Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка “матрьошкі”, тільки вже не російської, а китайської»
Володимир Путін Сі Цзіньпін проводять неформальну зустріч у Пекіні 16 травня 2024 року. Фото: Mikhail Metzel/ AFP/ East News
No items found.
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.
Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.
Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.
Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні
Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.
Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку
Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.
Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.
Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах
Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.
У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.
Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то вона виходить на яв лише тоді, коли її застосовують. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло
Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.
На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.
Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.
Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати
Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.
Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.
Події, що відбувалися тоді в Польщі, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях
Драму «Кордіан» один з найвидатніших польських письменників Юліуш Словацький написав 190 років тому. Він описав російського імператора Миколу І як лютого ненависника країн Європи й зокрема Польщі, де він жорстоко придушив національно-визвольне повстання. Цар весь час воював, аби загарбати нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною.
За словами докторки філософії, професорки Вармінсько-Мазурського університету Івони Мацеєвської, російська імперська ідеологія досі впливає на багатьох людей не тільки в Росії, а й за кордоном. І це дозволяє Кремлю контролювати західний дискурс про війну в Україні, нав’язуючи імперську структуру мислення. Головний аргумент росіян, що дозволяє їм уникати відповідальності, — Кремль не визнає незалежність України, бо начебто в Середньовіччя землі нинішніх України й Росії входили до однієї держави — Київської Русі. Драма «Кордіан» Словацького показує неросійську версію історії.
Стиль правління нинішнього глави Кремля історики й письменники (Олег Криштопа, Андерс Аслунд тощо) порівнюють із царюванням Миколи І, який правив з 1825 по 1855 роки. У той час абсолютизм влади Російської імперії досягнув максимуму.
Придушивши Листопадове повстання в Польщі в 1830-1831 роках, Микола І скасував польську Конституцію. У драмі «Кордіан» Словацький описує, як цар пишається собою, бо йому вдалося перетворити Польщу на політичний «труп». Усіх нових протестувальників правитель погрожує висилати до Сибіру або вбивати. А якщо виникне нове повстання, то Варшаву зруйнує навіки: «Polska już ostygła, umarła, i na wieki. Jak magnesu igłą na północ obrócona, w Sybir patrzy mroźny» (Польща вже охолола й навіки вмерла. Як стрілка магніту, що обернута на північ, дивиться в бік морозного Сибіру).
Події, що відбувалися в Польщі в той період, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях:
«Знищення польської армії, запровадження московської мови як офіційної, переведення з Польщі до Росії громадських бібліотек та наукових колекцій, закриття шкіл, примусове переселення до Росії великої кількості польських дітей під приводом перевиховання їх казенним коштом, заслання безлічі польських сімей до віддалених губерній Росії, значний та суворий рекрутський набір, призначення на посади в Польщі московських чиновників, втручання у справи національної церкви тощо. Все це свідчить про намагання уряду знищити політичну національність у Польщі й перетворити її поступово в московську провінцію...». Про це 3 липня 1832 року написав британський державний діяч лорд Пальмерстон на підставі фактів правління Росією Царством Польським після повстання.
На польських землях, що були в складі Російської імперії, почали агресивно й стрімко впроваджувати політику русифікації. Тиск цензури став тотальним. Одним із письменників, не тільки твори якого, а й ім’я опинилися під суворою забороною, був молодий поет Юліуш Словацький. До речі, виходець з України, він народився 1809 року в Кременці, нині це Тернопільська область.
У правлінні Миколи І Словацький вбачав загрозу для всієї Європи: «Europe jak jabłko rozetnę, a nóż zatruty obie zatruje polowy». Ці слова Миколи I перекладаються так:
Я розріжу Європу навпіл, як яблуко, отруйним ножем, який знищить обидві частини
Про амбіції, самовпевненість і плани царя продовжувати загарбницькі колоніальні війни в Європі свідчать слова: «Ha! Ha! Albom ja wielki? Albo świat ten mały?». («Ха! Ха! Чи це я великий? Чи світ малий?»). Він був переконаний, що є обранцем Бога, який доручив йому управління імперією.
Своєю священною місією Микола I вважав захист Росії від лібералізму, який, на його думку, приходив із Заходу
З 1844 року люди, молодші 25 років, не мали права виїжджати за кордон. А всім іншим виїхати було просто майже неможливо. Крім свободи пересування, цар заборонив також свободу слова. Ввів жорстку цензуру, що поширювалася на всіх і все. Створив таємну поліцію, щоб розшукувати й карати всіх незадоволених (аналог майбутніх КДБ та ФСБ). Микола І знищив національне відродження, що почалося в Україні, сформувавши твердження про один народ — великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. Також цар запровадив національну ідею — «самодержав’я, православ’я, народність».
Нинішній глава Кремля пропагує цю саму ідею
За словами докторки історичних наук Ольги Морозової, участь молодого поета Юліуша Словацького в 1830-1831 роках у Листопадовому повстанні, що вибухнуло в Польщі й було спрямоване проти Російської імперії, стало причиною його вимушеної еміграції (до Парижу, а згодом до Женеви) та написання драми «Кордіан».
Кришталеве прокрустове ложе для незгодних
Одним із ключових фрагментів твору «Кордіан» є сцена, що розігрується в Тронній залі Королівського замку Варшави. Головний герой Кордіан планує здійснити замах на царя, який водночас уособлює в собі й короля Польщі. Коли Кордіан дістається Королівського замку, Микола І спить у кришталевому ліжку. Цей символ свідчить, з одного боку, про царський абсолютизм, недосяжність. А з іншого боку — про крихкість царської влади, її слабкість і можливість падіння будь-якої миті.
В іншій сцені драми стає зрозуміло, що «Кришталеве ложе» — також аналог фразеологізму «Прокрустове ложе». У давньогрецькій міфології — це ліжко злочинця Прокруста, на яке той укладав спати своїх жертв. Найчастіше це були мандрівники. Тим, кому ліжко було задовге, Прокруст бив по колінах, щоб видовжити ноги, а кому закоротке — відрубував їх. У переносному значенні цей вислів означає певні жорсткі межі, в які насильницьким шляхом когось хочуть пристосувати до своїх потреб або вимог.
«Кришталеве ложе» в творі Словацького демонструє плани царя щодо народів Західної Європи: «Na zachodzie stugłowa wyrasta poczwara… Łoże drugie z kryształu dla lodów zachodu; miarę na długość wezmę z moskiewskiego rodu, a który naród dłuższy nad lożą okucie, kryształu nie rozciągnie, lud skrócę o głowę…». Що означає, що всім людям Західної Європи (яку Микола І називає стоголовим чудовиськом), які не пристосуються до умов, що їм пропонує російський цар, відрубають голови.
Ненависть до Європи мотивувала царя почати нову війну. Він почав вимагати в Стамбулі, щоб усі православні Османської імперії увійшли під його протекцію. Султан відмовився. Росія окупувала Молдову й напала на турецький флот у Синопі. Європейські лідери, зрозумівши, що царя не зупинити й росіянам все одно кого вбивати, вирішили вступити в цю війну на боці Османської імперії. Росія ганебно програла «священну війну» з Європою, здавши Севастополь. Микола I застудився в Криму й помер у своєму некришталевому ліжку.
Драма «Кордіан» Словацького — твір про Листопадове повстання в Польщі, підготовку до вбивства царя й національне визволення, — дотепер є одним з найбільш обговорюваних творів. От чому його обрали для прочитання під час XIII Національних читань в Польщі, Україні та ще 60 країнах.
Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.
У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».
У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.
Саме вони дають нам надію сьогодні.
Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року
Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року
Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року
Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.
Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року
Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року
Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року
Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року
Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року
23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року
Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року
Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року
Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року
14 червня, напередодні Глобального мирного саміту в Швейцарії, інформаційні агентства опублікували цікаву мапу світу. На ній — синім та блакитним виділили країни, які погодилися на участь у Саміті. Сірим (надто вже прямолінійно) зобразили ті держави, які до Бюргенштоку своїх представників не відправили. Великою плямою на цій мапі сіріє Росія, Китай та переважна більшість країн Африки.
Втім, карта з «поділом світу», як потім виявиться, буде дещо неточною. І невизначеного сірого стане значно більше. Зрештою, дивуватися немає чому.
За два роки війни, яку Росія затіяла проти України, світ, схоже, адаптувався, до усвідомлення «нових реалій», які йому згодовувала Москва, — до жахливих картинок розбомблених українських міст, до щоденних ракетних атак, вбитих і поранених мирних жителів, до цифр загиблих воїнів та до емоційних історій тих, хто вимушено покинув свої домівки і рятують дітей за кордоном.
Після короткочасного шоку світ більше двох років так і не визначився з відповідями на основні кілька запитань
Перше: чи потрібно, аби країна-агресор програла? (саме в такій постановці питання).
Друге: що зробити, аби країна-агресор заплатила за свою зухвалість розпочати війну в центрі Європи? (щоб іншим це стало уроком).
Третє: як забезпечити повернення до сталого миру і до міжнародних правил, які визначені Статутом ООН і купою різних конвенцій? (і як повернути, зрештою, міжнародне право).
Очевидно, саме пошук відповіді на ці питання і лежав в основі ідеї проведення Глобального саміту миру, який за задумом організаторів, мав «струснути» ці питання хоча б інформаційно. Втім, щонайменше за місяць до Саміту стало очевидно, що озвучена «формула миру президента Зеленського», яка пропонувалася як основна тема для дискусії світових лідерів, підходить не усім. Частина учасників досі безперебійно торгують з Москвою, ще частина є давніми стратегічними партнерами РФ, ще частина досі намагається допомогти «зберегти обличчя Путіну» тощо. І поки відсутні крапки над «і» в питаннях, хто ж переможе на лінії фронту та хто має більше шансів вистояти, частина країн вирішила або не їхати до Швейцарії, або утриматися при підписанні підсумкових документів. Тому «формулу» довелося суттєво коротити, аби численність делегацій була б щонайменше більшою, ніж на Саміті «Кримської платформи», інавгураційний саміт якої пройшов ще до початку повномасштабного вторгнення Росії.
Це вже доконаний факт: Україна розраховувала, що країн, які доїдуть до Швейцарії, буде набагато більше
Нагадаємо, що у березні 2022-го за резолюцію ООН із засудженням вторгнення Росії проголосувала 141 країна. Цього разу офіційний Київ розіслав більше 160 запрошень. Однак на зміну кількості учасників вплинуло кілька фактів. По-перше, на Саміт не прибув Джо Байден (очікувалося, що участь американського президента додасть заходу більшої ваги). По-друге, після візиту Володимира Путіна до Пекіна, Китай також відмовився надсилати своїх представників навіть на міністерському рівні. Ну, і по-третє, не треба применшувати антиагітаційну роботу, яку на усіх рівняв включила Москва. Включно з «мирними пропозиціями», а по суті ультиматумом, який Володимир Путін проголосив напередодні Саміту.
Але навіть це не зіпсувало важливої інформаційної картини. І було відповіддю Путіну щодо «нелегітимності» президента Зеленського. Оголошення учасників Саміту та рукостискання керівників делегацій з президенткою Швейцарії Віолою Амгерд та президентом України Володимиром Зеленським розтягнулося більш ніж на годину.
А спічі зі звинуваченнями Москви у розв’язанні неспровокованої агресії — ще на кілька годин. Особливо емоційним був виступ прем’єр-міністра Хорватії Андрея Пленковича. Він заявив, що світ прекрасно розуміє наміри Москви, коли вона говорить, про «мир в Україні» — це задіяння так званого «принципу салямі».
Спочатку — ножем відрізається Крим, потім Донецька і Луганські області, а тепер уже й Херсонська та Запорізька. І далі буде, якщо не зупинити...
За дивним збігом обставин у день початку роботи Саміту американське видання NYT виклало драфт договору, привезеного російською делегацією до Стамбулу у березні 2022 року. Якщо б він був підписаний, нарізання «салямі» (українських територій) аж до польських кордонів відбулось би ще швидше — як тільки Україна відмовилася би від армії і проголосила нейтральний статус. До речі, той нейтральний статус, по факту існував і тоді, коли Росія «анексувала» Крим. І на що це повпливало?
Але найбільшого занепокоєння в експертних колах викликають заяви, які лунали на Саміті, що на наступний його етап має приїхати хтось із Москви
Ці думки чомусь йдуть від абсолютно різних таборів — і від саудитів, і від Німеччини, і від Папи Римського. Хоч, відверто кажучи, важко уявити собі Ялтинську чи Потсдамську конференцію, на яку союзники запрошували б Гітлера. А от на Мюнхенській він якраз був. І навіть обіцяв ні на кого більше не нападати (нічого не нагадує?). Закінчилось те все ще більшою війною…
Чи можна вважати, що Саміт був успішним?
На це запитання однозначна відповідь буде вже незабаром — якщо подія когось із учасників дійсно запалила і вони активізуються не тільки навколо виконання чи підтримки тільки трьох пунктів «формули Зеленського», а і решти семи (включно з роботою на виведення російських військ з усієї території України). Втім, за підсумками Саміту зі 100 делегацій лише 82 (країн та організацій) з них поставили підписи під підсумковим комюніке. Утримались, зокрема, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Мексика, ПАР, Бразилія та Об’єднані Арабські Емірати. Більшість з перелічених країн, попри регулярні дипломатичні контакти (і навіть в деяких випадках — особисті зустрічі президента Зеленського), перебувають у згаданій вище зоні між синім і сірим. І ведуть свою геополітичну гру, зважаючи на геополітичну кон’юнктуру. Ірак та Йорданія, які поставили свої підписи під декларацією Саміту, згодом відкликали їх. Про це повідомляється на сайті швейцарського МЗС.
Ми теж зрозуміли чітко, на кого можна покладатися, а з ким — тільки торгувати
Решта країн — їх 78 — Москва уже з понеділка, очевидно, запише до свого «чорного списку». Вихідні 15-16 червня можна вважати часом оформлення більш-менш чіткої антиросійської коаліції. Щоправда, щоб вона довела свою здатність бути ефективною, більшості з цих країн доведеться пройти через великі внутрішні світоглядні трансформації. І паралельно заглянути в історію, яка доводить, що віддані Гітлеру Судети, не вберегли світ від Другої світової.
Володимир Путін все ще вважає, що він може повернутися до Варшавського договору, коли СРСР впливав на частину Європи і диктував їй «політику партії». Він все ще живе термінами «холодної війни». Він все ще уявляє Захід слабким і грає на його страхах. Наслідком Саміту мала би стати демонстрація протилежного — сили, організації і вміння ставити диктаторів на місце. Вікно можливостей для цього ще є.
Марія Гурська: Ми з вами зустрічаємося наКонференції з відновлення в Берліні — міжнародній події, надзвичайно важливій для України, Польщі і для всього світу.
Павел Коваль: Часом я замислююся, як президент Зеленський фізично все це витримує — вшанування в Нормандії, потім одразу конференція у Берліні, великий форум, на якому Президент Зеленський відігравав ключову роль. А тоді поїздка до Саудівської Аравії, зустріч Великої сімки і, врешті, Швейцарія, Глобальний саміт миру. Якщо існує у політиці термін «дипломатичний наступ», то саме так він виглядатиме в підручниках.
Метою щорічної Конференції з відновлення є пошук коштів, можливостей та інвестицій для усунення наслідків війни в Україні, спричинених російськими ракетами. Наскільки можливе відновлення під час війни?
Це дуже велика щорічна конференція — продовження попередніх таких заходів в Лугано, а потім у Лондоні. Зараз це був Берлін, наступного року буде Італія. Це найважливіша конференція з питань відбудови України за участю головних політиків і осіб, які ухвалюють рішення, а також бізнесу, органів місцевого самоврядування тощо. Вона пройшла успішно. Це перше. Україна продемонструвала свою заангажованість, прозвучали важливі заяви. Друге — це політичні результати конференції, сконцентровані, зокрема, у виступі Урсули фон дер Ляєн, глави Європейської комісії.
Російські гроші будуть використані для відновлення України, для озброєння України — тобто не лише на відновлення колись у майбутньому, а й зараз
А ще 25 червня почнуться переговори про вступ України в ЄС — тепер це прокомунікований факт, попри попередні перешкоди з боку Угорщини. Отже, на конференції був потужний політичний заряд, велику роль у цьому відіграла присутність значної за кількістю польської делегації, яка продемонструвала високу заангажованість Польщі. Як голова Ради з питань співпраці з Україною я, зі свого боку, діяв від імені Прем’єр-міністра Дональда Туска і намагався організувати якомога більше заходів паралельно з офіційною програмою. Це і польсько-французький сніданок для допомоги Україні, де задекларували наші спільні кроки, і польсько-словацька зустріч із віцепрем’єром Словаччини, і польсько-німецька зустріч місцевого самоврядування, і дуже солідні переговори з американською стороною. Відбулося також кілька пленарних переговорів з японською стороною — сильний політичний десант з нашого боку.
Одна з найважливіших тем конференції в Берліні 11-12 червня 2024 року — енергетичне відновлення. Атака Путіна на українську інфраструктуру викликала кризу в енергетиці. Наразі невідомо, наскільки ситуація може виявитися критичною взимку і як країна взагалі переживе цю зиму. У Берліні прозвучали головні тези: Україні потрібні інвестори, кредити Заходу і страхові гарантії. Наскільки швидко це можливо втілити?
Всі вже зрозуміли — може виявитися, що Україна цієї зими матиме серйозні проблеми з енергопостачанням. Росіяни знову зосередилися на атаках на енергетику, на джерела виробництва енергії. Може повторитися ситуація дворічної давнини, але у більшому ступені. Ідеться про проблеми з постачанням тепла в українські оселі. І питання в тому, що зараз ми можемо з цим зробити в тактичному сенсі? Захід бачить, що цю проблему потрібно вирішувати, бо якщо ні, то нам загрожуватиме рух мігрантів, які просто поїдуть на Захід за теплом чи електроенергією. Ніхто цього не хоче.
Це було б катастрофічно, ще більше послабило б Україну, а також Захід. Бо нам просто довелося б приймати наступні групи біженців, яких можна назвати «енергетичними» через війну — така от специфічна група
Кожна країна ЄС, звісно ж, хоче цього уникнути. Напередодні конференції в Берліні була ще одна — внутрішня конференція країн G7 та їхніх партнерів щодо відновлення України. Я виступав від імені Польщі, поінформував, що ми можемо додатково доінвестувати в Європейське енергетичне співтовариство. Воно здатне якісно та швидко залагоджувати справи — купити відповідні генератори та обладнання. По-друге, ми збираємо ще трохи грошей від польських компаній, які могли б підтримати Україну в енергетичній кризі. І по-третє, ми готуємо план підтримки Харкова, якщо ситуація у місті погіршиться, особливо в контексті енергетики та тепла. Це тактичне питання, але кожна країна щось пообіцяла. В енергетичному контексті важливо дивитися також на перспективу. Ідеться про те, що Україна перебудовує свою енергосистему на іншу. Це не просто повторення того, що було до бомбардування. На мій погляд, Україна в кінцевому підсумку буде дуже сучасною країною в енергетичному плані, тому що все, що сьогодні відбувається, базується на сучасних технологіях і зеленій енергетиці. Я знаю, що це трошки дивно звучить сьогодні, тому що йде війна, але країна йде в цьому напрямку — і після війни це буде така додаткова вартість. Звісно, це слабка втіха під час ракетних атак, але це цікавий аспект — і це буде вигідно Україні.
Чи значить це, що на цю зиму є конкретний план?
У Берліні йшла мова про конкретний план на цю зиму. Я часто критикую міжнародні інституції, але я побачив міжнародні інституції, які розуміють, що ми близькі до кризи, потрібно мати план — і він є.
Захищена інфраструктура — це також про захист українського неба. Канцлер Німеччини Олаф Шольц заявив у Берліні, що Німеччина найближчим часом передасть Україні третю систему ППО Patriot, установки IRIS-T, Gepard, ракети та боєприпаси. А коли, на вашу думку, можливе отримання Україною ракет Taurus? І що потрібно робити, щоб Путін не виганяв українців з їхньої землі ракетними ударами?
Один політичний факт, який здається мені дуже важливим, — це результат європейських виборів у Франції. Може здатися, що це мало пов’язано з Україною, але це не так. Вибори продемонстрували велику підтримку Ле Пен і партії, як я це називаю, Путінтерну. У результаті президент Макрон оголосив вибори. Ми побачимо, хто врешті-решт переможе, — центральна лівиця чи партії, пов’язані з Ле Пен. Затамувавши подих, ми будемо стежити за тим, що відбувається у Франції. Це тісно пов’язане із загальною ситуацією в Європі, адже нещодавно президент Франції Макрон тиснув на федерального канцлера Шольца, як і на весь Захід, щоб Україна отримала далекобійну зброю. Федеральний канцлер отримав дуже поганий результат на європейських виборах, але він досі не вирішив передати ракети Taurus.
Але я вірю, що це станеться, тому що він перебуває під міжнародним тиском і врешті зробить правильний вибір
13-14 червня триває саміт G7 в Італії. Головна тема — агресивна війна в Україні та нові санкції проти Росії, а також рішення щодо заморожених російських активів. Наскільки болючі новини для Росії?
Росія зараз заслуговує тільки на погані новини. Захід мобілізований, як ніколи. Чи достатньо рішучий Захід? Погляньмо на послідовність подій. Нормандія відбулася без Путіна. Ми ще пам’ятаємо, як після 2013-2014 років Путін бував у Нормандії на подібних вшануваннях. Конференція в Берліні — з політичної сторони — великий успіх. Сильні політичні заяви, які показують, що Путін не має підтримки в Європі. Наступний крок — G7 в Італії. Рішення надати Україні 50 мільярдів доларів за рахунок заморожених активів Росії — знову погані новини для Путіна. І нарешті, Глобальний саміт миру у Швейцарії. Це теж погана новина для Путіна. Підводячи підсумок, в очільника Кремля дипломатичний тиждень вийшов невдалим. Підтверджено, що він перебуває в ізоляції, не має впливу на рішення.
Також в нього не вистачає сил на те, щоб завоювати Харків, наступати так, як йому хочеться. Звичайно, росіяни тиснуть, але далеко не в тих масштабах, в яких хотілося б Путіну
Скільки ще може тривати війна?
Найгірше в цій історії те, що кожного дня все залежить від конкретної ситуації на фронті, а це залежить від того, наскільки росіяни здатні атакувати, а Захід — підтримувати Україну військово-політично. Я взагалі вважаю, що це єдине ціле. Військова підтримка також означає політичну, а політична, якщо серйозно, теж означає військову підтримку. І ця підтримка в України є.
Європейська комісія пропонує продовжити тимчасовий захист для українських біженців в ЄС до 4 березня 2026 року. Ідеться про те, що через атаки Путіна на українську інфраструктуру Європа визнає, що наразі українським жінкам з дітьми, які мають тимчасовий прихисток в Європі, повертатися додому не час. Коли цей час може настати?
У великих містах України щоденні проблеми з енергопостачанням, а взимку буває холодно. Якби сьогодні була зима, будинки б не опалювалися. Якби сьогодні була зима, у багатьох містах не було б можливості кип’ятити воду протягом багатьох годин, не кажучи вже про якісь більші витрати енергії. Це реальний стан справ. Тому, очевидно, що наразі ті, хто виїхав на Захід, однозначно повинні мати можливість залишитися. Інших варіантів немає.
15−16 червня у Швейцарії відбудеться історичний Глобальний саміт миру. Зі 160 запрошених країн свою участь підтвердили у захлді близько 90, відсутні кілька ключових політичних гравців, а сам саміт миру миром не завершиться. У чому сенс цієї події?
Цей саміт лише називається мирним, адже він стосується того, на яких умовах буде встановлений мир, коли він буде можливим і справедливим. Однак, це не мирні переговори. І все ж, як на мене, дуже добре, що Україна, по-перше, дискутує про мир, по-друге, залучає до цієї дискусії інших, по-третє, до цих інших належать також ті країни, які є складними партнерами в цій дискусії, тому що не є ворогами України, але часто просто не відчувають цих проблем. Ідеться про країни так званого Глобального півдня. Україні потрібні — адже так працює дипломатія, міжнародний порядок та дипломатичні традиції — і нові заходи, які привертають увагу до існуючих проблем.
Важливою є дискусія з країнами, які мають іншу перспективу, тобто, не підтримують Росію. Але водночас вони напряму не підтримують Україну, адже або не знають, що робити, або ведуть подвійну гру
Ми можемо говорити з Індією, з деякими африканськими країнами, з країнами Близького Сходу, Південною Африкою і так далі. Є країни, які потребують аргументів, вони щодня повинні отримувати від нас переконливі сигнали. Наша роль полягає в тому, щоб сказати: ми проти політики Росії — й активно це продемонструвати, подати причини. З цієї точки зору, переконаний, цей саміт має великий сенс.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.