Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин:
— Мир — це важливе питання. Війна, в якій ви зараз живете, дуже інтенсивно впливає і на безпеку Європи. Ми високо цінуємо усі ініціативи Зеленського заради досягнення миру. Але вони потребують багато часу через правила міжнародної дипломатії. Тому я попросив пана президента подумати про те, чи не можна вчинити трошки інакше: зупинити вогонь, а потім вести перемовини з Росією, адже припинення вогню пришвидшило б темпи цих перемовин.
Володимир Зеленський під час зустрічі з Віктором Орбаном. Фото: ОПУ
Президент Зеленський у своєму виступі уникнув теми припинення вогню та потенційних перемовин. Водночас підкреслив, що Будапешт підтримав мирні ініціативи України на саміті у Швейцарії:
— Угорщина взяла участь у першому Саміті миру і підтримала комюніке саміту. Це говорить про готовність Угорщини бути ефективною заради повернення реальної довготривалої безпеки. Ми предметно обговорили, як надалі Угорщина може проявити своє лідерство в підготовці другого Саміту миру.
Ми бачимо можливість організувати другий Саміт миру вже в цьому році, ми б дуже хотіли цього, і всю підготовчу роботу для цього можемо зробити за найближчі місяці
Також, за словами Орбана, Угорщина бажає підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною і брати участь у модернізації її економіки:
— Ми намагаємося закрити всі попередні суперечки і сконцентрувати увагу на майбутнє. Ми бажаємо налагодити відносини між нашими країнами.
Ми бажаємо підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною, подібну до тих угод, які в нас діють з іншими нашими сусідніми країнами
Український Президент наголосив, що команди продовжать спільну роботу над цим документом:
— Зміст нашого діалогу може стати основою для майбутнього двостороннього документа між державами, який регулюватиме всі наші взаємовідносини та може бути заснований на дзеркальному підході до двосторонніх відносин.
Угорщина та Україна домовились підписати глобальну угоду про співробітництво. Фото: ОПУ
Також, серед іншого, узгодили питання відкриття першої української школи в Угорщині.
— З паном прем’єр-міністром Орбаном ми обговорили усі найбільш принципові питання наших сусідських відносин: торгівлю, транскордонну співпрацю, енергетичні питання, говорили сьогодні про гуманітарну сферу, все те, що стосується життя наших людей і в Україні, і в Угорщині. Зокрема, обговорили відкриття першої української школи в Угорщині. Пан прем’єр-міністр запевнив у підтримці такого проєкту. Дякую, Вікторе, — зазначив Зеленський.
Фінансування цієї школи Угорська держава візьме на себе, наголосив Орбан:
— Буде відкрито стільки українських шкіл, скільки буде потрібно. Для нас важливо, щоб українці почувалися в Угорщині як вдома
Перший візит Орбана до Україна від початку великої війни. Фото: ОПУ
Востаннє Віктор Орбан був в Україні 12 років — у 2012-му —за каденції Віктора Януковича. Примітно, що нинішній візит угорського прем'єра відбувається на другий день від початку голосування Угорщини в Раді ЄС.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Терор мирного населення в Україні не припиняється. Черговий російський удар прийшовся 28 червня по житловій багатоповерхівці в Дніпрі.
Одна людина загинула, 12 постраждалих, серед них — семимісячне немовля та вагітна жінка. Двох людей вдалося врятувати. Одного чоловіка надзвичайники витягли з автівки — потерпілого засипало частинами понівеченого будинку. 23 людям надано психологічну допомогу. За даними ОВА, зниклими вважаються 5 людей.
— Мама сказала нам з бабусею і дідусем вийти в коридор, і тут — бабах — впали двері, пішов запах, пил, я впала на підлогу, — розповідає Аліса — одна з тих, хто пережив ракетну атаку в Дніпрі. — Мене намагалися підняти, але мені було так страшно, я плакала. Потім я чула, як мама комусь дзвонила, як нас звільняли, наші двері різали болгаркою, аби увійти. Мені дуже страшно. Я не знаю, де тепер спати, що тепер робити… Я більше ніколи не посплю у своєму ліжку…
Також окупанти обстріляли село на Харківщині, під обстріл потрапила цивільна жінка, яка поралась у городі. Від отриманих травм вона померла на місці.
Подвійний смертоносний ракетний удар прийшовся також на житлові будинки міста Вільнянськ на Запоріжжі. Тут семеро загиблих, з них двоє — діти. 31 людина постраждала, зокрема 8 дітей.
На цьому тижні росіяни також обстріляли Харків. Внаслідок обстрілу житлової забудови троє людей загинули, 56 дістали поранень, зокрема двоє дітей.
Президент Володимир Зеленський нагадав: «Тільки достатня кількість і якість систем ППО, тільки достатня рішучість світу здатні зупинити російський терор».
Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.
Оксана Щирба: Як виникламісія FRIDA?
Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із запрошенням долучатися.
Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати
Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.
Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація.
Лікарі з яких регіонів?
Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу.
Оксана Лазоренко. Фото: з приватного архіву
Як Ви стали частиною місії FRIDA?
Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася. Мені зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ― допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені.
Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували
Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет.
В які області найчастіше їздили?
Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним.
Необхідне обладнання Ви возите з собою?
Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ― так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ― робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.
З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?
Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.
Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.
Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться
Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.
Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?
У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки.
Прийом пацієнтів у Донецькій області. Фото: з приватного архіву
Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?
Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а немає нічого ― ні світла, ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.
В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі
Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх пацієнтів.
Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.
Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати.
Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?
Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб.
Для кваліфікованого лікаря це дуже багато.
Як і хто організовував виїзди?
Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування.
Скажіть, будь ласка, з якими травмами Ви стикалися найчастіше?
Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року.
Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше?
У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.
Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні.
Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.
Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму
Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново.
Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти не розумієш, чому діти мають жити в таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі.
Харківська область, 2022 рік, біля покинутої автівки посеред поля. Фото: з приватного архіву
Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?
Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.
Чого потребує FRIDA сьогодні?
Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.
Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.
Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн.
За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні?
Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.
Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи
І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.
Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною.
Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу
З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати.
Орбан та Зеленський під час зустрічі у Брюсселі. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.
— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано.
У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати.
Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС
Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х.
Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі.
Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.
Володимир Зеленський, Шарль Мішель та Урсула фон дер Ляєн. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.
Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну
У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід».
Зеленський з європейськими лідерами. Фото: ОПУ
У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію.
Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони
Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу.
Війна, яка зруйнували все життя
Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років. Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.
Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна
24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.
Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів
Життя в окупації
Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, — жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.
Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки
Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го.
Замінована дорога
Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?
Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.
9 місяців не вдома
Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.
Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло. Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.
Грант на розвиток
Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.
Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів
З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.
Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів
Цього разу ми все ж отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100% виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі.
Після перемоги — на море
Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.
Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від загарбників
Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо. Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.
Марія Гурська: 2 липня вперше за 12 років прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан відвідав Київ. В українській столиці він запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин. Що ви думаєте про це? Навіщо Орбан приїхав до Києва і що означають ці слова в його планах і політичній грі?
Павел Коваль: Орбан приїхав, бо хоче показати себе серйозним європейським політиком на початку президентства Угорщини в Раді ЄС. Однак те, що він говорить, розконцентровує Захід, і не є в інтересах таких країн, як Польща.
Орбан не пропонує справжнього мирного плану. Він пропонує узаконити зґвалтування
Дії Орбана — це узгоджений з Путіним сценарій?
Я не думаю, що йому потрібно домовлятися з Путіним. Він просто думає так само. Тільки він перебуває всередині ЄС — і через це ми повинні підходити до нього інакше.
У чому полягає політична візія Орбана? Чи зможе він змінити політичні погляди після візиту в Україну, героїзмом якої захоплюється вся Європа?
Орбан — це провідний ревізіоніст ЄС. Якщо він справді щось змінить у своїй політичній лінії, я буду першим, хто цьому радітиме, але поки цього не сталося. Він поїхав в Київ, адже хотів показати, що відкритий до різних тем і здатний до головування в ЄС. 2 липня він також написав неправдивий текст у Financial Times, де розповідає про економічний успіх Угорщини, який спирається на німецько-французький план зростання. Але здалеку видно, що це все — політичне лукавство. Чому ми повинні цьому вірити? І коли зараз Орбан пропонує припинити вогонь в Україні, це не мир, це заохочення безкарності насильства.
У Києві Орбан закликав до припинення вогню. Фото: ОПУ
За кілька днів до того Reuters писав, що двоє ключових радників Трампа представили йому план припинення російської агресії в Україні шляхом мирних переговорів між Києвом і Москвою, до яких Київ примусять через обмеження військової допомоги. Що ви думаєте про це?
Я думаю, що деякі радники Трампа, ймовірно, більш активні та ініціативні, ніж сам Путін, тому що ми більше чуємо від них про укладення угоди з очільником Кремля, ніж від самого нього. Це повинно змусити їх подумати, що вони, мабуть, як казали раніше в Польщі, перебувають в оманливій омані. Радники Трампа помиляються, і всі ті, хто сьогодні закликають до припинення вогню, якогось перемир'я, повинні зрозуміти, що Путін цього не хоче. Цього хочуть радники, або Віктор Орбан, який їде до Києва і щось там пропонує, але не Путін.
Це дуже погана тактика, тому що вона послаблює Захід і розмиває проблему війни
Поговоримо про головування Угорщини в ЄС, яке розпочалося 1 липня і триватиме 6 місяців, до 31 грудня. Далі — Польща. Варто зазначити, що з самого початку Віктор Орбан погодився підтримати початок переговорів про вступ з Україною за умови, що Київ публічно візьме на себе зобов’язання виконати 11 вимог Будапешта, які стосуються прав угорської меншини на Закарпатті. Деякі з них звучать досить дивно, як-от вимога користуватися на Закарпатті переписом 2001 року, або, наприклад, визнати цей регіон традиційно угорськими територіями. Що ви думаєте про це?
Орбан є ревізіоністом і намагається використовувати механізм розширення ЄС для просування своїх поглядів. Він знає, що зараз не може діяти на повну, тому що росіяни програли під Києвом і Харковом, і він має здати назад, адже будь-який план зміни кордонів зараз неможливий. І все ж Орбан намагається використовувати переговорний механізм ЄС для просування своїх ідей або впроваджувати їх через бічні двері.
Які були найбільші виклики для Польщі під час переговорів про вступ? Чи були випадки, що деякі вимоги Варшава просто не могла виконати? Як це було тоді? Чи допомагав Брюссель? І чи може тепер разом із Варшавою допомогти Україні у дискусії з Будапештом?
Безумовно, для нас були найскладнішими переговори щодо сільського господарства та транспорту. Для України це також будуть складні виклики, але це суто стосується норм ЄС, а питання меншин — це питання участі в Раді Європи. Мені є, що сказати з цього приводу. Мені здається, угорський тиск — це стимул для української влади по-новому оцінити польську політику щодо меншин. Ми очікуємо простої взаємності, доброго ставлення до польської меншини, наприклад, у Львові, зокрема, якщо ми говоримо про шкільну систему.
Я вважаю, що все це має змусити багатьох людей в Україні задуматися про те, яка велика різниця між угорським стилем використанням меншин як елементу тиску на Україну і польським підходом — пам’яті та підтримки
Ми ніколи не використовуємо поляків на Сході або де-інде в Україні як елемент шантажу. Це гарний момент для тих, хто відповідає за політику меншин в Україні, подумати про це і зробити жести доброї волі щодо, наприклад, польських місць пам’яті чи у справах освіти — не міняти структуру польських шкіл у Львові. В сьогоднішній Україні польська меншина — це невеличка частина населення, але це вже частина традиції української держави, лояльна меншість і справжнє багатство України. Коли я слухаю, що говорить Орбан, то згадую то одного, то іншого мого польського друга зі Львова, які пішли в ЗСУ, — спочатку були на фронті у 2014 році, потім повернулися і тепер знову стали на захист України. Можливо, це гарний момент, щоб про це поговорити і показати роль польської меншості.
Що далі з переговорами про вступ?
Переговори про вступ до ЄС будуть нелегкими для України. Євросоюз має свою велику традицію цих перемовин, це були десятиліття законотворення. І тому Україні нелегко, адже вона приходить і мусить домовлятися. І деякі партнери будуть мати рішучі позиції щодо питань сільського господарства або транспорту. Дехто, як Орбан, висуватиме додаткові умови — і, на мій погляд, непотрібні.
Переговори і так заскладні, але як би не було, варто пам’ятати про головне: результат дуже вигідний для безпеки України, Польщі і Центральної Європи загалом
Поки прем'єр-міністр Угорщини Орбан відвідував Київ, 2 липня до Варшави з дипломатичним візитом прибув канцлер Німеччини Олаф Шольц. Під час пресконференції з прем’єр-міністром Дональдом Туском він заявив, що співпраця між Німеччиною та Польщею для підтримки України у боротьбі з країною-агресором РФ буде поглиблена. Шольц наголосив, що Варшава та Берлін співпрацюватимуть для власної безпеки і для кращого захисту біженців з України, які опинилися в їхніх країнах внаслідок війни. Як може виглядати ця поглиблена співпраця?
2 липня Олаф Шольц перебував із візитом у Варшаві. Фото: Krystian Maj / KPRM
Підтримка та відбудова України є, на мою думку, одним з найважливіших елементів польсько-німецької співпраці сьогодні. Це і співпраця органів місцевого самоврядування Польщі та Німеччини з органами місцевого самоврядування України, і питання вдосконалення хабу в Ряшеві та його розширення. Зміцнення цього транспортного вузла та демонстрація його ролі є ключовими для відбудови України з точки зору практично всього Заходу. Ми б хотіли більшої військової підтримки від німців для України, особливо згоди на використання «Таурусів», тому що для мене вкрай важливо, щоб українці могли вільно вражати цілі всередині Росії. Розвиток виробництва боєприпасів в європейському масштабі також потребує німецької підтримки.
І ми хочемо більшої участі Німеччини, коли йдеться про «Східний щит», щоб німці розуміли, що це не лише справа Польщі, але й справа оборони кордонів усього ЄС
Зміцнення східного флангу НАТО.
Саме так.
Коли мова заходить про проблеми біженців, як може виглядати ця поглиблена співпраця?
З одного боку, потрібна підготовка плану для Харкова, якщо ситуація погіршиться. Після мого останнього візиту я бачу, що в першу чергу потрібно буде допомогти внутрішнім біженцям у самому місті. Друге питання — це питання біженців з-за меж ЄС та з-за меж України. Польща повинна отримати фінансову підтримку для розширення всіх можливих систем охорони кордону, тому що це не лише кордон Польщі, а й кордон усього ЄС.
А що з біженцями з України, які вже перебувають у Польщі та Німеччині?
Коли мова йде про біженців з України, тобто тих, хто приїжджає через війну і хто ще приїде, то це питання не викликає ніяких суперечок. Зрозуміло, що ці люди повинні знайти відповідні умови праці в Польщі і мати можливість виїхати на Захід, якщо вони хочуть. Я не можу уявити, щоб люди в такій травматичній ситуації, часто матері з дітьми на руках, були позбавлені почуття безпечного перебування протягом кількох років на Заході. Інше питання — це проблема тих біженців зі Сходу, які зараз нелегально намагаються перетнути польсько-білоруський кордон. Нещодавно через це загинув польський солдат. Польща не повинна приймати біженців, які силоміць порушують її кордони.
Чи є якесь рішення всередині ЄС?
Зараз немає, але точно будуть. Сподіваюсь, ми скоро дійдемо до спільного визнання — укріплені кордони, «Східний щит» — це дуже важливо.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.webp)
%20(1).webp)