Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
З 1 липня 2024 року набирають чинності зміни до спецзакону «Про допомогу громадянам України у звʼязку з війною у цій країні». Нововведення передбачають, що українці зі статусом UKR зможуть отримати новий статус CUKR і карту побиту за спрощеною процедурою. Реєстрація на оформлення статусу і карти ще не почалась, але зрозуміти нюанси краще вже зараз
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Новий статус CUKR як один із способів легалізації українців у Польщі
Коли іноземцю присвоюється номер PESEL, то в реєстр, окрім громадянства, вноситься також "код-позначка" статусу цього іноземця в Польщі. Громадяни RP цього статусу не мають. Статус — це зручно для Польщі, бо дозволяє диференціювати категорії іноземців та їхніх дітей.
Статуси бувають:
◾UE — громадянин ЄС
◾CUE — член сім'ї громадянина ЄС (cudzoziemiec — Unia Europejska або członek rodziny UE)
◾NUE — не Unia Europejska
Коли почалася повномасштабна війна, з'явився четвертий статус —◾ UKR
З 1 липня 2024 з’явився новий, п'ятий статус —◾CUKR (cudzoziemiec-UKR)
Згідно із законом, на карті побиту, виданій за спрощеною процедурою (тобто онлайн) особі зі статусом CUKR, буде зазначено "poprzednio posiadacz ochrony czasowej". Польському уряду таким чином буде легше вести перелік та розуміти, хто з українських переселенців має намір залишитися в Польщі на найближчі роки.
Українці, які прибули до Польщі внаслідок війни, відтепер матимуть три способи легалізації свого перебування у Польщі:
Перший — той, який існує від початку повномасштабного вторгнення — це отримання статусу UKR. Особи з PESEL UKR перебувають під тимчасовим захистом, мають вільний доступ до ринку праці, можуть користуватись безоплатними медичними послугами в межах Національного фонду здоровʼя (NFZ), легально перебувати у Польщі без карти побиту або візи та вільно подорожувати в межах Європейського Союзу. Одночасно з цим власники статусу UKR не можуть залишати Польщу на термін понад 30 днів, інакше втратять свій спецстатус.
Від 1 липня всі українці, які прибувають до Польщі, рятуючись від війни, повинні якнайшвидше звернутися до місцевої адміністрації, щоб отримати PESEL UKR. Також нововведення передбачають, що PESEL UKR буде надаватись лише за наявності дійсного закордонного паспорта.
Другий спосіб легалізації — отримання карти тимчасового перебування / karta pobytu на таких само підставах, як інші іноземці в Польщі. Для отримання «традиційної» карти побиту потрібна причина — наприклад, навчання у польському університеті, працевлаштування або ведення власної господарської діяльності.
Третій спосіб буде запроваджений змінами до спецзакону. Це можливість отримати карту побиту особі зі статусом CUKR. Такі карти дадуть власникам майже такі ж права, як іншим іноземцям — зокрема, доступ до ринку праці. Однак таку карту видаватимуть лише громадянам України з PESEL UKR за певних умов.
Що таке статус CUKR і що він дасть українцям?
◾Зі статусом CUKR можна буде за подати документи онлайн на отримання карти побиту терміном на три роки.
◾Для отримання карти побиту не буде прив’язки до працевлаштування особи. Працюєш чи ні — можеш отримати статус і карту.
◾Дітям буде також присвоєно новий статус і вписано до карти, чого у випадку традиційної карти побиту не роблять.
◾Не буде прив’язки до Diia.pl.
◾Власник карти побиту не має заборони на виїзд в Україну терміном понад 30 днів.
Чи буде зараховуватися час перебування в статусі CUKR за час перебування на території РП для можливості в подальшому отримати статус резидента, інформації поки немає, адже щодо цього питання досі немає консенсусу.
Важливий момент: коли статус UKR змінюється на CUKR, особа втрачає можливості, повʼязані зі спеціальним статусом тимчасового захисту. Наприклад, українці при зміні статусів втрачають право користуватись безоплатними медичними послугами в межах Національного фонду здоровʼя (NFZ). Якщо людина працює, це нестрашно, адже її та її дітей застрахують на роботі. А от якщо людина не працює — медичні послуги вона змушена буде оплачувати з власної кишені.
Відтепер громадяни України зможуть подати документи на нову карту побиту за наступних умов:
— Якщо станом на 4 березня 2024 року вони вже мали статус UKR.
— Мають статус UKR на день подання заяви.
— Мають дійсний закордонний паспорт.
— Мали безперервний статус UKR не менш ніж 365 днів. Безперервність статусу є ключовою умовою для подачі заяви, що гарантує тривалість перебування у Польщі.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Почуття провини за відпочинок під час війни — поширений психологічний стан, який виникає через внутрішній конфлікт між природною потребою у відпочинку та почуттям обов’язку, страхом чи соромом через те, що інші страждають. Люди розповідають:
"Я лежала в німецькому парку, дивилась на зелений газон і плакала. Мені здавалося, що я зраджую своєму місту, де зараз бомблять. Мені знадобився час, щоб зрозуміти: якщо я зламаюсь, хто допомагатиме моїй мамі?"
“Виїхала до подруги до океану. Два дні дивилась на воду і нічого не відчувала. Навіть фотографії океану викликали колись більше емоцій. Подруга дивується і каже, що я дивна”.
“Неприємно дивитися світлини з відпочинку тих, хто виїхав за кордон. Я і сама не пощу в соцмережах такі фото. Невже люди не розуміють, що зараз це недоречно?”
"Коли йду з подругами на каву, мене гризе думка: зараз хтось сидить у підвалі під обстрілами, а я тут. Психолог каже, що якщо я перестану отримувати від життя хороші емоції, це ніяк не допоможе тим, хто страждає".
Симптоми почуття провини за відпочинок
Від думки про відпочинок з’являється тривога ("Я маю бути корисним(ною), а не розслаблятися")
Відчуття сорому ("Як я можу пити просекко, коли хтось гине?")
Фізичне виснаження (відмова від відпочинку призводить до хронічного стресу і втрати продуктивності)
Соціальне порівняння ("Волонтери/військові не сплять, а я...")
Нав’язливі думки ("Я недостатньо роблю для перемоги").
Чому ви відчуваєте провину за відпочинок?
1. Основна причина — колективна травма суспільства під час війни. Війна створює відчуття спільної боротьби, спільного горя, тому будь-яка "неучасть" може сприйматися тими, хто залучений, як егоїзм.
2. Когнітивний дисонанс: конфлікт між "Я маю допомагати" і "У мене немає сил" викликає провину.
3. Соціальний тиск: заклики до волонтерської активності й небайдужості можуть спровокувати відчуття, що відпочинок — це зрада.
4. Травма того, хто вижив: якщо близькі люди у небезпеці або страждають, а ви у безпеці — виникає survivor’s guilt.
5. Порушення картини справедливості світу: "Якщо я в безпеці, а мої рідні чи знайомі під обстрілами — це несправедливо”. Вина стає спробою відновити баланс.
6. Страх осуду: "Що подумають ті, хто залишився? Що я втекла і тепер розважаюсь?" Людина проєктує власні страхи.
7. Відірваність від реальності війни: якщо ви виїхали за кордон і далеко від зони бойових дій, мозок може відмовлятися сприймати відпочинок як щось "законне".
8. Емоційне оніміння: відсутність радісних емоцій на відпочинку може бути захисною реакцією психіки. Війна створює постійний фоновий стрес, і мозок "відключає" емоції, щоб не перевантажуватись. Мозок також може блокувати радість, бо вона контрастує зі стражданнями інших. А "якщо я не буду радіти, то нібито допомагаю".
Що робити з почуттям провини, щоб відпустка і відпочинок приносили задоволення?
Поради психолога Андрія Горяїнова, сімейного і кризового психолога, фахівця з мирного вирішення конфліктних ситуацій:
Необхідно чітко усвідомити, що війна відбувається незалежно від вашого бажання. І якщо поставити життя на паузу, це не допоможе закінчити війну. А ось щоб донатити, допомагати, бути корисним потрібен ресурс. І мета відпочинку та відпустки — дати цей ресурс. Запамʼятайте головне: якщо ситуація від нас не залежить, то і почуття провини не має бути.
1. Дозвольте собі дозволене: "Я відпочину 30 хвилин, щоб потім зробити свою корисну справу".
2. Переформулюйте думки: замініть "Я відпочиваю — я поганий(а)" на "Я відпочиваю, щоб бути сильнішим(ою) для боротьби".
3. Усвідомте і прийміть, що провина — це насправді тривога. Ви нікого не зраджуєте, відпочиваючи. Навпаки — зберігаєте свої сили для нової допомоги.
4. Зв’яжіть відпочинок з метою: "Я відпочиваю, щоб мати сили допомагати рідним/армії", "Я дозволяю собі розраду, щоб не впасти у депресію".
5. Дозвольте собі деякий час не відчувати: немає радості від картин у музеї або навіть біля моря? Не треба змушувати себе "радіти правильно".
6. Обирайте відпочинок під себе: проаналізуйте, чого саме вам зараз бракує. Якщо їдете на море чи просто в нове місто, не обов’язково завантажувати себе екскурсіями. Якщо хочеться просто лежати біля басейна, нехай так і буде. Головна мета: відчути спокій та розвантажити голову від думок. Тож дайте собі шанс це зробити.
7. Подивіться на себе збоку: уявіть, що ваш друг розповідає вам, що почувається винним за відпочинок. Ви б його осудили? Чому ж ви ставитеся до себе інакше?
У малих дозах почуття провини — корисне. Воно підштовхує до необхідності допомагати, підтримувати інших. Нічого страшного не станеться, якщо ви не будете якийсь час викладати у соцмережі фото з-під пальм, щоб не дражнити втомлених друзів, травмованих війною. Просто не дозволяйте почуттю провини поглинути вас з головою і відібрати здатність радіти життю.
Сучасний світ перенасичений інформацією та речами. Весняні обряди очищення — це спосіб повернутися до простоти, яка дає внутрішній спокій. Ритуали очищення дають людині відчуття контролю. Коли ми прибираємо будинок перед святом, ми на підсвідомому рівні «прибираємо» і свій внутрішній світ. Коли людина позбавляється старих речей, вона часто відпускає й старі образи. Це терапевтичний процес, схожий на роботу із психологом.
Очищення заради себе й інших. Ритуали різних культур
У Швеції останнім часом набуло популярності «передсмертне прибирання» (döstädning). Воно означає прибирання для майбутніх поколінь — звільнення від зайвого, щоб не завантажувати рідних після своєї смерті. Якщо замислитись, то це має сенс. Адже після смерті людини її рідні отримують завдання розібрати гори непотрібних речей. Іноді вони знаходять щоденники, інтимні записи й фотографії та інші секрети, яких не хотіли б бачити. «Якщо я помру, які мої речі можуть стати обузою для родини?» — ось принцип, за яким відбувається очищення будинку чи квартири шведами. Цікаво, що такий погляд на прибирання практикується не тільки серед людей похилого віку, але й молодими. І нагадує метод японців «викидай непотрібне».
Японка Марі Кондо прославилась на весь світ як гуру наведення порядку в оселі. Її принцип — зберігати тільки ті речі, зокрема в гардеробі, які ви часто використовуєте і які викликають радість. Геть полиці, забиті невиразними ганчірками й дрібничками. Це допомагає очистити дім зокрема від енергетичного бруду. «Якщо річ не приносить радість, їй треба подякувати і відпустити», — впевнена японка.
До речі, необов'язково викидати речі — їх можна віддати на благодійність або обміняти. Речі кинути в контейнер, книги віддати в бібліотеку, меблі й техніку віддати за оголошенням в інтернеті.
Оскільки в сучасному світі накопичується не тільки матеріальне, а й цифрове сміття, психологи рекомендують робити також цифровий детокс — видалити непотрібні файли, фотографії, відписатися від токсичних пабліків. А також емоційний «апгрейд» — написати самому собі листа зі списком «що я відпускаю цієї весни» (образи, страхи, старі звички тощо).
Ритуали весняного прибирання в Україні
Здавна в Україні існував звичай «виганяти зиму» великим прибиранням. Вірили, що разом зі сміттям виноситься усе лихе.
Чистий четвер — це день весняного очищення. Ще вдосвіта селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір'ї, в хатах. У саду й на городі господар згрібав на купу торішнє листя й підпалював — «щоб очистити землю від морозу, зими, смерті й всякої нечисти».
Існує повір'я, що в Чистий четвер досхідсонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом року.
За християнським вченням, у цей день пізно ввечері Іуда зрадив свого вчителя Ісуса Христа. Віряни намагаються в цей день скупатися, ходять у бані й сауни, щоб очиститись.
В Україні, як і в багатьох інших культурах, весняне прибирання — це не просто хатня робота, а духовна практика. І має не лише гігієнічний, а й сакральний сенс — підготувати місце для нового життя, сповненого нових надій
До речі, поширені в Україні і багатьох європейських містах екоакції «Зроби місто чистішим» зі збиранням сміття в лісах і біля водойм навесні — один із сучасних проявів великого весняного прибирання й очищення.
Фото: Shutterstock
Традиції весняного очищення в Польщі
Польща має багату палітру весняних обрядів очищення, які поєднують дохристиянські вірування з католицькими практиками.
Наприклад, Мажанна (Marzanna) — ритуальне втоплення опудала богині зими й смерті. Це спосіб відреагувати на зимову депресію. Люди символічно знищують усе, що асоціюється з холодом і темрявою, щоб психологічно підготуватися до нового циклу
Великоднє прибирання (Wielkanocne porządki) у Чистий четвер передбачає миття вікон — щоб «світло могло вільно увійти в дім»; викидання або даріння старих речей — особливо тих, які не носилися протягом року; прибирання хліва, балконів, півніц. Адже якщо в будинку безлад, то й у душі буде хаос.
Ритуал «Поливаний понеділок» (Śmigus-Dyngus) — очищення водою. У перший після Великодня понеділок хлопці поливають водою на вулиці дівчат. Вода в цьому обряді — символ життєвої сили. У давнину вірили, що дівчина, яку облили, буде здоровою і гарною. Сьогодні це веселий фестиваль, але на глибинному рівні він досі працює як спосіб «промити» зимову апатію. Сміх і фізична активність запускають вироблення ендорфінів.
Фото: Museum Wsi Kieleckiej
Чому після прибирання ми почуваємось краще
Прибирання — хороший спосіб проявити контроль над простором. На деякі обставини в житті ми не можемо впливати, і це вводить в стан тривоги. Але в наших силах зробити простір навколо нас чистішим, організувати його під потреби й красиво. Це піднімає настрій і навіть вселяє почуття гордості.
Плюс прибирання потребує роздумів над тим, куди покласти ту чи іншу річ, як організувати процес і простір. Це завантажує наш мозок, перемикає, і неприємні важкі думки відступають.
Прибирання — класичний приклад «зовнішнього впливу на внутрішнє». Коли людина прибирає, вона відчуває, що контролює своє життя, що особливо важливо під час війни, кризи та після важкої зими
Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України. Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.
Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень. Фото: Ukrinform/East News
Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?
Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.
Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?
Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.
Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині
Ця акція була проведена у Львові у березні 2022 року, щоб привернути увагу до кількості дітей, які загинули під час великої війни. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP/East News
За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?
Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України.
Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека
Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном, бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.
Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.
Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує. Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.
Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи
Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого, працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?
На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено.
При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?
Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.
Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану
Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії. Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.
Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу…
Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.
Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?
Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть.
Населення України до 2041 року може скоротитися до 28,9 мільйона людей, а до 2051 року — до 25,2 мільйона людей. Фото: AP/Associated Press/East News
Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?
Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим.
Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання. Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?
Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?
Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів
Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.
Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?
Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.
До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина
Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.
На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?
Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.
Єнджей Дудкевич: Минуло понад два з половиною роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну і великого піднесення польського суспільства, яке прийняло людей з України. Як Ви оцінюєте цей час з точки зору інтеграції двох суспільств?
Анна Домбровська: Я б почала з того, що, перш за все, ми повинні розглянути, як ми розуміємо інтеграцію. Наприклад, коли я читаю міграційну стратегію, підготовлену професором Дущиком, мені здається, що ми розуміємо її не однаково. Адже інтеграція — це, безумовно, не навчання людей польської мови, а тим більше не полонізація. Це також не очікування, що вони стануть трохи схожими на нас, від чого має залежати їхнє майбутнє і статус у Польщі. Також постійно говорять про те, що процес інтеграції — це вулиця з двостороннім рухом, в якому бере участь і приймаюче суспільство. Мені ще більше цікаво, як ми бачимо свою роль, як ми змінилися, як ми реагуємо на виклики наших місцевих громад, які стають все більш різноманітними. Частину цих громад складають люди, які не пристосовані до польської культури, багатьох культурних кодів вони не знають.
Тому для мене цікавіше, ніж те, як люди опиняються тут, те, як ми опиняємося в цій новій реальності, як ми кидаємо виклик самим собі в умовах цих швидких міграційних змін, що відбуваються в Польщі
Озираючись на період, про який ми говоримо, чи були якісь ключові моменти, які, можна сказати, вплинули на польсько-українську інтеграцію — в кращий чи гірший бік?
Я, безумовно, вважаю дуже важливим те, що деякі місцеві органи влади, зіткнувшись з відчуттям, що держава їх покинула, почали думати про власні, місцеві інтеграційні стратегії. Деякі документи такого роду вже готові та впроваджуються, інші перебувають на стадії підготовки. Це важлива справа, яка показує, що місцева влада — відповідно до наших очікувань, тобто очікувань громадянського суспільства — бере на себе відповідальність за ці процеси. Адже на місцевому рівні ми говоримо про нових мешканців муніципалітету, міста. Про людей, які працюють, виховують дітей, сплачують податки, користуються інфраструктурою, налагоджують стосунки з сусідами. Те, що місцева влада хоче бути активним учасником інтеграційних процесів, безумовно, є дуже позитивною тенденцією.
Анна Домбровська. Фото: з приватного архіву
Чи можете ви назвати місцеві органи влади, які роблять це зразково?
Дуже важко порівнювати місцеві органи влади з багатьох причин. Насправді, я дуже рада, що процес, про який я говорю, все ще не централізований в нашій країні. Кожен орган місцевого самоврядування має різний досвід роботи з мігрантами та біженцями. Так само різним є досвід роботи з неурядовими організаціями і цих організацій з людьми. Іншими словами, місцевий контекст є найбільш важливим. Тому мова йде не про те, щоб написати гарну політику, а про те, щоб написати хороший стратегічний документ, який дійсно відповідає потребам, заснований на глибокій діагностиці того, який у нас досвід, які люди тут живуть, яким містом ми прагнемо бути, як воно буде виглядати в найближчі десять років. Відповідаючи на ваше запитання, я не люблю вішати ордени, а більше ціную той факт, що місцева влада почала займатися цими речами.
Як ваша організація співпрацює з місцевою владою в Любліні?
Як це зазвичай буває з міжсекторальним діалогом, вона змінюється. Але найголовніше не те, що ми завжди погоджуємося. Що мене цікавить, що я вважаю найбільшим плюсом і до чого ми повинні прагнути — це можливість сісти разом за стіл і поговорити по суті. Ми не повинні думати однаково, у нас різні цілі, і це важливо усвідомлювати. Варто вибрати ті цілі, які схожі, і почати працювати над ними, будувати діалог, довіру і розуміння між двома різними світами.
Відкриття виставки до Дня біженця. Фото: Bartek Żurawski
Ви сказали, що раді, що це не централізовано. Однак, як ви оцінюєте різні види політичних наративів та ідей інтеграції, що виникають на цьому рівні?
Варто говорити про це в ширшому контексті. Приблизно з 2007 року неурядові організації сміливо використовували інтеграційні фонди, які розподіляла польська держава як посередник для фондів ЄС. Це були лабораторії інтеграції, які давали можливість займатися цією темою, бо ніхто поза НУО нею не цікавився. Організації створювали інструментарій, знали, що працює, а що ні, привозили хороші практики з-за кордону і намагалися адаптувати їх до наших умов. Раптом, у 2015 році, все зруйнувалося, коли до влади прийшла ПіС. Ці проєкти жахливо виродилися.
Зараз з'явилася міграційна стратегія, в якій одним із напрямків є саме інтеграція. Я дуже погано ставлюся до цього розділу, тому що те, що пропонує уряд, спрямоване на асиміляцію
Передбачається, наприклад, що питання дозволу на в'їзд до Польщі буде залежати від можливостей інтеграції. Питання в тому, якими інструментами ми будемо це перевіряти. Я припускаю, що знову ж таки йтиметься про так звану культурну близькість, тобто про слов'янські країни в широкому сенсі, включаючи Україну і Білорусь. Слід підкреслити, що, звичайно, наші мови схожі, деякі моменти історії теж, але якщо розібратися в деталях, то ми все ж таки про багато речей думаємо дуже по-різному. Зрештою, ми досі сваримося з Україною з різних питань, і це нікуди нас не веде. На мою думку, інтеграційні процеси мають бути зосереджені на тому, щоб дивитися на те, звідки людина приїхала, щоб ми знали, що ми можемо їй запропонувати. Не може бути так, що ми говоримо комусь, що все буде добре, а комусь, що вони точно не інтегруються. Це неможлива, вибіркова політика, заснована на нездійсненних мріях, з очевидною расистською складовою.
Оскільки ми згадали про історію, яка викликає багато суспільних емоцій, як ви оцінюєте різну інформацію про людей з України, яка з'являється в медіа-просторі та інтернеті, проголошуючи, що, можливо, ми повинні перестати цікавитися всім цим і, таким чином, більше не допомагати?
Це також проблема цієї міграційної стратегії. У розділі про інтеграцію вона говорить про те, що суспільство треба навчати толерантності, діалогу тощо. Це несерйозний підхід. Звичайно, нам бракує освіти про міграційні рухи, але перш за все, держава повинна надавати достовірну інформацію про багато речей. Це те, що ми хочемо закріпити в місцевій інтеграційній політиці Любліна — раз на квартал має відбуватися прес-брифінг влади з коротким викладом міграційних питань. Ідея полягає в тому, щоб показати, що влада володіє знаннями і готова ними ділитися. Тому що зараз домінує наратив «повернімо контроль», який змушує людей боятися, що в державі панує хаос. Не кажучи вже про міністра, який позиціонує себе як захисника нації, що вже неймовірно неправильно. Потрібно проводити дослідження і давати зрозуміти: ми знаємо, хто живе на тій чи іншій території, скільки податків вони платять, чому люди з України отримують ту соціальну підтримку, яку вони отримують. І на додачу пояснити, чому це добре для нас. Тому що це так. Допомога людям з України просто окупається для Польщі на багатьох рівнях. І ми повинні про це говорити. Чого мені не вистачало з самого початку моєї роботи над питаннями міграції, так це саме обміну знаннями. Неурядові організації — єдині, хто їх має. Те ж саме в контексті польсько-білоруського кордону: якби не НУО та групи активістів, ми б взагалі не знали, що там відбувається, і все, що ми б чули, — це панічні заяви влади, які викликають паніку. А влада повинна систематично і чітко інформувати громадян про ситуацію. Зі знанням справи інтеграція також була б легшою.
Святкування Дня незалежності Польщі. Фото: Bartek Żurawski
Чи відбулося щось позитивне в контексті польсько-української інтеграції за останні два з половиною роки?
Закон про допомогу українським громадянам був дуже хорошим. Це, безумовно, був хороший жест, і я оцінюю його дуже позитивно. Незважаючи на різні недоліки, які з'явилися з часом. Найкраще, що було зроблено,— це негайний прийом людей з України. Ще до повномасштабного вторгнення Росії я працювала на польсько-білоруському кордоні. І я могла собі уявити, що після чергового нападу на Україну Польща закриє свої кордони, можливо, впускаючи деяких людей на дуже обмеженій основі. Однак ми відкрили їх навстіж, хоча, слід додати, не для людей з неукраїнською ідентичністю. Отже, знову мали місце подвійні стандарти, що було ганебно. Однак сам жест відкриття кордонів був добрим. Перш за все, він показав, що раптом приїхало кілька мільйонів людей і нічого не сталося, все продовжує функціонувати. Зрештою, не було практично ніяких серйозних інцидентів. Величезну роль у цьому, звичайно, відіграли неурядові організації, волонтери, всі люди, які з дня на день кидалися допомагати. Громадянське суспільство в Польщі показало, що воно сильне і здатне миттєво самоорганізовуватися в надзвичайно складних умовах. Водночас воно показало слабкість держави, тому що у мене не склалося відчуття, що влада справді впоралася з цим. І з цього треба робити висновки.
Що потрібно зробити зараз, після цих понад 2,5 років, щоб якось покращити процеси польсько-української інтеграції? Тим більше, що, зрештою, значна частина з них є новими мешканцями нашої країни, які, швидше за все, залишаться тут.
Людям по обидва боки цього діалогу бракує знань, інструментів та навичок для цього. На жаль, наші знання про людей з України є уривчастими, і ми досі маємо багато стереотипів, пов'язаних з ними. Також про те, як вони функціонували в Польщі до 24 лютого 2022 року. Ми знаємо їх переважно як робітників, особливо тимчасових, сезонних, до яких ми завжди ставилися як до дешевої робочої сили, яка приїде, заробить гроші і поїде. Їх можна обдурити, бо вони, зрештою, не будуть скаржитися. Деякі з цих стереотипів зникли за останні роки, але деякі залишилися. Тому я думаю, що ми повинні наполегливо працювати, щоб відновити гідність багатьох людей з України. Для цього нам потрібно дізнатися дещо про сучасну Україну, з ким ми насправді зустрічаємося — чому одні люди звідти розмовляють російською, а інші — українською?
Якою є історія України? Не обмежуючись Волинню, яка є мікроісторією. Було б також добре знати хоча б деякі базові слова та фрази українською мовою. Так завжди трохи легше налагоджувати стосунки
Я не маю на увазі українізацію польського суспільства. Але ми робили акцію «Люблін вивчає українську», де ми наближали прості речі до людей і показували їм, що іноді не так легко спілкуватися. Коли йдеться про людей з України, я також відчуваю, що їм бракує трохи знань про те, як все працює в Польщі. Тому ми проводимо зустрічі раз на місяць, де розповідаємо про нашу систему, вибори, а також показуємо люблінський контекст і те, що означає бути активним громадянином. Також постійно виникають питання щодо вивчення польської мови, на наших курсах максимальна кількість людей, а в черзі ще більше. Однозначно бракує місць, просторів, де люди можуть просто зустрічатися, спілкуватися і розмовляти один з одним у безпечний спосіб. Ми повинні нарешті усвідомити, що ці люди вже є частиною нашого суспільства.
Акція на тему вишиванки. Фото: Bartek Żurawski
Тож нам би не завадила підтримка різного роду ініціатив, адже якщо цього не буде, якщо цим нехтувати, то може виникнути небезпека, що в певному сенсі, на різних рівнях, це буде не одне велике суспільство, а два окремі?
Там, де муніципалітет разом з волонтерськими організаціями працює над сприянням інтеграції, там буде гарне життя для всіх. Але може бути багато сфер, де цього не робиться і виникають проблеми. Тому я хотіла би, щоб центральна інтеграційна стратегія була достатньо загальною, щоб враховувати різні місцеві контексти. Я хотіла би бачити способи змусити місцеву владу, яка не хоче цим займатися, змінити свою думку. Йдеться не про те, щоб змусити людей з України просто працювати, платити податки і не скоювати злочинів. Цього недостатньо. Інтеграцію потрібно стимулювати, плекати. А за цим мають слідувати ресурси, тому що все це теж коштує грошей.
Чи настав час серйозно взятися за це?
Не час, а справді вже останній момент.
Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber; співголова Міграційного консорціуму; працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, наразі займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.
«Популярність Вроцлава серед українців була ще до повномасштабної війни, а після — досягла мастшабів явища»
Тетяна Виговська: Вроцлав — одне з найпопулярніших польських міст серед українців. Сюди переїжджають навіть з Варшави. Як гадаєте, чим Вроцлав так приваблює українців?
Ольга Хребор: Насамперед українців приваблює у Вроцлаві ринок праці — у нас всі бажаючі працюють. Також міжкультурне середовище. У Вроцлаві завжди було багато різної громади. Набагато легше інтегруватися, коли тобі є до кого приїхати, коли маєш тут коло спілкування.
Також ще до повномасштабки у Вроцлаві відкрилися підготовчі класи в школах — освітня інновація була розроблена, щоб підготувати учнів іноземного походження до польської школи. Процес підготовки тривав від 12 тижнів до року. Програмою було передбачено чимало додаткових лекцій вивчення польської мови, а також м'яке введення до польської системи освіти. Якщо раніше дитина не вчила польську і їй було важко інтегруватися, такі підготовчі класи їй в цьому допомагали.
Ми відкриті для інших культур і це завжди притягувало тих, хто хотів залишитися надовго. А ще у нас потужне ІТ-середовище, тож українці, які працюють в цьому секторі, теж часто обирають наше місто. Завдяки цим факторам популярність Вроцлава була ще до повномасштабки, а після досягла масштабів явища. Люди дзвонили до знайомих, родичів, шукали, куди приїхати, аби не відчувати себе в новому середовищі чужими.
Разом з тим історично Вроцлав має сильні зв’язки зі Львовом. Вроцлав — це традиція міста, яке має величезний сентимент до України.
Українки з Вроцлава дякують полякам за гостинність під час війни. Фото: Krzysztof Cwik / Agencja Wyborcza.pl
— З якими викликами стикаються українці, коли вперше прибувають до Польщі? І як їм у цьому допомогти?
— Найбільш болючою точкою для української громади зараз є школа. Цього року велика кількість українських дітей перший раз пішла до польської школи, тому що тепер у межах нового закону українці не можуть не вчитися в місцевих школах і отримувати соцвиплати «800+». Була частина українців, які не планували залишатися в Польщі й після перемоги повернутися додому. Тому їхні діти вчилися дистанційно в українській школі, а тепер вони мусять йти до польської школи, аби не втратити ці виплати, і з цим пов’язано багато різних емоцій.
Як їм в цьому допомогти? Є професія міжкультурного асистента, який сприяє шкільній інтеграції. Вже з 1 вересня 2024 року у польських школах стало можливим працевлаштування міжкультурного асистента, тому що раніше для цього не було інструментів. Раніше шукали розв’язання інтеграційної проблеми через таку роль, як «Pomoc nauczyciela» (або ще «asystent edukacji romskiej»), але ця посада передбачена не стільки для іноземців, скільки для дітей з додатковими потребами.
А як же українські діти? Через фонди влаштували до шкіл міжкультурних асистентів, але вони не могли постійно працювати на ставці, лише 10 місяців. Ці асистенти були ніби поза системою освіти, адже були влаштовані на роботу не через школу, а через іншу організацію, й директори іноді не ставилися до них як до членів педколективу. Тож влаштовувати міжкультурних асистентів на роботу через школу є ідеальним розв’язанням цієї проблеми для дітей, батьків і, власне, школи.
Школярам з України у Вроцлаві допомогають інтегруватися вже давно. Фото: Катерина Ярмоленко/wroclaw.pl
Часто міжкультурних асистентів сприймають лише як перекладачів — мовляв, беремо його на лекцію, щоб перекладав. Разом з тим є і добрі досвіди. Розробляючи вроцлавські стандарти роботи міжкультурного асистента, ми багато років готуємо кадри. В нашій організації «Калейдоскоп Культур» теж готували міжкультурних асистентів: вчили, як виглядає польська система освіти, яку роль має психолог, педагог, як підтримувати дитину з міграційним досвідом, які тут закони, до кого у разі чого звертатися.
Завжди проблемою є гроші. Чимало директорів не мають можливості забезпечити учнів достатньою кількістю міжкультурних асистентів. Тож інтеграція українських дітей у школах залишається одним з найбільших викликів.
— А якщо говорити в цілому, наскільки українці Вроцлава добре інтегровані в суспільне і культурне життя міста? Чи відвідують вони громадські заходи, театри, виставки, музеї? Чи навпаки, намагаються кучкуватися в своєму культурному середовищі і живуть суто своїми проблемами?
— Я би сказала, що у Вроцлаві більше ходять до польського театру чи на польські концерти, ніж на заходи українців, які приїжджають
Звичайно, на українських митців теж ходять — 50-100 людей, але враховуючи, що українців у Вроцлаві близько 200 000, це небагато. І я навіть не думаю, що це погано. От, приміром, діаспора в Канаді так функціонує: вони живуть ніби в своєму окремому середовищі й іноді через 30 років перебування в Канаді недостатньо знають англійську, бо їм це не потрібно — вони йдуть на роботу, а потім повертаються до колективу «своїх».
Тож мені більше подобається так, як у нас. Якщо діаспорі цікавий український концерт, тому що це, наприклад, Жадан, вони підуть. Разом з тим люди не підуть на будь-який український концерт тільки тому, що він український. Натомість українці часто відвідують польські заходи культури. Їм цікаво піти до польського театру і подивитися, що тут є, аби включатися в місцеве культурне життя. І це добра тенденція — навіть не лише через користь для саморозвитку і психічного здоров’я, а й з уваги на те, як твориться у Вроцлаві наша міжкультурна спільнота.
Українські бізнеси у Вроцлаві вже конкурують не тільки з польськими, а й між собою
— Як ви оцінюєте допомогу українців під час повені?
— Я була вражена. У Вроцлаві під час підготовки до повені, коли шукали волонтерів, прийшли тисячі українців!
Українці відчувають сильну відповідальність за місто. Вони весь час питають себе: «Що я можу зробити для Вроцлава?», а не «Що Вроцлав може зробити для мене?»
Українці сприймають це місто як своє. Хочуть платити податки. Це ж теж певна форма патріотизму, чи не так?
— До речі, про бізнес. Які напрямки діяльності найпопулярніші у Вроцлаві серед українських підприємців?
— Я вже казала, що у нас дуже розвинений ІT-сектор, а ще, звісно, б’юті-послуги. У Вроцлаві на плацу св. Марцеля таких фірм дуже багато, вони розташовані одна за одною і вже між собою конкурують. Є багато таких, хто працює з дому, адже не всі можуть піти на роботу, бо мають малих дітей. Хтось не може знайти роботу згідно з освітою, тож перекваліфіковується, пробує себе в іншому напрямку.
Яскравий тому приклад — Галина Чекановська, яка в Україні займалася гастрономією, а тут відкрила чудову кравецьку майстерню. Вона творить неймовірний ексклюзивний одяг з елементами української вишивки. Її діяльність відома не лише у Вроцлаві, а й за межами Польщі. Також у Вроцлаві дуже багато гастрономічних бізнесів. Є кафе «Гніздо», яке відкрила українська пара, і воно популярне серед поляків також. Взагалі українських кав’ярень та ресторанів у Вроцлаві з кілька десятків.
Галина Чекановська шиє у Вроцлаві ексклюзивний одяг з елементами вишивки. Фото: Mieczysław Michalak / Agencja Wyborcza.pl
— Ви не тільки уповноважена президента міста Вроцлава у справах мешканців українського походження, але також — президентка Фонду «Калейдоскоп Культур», який нещодавно відзначив свій десятирічний ювілей. Розкажіть більше про діяльність фонду. Наскільки я знаю, він займається не лише українською тематикою…
— Ми заснували наш фонд на основі міжкультурного процесу у Вроцлаві. Створення партнерств між різними націями є для нас дуже важливим. Так, ми займаємося загалом культурами нацменшин, але найбільшою нашою діяльністю є підтримка біженців. Ми маємо кілька напрямків діяльності: це і гуманітарна допомога, і адвокація прав нацменшин, мігрантів та біженців, і культурно-освітні проєкти.
Один з найпотужніших наших проєктів стосується психологічної підтримки. У Житомирі та Києві ми проводимо тренінги для фахівців, які працюють з особами, що постраждали від війни, зокрема ВПО, ветеранами та їхніми родинами. Проєкт спрямований на фахівців, які щодня допомагають постраждалим (соціальних працівників, військових психологів). Це тренінги з кризового втручання, психотравматології, діагностики психічного здоров’я та методів підтримки осіб, які переживають кризу і травми. Також організовуємо індивідуальні консультації для родин військових і ветеранів із симптомами ПТСР і депресії та для осіб, які переживають втрату.
Щодо культурно-освітнього напрямку, то він зараз не такий потужний, бо до ковіду ми робили протягом 13 років великий фестиваль. Це була масова подія, на які відвідувало до 2000-3000 глядачів. Також займаємося просвітництвом. Робимо інтерв'ю, фільми чи зустрічі на теми так званого Глобального Півдня та війни. Наприклад, ми робили зустріч з Тамілою Ташевою, а також з локальними представниками Венесуели, щоб розповідати про кризу біженців, яка там є. Адже мало хто знає, що насправді діється в Південній Америці.
Треба вже зараз думати, що незабаром може початися конкуренція за кращі робочі місця
— Наскільки важко полякам сприймати нас, українців, в такій кількості? І як нам, українцям, себе поводити, щоб зменшити цю напругу, що часом виникає між нами?
— Українці звикли до швидкого медичного обслуговування, а в Польщі стоять черги до спеціалістів. Також українці за звичкою викликають швидку навіть без особливої потреби. А це величезний кошт — викликати швидку, коли пацієнт не в критичному стані. В Польщі SOR — це місце, в яке звертаються в критичному стані.
Щодо напруги, важливо працювати над тим, аби шукати спільне між нами. Польща зараз у вигідній економічній ситуації, адже, зокрема, завдяки українцям тут зараз є всі необхідні для праці руки. Проте, може бути так, що незабаром почнеться конкуренція за кращу роботу, більші гонорари і зарплати, бо українці мають право жити за тими ж законами і мати такий самий доступ до нашого ринку праці.
Українці також хочуть працювати у банківській сфері чи навіть в адміністрації. Треба вже думати про те, як творити нашу спільноту, коли почнеться конкурентна ситуація. Так само й у школах. З України часто приїжджають дуже здібні діти, і вони вступають до кращих навчальних закладів. Ця конкурентність може провокувати заздрість чи напругу, але я вірю, що ми зможемо цього уникнути.
Український магазин Best Market у Вроцлаві. Фото: Krzysztof Cwik / Agencja Wyborcza.pl
Натомість якщо йдеться про те, що для поляків є дуже важливим, то це питання мови.
Я іноді спостерігаю певні непорозуміння, коли українці, наприклад, в магазині не відповідають польською. Так, ви можете бездоганно знати англійську і вважати, що цього достатньо для комунікації, але якщо ви прагнете порозуміння, варто вивчати мову країни, в якій живете. Це прояв пошани до держави, яка стала нашим домом, до її мешканців.
А як себе поводити? Дотримуватися правил і законів країни. Це не значить, що українці зобов'язані святкувати католицькі свята. Мова про закони, які стосуються, наприклад, громадського транспорту. Не перевищувати швидкість, не сідати п’яними за кермо…
У Вроцлаві ми намагалися боротися з однією газетою, яка дуже цинічно писала заголовки на кшталт: «Українка в’їхала п’яна під трамвай». Ми наголошували, що не варто акцентувати на національності порушника правил, що це є мова ненависті. Написали кілька петицій… Українці мають пам’ятати, що вони репрезентують свою країну за кордоном.
— Які культурні відмінності між поляками й українцями? Чим українці й поляки схожі і чим відрізняються?
— Я б не казала про якісь суттєві відмінності, але є різниці, пов'язані з історичним досвідом. Польща була в комуністичному блоці, але ніколи не була частиною СССР. Тому цей досвід радянськості у поляків ніколи не був такий сильний і трагічний, як в українців. У Польщі була реформа Бальцеровича, цей швидкий перехід від комуністичної економіки до капіталістичної. Потім чергові реформи дозволили нам успішно зменшити олігархізм та корупцію, тож в Польщі нема корупційних навичок такого рівня, як в Україні. Звісно, є якісь скандали, але на побутовому рівні в Польщі нікому не прийде в голову йти до університету з конвертом, або поліцейському на дорозі пропонувати гроші.
Українці іноді думають, що, прийшовши до лікаря з коньяком, вони зроблять і йому, і собі приємне, але такі вчинки часто шокують польських лікарів. А щодо спільних рис… Ми схожі ментальністю, гостинністю, відкритістю. І мовно, і культурно ми дуже близькі і цікаві одне одному.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.