Ексклюзив
20
хв

Шлях Рєпіна додому

Іллю Рєпіна визнав українцем найбільший фінський художній музей «Атенеум», змінивши у підписах до картин художника його національність з росіянина на українця. Однією з тих, хто долучився до боротьби за відновлення історичної справедливості, стала українська журналістка Анна Лодигіна. В колонці для Sestry.eu вона розповідає, як одне журналістське дослідження призвело до листування з музеєм у Гельсінкі та допомогло у справі

Анна Лодигіна

Відтепер під прізвищем Рєпіна у фінському музеї Атенеум написано «українець». Фото: Facebook

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Майже рік тому українські ЗМІ облетіла топ-новина — Музей Метрополітен одним з перших великих музеїв світу визнав трьох художників українськими — Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна. Це усіх тішило, але між собою люди обговорювали, чи справді той же Рєпін має українське коріння? Адже він розмовляв російською мовою, вчився, викладав і навіть був призначений ректором Петербурзької академії мистецтв, дружив з російською інтелігенцією, зокрема з Корнієм Чуковським, Ісааком Бродським тощо.

Я перебувала в пошуках героїв для другого сезону тревел-шоу Back to the Roots про видатних українців, чий внесок у європейську культуру був важливим і потужним, для польського суспільного мовника TVP World. На цій хвилі вирішила почати копати про Рєпіна, оскільки на той момент знала його біографію у загальних рисах.

За форматом програми, ми мали їздити з експедиціями різними країнами Європи у пошуках важливих доказів і артефактів, пов’язаних з героями, тож для мене було важливо знайти зв’язок Рєпіна з однією з країн. Після першого раунду дослідження стало зрозуміло, що це буде Фінляндія. На зламі XIX і XX століть художник придбав земельну ділянку у містечку Куоккала, на якій згодом постала його садиба «Пенати». Тоді це ще була територія Російської імперії, але після Жовтневого перевороту та проголошення Фінляндією незалежності Куоккала опинилась у складі нової країни. І тут починається нова сторінка життя Іллі Рєпіна, про яку в Україні відомо мало. Моєю задачею було дізнатися більше.

«Автопортрет з Наталією Нордман», Ілля Рєпін, 1903. Художній музей Атенеум, Гельсінкі. Фото: Wikipedia

Перевіривши всю доступну онлайн інформацію про життя художника у Фінляндії, я випадково натрапила на звіт фінської поліції, у якому йшлося про стеження за ним. Влада Фінляндії остерігалася більшовицьких агентів, які під виглядом біженців могли просочитися до країни, тому ретельно відслідковували усіх, хто потенційно міг мати з ними зв’язки. Серед підозрюваних був й Ілля Рєпін. На момент Жовтневого перевороту йому було 73 роки, він був відомим художником, чия позиція стосовно заколоту у Російській імперії ще була незрозумілою.

Згідно зі звітом, до художника протягом тривалого часу приїжджали делегації друзів і колег з Радянського Союзу, які пропонували йому гроші, славу, будь-що, аби тільки він повернувся «додому». Адже там художника уже назвали натхненником новоствореного у мистецтві напрямку «соцреалізм». Та на повну ввімкнули пропагандистську машину щодо того, що він збирається повернутися, розраховуючи, що Рєпін клюне на всі запропоновані блага. Зокрема, звання Народного художника. СРСР були життєво необхідні митці, визнані у світі. Адже на них можна було б будувати цей міф про «велику російську культуру». Але Рєпін категорично відмовився і від грошей, і від слави. Про це йшлося в поліцейському звіті.

Підтвердження цьому я знайшла також згодом у десятках листів, які художник писав своїм друзям, їхні копії зберігаються на батьківщині Рєпіна, у музеї в Чугуєві, присвяченому його життю і творчості. Так, в одному з цих листів художник писав товаришу Віктору Базилевському, що «треба бути набитим дурнем, щоб вірити цим жебрацьким грабіжникам», очевидно маючи на увазі очільників СРСР.

Історико-меморіальний музей Іллі Рєпіна в Чугуєві, Україна, де народився художник. Фото: Wikipedia

Щоразу підступаючи до листів Рєпіна часів Жовтневого перевороту, і навіть датованих раніше, я, щиро зізнаюся, відчувала хвилювання, боячись наштовхнутися на щось, що б виказало його прихильність імперській російській політиці або ототожнювало б його через погляди з російською культурою. Ніби це близька людина, у якій не хочеться розчаруватися. Та кожен новий лист, новий факт розкривав для мене особисто Рєпіна із зовсім іншого боку.

Мені допомогла заступниця директора з наукової роботи музею Рєпіна в Чугуєві Ольга Шевченко. Вона надала мені інформацію, якої немає в мережі. А саме копії з метричних книг родини художника, які підтверджували, що пращури Іллі Рєпіна по батьківській і по материнській лініях ще з XVII століття проживали на Чугуївщині, несучи службу в Чугуївському козацькому полку (раніше Чугуївська команда козаків і калмиків).

«Портрет Тетяни Степанівни Рєпіної, матері художника», Ілля Рєпін, 1867. Фото: Wikipedia

Освіту майбутній художник поїхав здобувати до Петербурга, тому що на той момент альтернативи цій академії мистецтв не було. Київська малювальна школа Миколи Мурашка з’явилася пізніше. І молоді люди, які мали відповідний хист, їхали на навчання до Петербурга (згадайте того ж Тараса Шевченка). Але протягом усього життя Рєпін був захоплений українською тематикою, вона була провідною. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — одне з найвідоміших його полотен, але далеко не єдине про Україну. Згадати лишень «Гайдамаки», «Вечорниці», «Гопак». Ба більше, любов до історичних сюжетів, пов’язаних з Україною, він прищеплював також своїм учням.

«Ах, Слобідська Україна, у мене до неї все більша і більша туга. Я навіть почав писати свої враження дитинства: час українського військового поселення, і в жовтні навіть був у Чугуєві. Я не уявляв, що Чугуїв такий гарний: а головне, місця, де протікало моє дитинство над Дінцем, такі зворушливі, що хотілося плакати від розчулення і особливого настрою — мрії», — писав 14 листопада 1907 року Рєпін своєму товаришу, українському історику, археологу Дмитру Яворницькому. Саме він допомагав художнику в його роботі над українськими історичними сюжетами на полотнах.

Писар на відомій картині «Запорожці пишуть листа турецьому султанові» — це український історик Дмитро Яворницький, друг художника Рєпіна. Фото: Wikipedia

На Слобожанщині Рєпін хотів відкрити мистецьку школу. Плани зруйнувала Перша світова війна, потім Жовтневий переворот, після якого художник за жодних умов не хотів повертатися до СРСР. Решту життя він пропрацював у Фінляндії, намагаючись стати частиною тамтешнього мистецького кола. Так, він навіть подарував Фінському художньому товариству сім власних картин та 23 роботи російських художників з власної колекції. Ця пожертва увійшла до фонду найбільшого фінського художнього музею Атенеум.

Саме цей музей за півроку до повномасштабного вторгнення Росії спільно з Третяковською галереєю та Музеєм російського мистецтва провів велику виставку робіт Іллі Рєпіна. Йшлося про те, що художник народився на території сучасної України, але представляли його саме як росіянина. Виставка викликала обурення у активістів Товариства українців у Фінляндії.

Серед тих, хто боровся за справедливість повернення художникові його справжньої національності — координаторка культурних проєктів організації Наталія Терамае та фінський музикант українського походження Лукас Стасевський, які писали на адресу музею листи, долучили до роботи Український інститут та посольство України, намагалися влаштувати круглий стіл, але тоді нічого не вийшло. Втім розголос позначився на тональності виставки, коли вона була представлена у Парижі. Там вже більше говорили про український вплив на творчість художника.

«Українка», Ілля Рєпін, 1875. Фото: Facebook

Повномасштабне вторгнення Росії тривало вже рік, коли я написала свого першого листа до Атенеум музею. І, щиро кажучи, не особливо сподівалася на відповідь, але зненацька чи не того ж дня мені відповіли. Так почалося моє листування з головним куратором музею Тімо Гууско. Ми обговорювали можливість інтерв’ю щодо Іллі Рєпіна, яке переросло в обговорення також його етнічної приналежності.

Зокрема, після нашої розмови по відеозв’язку куратор надіслав мені свій матеріал, присвячений життю Рєпіна у Фінляндії. Там я наштовхнулася на явну помилку про те, що батьки художника походять з Підмосков’я. У відповідь відправила йому зібрані копії з метричних книг родини Іллі Рєпіна. Не очікуючи, що це може на щось вплинути. Тімо подякував за черговий лист, сказав, для них це дуже цінна інформація. Згодом я дізналася, що на новій виставці музею «Питання часу» Іллю Рєпіна вже представляють як українського художника.

Втім музей офіційно не коментував зміну. Лише цього тижня фінському виданню Suomen Kuvalehti куратор підтвердив: відтепер Атенеум музей представляє Іллю Рєпіна українським художником, оскільки отримав «нову інформацію щодо його біографії».

Цей довгий шлях у кілька років призвів до хепіенду, який став можливим лише завдяки спільній роботі величезної кількості людей. Які попри перешкоди продовжували писати до музею, надсилати документи з фактами та давали цій темі розголос.

Картини Іллі Рєпіна у фінському художньому музеї Атенеум. Фото: Facebook
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка і дослідниця. Авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots — телевізійної програми на телеканалі TVP World у Польщі та в соцмережах. Працювала шефредакторкою онлайн-версії журналу ELLE-Україна, випусковою редакторкою проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода, редакторкою новин і журналісткою на 5 каналі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Вправи з деколонізації

Ексклюзив
20
хв

Як отримати довідку про набуття громадянства України для дитини, яка народилась у Польщі: документи й покрокова інструкція

Ексклюзив
20
хв

Цікаві факти про гурт «Циферблат» (Ziferblat), який представляє Україну на Євробаченні-2025

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress