Ексклюзив
20
хв

Польський серіал про українців "Będziemy mieszkać razem" ламає стереотипи

Ні українкам-прибиральницям в довгих нудних телесеріалах. Вже з першої серії "Będziemy mieszkać razem" («Будемо жити разом») потрапив у серце телеглядачів по обидва боки українсько-польського кордону. Серіал знімали поляки, а головну роль зіграла Оксана Черкашина, відома з фільму «Клондайк», відзначеного на головному фестивалі незалежного кіно в США Sundance Film Festival.

Анастасія Канарська

Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Оксана Черкашина (Анна) і Лена Ґора (Бася). Фото: TVP

No items found.

Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.

Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Лена Ґора (Бася). Фото: TVP

В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур. 

Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.

Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками

В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці. 

Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Оксана Черкашина (Анна) і Лена Ґора (Бася). Фото: TVP

«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі. 

Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде 

Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми  втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.

Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо. 

Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Міколай Рознерський (Тадеуш) і Броніслав Вроцлавський (Пьотр). Фото: TVP

Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry: 

«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»

«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.

No items found.

Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми  «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»… 

П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити». 

Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує… 

Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.

Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті... 

Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.

Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.

Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням. 

Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість. 

«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна

Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.

«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.

П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.

Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.

Фотографії: Boska Komedia

20
хв

Війна не закінчується, але вона вчить любити

Ольга Пакош
вистави варшава грудень 2024

Театральні премʼєри для дорослих і дітей у Варшаві, які варто побачити в грудні 2024:

1. «Mahagonny – Ein Songspiel / Afterparty»

Коли: 14, 15, 18, 19, 20 грудня 2024, 23, 24, 26 січня 2025

Де:Teatr Studio im. Stanisława Ignacego Witkiewicza. Pałac Kultury i Nauki, pl. Defilad 1

На сцені зустрічаються два міста: Махагони  — вигадане місто в Європі 1930-х років, і сучасна Варшава.

Бертольд Брехт і Курт Вайль створили в XIX столітті жанр театру «сонгшпіль», який використовує і підкреслює спів як форму вираження найглибших і найприхованіших емоційних станів. Сонгшпіль мав на меті стати доступнішим за традиційну оперу. Характер пісень Брехт і Вайль черпали з навколишньої динаміки міста та берлінських пабів, особливо тих, що розташовані в ненайкращих районах. Такі місця митці вважали найбільш людяними. 

Сучасна Варшава, якій присвячена друга частина вистави, відтворена завдяки музиці Касі Ґловіцької (Kasia Głowicka), а тексти пісень, або, як казав Курт Вайль, вокальні номери, написав Бартош Фіш Ваглевський (Bartosz Fisz Waglewski). 

Режисер і сценограф — Кристіан Лада (Krystian Lada).

2. «Божевілля на двох»/«Szaleństwo we dwoje»

Коли: 18 грудня 2024

Де: Teatr Druga Strefa, Magazynowa 14A

Ежен Йонеско у своєму творі «Божевілля для двох» (оригінал «Délire à deux») створив проникливе дослідження людської природи, дія якої відбувається у світі, повному абсурду та хаосу. П’єса, вперше поставлена ​​в 1962 році на сцені Studio des Champs-Elysées, розповідає про пару закоханих, які після сімнадцяти років спільного життя постійно сперечаються про найменші питання, наприклад, чи належать черепаха та равлик до одного виду. У той час, коли за вікном їхньої квартири точиться війна, причини якої залишаються невідомими, їхня кімната стає полем бою двох.

Ця драма є проявом абсурду, показуючи, як в екстремальних умовах війна та хаос можуть спотворити людську поведінку та стосунки. Повсякденне життя стає гротескним, а рутинні справи набувають дивного значення. Проте в основі історії — кохання — важке, грубе, але справжнє й здатне пережити найсильніші бурі. 

«Божевілля на двох» не лише висвітлює абсурдність людських вчинків під час війни, а й показує парадокси людської природи, де фізична жорстокість конкурує з жорстокістю мови. Це історія, яка посилює усвідомлення впливу війни на психіку та міжособистісні стосунки, створюючи надзвичайну, але водночас трагічну картину реальності.

3. «Інші насолоди»/«Inne Rozkosze»

Коли: 8, 10, 11 та 12 грудня

Де: Teatr Narodowy w Warszawie, сцена на вулиці Вежбовій

Режисер Яцек Гломб (Jacek Glomb) поставив у Teatr Narodowy виставу за романом письменника Єжи Пільха (Jerzy Pilch). 

Закоханий ветеринар із родини євангелістів має вирішити складну життєву ситуацію: біля дверей його будинку, в якому він живе з дружиною і батьками, з'являється кохана, яка прийшла, аби залишитися з ним навіки.

Автор сценічної адаптації — Роберт Урбанський. Як зазначено на сайті театру, це «історія про наші життєві апетити, невгамовні бажання, а також про біль існування, який час від часу торкається кожного».

«Єжи Пільха був людиною дуже «нашою», розумною, начитаною, з великим почуттям гумору.  Я роблю видовище, яке змусить вас сміятися і плакати. Я хочу збалансувати ці дві екстремальні емоції і вірю, що у нас це вийде», — зазначив режисер Яцек Гломб.

4. «Зовсім інше Різдво»/«Zupełnie inne Święta»

Коли: 8, 10-15 грудня, 18,19,22,23 січня

Де: Teatr Lalka. Pałac Kultury i Nauki, Plac Defilad 1

Це різдвяна історія, яка є водночас щемливою та музично-святковою подорожжю у світ дитинства, а також сучасною історією про родину. Вона нагадує ковдру з лоскутків.

Холодна святкова ніч. Вихователь Кшиша занурюється в сон, тато все ще на роботі, а мама проводить Різдво зі своєю новою родиною та новонародженим братиком Кшиша. А Кшиш? Він самотній. Чи так має виглядати Різдво дитини? На щастя, з хлопчиком ​​його улюблені книжки й іграшки, які ніколи не залишать на самоті…

Один з найповажніших польських драматургів Артур Палига (Artur Pałyga) в цій історії нагадує, що справжня цінність Різдва — у стосунках, а не матеріальних благах, а також про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло.

Режисер вистави — Йоханна Здрада. Музику до вистави створила композитор Івона Скварек.

5. «Самао — мисливець за деревами»/«Samao — łowczyni drzew»

Коли: 21, 22 грудня

Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28

Театра BAJ завжди у пошуку нових форм з акцентом на дитячу аудиторію. У грудні театр пропонує дітлахам сповнену магії історію сміливої дівчинки Самао (автором історії, до речі, є українська письменниця Марія Павленко).

Чи можете ви уявити світ без дерев? Ліс без тварин? Сад без комах? Літо без моря і зиму без снігу? Чи можете ви уявити, що єдиний звук, який ви чуєте, — це свист вітру та спів пустелі? Ви можете собі уявити, що вода дорожча за золото? Так... це важко уявити, але це реальність, у якій живе Самао — донька мисливця за деревами. Дівчина мріє піти по стопах батька і вирішує сама вирушити пустелею на пошуки дерев. Що чекає на неї в пустелі, де її єдині супутники — нічні тіні? Чи відкриє вона життя, якого ніколи не бачила? Чи оцінить цінність втраченого світу природи?

Режисерка та авторка адаптації Анета Плюска запрошує глядачів у світ антиутопії. І все, що буде показано, легко може стати реальністю, якщо ми будемо ігнорувати екологічні проблеми.

6. «Зимова казка»/«Opowieść zimowa»

Коли: 19-22, 28-29 грудня

Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Це історія про ревнощі короля Леонта, який підозрює свою вагітну дружину у зраді. Але на відміну від шекспірівських персонажів, польські Леонт і Герміона вирішили пройти сеанси психоаналізу, щоб зануритися у минуле та поглянути з відстані на свої несвідомі потреби. Візуалізація травми, що пробуджується в героях, допомагає побачити ефективність терапевтичної бесіди у стосунках.  

Минулоріч незавершена версія п’єси «Зимова казка», створена за однойменною пʼєсою Шекспіра, отримала премію «Nowy Yorick» на 27-му Шекспірівському фестивалі 2023, яку присуджують молодим талановитим творцям. «За метатеатральний, критичний і сатиричний підхід до терапії як інструменту розуміння та зцілення стосунків. За грайливе та іронічне переписування тексту Шекспіра».

Пʼєсу було поставлено на сцені Teatr Powszechny в інтерпретації режисерки Памели Леончик (Pamela Leończyk) та драматургині Дарії Собік (Daria Sobik), якій і прийшло в голову вписати драматургію Шекспіра у формулу терапевтичного сеансу.

7. «Wòlô bòskô»

Коли: 13, 15, 20  грудня

Де: Teatr Wielki — Opera Narodowa. plac Teatralny 1

В Opera Narodowa премʼєра унікальної музичної вистави, що є інсценізованим циклом кашубських пісень (кашуби — народ, який проживає на північному заході Польщі). 

Кашубська мова — рідкість у класичній музиці. Її використав у циклі пісень Wòlô Bòskô для баритона та фортепіано сучасний композитор Лукаш Годила (Łukasz Godyla).

Серія зібрана в цілісну історію про нещасливе кохання Ганушки та Ясіка.

Як часто буває, молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини були проти і ось вже Ганушка не з власної волі йде під вінець з іншим. Відразу скажемо, що ця історія — трагедія. Але дуже велична..

Сценічну версію п’єси підготував Ярослав Кіліан, який наголошує на метафізичному вимірі історії, торкаючись тем кохання, долі й смерті. На думку авторів, «Wòlô Bòskô» може зацікавити як меломанів, які цінують традиції, так і тих, хто шукає чогось нового.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6753f01908fd9d2d36f7917c_IMG_20241207_004529_901.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в грудні 2024»</span>

20
хв

7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в грудні 2024

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Марцін Меєр, польський волонтер: «Я з Україною до перемоги. Хочу здійснити одну зі своїх мрій — поїхати у подорож до Криму»

Ексклюзив
20
хв

Ексен: Я буду на фронті, поки всі росіяни там не зникнуть

Ексклюзив
20
хв

Вперед, до відповідей

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress