Небезпека поруч: як не стати жертвами шахраїв на відпочинку?

Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.

У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст. 

На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...

Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.

Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок. 

— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.

Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й  закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи

Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт. 

— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.

З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у  соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.

Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу

Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).

Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола. 

Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік

Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.  

— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця. 

— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася. 

Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:

– Крупа перлова.

– Супер! Беру!

А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).

Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами

Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво. 

Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.

Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською

Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!

Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?

Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?

Всі фото з приватного архіву

Демографічна криза стане головним повоєнним викликом для України. Гроші на відновлення знайдемо. Інших українців, крім наших, немає. Дуже сподіваюся, що з новим міністром закінчаться провокаційні заяви та ідеї щодо біженців, які так активно генерували представники нашої влади. Ми ще всі пам’ятаємо, як президент пропонував країнам Євросоюзу віддати в український бюджет допомогу, яку вони надають українцям. А історія з обмеженням консульських послуг нашим чоловікам за кордоном вчергове розколола суспільство, яке так потребує зараз єдності.

Новий міністр вже анонсував послугу «електронний консул», яка має спростити бюрократичні процедури для українців. Знаємо, що консульських установ бракувало і до війни, а зараз вони просто фізично не в стані забезпечити українцям якісні послуги.

Але, очевидно, що ми не повинні обмежуватися тільки грамотними технічними рішеннями.

Нам потрібно змінити сприйняття українців за кордоном зі сторони держави, нарешті сформулювати чітку політику щодо них і знайти ресурси для її забезпечення

Отже, почнемо з того, що біженці та трудові мігранти і взагалі всі громадяни, які виїхали на законних підставах, не повинні почувати себе непотрібними. Вони залишаються українцями, навіть якщо після війни не всі з них повернуться додому. І завдання влади, по-перше — це зберегти їхню ідентичність, по-друге — зробити агентами України на Заході.

У світі є багато діаспор, які  є дуже сильними лобістами інтересів своїх малих батьківщин. Ми знаємо, якими потужними  в США є італійська, єврейська, польська і також українська діаспори. На них зважають політики, їхні представники самі стають впливовими політиками, бізнесменами, вченими.

Ми вже маємо нове покоління українців за кордоном, які завдяки своїм талантам і цілеспрямованості дуже скоро стануть помітними на Заході. Маємо з цими людьми працювати вже зараз, тримати контакт, підтримувати їх ресурсами. Дуже добре, якщо таке розуміння буде в нового керівництва МЗС, бо назагал у владі його досі немає.

Чому я так вважаю? Дивіться, нове міністерство, яке лише створюють за ініціативою президента, хочуть назвати Міністерством повернення українців. І вже обираючи назву, роблять помилку, бо як я казав раніше — не всі повернуться, і це їхнє право. Але навіщо, ще на старті, звужувати функціонал нового відомства лише до повернення біженців та одним махом відкидати від України кілька мільйонів людей?

Взагалі, спостерігаючи за тим, як влада комунікує створення цього міністерства, як медійник в минулому, можу сказати, що це повний комунікаційний провал. Сама назва «повернення українців» була сприйнята людьми як намір повернути їх додому насильно. Таке враження, нехай і помилкове, одразу налаштовує проти цієї ініціативи. Воно викликає агресію. Хоча про якісь депортації взагалі не йдеться, але ніхто ж цього не пояснив!

Натомість, саму ідею створення нового міністерства я вітаю, бо вперше заявив про це ще торік. Але не можна обмежитися тільки створенням нового відомства. Міністерство — лише інструмент подолання демографічної кризи, до того ж не єдиний.

В нас є не тільки закордонні українці, яких прагнемо повернути. В нас ще є внутрішні переселенці, які не мають роботи, яких не перенавчають новій професії, які втратили житло, яким скасовують соціальні виплати. І що роблять ці люди? Або повертаються в зону бойових дій, або виїжджають за кордон

Ми маємо також подбати, аби після війни зросла народжуваність. Суспільство вже зараз дискутує про залучення мігрантів з інших країн, з відмінним від нашого культурним кодом.

Все це водночас є для держави як викликом, так і можливістю ефективної роботи. Потрібна зрозуміла та осяжна демографічна стратегія. Не набір гасел, за які ніхто не буде відповідати, а закріплені через закон основи державної політики.

Я такий документ написав і зареєстрував в парламенті. Але влада наразі пішла в інший бік: шукають кандидатуру на посаду міністра, а вже потім будуть розбиратися, чим той буде займатися.

Питанню демографічної кризи я присвятив багато свого часу. Збирав аналітику, вивчав досвід інших країн, які перебували в подібних обставинах; зняв кілька документальних фільмів про проблеми наших біженців і способи їх вирішення.

Я радий, що на третьому році великої війни влада нарешті почула опозиційного політика. Але сумно, що з усіх моїх пропозицій, висмикнули лише один елемент — створення нового міністерства

Тому, поки це більше схоже на імітацію, на гонитву за гучними назвами. Авжеж Міністерство повернення українців звучить точно не гірше ніж Велике будівництво.

Але якщо за фасадом не буде стратегії — не буде нічого? Такий крок лише роздратує українців тим, що створить ще одну бюрократичну структуру. Я такі думки вже читаю. І прошу не атакувати на старті. Давайте дочекаємося концепції від влади, бо саме міністерство - дуже потрібне.

Та водночас я наполягаю, щоб парламент ухвалив мій законопроєкт про засади державної демографічної політики. Якщо вже взяли мою ідею про міністерство, то беріть тоді весь документ. І не баріться, бо часу більше немає.

Лише з початку 2024 року з України додатково виїхало ще 400 тисяч українців. Якщо досі лишалися вдома, то значить їх не налякала російська армія, але якщо таки поїхали, то може бояться безпомічності української влади?

Баварія, Німеччина

Нескінченні Альпійські ліси в золотому та червоному листі, а коли піднімеш голову вгору, там височіють гори зі сніговими шапками. Це все південна частина Німеччини — і тут можна знайти одну із найкращих панорам осінньої Європи. А ще восени в Баварії дуже смачно, тому що в цей час тут відбувається безліч різних фестивалів їжі — від знаменитого Октоберфесту до невеликих локальних ярмарок із дегустацією. 

З активностей, які точно сподобаються і залишать незабутні емоції, — прогулянка осіннім Мюнхеном на кареті і турне баварськими замками. Мастхевом для відвідин у листопаді стане знаменитий замок Нойшванштайн, палац Ліндерхофф, а також замки Нюрнберг та Бургхаузен. Ну, і як же ж без чудового баварського пива та вина з місцевих гірських виноробень! 

У Мюнхені обов'язково відвідайте стару історичну його частину з площею Марієнплатц, Новою та Старою Ратушею, підніміться на оглядовий майданчик церкви св. Петра з панорамою на весь центр міста. Завітайте в кафедральний Собор міста — Фрауенкірхе та сфотографуйте «слід диявола» — це слід від чоловічої підошви, який спеціально вмонтований реставраторами в кам'яну підлогу в період відновлення собору в післявоєнні роки, про нього у місті створено безліч легенд. Випийте кухоль пива у знаменитій пивній Хофбройхаус.

‍П'ємонт, Італія

Вересень-жовтень — найкращий сезон, щоб приїхати до Італії за чудовим вином і найсмачнішою гастрономією. У ці місяці якраз сезон різних гастро-фестивалів: фестиваль трюфелів, грибів, горіховий та шоколадний фестивалі. А це ще час для молодого вина. Альпійський регіон П'ємонт, розташований на північному заході Італії, славиться не лише кухнею та винами, а й дивовижними осінніми краєвидами. Тут засніжені гірські піки поєднуються з буянням осінніх фарб лісів. Саме у П'ємонті виготовляють вина світового класу. 

Рекомендуємо відвідати трикутник Бароло з містами Альба – Бра – Монфорте Д'Альба. У жовтні-листопаді в місті Альба (це картографічний центр виноробної області П'ємонту) проходить фестиваль білого трюфеля і сюди з'їжджаються туристи, ресторатори, гурмани, поп-зірки та тусовщики з усієї Європи. Тут можна знайти безліч чисто італійських розваг — від створення пасти таярин до відвідування музею штопора в Бароло.

‍Лугано, Швейцарія 

Музика, полента та вино. Дорого, але того варте — ось як коротко можна описати подорож до цього регіону. Красиве місто Лугано розташоване на півдні Швейцарії на кордоні з Італією на березі однойменного озера та біля підніжжя Південних Альп. Це місце чудове і в інші пори року, але восени тут панує особливий шарм та комфорт. У перші вихідні жовтня тут проходить місцевий Фестиваль Осені (Festa d’Autunno) — свято фольклорної музики, винограду та молодого вина. Тут дуже смачна гастрономія, але обов'язково варто скуштувати місцевої поленти, яку варять прямо на вулиці у великих чанах і змішують із олениною та гарбузом, а потім щедро накладають у великі тарілки для туристів. А якщо хочеться неймовірних видів осінньої Швейцарії, то можна випити кави на вершині Монте-Бре, де розташований ресторан із фантастичним оглядовим майданчиком.

‍Уканц, Словенія 

У це гірське село можна дістатися на канатній дорозі з вершини гори Фогель і заодно познімати найбільш захоплюючі краєвиди у всіх Альпах. Уканц розташований на західному березі альпійського озера Бохінь у словенському регіоні Верхня Крайна. Золоті осінні пейзажі відзеркалюются у поверхні озера — і це дуже красиво. З Уканца можна дістатись до одного з найкрасивіших європейських водоспадів — Савіца. А для витривалих туристів є піший тур на весь день у Долину Семи Озер (Семіозер'я) у національному парку Триглав. Район озера Бохінь вважається зразком екологічно чистої продукції. Тут подають рибу, виловлену прямо з озера, — таку точно не купиш у супермаркеті. Візитівка місцевих ресторанів — запечена озерна форель із сиром «Мохант». До речі, такий сир також виробляється лише у цьому регіоні, і він ідеально поєднується з рибою.

‍Долина Лаури, Франція

У долині Луари, яку ще називають Садом Франції, 75 тисяч гектарів виноградників. Вони простягаються до самого горизонту, покриваючи долини та схили гір. У другій половині жовтня виноградники забарвлюються в золотий, яскраво-оранжевий та вогненно-червоний кольори. Це одне з найяскравіших місць осінньої Європи. Величезною популярністю користуються винні тури в Долину, які можна поєднувати з відвідуванням замків. Обов'язково варто побувати в замку Шамбор (Château de Chambord), який є дивовижним прикладом архітектури Ренесансу і зберігся практично у первозданному вигляді. Також рекомендуємо до відвідування замки Шенонсо (Château de Chenonceau), Вілландрі (Château de Villandry) та замок Шеверні (Château de Cheverny).

‍Ахорнбоден, Австрія 

Альпійське село Ахорнбоден розташоване неподалік Інсбрука на висоті півтора кілометри над рівнем моря в оточенні скелястих гірських піків. Восени тут зовсім казкові пейзажі альпійських лугів і старовинних кленових гаїв. Тут навіть відтінок осіннього листя не такий, як скрізь — насичено жовтий. Реліктові місцеві клени (деяким з них понад 600 років) восени виглядають просто приголомшливо. Це справжня долина кленів, адже тут їх близько 3 тисяч. Є безліч дитячих майданчиків та різніх кафе, магазинів, де продають смачний сир. Беріть із собою щось для пікніка, тут дуже багато локацій, де можна розстелити покривало та відпочити. Приємний бонус — восени тут відпочивати дешевше, ніж улітку та взимку.

‍Брюгге, Бельгія 

Середньовічне місто Брюгге стає дуже мальовничим восени, коли історичні будівлі вкриті малиновим листям плюща, яке віддзеркалюється у воді каналів. Хороша ідея побувати тут у листопаді — якраз у цей час у Брюгге починають працювати відкриті ринки. У холодну погоду можна зігрітися місцевим гарячим шоколадом. Особливо рекомендуємо пошукати сорт DeProeverie — місцеві вважають його найкращим. Базиліка Святої Крові, Церква Богоматері, Музей Ґрунінге, Дзвіниця Брюгге, Замок Лоппем, Музей шоколаду та Музей пивоваріння, Ратуша, Парк біля озера закоханих — мастхев для осінньої екскурсії.

‍Село Мостувка, Польща 

Ідеальний варіант для жителів польської столиці. Всього за 50 км від Варшави розташоване одне з найбільших у Польщі вересових полів площею понад 400 гектарів. Верес цвіте у серпні-вересні, але відвідати цей фіолетовий рай краще до кінця вересня, коли поле буде на піку своїх фарб. Є локації, де ви будете буквально оточені фіолетовими барвами до самого горизонту. Це неймовірне місце для прогулянок та осінніх фотосесій.

‍Лісабон, Португалія 

Осінь у Лісабоні — це щось неймовірне! В цей час температура на вулиці стає дуже комфортною для прогулянок. У жовтні тут стартує культурний сезон із безліччю заходів, фестивалів та виставок. Феста-де-Лісабон, також відомий як Фестас-де-Санту-Антоніу, — це свято святого покровителя міста. Тут проходять вуличні вечірки з

традиційними танцями та паради. Атмосфера веселощів така, що ви зовсім забудете про осінню депресію. А милуватися осінніми краєвидами краще за все з Вежи Белем (Torre de Belém). Ця культова вежа є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та символом Лісабона. З неї відкривається краєвид на річку Тежу та узбережжя міста.

‍Пучсерда, Іспанія 

Це столиця каталонської провінції Серданья. Пучсерда — мальовниче містечко з численними ресторанчиками, магазинами та історичними пам'ятками. Воно розташоване на кордоні Франції, Іспанії та Андорри. Навколо прокладено безліч туристичних маршрутів. «Алея закоханих» закохає у свої мальовничи стежки під кронами дерев. Весь день можна блукати навколо озера Пучсерда і в парку Ширбек — осінні краєвиди там приголомшливі. У місті багато визначних пам'яток: готична церква Санто-Домінго XV століття з настінними розписами, готична дзвіниця церкви Пресвятої Діви Марії, площа Пласа-Майор з критими галереями, старовинні будинки, будівля мерії та старовинна лікарня. Ще одна визначна пам'ятка для туристів — створене в середині XIII століття штучне озеро, оточене тополями. Загалом це відмінний варіант, щоб побачити красиву та спокійну осінь.