Від початку повномасштабної війни реабілітаційний центр «НЕЗЛАМНІ» став місцем, куди доправляють найважчих пацієнтів з усієї України. І тепер, окрім протезування, там допомагають повернути красу жінкам, які внаслідок осколкових, вогневих, мінно-вибухових поранень, мають шрами на своїх тілах та обличчях. Проєкт «Не До краси» — це про комплексну допомогу, яка включає в собі естетичну медицину, пластичну хірургію та психологічну допомогу. 63-річна Наталія Аполькова — одна з перших учасниць проєкту. Своєю історією вона поділилася з «Sestry».
Ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники
Я — родом із Хмельниччини, але майже все життя прожила на Луганщині у Рубіжному. До повномасштабного вторгнення Росії там проживало майже 70 тисяч людей. У нас все було для комфортного життя. Я працювала інженером-конструктором на хімічному заводі «Барвник», а мій покійний чоловік — головним енергетиком підприємства. У Рубіжному у нас був приватний будинок і квартира. Маю двох дорослих синів. Один на момент вторгнення росіян був у Києві, інший — у Рівному. Моя старенька мама жила разом з сестрою неподалік від нас. Від самого початку ми трималися разом.
Оборона Рубіжного була страшною. Українські військові билися за кожний будинок. Росія перла, як саранча. Події розвивалися дуже швидко. Нас обстрілювали і вдень, і вночі. Військові рахували, що у годину було до 470 снарядів. Це був шквальний вогонь. Працювало все – гради, міномети. Я ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники, — і це при великому морозі і вологості. 8-го березня у місті не стало світла та води. Уявіть, на вулиці мінус 12. Ми гріли великі каструлі з водою і розставляли по хаті. Таким чином хоч якось підтримували температуру. Коли не стало води, збирали сніг. Тепер я знаю, щоб отримати відро технічної води потрібно назбирати п'ять відер снігу.
Захлиналась у власній крові
Наші військові стояли неподалік, ми вірили, що вони проженуть ворога з міста. Тому і не втікали. 24 березня плани змінилися. На той момент ми вже жили у сусідів — нашого будинку не було. Його розбили російські снаряди. Ми щойно встали із-за столу, як у кімнату прилетіла міна. Я її добре роздивилася. Вона була сірого кольору, форми буряка із нібито чотирма «рогами», начинена різнокаліберними осколками, які розкручувалися по спіралі і летіли у різні боки. Ані болю, ані ударної хвилі я не відчула. Єдине — зрозуміла, що з рукою щось не так. Навколо потемніло, я почала захлинатися у власній крові. Сестру відкинуло в іншу частину кімнати.
Я вже з усіма прощалася. Казала: «Біжіть до наших хлопців, якщо вони допоможуть, то буде шанс на життя». І вони допомогли. Мене посадили у старі Жигулі без задніх сидінь. Дорога була всіяна вказівниками «Міни». Ми молили бога, аби доїхати до лікарні на іншому кінці міста. До нас вийшов хірург. Антисептиком обробив руки, поставив крапельницю, сказав: «Жінка обпечена. З рукою геть зовсім нічого не зроблю. Якщо хочете, щоб залишилася живою — тікайте у напрямку Старобільська, але і там не затримуйтеся». І тут виникло інше питання — на чому ж тікати?
Я виглядала немов із фільму жахів
Машина кума моєї сестри стояла на сусідній вулиці. Сам він напередодні поїхав до Польщі до сина. Мікроавтобус був заправлений, одне бокове скло було вибито через обстріли, але машина повністю була на ходу. Сусід був за водія. Так і дісталися до Старобільська. Коли мене побачив головний хірург лікарні, він злякався. Я вже потім зрозуміла його реакцію. Я виглядала немов із фільму жахів. Обличчя не було зовсім. Права рука теліпалася. Який вигляд у людини, в якої нема щелепи? Є очі і вуха. Решта все знесено на правий бік. І, до того ж, все попечене.
З мене зрізали всю одежу. Мене одразу забрали у перев’язочну, як могли діставали осколки. Один із них — з руки — був розміром у 3,5 сантиметри. Хірург сказав, що мені потрібна серйозна операція, яку вони не в змозі зробити — це була звичайна районна лікарня. Мене поклали у палату. За деякий час у лікарні з’явилися російські військові та їхні лікарі. Вони робили обхід разом з нашими медиками. Коли підійшли до мене, російський лікар не повірив, що я можу ходити при таких травмах. Каже: «Встаньте і пройдіть». І я це зробила. А близько 4-ї ранку росіяни пригнали машини швидкої допомоги і на ношах викидали людей з лікарні. Їх вивозили у табори Луганська. Я тікала звідти, в чому була. Мені пощастило, що на той момент ще був зв'язок, я змогла зателефонувати сестрі. Ми сіли в той же мікроавтобус сусіда і почали тікати.
Порятунок з пекла
Ми втікали через дачі та об’їзні вулички. Коли звернули в одну з посадок — нарвалися на блокпост кадирівців. У машинію, крім водія, була моя сестра, старенька мама і молода жінка з дитиною, яких ми підібрали по дорозі. Кадирівці довго вирішували, що з нами робити. Нам пощастило — проїзд дозволили. А вже після нас вони розстрілювали машини цивільних.
Відчуття, коли ти з пекла потрапляєш на вільні від ворога території, не забуду ніколи. Українські військові, побачивши мій стан, буквально мене врятували. Вони зв’язувались по рації з іншими блокпостами — і нам всюди давали «зелене світло». Так ми доїхали до Дніпра, де мене забрав син і повіз у Рівне. Дорога, якою зазвичай їдеш години п’ять, розтягнулася на всі дванадцять. У лікарні на мене чекали, зробили першу операцію. Це була 7-ма доба після поранення. Не треба бути лікарем, аби розуміти, які вже почались процеси на місці поранення. Але, дякувати богу і лікарям, руку мені врятували. Працювали зі мною і хірурги щелепно-лицевої хірургії. Перші два тижні мене щодня брали в операційну і під наркозом робили необхідні процедури. Я навіть не скажу скільки разів це було.
Не хотіла лякати онуків своїм обличчям
Одного вечора по телевізору я почула інформацію про те, що у реабілітаційному центрі «НЕЗЛАМНІ» з’явився соціальний проєкт допомоги жінкам, які постраждали від війни. Мене запросили на консультацію до Львова. Лікарі мені сказали: «Ваш вік є критичним. І якщо ви зараз відмовитеся від операції, то потім навряд чи хтось візьметься вам допомагати». І я вирішила ризикнути. Весь цей період від моменту поранення я уникала людних місць, фотографувань, просила, щоб онуки не приходили і не налякалися мого вигляду.
Знаєте, навіть у свої 63 роки мені хочеться бути гарною, як і будь-якій жінці. Щоправда у моєму випадку йдеться не лише про естетичний вигляд, а насамперед про функціональність. Мені виправлятимуть ніс, аби він добре дихав. У мене не до кінця відновилася губа, вона перекошена. Хірургам є над цим працювати. Однак я вірю, що вони мені допоможуть.
Ірина Заславець, керівниця проєкту «НЕЗЛАМНІ»: «Попри війну, зараз до краси»
У людей є стереотип: вижила, ну і слава Богу. Про красу навіть не йдеться. Насправді ми говоримо не про те, щоби ти просто собі подобалася у дзеркалі, а про можливість впевнено себе почувати, вийти на вулицю, не ховати обличчя, погляд, проводити шкільний урок із увімкненою камерою, а не так, як робить одна із наших пацієнток, яка соромиться себе показати. Це про можливість повернутися до максимально повноцінного життя. Шрами на обличчі та рубці часто є перепоною до цього.
Ми говоримо про те, що попри війну, зараз до краси. Зовнішність — важлива. І кожна жінка, яка постраждала від війни, може розраховувати на допомогу у межах цього проекту «Не До краси».На сьогодні у терапії перебуває 15 пацієнтів. Опрацьовано понад 70 заявок. До нас звертаються люди з різними дефектами. Переважно ті, які мають мінно вибухові травми, осколкові та вогнепальні поранення. В однієї жінки пошматоване обличчя, її покусав пес під час ракетної атаки. Тварина так злякалася, що накинулася на господарку. Ніби опосередкований вплив війни, але тут він абсолютно простежується. Тому такі заявки ми теж схвалюємо.
Також є жінка, яка потрапила під обстріл, коли росіяни підірвали Каховське водосховище. Вона отримала поранення у праву ногу, втратила око, має деформовану частину обличчя. Їй надали допомогу у Дніпрі, але у нас вона проходитиме лікування у декілька етапів. Цей проєкт тільки розпочався — і ми не можемо сказати, що у когось він вже закінчився. У нас немає пацієнтів, які пролікувалися два тижні і пішли. Майже у всіх є цикли й етапи лікування. Є пацієнти, які тимчасово живуть у Львові і приходять тільки на шліфування рубців. Є складніші випадки, людям потрібні реконструктивні операції. Це довготривала історія.
На даному етапі компанія L’Oréal Україна виділила на проєкт два мільйони гривень, у межах цієї суми ми і допомагаємо пацієнтам. Учасницею цього проєкту може стати кожна жінка, яка постраждала внаслідок війни і має на своєму тілі дефекти чи рубці. Для цього потрібно заповнити заявку. Вся допомога у межах проєкту є безоплатною, включаючи проїзд і проживання. З кожною жінкою, окрім пластичних та опікових хірургів, косметологів, обов'язково працюватимуть фахівці із ментального здоров'я.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
