізичне насильство, — розповідає Мірелла Макурат.
Відкриваємось і розблоковуємось
Успіхи, про які можна говорити в межах програми «Бібліотека для всіх», — це не лише кращі оцінки чи складені іспити. Під час оцінювання FRSI почула від багатьох учасників, що вони вперше відчули себе в безпеці та змогли повністю розкритися.
— До проєкту багато українських дітей не мали друзів, але тепер вони підтримують зв'язок з польськими дітьми навіть поза бібліотекою. Крім того, ми продовжуємо пропонувати курси польської мови для дорослих, що не так очевидно, оскільки багато де вони закінчилися, хоча до нас все ще приходять нові люди. Щонайменше десять осіб з України також знайшли роботу в бібліотеках завдяки цьому. Це свідчить про те, що цей інтеграційний компонент працює дуже добре на багатьох рівнях, — каже Малгожата Маковська.
Одним з найважливіших учасників музичного ансамблю в ґданській бібліотеці є хлопчик, який прийшов сюди прямо з вулиці, де грав на позиченій гітарі
Постійний учасник запропонував показати йому класне місце. Його мама також долучилася до бібліотеки, де вона викладає англійську мову.
— Вона розповіла, що її син цілий рік сидів удома, навчаючись онлайн в Україні. Там таке навчання часто починається у віці 16-17 років. Крім того, він «просто дивився в стіну», і тепер його мати щаслива, що її дитина повернулася до життя. У Польщі йому не було з ким грати разом, і він дуже за цим сумував. Він дуже серйозно ставиться до організації команди і мотивує інших багато тренуватися, — каже Мірелла Макурат.
Серед інших позитивних наслідків програми — підвищення рівня обізнаності та сміливості учасників та їхніх родин. По-перше, оскільки заняття є безкоштовними, кожен може взяти в них участь. По-друге, сильний акцент робиться на двомовність, тому будь-які страхи легше подолати.
Фото: пресматеріали
— Інтеграція, розваги, навчання — все це надзвичайно важливо. Але також дуже приємно, коли після заходів батьки підходять, дякують і кажуть, що завдяки відвідуванню наших зустрічей вони вирішили відвести дитину до потрібного їм фахівця, наприклад, до логопеда. Відбувається своєрідний прорив. Подібну зміну можна було спостерігати у випадку з жіночим гуртком, де деякі учасниці сумнівалися, чи знайдеться для них місце. Незабаром з'ясувалося, що допомога перекладача не потрібна, і тепер більше двадцяти жінок регулярно проводять час разом. Вони прийшли до нас саме тому, що їхні діти беруть участь у заходах, тому програма «Бібліотека для всіх» є навіть більш успішною, ніж ми могли очікувати», - підкреслює Марта Крочевська. — Думаю, варто додати, що люди з України, виїхавши з країни, певною мірою позбавлені права не те що грати, а навіть жити нормальним життям. Тому іноді бібліотека — це одне з небагатьох місць, де вони можуть розслабитися, — додає Малгожата Маковська.
Подолання викликів і рух далі
Звичайно, це відкриття, це розблокування не відбувається одразу, і це один із викликів програми «Бібліотека для всіх». Тому потрібен час, терпіння і довіра, адже буває, що лише на шостому занятті хтось перестає сидіти біля стіни і стає більш залученим до того, що відбувається. Як каже Малгожата Маковська, для цього, безумовно, є місце, адже ідея полягає в тому, щоб не робити щось силою. Серед інших викликів вона називає те, що залежно від місця розташування — чи це великий мегаполіс, чи маленьке містечко, чи село — потреби людей з України можуть відрізнятися, тому потрібно бути гнучким і адаптувати все таким чином, щоб заохотити людей приходити до бібліотеки. Однак є також випадки, коли бібліотеки не продовжують проєктну діяльність через те, що люди з України виїжджають і на них просто немає попиту. Це здебільшого трапляється на сході Польщі.
— Дійсно, розбудова впевненості може зайняти багато часу і відбуватися поступово. Деякі діти підходили після уроків і говорили, що б вони відповіли, якби не соромилися робити це перед групою. З часом, однак, вони почали висувати власні пропозиції, і кожен такий випадок нас дуже надихав. Нам також довелося відкритися — в тому сенсі, що ми самі мали певні блоки, на кшталт «ми не можемо цього зробити, ми не можемо достукатися до цих молодих людей, ми не розмовляємо однією мовою». Я думаю, що через все це ми самі багато чому навчилися і розвинулися, — каже Марта Крочевська. — Це стосується і нас. Ґданська бібліотека, безумовно, стала більш гнучкою і почала ще більше реагувати на поточні потреби не тільки своїх користувачів, але навіть «нечитачів», тому що, наприклад, репетиції гуртів можна проводити, коли нікого немає, тому іноді доводиться залишатися трохи довше. Важливо, що ми також почали реагувати на соціальні проблеми — піднімаються складні теми, діти та молодь діляться своїми страхами та тривогами, і ми можемо надати їм підтримку завдяки розумінню дирекції, з одного боку, та проєктам FRSI та SCI, з іншого. Тут треба сказати, що молодіжний простір став для нас безпечним, зцілюючим місцем, де триває процес психічного і фізичного відновлення, формування стійкості і (не тільки творчого) розвитку цих молодих і вже таких досвідчених людей, — додає Мірелла Макурат.
І що може зробити перебування в такому просторі та володіння ним? За словами Мірелли Макурат, нейроатиповий хлопчик, який все життя відчував себе інтровертом, ігнорованим і виключеним — бере в руки мікрофон і починає розповідати анекдоти....
Або хлопчик, який переживає складні емоції, викликані смертю батька, хворобою матері, а також новою школою, який заявляє, що він сатаніст і хоче грати тільки блек-метал — він бере в руки акустичну гітару і грає свою власну делікатну композицію.... Або хлопчик, який зазнає насильства вдома і на вулиці — він починає танцювати.... Або людина з вадами зору співає і грає, забуваючи при цьому про свою інвалідність... Або донька шизофреніка на організованих проєктом зустрічах з психологом скидає з себе тягар багаторічного життя в страху і опіці, дозволяючи собі поплакати в підтримуючому середовищі....
Фото: пресматеріали
— У випадку з українською молоддю до цих особистих проблем додається ПТСР, тривога за своїх батьків — чи побачать їх коли-небудь ті, у кого вони ще залишилися, і в якому стані вони їх застануть... І страх хлопців, що через деякий час їх самих відправлять на війну... Не дивно, що вони також переживають, що весь проєкт закінчиться і, наприклад, вони не зможуть продовжувати грати на гітарі, бо втратять своє місце, до якого вже дуже прив'язалися і називають його своїм другим домом, — розповідає Мірелла Макурат.
Поки що про це не варто турбуватися, адже програма «Бібліотека для всіх» триватиме щонайменше до кінця квітня наступного року. Не виключено, що програма буде продовжена, адже, хто знає, можливо, самі бібліотеки також захочуть розширити спектр своїх послуг і все більше відігравати роль місця, де люди можуть навчатися, грати і проводити свій вільний час. Тому варто перевірити, чи у вашому районі є бібліотека, яка бере участь у програмі, адже долучитися до неї можна завжди — щоб добре провести час, познайомитися з новими людьми, інтегруватися і просто відчути себе краще в Польщі.
Українка Ніна, яка зараз мешкає у Великій Британії, розповідає, як кілька подій спонукали її розпочати процес складання заповіту. Все почалося з того, що її вразив випадок зі знайомою жінкою, матір'ю-одиначкою, яка з початком війни переїхала до Варшави. Вона наполегливо працювала, аби утримати себе й сина, а у вільний час займалась волонтерством як арт-терапевтка. А потім жінка вирішила переїхати до Франції в пошуках кращих умов для біженців.
— І от тільки життя стало налагоджуватись, пережитий стрес дав про себе знати — у молодої ще жінки стався інсульт, — каже Ніна. Три місяці українка провела в комі, але, на жаль, її не вдалося врятувати. Маленький син померлої залишився в чужій країні, сам-один на весь світ. Дивом вдалося відшукати триюрідну тітку, яка погодилася приїхати за ним та оформити опікунство.
— Саме тоді я переживала депресію, мені було важко навіть підвестися з ліжка. Аж раптом моя донька, якій на той момент виповнилося 13 років, запитала: «Мамо, а якщо раптом щось серйозне станеться з тобою, що мені робити? Що буде зі мною?»
У Великій Британії жінка часто чула запитання про наявність заповіту. Там це вважається нормальною практикою — за життя подбати про всі важливі моменти після своєї кончини. У британських книжкових магазинах і на Amazon навіть продається органайзер на випадок смерті: «Отакої, я мертвий, що тепер? Журнал планування кінця життя». У ньому є місце для документів, адрес і паролей інтернет-акаунтів, медичної інформації, листів рідним і коханим, вибачень і рекомедацій щодо власного похорону.
У Великій Британії придбати та заповнити такий блокнот вважається серед дорослих нормою. Фото: amazon.com
— Знайома пара обрала опікунів для своєї третьої дитини, оскільки вважала себе «віковими» батьками й хотіла бути впевненою, що дитя залишиться поруч зі знайомими перевіреними людьми до досягнення свого повноліття (21 рік), а її статки будуть надійно збереженими, — продовжує Ніна і зауважує, що Велика Британія входить до двадцятки країн із середньою тривалістю життя 81 рік. У країні немає війни, ракети людям на голову не падають. Однак родина думає на багато років наперед.
Ці люди цікавилися в неї, чи подбала вона так само про майбутнє своєї дитини. Ніна віджартовувалась: їй немає, що передавати у спадок, війна «обнулила її майновий статус», немає нерухомості, немає грошей на рахунках, який сенс у заповіті? Аж поки питання доньки не застало її зненацька.
— І мене як струмом вдарило: я — єдина доросла, відповідальна за свою дитину!
І якщо мене не стане, її можуть віддати моїм батькам, які залишились жити на окупованій росіянами території. Вони можуть відправити її в школу з російською програмою. Або інший варіант: соціальні служби передадуть її в прийомну родину у Великій Британії, яка забере дочку з її улюбленої школи. А може, її віддадуть українському консульству, і вона опиниться в дитячому будинку в Україні, адже зараз активно порушується питання повернення українських дітей з інституційних закладів…
Спочатку Ніна сподівалася, що опікуватись її донькою буде родина англійців, яка дала їм притулок у 2022 році. Однак з часом цей дружній контакт став не таким близьким.
— Я зрозуміла, що повинна сама подбати про все на випадок найгіршої ситуації. Моя дитина повинна бути з кимось, кого вона знає, хто розділяє наші цінності, не буде ламати її особистість, забезпечить її перебування в безпечному місці під час війни. Після довгих роздумів такою людиною я обрала свою подругу, яка знає мою доньку з моменту її народження.
Спочатку Ніна обговорила це з донькою, адже їй 14 і вона має право висловити свою думку. Потім Ніна звернулась з питанням до подруги, чи готова вона у разі чого взяти на себе роль опікунки до повноліття дитини. Подруга погодилася. Тож зараз Ніна оформляє документи. Вона звернулась за консультацією до юриста в один із центрів, який допомагає біженцям. Ніна сподівається, що заповіт їй не знадобиться, але пишається тим, що дбає про це.
Не всі рідні можуть бути опікунами
Дітей, яких війна зробила сиротами або позбавила батьківського піклування, в Україні понад 13 000, повідомила міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович. Щороку мінімум чотири тисячі дітей залишаються без батьківської опіки. Частину дітей беруть у родини близькі чи далекі родичі, а близько шести тисяч дітей перебувають зараз у різних інституційних закладах.
— Коли мене заспокоюють, що про дитину подбають соціальні служби, я не розділяю такої впевненості, особливо, якщо йдеться про дітей з інвалідністю, як у нашому випадку, — розповідає Оксана Гоменюк, мама 10-річного Марка, з яким вони живуть зараз в Іспанії. — У країні нашого тимчасового перебування навіть не кожна бабуся може стати законним опікуном дитини, якщо з мамою щось трапиться. Зі мною тут моя 65-річна мама, але довго вона не зможе опікуватися моїм сином. Якщо зі мною щось станеться, суд не передасть їй право навіть тимчасової опіки.
Раніше в офісі Уповноваженого ВР з прав людини давали пояснення:
В Італії та Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку
А в Німеччині були випадки вилучення дітей у літніх бабусь, які на руках мали єдиний документ — довіреність від батьків онука на перетин кордону. Вважається, що людина старшого віку сама потребує турботи.
Тож перед останньою поїздкою в Україну, де Оксана мала зробити медичну операцію, вона оформила тимчасове опікунство у місцевого нотаріуса на свою маму. Якби з жінкою щось трапилось, бабуся мала б законні підстави опікуватися молодшим онуком, поки не приїде хтось зі старших братів.
Її хлопчик — громадянин України, а тимчасовий захист може закінчитися в будь-який момент. Тож мати неодноразово обговорювала зі старшими синами, що у випадку її недієздатності або смерті вони візьмуть опіку над братом.
— Вони пообіцяли мені не залишати Марка одного та не віддавати його до українських спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю, де умови набагато гірше іспанських, — з полегшенням каже Оксана.
Оксана Гоменюк і Марко. Фото з приватного архіву
«Відкрити конверт у випадку моєї смерті»
Втім позиція попередніх героїнь — скоріше, виключення, ніж правило. Більшість жінок, з якими говорили Sestry, зізнаються: «Я боюся накликати лихо розмовами чи думками на цю тему, боюся травмувати дитину».
Простіше тим, хто в Україні має батька дитини, який зможе подбати про сина чи доньку. Найважче — самотнім мамам.
— Я почала замислюватись над тим, щоб знайти потенційного опікуна для дітей в Німеччині, коли в Україні загинула знайома пара, — розповідає 46-річна Вікторія, мама 8-річних хлопців-близнюків, батько яких помер. — Вони були з Донецької області, виїхали за кордон на початку війни, потім повернулися й оселилися в Одесі. Після їхньої загибелі я зібрала конверт з документами, паролями, заповітом і листом для місцевих подруг, в яких просила їх не залишати моїх дітей самих. Написала дітям прощальні листи з настановами «на життя». Обговорила це з подругами, тіткою — і тоді заспокоїлась. Живу далі, знаючи, що зробила все, що могла, намагаюся дбати про своє здоров'я, щоб відкривати цей конверт не знадобилося.
Прості інструкції не примножують, а знижують тривожність дитини
— Якщо дорослі не пояснюють дітям переспективи, це може призвести до ще більшої тривоги, — впевнена Катерина Нещетна, сімейна консультантка, яка працює з дітьми та сім’ями вже 14 років. — У таких випадках діти можуть вигадувати власні версії подій, часто більш страхітливі, ніж реальність.
У кожній країні є свої правила, що буде з дитиною на випадок трагічної загибелі або втрати дієздатності законного опікуна, однак алгоритм всюди схожий. Неповнолітню дитину візьмуть під опіку соціальні служби, які будуть займатися вирішенням її подальшої долі. В судовому порядку над такою дитиною буде встановлений опікун. І це не завжди рідна людина. Суд сам вирішує, кому довірити дитину.
Щоб уникнути подвійного стресу — втрати близької людини та потрапляння в нову родину незнайомців — дорослим варто подбати про вирішення такої ситуації заздалегідь
Найкраще, коли батьки підготують юридично оформлений заповіт. Скласти такі документи для біженців можуть допомогти в центрах юридичної підтримки, в місцевих фундаціях, які працюють з біженцями.
Важливо визначити правового опікуна для ваших дітей у заповіті, щоб забезпечити їхнє благополуччя, якщо з вами щось трапиться. Це важливе рішення закриє також питання суперечок, якщо кілька дорослих претендують на виховання дитини.
Перш ніж призначити опікуна, обов'язково поговоріть з людиною, яку обрали, і дізнайтеся, чи вона готова прийняти цю відповідальність. Обговоріть потенційне майбутнє дитини: де вона перебуватиме до завершення війни, яким би ви хотіли бачити її навчання, майбутнє, чи готова ця людина до таких змін.
В залежності від віку дитини можна розробити для неї прості інструкції, які не множитимуть страхи, а навпаки знизять тривогу. Наприклад, замість «якщо мама помре» краще сказати «якщо ти не можеш додзвонитися до мами» або «якщо мами немає поруч» — і далі обговорити, до кого дитина може звернутися за допомогою.
У багатьох країнах у страхових полісах передбачений так званий «контакт на випадок надзвичайної ситуації» — це і є людина, до якої можна звернутися в разі нещасного випадку. Дитина повинна знати про такі контакти і розуміти, що може скористатися ними в разі потреби. Це можуть бути родичі, вчителі, сусіди або інші близькі люди.
— Дитині для відчуття безпеки потрібно принаймні 5 дорослих, яким вона може довіряти, — каже Катерина Нещетна
Біженцям важко подбати про фінансове майбутнє своїх дітей, адже добробут переселенця часто залежить безпосередньо від роботи матері, а більшість зароблених коштів витрачаються на оплату оренди житла та повсякденних потреб. Однак якщо є можливість, варто задуматися про страхування на випадок трагічних непередбачуваних ситуацій. Ці кошти можуть стати підмогою для дитини.
Якщо в родини залишилося житло в Україні, важливо, щоб усі документи на нього були в порядку — оформлені належним чином, зібрані в одному місці. Це полегшить дитині ситуацію зі вступом у права наслідування.
Важливо дбати про емоційний стан дитини та сприйняття нею питання смерті. Страх смерті — природний, і вже в 5-6 років діти можуть ставити питання на цю тему, особливо в умовах війни: «А ми не помремо? А тебе не вб’ють?». Пояснюючи маленьким дітям, що таке смерть, краще використовувати метафори з природи. Наприклад, «рослина виростає з насіння, приносить плоди, а потім засихає та повертається в землю, щоб колись народитися знову». Малюки не усвідомлюють, що життя має кінець, тож прості порівняння допоможуть зменшити тривогу.
Натомість при розмові з дітьми молодшого шкільного віку не варто говорити метафорами й заглиблюватись у деталі. Поясніть у межах тих установок, релігійних вірувань, які має родина: про тіло та душу, про те, що такий природний цикл людського життя. У цьому віці дитина вже може усвідомлювати, що життя може обірватися через хворобу, нещасний випадок, війну. Однак наголошуйте, що такі випадки — винятки, і ви робите все, щоб захистити себе та дитину. До того ж є багато людей, які люблять її та подбають про неї. Нагадайте про цих людей і як з ними зв'язатися.
Підлітки та молоді люди вже добре розуміють незворотність смерті. У них є доступ до новин, тож спілкуйтесь з ними як з дорослими: визнайте свої емоції, страхи, дайте їм змогу висловити свої почуття. Розгляньте конкретні кроки, що варто зробити на випадок, якщо складеться трагічна непередбачувана ситуація.
Важливо не уникати складних тем, особливо, коли діти самі їх піднімають. Розмови про смерть мають допомогти дітям сприймати її як природну частину життя, а не як ознаку близької небезпеки. Спілкування повинно бути чуйним і відкритим. Батьки, які готують дітей до можливих життєвих викликів, сприяють не лише подоланню потенційних труднощів, а й емоційному дорослішанню дитини.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
