Скільки українців перебуває в Польщі — актуальні дані

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

‍Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

‍У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

‍Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

‍Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

‍У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

‍Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.

Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.

«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа. 

У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.

‍Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України.  Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?

‍Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.

Чому?

Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих

Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.

У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше. 

За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.

Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.

Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні. 

Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.

Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком

Як це вплине на українську діаспору в Польщі?

На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.

Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися? 

Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків. 

Хто з цих людей не працює?

Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.

Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.

Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.

Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?

Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства. 

Мудрого лідерства, прикладу? 

Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.

На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.

Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?

Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр. 

Будь ласка.

З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.

Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України

Які чоловіки можуть легально виїхати з України?

Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій. 

Яких саме?

На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі. 

Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.

Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?

Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.

Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків. 

В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях. 

Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.

Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?

Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.

Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?

Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.

Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?

Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти.  Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.

Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.

Переклад: Анастасія Канарська

Надія Яріш — сільська медсестра з Харківщини, яка у 2017 підписала контракт із ЗСУ і опинилась на службі в Маріупольському шпиталі. Там і зустріла повномасштабний наступ ворога. З оточеного вже міста вона виїхала на третю добу, евакуюючи поранену прикордонницю. Назад до своїх, на «Азовсталь», зуміла повернутися лише за місяць. Про рейс до окупованого Маріуполя, життя на «Азовсталі», полон і звільнення Надія Яріш розповідає Sestry.

«Відчувала себе дезертиркою»

— За два дні до нападу росіян я працювала помічницею чергової частини у шпиталі,— розповідає Надія Яріш. — Аж тут близько другої ночі зателефонували і дали наказ негайно зібрати весь особовий склад. Мені знадобилося пів години, аби всіх обдзвонити. Залишати територію госпіталя було заборонено. Про ймовірний наступ росіян нас не попередили.

24 лютого о пів на п’яту ранку ми прокинулися від страшних вибухів неподалік. А вже о десятій ранку пішли перші поранені. Більшість — з Волновахи, з мінно-вибуховими травмами.

26 лютого до нас привезли поранену прикордонницю у важкому стані. У неї була травматична ампутація нижньої кінцівки. Жінка потребувала термінової евакуації з міста. Колектив у нас був переважно молодий. На той момент я думала, що безпечніше залишатися у шпиталі, ніж їхати. Тож зголосилася поїхати як супровід, аби не наражати колег на небезпеку.

Дорогою ми бачили спалені автівки. Їхали і не знали, що на нас чекає. До речі, водій, який нас віз, згодом втік у так звану «ДНР». На щастя, до Дніпра ми доїхали без пригод. Я чекала команди командира повертатися, але її не було. Він сказав, що максимум, куди я їздитиму, це на точку передачі поранених, після чого вертатимусь у Дніпро. Але вже тоді я вирішила — маю повернутись у Маріуполь. Впродовж всього перебування в Дніпрі відчувала себе дезертиркою. Хоча на той час близько 80% особового складу Маріупольського шпиталю виїхало на територію Дніпра.

Одного дня наше керівництво зібрало нас на шикування і запитало: «Хто бажає повернутися назад у Маріуполь для допомоги колегам?». Із 60 людей руку підняла лише я

О п’ятій вечора нас викликали до командира, де в коридорі я зустріла ще двох хірургів і двох анестезіологів, готових їхати на «Азовсталь».

Таємний рейс до заблокованого Маріуполя

Операцію проводило Головне управління розвідки Міноборони. О другій ночі за нами прилетіли чотири гелікоптери. Ми завантажили боєприпаси, їжу, ліки. А також азовців з гуровцями. Летіли дуже низько, аби бути менш помітними. Однак, я взагалі ні на що не звертала увагу, адже весь час боялась, аби мене не знудило на хлопців. До того разу я ніколи не літала. Перед вильотом напилася різних ліків від нудоти, але вони не сильно допомагали.

Посадка була у порту Маріуполя. Вся операція з вивантаження боєприпасів і завантаження поранених військових тривала 7 хвилин. Гвинтокрили полетіли, а нас забрали бійці полку «Азов».

Щойно сіли у машини, як почався сильний обстріл. Нас відвезли на стабілізаційний пункт у порту. Він був на мінус другому поверсі. Я допомагала розгорнути там операційну. Пішли перші поранені. Пам’ятаю двох хлопців, яких привезли до нас. Напевно, вони є улюбленцями Бога. Бо в одного було поранення шиї — міліметр від сонної артерії, а в іншого — ділянки під пахвою, але артерію не зачепило.

Нам сказали, що можливості потрапити на «Азовсталь» поки немає. Шлях туди відрізаний. Але я все одно хотіла до своїх. Згодом надійшов наказ — збиратися. Розбитою дорогою, без увімкнених фар нас привезли до моторного човна.

Виявилося, що дістатися до «Азовсталі» можливо лише по воді. До речі, плавати я взагалі не вмію. І тут в якийсь момент зупиняється мотор. Зупинявся він тричі — і стільки ж разів я прощалась з життям

Перед нами на цій же переправі загинули хлопці. Їх «заптурили» — вони згоріли. На щастя, нам пощастило більше. Нас довезли на інший берег, висадили і сказали чекати. Взагалі до «Азовсталі» я добиралася понад 26 годин. Нас привезли в бункер, який називався «Желєзяка». Там був шпиталь.

Бункер «Жєлєзяка»

Перше, що я побачила у бункері — дуже багато поранених. Близько 350 людей із зневіреними очима. Вони казали мені: «Про нас забули. Ми нікому не потрібні». На що я відповіла: «Є наказ Президента, Генштабу, командувача Медичних сил про наше прибуття вам на допомогу. То як ви думаєте, про вас забули чи ні?». Мої слова трішечки додали їм віри.

Так почалася моя робота на «Азовсталі». Операційна була одна — на два столи. Оперували четверо хірургів. Вони такі операції проводили, що у цивільному житті навряд чи за таке хтось би з медиків взявся.

Були також дві операційні сестри, молоді дівчата по 20-25 років. Від втоми вони засинали на ногах. Роботи було дуже багато. Іноді так запрацьовувалися, що на годиннику була вже третя ночі. Аби продезинфікувати операційні інструменти, використовували лише антисептики.

Води не було. Для того, щоб помитися, я підіймалася із бункера нагору. Там був ангар із великими ємностями з технічною водою, які доводилося ходити і шукати. Це було доволі ризиковано, бо місцина відкрита. Я виходила раз на два дні. Нас було шестеро дівчат. Купалися і мили голови в одному відрі. По черзі. Там же й прали речі.

Саме на «Жєлєзяку» прилетіло аж чотири авіабомби. Перша — туди, де стояли генератори. Друга — на кухню. Там завжди людно, але того разу дивом не було нікого.Тільки привалило плитою одного хлопця. Обійшовся струсом мозку й ампутованою фалангою великого пальця. Я на момент влучань була у кімнаті, в якій знаходилось 15 людей. У нас були полички, на яких ми спали. Розміщувалися, немов булочки у пекарні. Їжі майже не залишилось, кухню було розбомблено.

Хлопці з позицій приносили нам поїсти у термоконтейнерах. Пів пластикового стаканчика каші і маленький шматочок сала, яке я віддавала чоловікам

Так робили й інші дівчата. Ліки теж поступово закінчувалися. 8 травня, коли «Редіс» домовився про вихід медиків (як некомбатантів) з «Азовсталі», я разом з одним із хірургів залишилася з хлопцями. Ми відмовилися виходити.

Полон, Оленівка і «Душогубка»

Ми з хлопцями з «Азова» розуміли, що у нас два виходи — полон або загибель. Здаватися ми не хотіли. Однак, 18 травня поступив наказ на вихід у полон, і ми мали його виконати. Нам говорили, що за місяць-другий нас обміняють. А ще, що нас там не чіпатимуть взагалі. Коли я виходила з бункера, там залишалися троє, які мали знищити все, що там було — ліки, зброю, рації, особисті речі, телефони. Там навіть 200 літрів спирту лишилось.

Спочатку я була в Оленівці. Щодня ми чули, як до хлопців застосовували тортури. Навіть зараз, коли чую звук скотча — у мене всередині все перевертається. Так ми розуміли — зараз буде допит.

Росіяни вимагали розмовляти російською, я відмовилася. За непокору кинули у карцер «душогубка» — на 41 день. Це була кімнатка шість квадратних метрів, де більшу частину території займає туалет — дірка у підлозі. Вона постійно була забитою і смерділа. У камері, розрахованій на двох, було 10 жінок. Зокрема, Валерія Суботіна «Нава» і Катерина Поліщук «Пташка». Щодо харчування, зранку були каша, шматочок хліба і чай. В обід — щось схоже на борщ. Щодо тортур, то в Оленівці дівчат не чіпали.

Якось прийшла подряпана нігтями «Пташка» і сильно розплакалася. Її подерла російська журналістка за те, що дівчина не хотіла давати їй інтерв’ю

14 жовтня, у День Збройних сил, нас з Оленівки перевезли у Таганрог. Найгірші умови утримання і ставлення були саме там. Нас намагалися зламати морально і психологічно — криками, приниженням.

Коли закінчував їсти, повинен був сказати: «Спасибі Російській Федерації». Кажеш, а сам думаєш: «Щоб ви здохли, тварі»

Змушували вивчати гімн Росії. А ще — постійно говорили, що України вже немає. Допомагала триматися віра. Я знала, що нас поміняють, що ми повернемося. У полоні я провела 5 місяців.

«Дівчата, ми в Криму»

У Таганрозі я провела всього три дні. Виявляється, нас вже готували на обмін. Того дня у мене було дивне передчуття, що щось станеться. 17 жовтня назвали прізвища трьох дівчат, а нам наказали спати. Однак, вже за 10 хвилин ми почули і наші прізвища. Нас розмістили у маленькій кімнаті — мов тих оселедців. Неможливо було навіть розвернутися. Звідти викликали по одному. Ми виходили, нам віддавали речі. Заходили в іншу кімнату й переодягалися. Нас фотографували голими у профіль і анфас. Деякі дівчата говорили, що їм навіть «пальцевий» огляд робили, змушували присідати. Навіщо? Не зрозуміло. Це все було при чоловіках.

Далі прийшов наглядач і назвав моє прізвище. Запитав: «У вас були окуляри і годинник?». Кажу: «Так». І він мені їх приніс. А далі нас кудись повезли.

Перед цим, коли міняли «Пташку», казали, що понад дві години її везли до Білорусі, звідти був обмін. А кого на етап везли, то переліт тривав лише дві години. І от я вирішила, що якщо летітиму дві години, значить, нас відправляють на етап. А якщо більше — то на обмін.

Нас посадили в літак. На підлогу, яка була холодною, немов лід. Сиділи ялинкою, між ногами одна в одної, у три ряди, нахилені вперед. Руки були зв’язані стяжками або скотчем. На очі натягнені шапки. Я рахувала час. Ми летіли рівно дві години, тож я вирішила, що везуть таки на етап.

З літака нас пересадили у три камази. Наглядачів з нами вже не було. Під час поїздки одна з дівчат через порваний тент побачила дорожній знак з назвою населеного пункту. Вона сказала: «Дівчата, ми в Криму». Так ми почали здогадуватися, що нас везуть на обмін. Дорогою нам не давали ні води, ні їжі. У туалет під час зупинок теж не можна було. Тому дівчата брали якісь особисті речі, пакет і йшли в дальній куток камазу справляти нужду. Іншого виходу не було. Так нас привезли до Василівки.

Виходячи з автобуса, дівчата, зістрибуючи з нижньої сходинки на землю, автоматично згиналися. Хоча вже бачили військових в українській формі й наш прапор. Бо у полоні, якщо ти підняв голову — одразу били. Я дивилася на це все і плакала

Ми побачили, на кого нас міняють. Це були вгодовані свині під сто кілограмів, з валізами на колесах — немов з курорту. Одягнуті, вимиті, вибриті. І ми, як бомжі, — хто в чому, худі, знесилені. Та попри все ми відчували радість і гордість.

Перше, що зробила поповерненню — пофарбувала волосся, бо вся голова стала сивою.

«Поки ворог на нашій землі, не можу сидіти вдома»

Після реабілітації я продовжила службу. Була старшою медсестрою хірургічного відділення Запорізького шпиталю. Разом зі мною добровільно пішов служити мій молодший син Владислав. Йому 24. За професією — інженер бурильних установок. Закінчив Полтавський університет нафти і газу. Проте має лише диплом бакалавра. Навчання поставив на паузу. Тепер він — водій швидкої, евакуйовує поранених.

Весь цей час я хотіла до своїх у «Азов». І лише нещодавно нас із сином туди перевели. Я опинилась серед людей, яких добре знаю і яким довіряю.

Щодо сина, то, звісно, переживаю за нього. Завжди важко за своїх дітей. Старший син, наприклад, проживає у Харкові на Салтівці, в районі, який постійно обстрілюють росіяни. Його родина не покидала місто. Я пройшла такий непростий шлях, але я щаслива людина, тому що в мене є діти, двоє онуків. Я горда з того, що виховала такого воїна, як мій молодший син Влад.

Звісно, я могла б вже і не їхати на передову. Однак, поки ворог на нашій землі, я не можу сидіти дома.

Якось росіяни під час допиту питали: «Тебе обміняють — повернешся на фронт чи сидітимеш вдома?». Я відповіла: «Буду там, де потрібні мої руки і голова»

«Мрію про повагу до військових і лікарів»

Для мене особисто перемога буде тоді, коли з’явиться повага до військових, буде надана необхідна їм допомога. Насамперед — медична. Не так, як зараз, коли військовий захворів, його вивели поза штат і — лікуйся як хочеш. Перемога буде тоді, коли ми поважатимемо військових не тільки тоді, коли вони нам потрібні, а постійно. Теж стосується і ставлення до лікарів.

А наша загальна перемога настане тоді, коли і ноги агресора не буде на території України. Я дуже хочу бачити її вільною, незалежною, без людей, які її грабують. Хочеться, щоб люди допомагали одне одному безкорисливо.

Знаєте, як би не сталося далі у житті, я про своє рішення повернутися тоді у Маріуполь ніколи не шкодувала. Не задумуючись, зробила б це знов. Бо бодай декілька життів я таки врятувала тим, що поїхала тоді до заблокованого міста...