Російська висадка в Нормандії

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

‍У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

‍Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

‍Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

‍Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська

Провісник апокаліпсису чи вкрай необхідний руйнівник чинного світового порядку? Дональд Трамп провів перші три тижні на посаді президента США у турборежимі. Десятки рішень та указів, ще більше заяв і розширених інтерв’ю — він захопив інформаційний простір планети і готовий до рішучих дій.

Абсолютним пріоритетом нової Адміністрації є завершення війни в Україні. Чи можливий швидкий мир та наскільки довготривалим він буде? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів старший науковий співробітник і радник Центру аналізу європейської політики (CEPA), британський письменник та журналіст Едвард Лукас. 

Весняне перемир’я

Марина Степаненко: Як повідомляє видання The Independent, Дональд Трамп хоче завершити війну в Україні до весни. Наскільки реалістичним є такий план?

Едвард Лукас: Я не думаю, що навіть сам Трамп серйозно вірить у те, що зможе закінчити війну до весни. Він, імовірно, зможе розпочати якісь переговори. Можливо, йому вдасться змінити чинні параметри війни, але не закінчити її.

Президент США неоднаразово казав, що застосує тиск на Москву, зокрема санкційний, у разі відмови Кремля від переговорів. Ми бачимо, що перша погроза — знизити ціну на нафту - вже почала реалізовуватися. Трамп казав, що зменшення цін вплине на здатність Путіна фінансувати війну. Наскільки ефективним може бути цей підхід, враховуючи можливості Росії диверсифікувати експорт енергоресурсів, наприклад, до Китаю чи Індії?

Обвал цін на нафту — хороша ідея з точки зору посилення економічного тиску на Путіна. Я сумніваюся, що це стане вирішальним фактором. Я думаю, що російська економіка продемонструвала неабияку стійкість як з точки зору фізичної стійкості до українських атак на інфраструктуру, так і з точки зору стійкості її експорту, її здатності заміщувати імпорт і загалом справлятися з санкціями. Отож, я був би здивований, якби низька ціна на нафту підштовхнула б Путіна сісти за стіл переговорів у слабкій позиції. Але я однаково вважаю, що це хороший крок.

Чи вважаєте ви, що Трампова стратегія «батога і пряника» — поєднання тиску на Москву з відкритими пропозиціями переговорів — може змусити Путіна піти на поступки? ‍

Це можливо, якщо у вас є правильні батоги і правильні пряники, а втім, я не є оптимістом.

Я думаю, що існує велика небезпека видавати бажане за дійсне. Цілком можливо, що Путін настільки роздратує Трампа, що останній повернеться до підтримки України з усією необхідною зброєю, чинитиме реальний тиск на Росію і завдасть Кремлю вирішальної поразки на полі бою. І ми всі будемо в захваті від цього, але я думаю, що шанси на це досить низькі.

Ймовірніше, що Америка буде сопіти і пихтіти, але не змінить ситуацію докорінно. Я думаю, що цілком імовірно, що Трамп скаже європейцям: «Якщо ви так турбуєтесь про Україну, то виправте ситуацію самі». Тобто вони мають надати більше грошей і зброї, а не приїздити до Сполучених Штатів, очікуючи, що Вашингтон вирішить всі їхні проблеми.

Це цілком відповідає світогляду Трампа. Йому потрібна одна велика угода в найближчі кілька місяців, тому що він хоче отримати Нобелівську премію миру. І це може бути угода, яка хоча б тимчасово припинить війну Росії проти України

Але це також може бути угода між ізраїльтянами та великими арабськими державами, зокрема Саудівською Аравією. Отже, він у пошуках масштабної угоди, але це не обов'язково має бути Україна. І я думаю, що угоду про мир в Україні буде набагато важче досягти, ніж угоду на Близькому Сході.

‍Отже, якщо у наступні кілька місяців новій Адміністрації не вдасться досягнути прогресу у врегулюванні війни в Україні, які сценарії розвитку подій найімовірніші? Чи може Вашингтон втратити інтерес?

Якщо Трамп не вважатиме європейську безпеку важливою для Америки й матиме переконання, що європейці мають самостійно про неї дбати, то Україна як ключове питання європейської безпеки може випасти з його порядку денного.

Європейцям доведеться докласти значних зусиль, щоб довести Трампу важливість Європи, оскільки він сприймає її радше негативно та прагне тиснути з економічних і ділових мотивів

Чи можна уявити, що Трамп звернеться до Конгресу з проханням про ще 100 мільярдів доларів для України? Це не неможливо, але малоймовірно. Тому великі обсяги американської допомоги для України цьогоріч виглядають нереальними.

Водночас Путін вважає, що має перевагу на полі бою та що Захід втрачає єдність. Він бачить поступове падіння морального духу в Україні й не налаштований на переговори. Якщо він переконаний, що може перемогти військовим шляхом, навіщо йому домовлятися?

Водночас в останніх заявах Путіна ми чуємо, що РФ начебто готова до переговорів. Російський президент також використовує лестощі у бік Трампа та розповідає про його «хороші відносини» з чинним президентом США? Які сигнали таким чином Москва посилає Білому дому? 

Я не вважаю Путіна ідіотом. І він знає, що важливо не ображати Трампа. Ще б пак він скаже, що готовий до переговорів.

Водночас я не думаю, що Росія зараз бачить необхідність у серйозних перемовинах. Я підозрюю, що Путін сяде за стіл переговорів і скаже: «Ми хочемо демілітаризовану Україну. Ми хочемо гарантії, що ви ніколи не вступите до НАТО». І ще дві-три речі, зокрема, включення тимчасово окупованих територій до складу Росії. 

Чи вважатиме Трамп це неприйнятним? Можливо, ні. Чи вважатимуть це неприйнятним українці? Напевно, так. Чи будуть європейці готові підтримати українців у їхньому подальшому спротиві? Можливо, так. Та я не впевнений.

Але я думаю, що саме такий сценарій найбільш імовірний. Ми побачимо досить нерозумну з української точки зору переговорну позицію Путіна. І це не те саме, що початок реальних переговорів

Що може зробити Україна?

‍Трамп казав, що готовий хоч сьогодні зустрітися з Путіним. Чи є загроза, що доля України може вирішуватися за спиною Києва?

Завжди існує ризик ще однієї Ялти (йдеться про Ялтинську конференцію 1945 року, коли лідери США (Рузвельт), Великої Британії (Черчилль) і СРСР (Сталін) визначили післявоєнний устрій світу, фактично розділивши Європу на зони впливу, що призвело до радянського контролю над Східною Європою, — Ред.). Трамп може захотіти принизити Європу й заявити, що він усе вирішив, а іншим доведеться прийняти його угоду.

Щоб цього не сталося, Україна та Європа мають виступати єдиним фронтом і чітко заявити, що не приймуть домовленості між Трампом і Путіним

Навіть якщо США відійдуть убік, Україна має показати, що продовжить боротьбу. Це саме по собі посилить її переговорну позицію. Але є дві реальності: дипломатичні маневри та ситуація на полі бою. Те, що відбувається за столом переговорів, залежить від подій на фронті.

Україна справедливо просить партнерів гарантувати її безпеку, щоб не допустити повторного нападу РФ у разі досягнення домовленостей про припинення вогню. Враховуючи болючий досвід Будапештського меморандуму, як мають виглядати нові гарантії для України та що може гарантувати їхнє реальне виконання?

Це ключове питання: чи можливе справжнє перемир’я і як забезпечити безпеку та розвиток України? Для цього потрібні потужні військові й безпекові гарантії, але паперові угоди не працюють. НАТО не готове прийняти Україну, а розміщення 40-60 тисяч військових для контролю перемир’я виглядає нереалістично.

Альтернативою може стати надання Україні високотехнологічної зброї — наприклад, ракет Taurus чи Tomahawk. Але чи Захід справді готовий дозволити Україні застосовувати їх на власний розсуд? Це велике питання.

Мій песимістичний прогноз: буде перемир’я, але без надійної безпеки. Росія перевірить ці гарантії, вони виявляться слабкими, і ситуація зрештою стане ще гіршою

«Вісь зла»

‍Щойно Трамп укладе мирну угоду, між Росією і Заходом розпочнеться гонка за підготовку своїх армій до наступного конфлікту, — пише The Times з посиланням на джерела. Враховуючи економічні санкції та виснаження ресурсів через тривалу війну проти України, чи буде РФ здатна конкурувати з Заходом у модернізації своїх збройних сил? Чи може Кремль знайти підтримку у «нової осі агресорів» для цього?

Варто пам'ятати, що зрештою Росія має економіку, порівняну з італійською чи трохи меншу. І вони заплатили жахливу ціну за перші три роки війни. Втім, прогнози про економічний крах Росії виявилися видаванням бажаного за дійсне.

І у Путіна все ще є багато можливостей як з точки зору економічної стійкості, так і з точки зору мобілізації. І поки росіяни вірять, що це екзистенційна боротьба за майбутнє їхньої країни, вони будуть миритися з болем і жертвами. І я думаю, що Путін також бачить, що Захід все ще дуже слабкий, і зараз у нього є чудова можливість скористатися військовими успіхами в Україні, піти вперед і, можливо, повернутися після припинення вогню і по-справжньому зачистити залишки українського опору, скориставшись цими, боюся, слабкими гарантіями безпеки.

А ще у нього є шанс погратися з НАТО і слабкістю північно-східного флангу Альянсу, особливо з країнами Балтії, де ми все ще не маємо належної оборони. Є плани, але відсутні належні оборонні можливості. Це дуже спокуслива мішень.

І неважко уявити, що до кінця цього року або наступного — Путін отримає величезний виграш в Україні і розвалить НАТО, і це буде варте того економічного та іншого болю, який спричинить така перемога.

‍Чи можливий сценарій, за якого Трамп чинитиме тиск на Китай, аби той, у свою чергу, вплинув на Росію для підписання угоди з Україною?

Китай має унікальну здатність як тиснути на Росію, так і підтримувати її. Але чи зацікавлений Пекін у посередництві США, після якого Трамп привласнить собі всі заслуги? Можливо, якщо Пекін отримає свою вигоду.

Однак Китай не має досвіду в міжнародній дипломатії, який свідчив би про здатність укладати великі угоди. Йому більше подобається, коли західні країни звертаються з проханням вплинути на Росію — це дає Пекіну додаткові важелі

Зважаючи на торговельні суперечності між США та Китаєм, малоймовірно, що Сі Цзіньпін вважатиме пріоритетом надання Трампу геополітичної послуги щодо України.

Чи існує інструмент для довгострокового стримування Росії?

Єдина довгострокова надія — це трансформація Росії з імперії на мирну державу. Якщо це станеться, вирішити інші проблеми буде значно легше. Але поки Росія залишається імперською, загрози не зникнуть.

НАТО більше не є ефективною відповіддю — воно занадто велике, повільне й розділене. Потрібні коаліції країн, які розуміють загрозу та готові стримувати Росію в різних регіонах. Цей процес слід було розпочати ще 10-15 років тому. Тепер ми запізнилися, і, можливо, навіть занадто.

‍Чи вірите ви, що коаліція охочих країн може забезпечити гарантії безпеки для України? Якщо НАТО не є варіантом, чи можуть такі країни, як Велика Британія, Німеччина та Франція, співпрацювати, розгорнувши свої війська в Україні, щоб запобігти подальшим агресивним діям Росії?

Коаліція союзників теоретично могла б ввести війська в Україну як стримувальну силу, але що станеться, коли настане час її реально застосувати? Чи готові Британія, Франція, Німеччина та Польща воювати з Росією через блокаду Одеси чи новий наступ?

Сумнівно. Щоб гарантії були справді надійними, потрібні 100 тисяч військових, як у Західній Німеччині під час Холодної війни. Європа не має таких ресурсів — навіть 50 чи 10 тисяч знайти складно. 

Європейські союзники і НАТО просто не мають можливості масово мобілізувати сили, необхідні для захисту України. Вони могли б захистити Україну за допомогою сучасної зброї.

Теоретично, можна було б поставити ядерну зброю на лінію фронту в Україні і сказати, що так, це гарантія

Але з цим пов'язані величезні політичні проблеми, і я не впевнений, що вони готові до такого рівня ризику. А без достатньої сили та готовності ризикувати надати справді дієві гарантії безпеки вкрай складно.

Майбутнє путінської Росії

Росія транслює наратив про те, що її економіка має імунітет до санкцій Заходу. В ЄС кажуть, що це неправда. А як ви оцінюєте стан справ всередині РФ? Скільки ще Москва здатна вести війну проти України при нинішньому санкційному тиску?

Ми схильні видавати бажане за дійсне, коли говоримо про Росію. Вона змогла мобілізувати свої ресурси, хоч і за величезну ціну для власного майбутнього. Економіка зазнає серйозних ударів, у фінансовій системі накопичуються проблеми, зокрема збільшуються обсяги поганих кредитів у приватному секторі. Але, попри це, Росія продовжує воювати.

Ми хочемо, щоб вона зазнала краху, тому схильні вважати, що це вже відбувається. Проте Росія продовжує знаходити способи підтримувати війну: отримує дрони з Ірану, залучає війська з Північної Кореї, обходить санкції через Китай. Ба більше, у неї ще залишаються невикористані ресурси.

Наступні покоління росіян будуть змушені розплачуватися за імперські авантюри Путіна. Але на даний момент Росія не загнана в глухий кут. Вона, ймовірно, зможе протриматися ще щонайменше рік-два, а навіть якщо ситуація стане критичною, Кремль знайде способи адаптуватися.

Чи вичерпав Захід свою уяву щодо санкцій? Чи залишилися у нього потужні інструменти, які досі не були застосовані?

Звісно. Ми навіть не використали всіх можливостей. Захід шукає санкції, які завдадуть удару по Росії, але не болітимуть йому самому. Тому ми обмежуємо імпорт нафти та газу по трубопроводах, але не на зріджений газ. Блокуємо постачання сирої нафти, але не нафтопродуктів. У підсумку санкції створюють труднощі для Росії, але також відкривають бізнес-модель для тих, хто допомагає їх обходити — від росіян до ділків у Дубаї.

Я б запровадив жорсткі вторинні санкції, зокрема проти «тіньового флоту», банкірів, юристів і бухгалтерів, які сприяють ухиленню від обмежень. Наприклад, позбавив би їх безвізового в’їзду до США, Європи та Британії. Якщо ти юрист чи трейдер у Дубаї й займаєшся схемами обходу санкцій, то тепер, щоб поїхати на Захід, доведеться вистоювати черги у консульствах разом зі студентами, нянями та прохачами притулку.

Комфортне життя для таких людей має закінчитися

Можливостей ще багато, але бракує політичної волі. І Путін це бачить. У підсумку Захід втомився, злякався, відволікся — а розплачується за це Україна. І це викликає в мене і сум, і гнів.

Як може виглядати економіка Росії через 5-10 років за умови продовження міжнародної ізоляції? 

У довгостроковій перспективі Росія дедалі більше перетворюється на залежного васала Китаю. Китайські компанії скуповують активи за безцінь, інвестують у стратегічні сектори, а російська економіка все більше орієнтується на експорт до Китаю. Торговельні та інвестиційні зв’язки між країнами лише зміцнюються. Зрештою, Росія ризикує стати сировинним придатком Комуністичної партії Китаю — навряд чи саме таке майбутнє Путін обіцяв своїм громадянам.

Титульне фото: Deposit/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Які пріоритети європейської оборонної стратегії? Чи готові країни ЄС більше інвестувати у власну безпеку? Чи може Європа все ще покладатись на військову підтримку США? Яка роль європейських партнерів у мирних планах Трампа і чи готові європейці брати участь в потенційних перемовах про перемир’я між Україною та Росією?  

Зустріч у Брюсселі: що обговорювали лідери ЄС та НАТО

Це дуже вчасний саміт чи ретрит, де європейські лідери і генсек НАТО зібрались, щоб зрозуміти, що відбувається зі світом, чого очікувати від Дональда Трампа, як взагалі з ним співіснувати і як в цьому світі функціонувати, наголошує політолог-міжнародник Максим Несвітайлов:

—  Найкраще в усьому за останні роки півтора-два розібрався Еммануель Макрон. Він, по суті, підвів головну риску під цією зустріччю — Європі потрібно зробити так, щоб її поважали. Очевидно, що зараз поважають тільки сильних. І якщо Європа хоче цієї поваги, вона має бути сильна, а отже — збільшувати свої витрати на оборону. Тут, знову ж таки, Макрон подав приклад, коли заявив, що Франція готова збільшити свій оборонний бюджет в два рази.

Це суперважливий фактор. Бо зазвичай великі оборонні бюджети у країн, які ближче до Росії, які розуміють, що загроза реальна

Якщо дозволити Росії виграти війну, Путін продовжить, і, можливо, отримає ситуацію навіть кращу, ніж нині, заявила в Брюсселі данська прем’єрка Метте Фредеріксен. Вона певна, якщо зараз обмежитись замороженим конфліктом, Росія мобілізує більше коштів, людей і зможе напасти на іншу європейську країну. 

Відтак, продовжує Максим Несвітайлов, під час цієї зустрічі в Брюсселі говорили і про доцільність збільшення підтримки України:

— По суті, європейські країни зараз купують для себе час. Час для того, щоб підготуватись до можливого майбутнього глобального конфлікту.

«Будьмо абсолютно щирими: мир настане через силу. Ми повинні зробити все можливе, щоб підтримати оборону України, а це означає  стабілізувати лінію фронту, надати необхідне спорядження. І саме тому в цьому році Велика Британія надасть Україні більше військової підтримки, ніж будь-коли раніше», — заявив за підсумками саміту-ретриту британський прем’єр Кір Стармер.

Більше витрат на оборону

Найбільшою проблемою, з якою стикається Європа нині, є ризик виходу США, тобто припинення або скорочення американських зобов'язань перед НАТО, пояснює науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— І це в першу чергу проблема для країн-членів, оскільки США забезпечують основні компоненти, які роблять європейські армії здатними вести великі війни. Так звані «enablers»: такі як вогонь на великі відстані, стратегічні повітряні перевезення, розвідка і рекогностування.

Основний спосіб, яким європейці можуть утримати США в НАТО, — це показати, що вони готові виділяти набагато більше грошей і ресурсів на власну оборону

«Ми не хочемо, щоб повторилась "Україна 2.0"», — заявив у Брюсселі прем'єр-міністр Люксембургу Люк Фріден. Саме тому, він переконаний, що Європі потрібен європейський оборонний союз.

Польський прем’єр Дональд Туск наголосив, що Європа повинна фінансувати щит «Схід». Торік у грудні Єврокомісія виділила близько 100 мільйонів євро на проєкт, покликаний захищати кордон Польщі з Росією та Білоруссю. Йдеться про систему укріплень, польові загородження та військову інфраструктуру. Загальна вартість проєкту — близько 2 мільярдів євро. Зі слів Туска, він обговорював оборонні пріоритети з представниками країн Балтії та Північної Європи: «Такі питання, як спільна протиповітряна оборона, захист країн Балтії, щит “Схід”, солідарна допомога Україні у війні з Росією — усе це не повинно бути лише гаслом».

Протягом  2021-2024 років сумарні витрати країн-членів ЄС на оборону зросли майже на третину і торік, за попередньою оцінкою, склали 326 мільярдів євро — це близько 1,9 відсотка ВВП ЄС. А втім, низка країн ЄС, з-поміж них Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Люксембург, досі не виділяють 2 відсотків ВВП на оборону. 

Ще одне спірне питання — закупівлі оборонної продукції. Існує проблема європейських уподобань: кожна країна має власний внутрішній оборонний ринок, більшість з яких дуже сильно прив'язана до ринку США, продовжує Джузеппе Спатафора:

— 98% імпорту озброєнь Італії припадає на США; для Нідерландів — 99%; Данії — 70%, Німеччини — 63%. Малоймовірно, що ці країни захочуть різко зменшити свою залежність від США, оскільки це вимагатиме фундаментальної реструктуризації ринку. Найбільшим прихильником «купуй європейське» є Франція, але буде важко переконати інші країни зробити це.

Тут постає питання залучення європейських країн, які не є членами ЄС, таких як Велика Британія, Норвегія та Туреччина, окрема історія для України, яка інтегрується в європейську оборонну промисловість

Американський фактор

Більшість країн ЄС прагнуть зберегти залученість США до безпеки Європи. Один із способів – закупівля більшої кількості американського озброєння. Інший — допуск третіх країн до участі в європейських оборонних промислових програмах, цьому найбільше опирається Франція, каже військова аналітикиня Міжнародного інституту стратегічних досліджень Естер Сабатіно:

— Переобрання Трампа стало особливо невчасним для європейського оборонного сектору. Європейські країни тільки почали серйозно замислюватися над тим, як забезпечити оборону континенту без залежності від інших держав. Трамп вимагає від європейських країн збільшити оборонні витрати або самостійно протистояти Росії. Європейці усвідомлюють, що, з огляду на прагматичну натуру Трампа, закупівля американського озброєння могла б тимчасово його задовольнити. Проте це означатиме використання європейських бюджетів не для розвитку власних підприємств, а для підтримки оборонної промисловості США.

У самій Європі досі немає єдиної позиції щодо обсягів інвестицій у оборону та шляхів їхнього спрямування

«Ми всі повинні зрозуміти, що Росія — це загроза», — заявив на брюссельському ретриті прем'єр Фінляндії Петтері Орпо. Мовляв, Росія є і буде постійною загрозою для європейських країн, «і це не думка, це факт». Тож грошей на оборонні видатки треба значно більше, ніж було досі. 

Отже, збільшення оборонних витрат є головним пріоритетом. Друге питання — на що їх витрачати, і особливо, як країни-члени можуть розвивати колективні можливості на додаток до національних, міркує Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— Я думаю, що ЄС може відіграти певну роль в обох питаннях: він повинен надіслати потужний сигнал про готовність підтримувати країни-члени у збільшенні їхніх оборонних витрат і розвитку колективних сил і засобів. Звичайно, США історично скептично ставляться до участі ЄС в обороні, тому Брюссель повинен показати Вашингтону, що він є корисним гравцем у цих зусиллях, а не перешкодою. Я думаю, що демонстрація намірів серйозних зобов’язань, наприклад, створення фонду для підтримки запозичень країн-членів на потреби оборони або розробка спеціальних проектів для розвитку критично важливих засобів, могла б допомогти досягти цієї мети.

Те, що не змогла навіть Російська Федерація зробити своїми ракетами і всім іншим, Дональд Трамп зміг зробити за два тижні — перелякати Європу. Як можна розрахувати глобально на НАТО, коли одна країна Північноатлантичного Альянсу прямо говорить іншій країні НАТО, що хоче забрати в неї територію. Про які колективні безпекові гарантії в такому випадку взагалі може йтися. Очевидно, до країн ЄС прийшло це усвідомлення, що зараз потрібно відповідальність за себе брати в свої власні руки, каже політолог міжнародник Максим Несвітайлов:

— І такого виклику раніше не було. Чи готові до цього країни Європи? Давайте, говорити відверто — в ЄС є гроші, і десятки мільярдів євро витрачаються на будь-що, але не на оборону: від зеленого переходу до дотацій аграріям. Напевно, доведеться перенаправити ці кошти.

Можливість є, тепер треба, щоб була політична воля

Генсек НАТО перед самітом анонсував, що протягом 2025 року буде встановлена нова мета оборонних витрат для членів Альянсу. Зі слів Рютте, вона буде значно вищою, ніж два відсотки. Крім того він закликав нарощувати оборонне виробництво по всьому ЄС, а також у Норвегії, Великобританії, США та інших країнах-партнерах. 

Роль Європи в потенційних переговорах

Якщо адміністрація Трампа організує перемовини між Росією та Україною і запросить туди інші держави, то Польща має бути серед них, заявив в інтерв’ю Financial Times польський президент Анджей Дуда. Мовляв, в контексті відродженого російського імперіалізму, польські та українські інтереси збігаються.

Найбільший ризик зараз полягає в тому, що Трамп і Путін домовляться про умови припинення вогню і нав'яжуть їх Україні без консультацій з європейцями, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— Найкращий спосіб для європейців бути присутніми за столом переговорів — це посилити підтримку України на полі бою, оскільки сила Києва визначатиме його позицію за столом переговорів. Коли  Україна буде сильнішою, вона зможе висувати вигідніші вимоги, і їй не доведеться погоджуватися на всі пункти. 

А втім, продовжує Джузеппе Спатафора, складність в тому, що натепер неясно, чи зможуть європейці збільшити підтримку України без підтримки Вашингтона:

— Однак ЄС та окремі країни-члени повинні також домовитися про фундаментальні елементи, які повинні бути присутніми в перемир'ї, такі як свобода України продовжувати подальшу інтеграцію із Заходом. Якщо ЄС виступатиме єдиним фронтом у цьому питанні, шанси бути почутим у Вашингтоні та Москві будуть вищими. І, звичайно, будь-яке перемир'я потребуватиме надійних механізмів примусу до виконання, які європейці можуть бути покликані забезпечити — це ще один важіль впливу. Звичайно, це все складні завдання.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍