Слухаю подкасти та вчу польську

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

Після російського вторгнення в Україну ромська громада у Польщі зросла з 20 000 до 80 000 людей. Як і в Україні, так і в Європі роми досі стикаються з дискримінацією та упередженим ставленням. Олена Вайдалович, українка ромського походження, — одна з тих правозахисниць, яка  роками відстоює права ромів. 

З дитинства Олена відчувала на собі вплив стереотипів щодо ромів. Це мотивувало її боротися за права меншин і змінювати ставлення людей до ромів. Після початку повномасштабної війни Олена переїхала до Варшави, де продовжила займатися своєю діяльністю. Сьогодні — разом з польським фондом «Назустріч Діалогу» — вона допомагає ромам з Польщі й України.

«Коли десь щось зникало, думали на мене»

— Я — українка ромського походження, — розповідає Sestry Олена Вайдалович. — Мої батьки — роми. Моє дитинство було не найпростішим, особливо у шкільні роки. Поза домівкою я часто стикалася з дискримінацією, булінгом. І сьогодні пам’ятаю жарти, які не викликали у мене сміху. ‍

Часто чула на свою адресу: «Розкажи нам майбутнє», «Поворожи по руці». Коли щось десь зникало, завжди думали на мене. Бо я — ромка

Звісно, що такі звинувачення були дуже неприємними. До того ж мене намагалися не включати в шкільні активності. Я була сама по собі.

Разом з тим навчалась дуже добре. Прагнула бути відмінницею. Думаю, дехто навіть цьому заздрив. Казали: «Як це ромка може отримати кращу оцінку, ніж я. Роми ж взагалі не вміють ні писати, ні читати». ‍

Якщо б це була дитина з меншою силою волі, ніж у мене, — вона б здалася. Пишаюся, що не опустила руки

Дуже вдячна своїй мамі за те, що вона підтримувала мене й завжди говорила: «Ти розумна. Ти не гірша за інших. Ти зможеш зробити все, чого забажаєш». Це давало мені сили і мотивувало рухатися вперед.

— Ромське походження. Що це означає для вас?

— Це моя сім'я, мова, культура, традиції, які ми маємо. ‍

Якщо говоримо про ромську культуру, то найважливішим для нас є повага до старших. Тобто немає такого, що ми не дослухаємося до них. Завжди останнє слово за ними

На прикладі своєї родини можу сказати, що наші дівчата дуже серйозно ставляться до шлюбу і створення родини. Особисто мене виховували так, що потрібно свідомо підходити до вибору партнера. І будувати стосунки, лише переконавшись, що це та сама людина, з якою хочеш провести життя.

— Які стереотипи щодо ромів існують в Україні й Польщі?

— Ставлення до ромів у суспільстві упереджене. Є різні стереотипи — позитивні, негативні й нейтральні. Наприклад, у багатьох є думка, що роми не хочуть працювати, вчиняють крадіжки. Це негативні стереотипи. До позитивних я б віднесла думку, що у всіх ромів є дар співати і танцювати. Хоча це не так.  Ще один — всі роми мають дар передбачення майбутнього. Це теж неправда. Взагалі, не можна робити узагальнення та висновки на основі кількох випадків, які сталися з кимось з ваших знайомих. Насправді люди дуже мало знають про ромів. 

До початку повномасштабної війни в Україні проживало 16 ромських діалектних груп. Всі вони різняться деякими традиціями та рівнем інтеграції у суспільство. 

Відрізняються роми і зовнішньо. Часом люди говорять, що я не схожа на ромку. Дехто думає, що роми обов'язково мають темніше забарвлення шкіри, очей і волосся. Але й це не так. 

До речі, про ромську спільноту мало обізнані не лише українці, а й поляки. Нещодавно в Польщі було дослідження, яке показало, що 72% польських жінок і чоловіків не знають жодної людини з ромської громади. 

Незнання породжує шкідливі стереотипи. Це було віддзеркалено в соціальній кампанії «Давайте познайомимося», ініційованою фондом «Назустріч діалогу». Ми намагаємось розвіювати стереотипи, адже вони шкідливо впливають на нашу велику спільноту. Рада Європи говорить, що в Європі проживає 10-12 мільйонів ромів. А можливо, навіть більше. Не можна всіх цих людей міряти однією міркою.   

— Звідки взялися ці стереотипи про ромів? Чому люди їм вірять?

— Стереотипи мають глибоке історичне підґрунтя. Роми з’явилися в Європі в XI–XII століттях і практично одразу стали об’єктом настороженості, бо говорили незнайомою мовою (романі), мали свої традиції, музику, іншу зовнішність, часто мандрували — і це лякало. Уже в середньовічній Європі їх почали переслідувати, забороняти оселятись у містах. 

У деяких країнах ромів навіть таврували фізично — ставили клейма на тіло. На території сучасної Румунії, наприклад, до XIX століття протягом 500 років роми перебували в рабстві. У ХХ столітті, під час Другої світової війни, нацистський режим знищив понад пів мільйона ромів. Це був акт геноциду, який досі не отримав належного визнання в публічному просторі. 

Ці історичні травми залишили глибокий слід — і в пам’яті ромської спільноти, і в уявленні суспільства про ромів. Але важливо пам’ятати: стереотип — це спрощення, механізм самозахисту від складної реальності. А що, якщо подивитися глибше й запитати: «Що насправді я знаю про цю людину? Чого саме боюсь?». Я не ідеалізую ромську спільноту. Ми всі різні, і ніхто не може говорити за всіх. Так, трапляються ситуації, коли хтось чинить неправильно. Але важливо не підміняти індивідуальну відповідальність колективною. 

«Для більшості людей роми — наче прибульці»

— Коли до вас прийшло бажання зламати стереотипи, які  оточують ромську громаду? 

— Ще у школі. Я бачила, що мої ровесники-роми  переживають те ж, що і я. Пам’ятаю, як на дитячому ігровому майданчику з нами бавилась дівчинка, до якої підійшла її мама, забрала, і, шепочучи щось на вухо, заборонила з нами гратися. Той болісний момент я запам’ятала на все життя. І усвідомила, що не хочу, аби ромські діти проживати подібний досвід. Чомусь для більшості людей роми — наче прибульці. Але ми — українці ромського походження, наша Батьківщина — Україна. Тисячі ромів захищають Україну на фронті, волонтерять. А те, що у нас темніше волосся чи інші звичаї, так це точно не робить нас гіршими. 

— Ви — наймолодша ромська жінка, яка в 20 років виступила в ООН на форумі національних меншин. Що намагалися донести світові?

— Я думала про те, як донести думку, аби вона не звучала так, ніби я як правозахисниця даю рекомендації. Хотілося, щоб моє звернення торкнуло серця. Це було у 2018 році, і саме тоді стався нещасний випадок, коли 24-річний ром помер від рук правих радикалів в Україні. Я говорила, що світ має на це відреагувати і причетні до злочину повинні понести покарання згідно з законодавством України. 

— Як світ, на вашу думку, реагує і сприймає ромські громади в Європі?

— Сьогодні можемо говорити про еволюцію і зміну думок у суспільстві. І саме цим ми займаємося в фонді «Назустріч діалогу». Намагаємося змінювати негативні думки щодо ромської спільноти в Польщі. І те, що ми робимо тут, поширюється і на інші країни. 

Ми проводимо різноманітні інформаційні кампанії, співпрацюємо з відомими журналами. Те, що я є першою ромською дівчиною, яка з'явилася на обкладинці відомого польського журналу «Wysokie Obcasy», — крок вперед. Інші видання теж розповідали історії успішних ромських жінок. Таким чином ми поступово змінюємо усталені думки про ромів. 

Також працюємо у галузі освіти. Даємо можливість ромських дітям навчатися без бар'єрів. Допомагаємо із працевлаштуванням. Співпрацюємо з бізнесом. Намагаємося зробити так, аби роми у Польщі були економічно незалежними, змогли інтегруватися і знайти стабільність. Для нас  дуже важливо, аби вони почувалися тут у безпеці.

— Хто є членами вашої команди?

— Однією із співзасновниць нашого фонду є полька ромського походження — доктор Йоанна Талевич. Друга співзасновниця — доктор  Малгоржата Колачек, яка має великий досвід роботи з ромською громадою. З 2012 року Йоанна і Малгоржата проводять різноманітні просвітницькі тренінги для поліції, журналістів, педагогів. 

Після початку повномасштабної війни в Україні до Польщі приїхало дуже багато ромів. Європейська комісія ще у 2022 році згадувала, що близько 100 000 ромів виїхали з України за кордон. Ми зіткнулися з дискримінацією біженців ромського походження. Так, коли ми ходили по шелтерах (безкоштовне тимчасове житло, — Авт.), то бачили, що українці ромського походження відділені від інших біженців. Координатори притулків говорили, що таким чином намагались уникнути напруження. До того ж ми помітили, що для «світліших» українців були комфортніші умови — ліжка, крісла. Натомість там де були українці ромського походження, могло взагалі не бути нічого. Я бачила, як діти взимку спали на паперових картонках. От проти такого ми і боремося.

— Хто допомагає вашому фонду фінансово?

— Великий відсоток наших проєктів було фінансовано американським урядом. З рішенням адміністрації Трампа про заморожування фінансування програм з допомоги ми переживаємо дуже складний час. Що станеться, якщо нас не буде? Діти, яких ми підтримуємо, залишаться без додаткової допомоги; молодь, якою ми опікуємося, не матиме можливості розвивати свої захоплення; жінки, яких ми надихаємо, втратять надію на краще майбутнє; дорослі не отримають професійної підтримки; не буде чергової кампанії про ромську громаду; наші вимоги не дійдуть до відповідних міністерств і політиків. Сподіваємося, що завдяки небайдужим людям, спонсорам ми продовжимо нашу правозахисну діяльність, яку ведемо вже 13 років. 

«Чимало ромів мають успішну кар’єру в міжнародних організаціях»

— Якої допомоги потребують зараз ромські біженці у Польщі? З якими проблемами до вас звертаються?

Сьогодні ми зосереджені на інтеграції ромських біженців з України, які залишилися у Польщі і хочуть інтегруватися у суспільство, а також допомагаємо польській і румунській ромській спільнотам в Польщі. Насамперед, з освітою, працевлаштуванням, вирішенням юридичних питань, надаємо психологічну допомогу і т.д. Також співпрацюємо з місцевою владою та урядом, лобіюємо і на міжнародному рівні. Ми прагнемо щоб політики, дипломати  враховували потреби ромської спільноти. 

Роми з України — це такі ж українці, які хочуть найкращого для себе

‍Вони розуміють, що для того, щоб мати успіх в житті, потрібні освіта й робота. Єдине — не завжди є можливість отримати цю освіту. Наприклад, були випадки, коли нам відмовляли у реєстрації ромських дітей до школи. Говорили, що немає місць. Звісно, ми не можемо стверджувати, правда це чи ні. Але якщо ромську дитину не хочуть приймати до школи, ми не залишаємо це як приватну проблему родини. 

Спілкуємось з адміністрацією школи, пояснюємо законодавчі норми, шукаємо розуміння, підключаємо за потреби юристів і освітні інстанції. 

Щодо працевлаштування, то тут теж є проблеми. Ромів беруть на роботу, але з перепонами. Також їм дуже непросто орендувати житло. Якось ми допомагали одній родині. Ромська жінка працювала в міжнародній організації. ‍

Поки ми домовлялися про оренду телефоном — все було добре. Коли ж приходили на зустріч — отримували відмову. І так впродовж чотирьох місяців. Деякі роми не зізнаються, ким вони є, бо бояться отакої дискримінації

Якщо родині не здають житло лише через її етнічне походження — допомагаємо юридично, розмовляємо з власником житла, іноді звертаємо увагу суспільства через медіа. Але завжди намагаємось це робити через діалог, а не конфронтацію. Бо тільки так можна щось змінити на глибинному рівні й надовго. 

— Хто ті люди, яким ви допомагаєте?

— На початку повномасштабної війни був дуже великий наплив біженців. Розкажу одну історію. Була жінка, у якої в Україні померла донька, залишивши багато онуків. На її руках лишилося восьмеро дітей, до того ж одна дитина — неповносправна. Ми побачили, що ця жінка дуже добре знаходить спільну мову з іншими ромами, яким ми допомагали в шелтерах. І запропонували їй роботу. І ось вже майже три роки вона працює з нами. І це — непоодинокі випадки, коли наші підопічні стають колегами. 

Часто люди приїжджали без жодних документів. Втратили під час втечі від бомбардувань або загубили у поспіху. Їхній статус було непросто легалізувати. Вони були налякані, не знали, чи буде в них завтра щось поїсти і де переночувати. Ми допомагали. 

Порівнюючи цих людей три роки тому і зараз, я бачу величезну різницю. Зараз вони інтегровані в суспільство, розмовляють польською, більшість працевлаштована. І я дуже з цього тішуся.

— Знаю, що ви отримуєте чимало повідомлень від ромських дівчат. Про що вони пишуть?  

— Про свої бажання й мрії. Вони хочуть будувати кар'єру, вступити до університетів, прагнуть зрозуміти, в чому себе знайти. Але мені пишуть  й молоді хлопці. Мій племінник колись говорив, що для нього дуже важливо мати співрозмовника, наставника. Мабуть, і їм також.

Століттями ромська спільнота була ізольованою, боялася зовнішньої дискримінації та переслідувань, але нас це не зламало. Молодь зараз більш відкрита. Чимало ромів мають успішну кар’єру. Працюють в Європейській комісії, Раді Європи, ОБСЄ, ООН, співпрацюють з урядом, є чудовими спеціалістами, вченими, вчителями і лікарями. Вони освічені, знають іноземні мови. Дивлячись на це, я вірю в позитивне майбутнє для ромського покоління.

‍Фотографії: приватний архів героїні