Моє українське Різдво: як зберегти сімейні традиції

«Знайомі ірландці цікавилися, як ми в Україні святкуємо Різдво», — розповідає моя пасербиця Тереза. Повномасштабне вторгнення закинуло її в невеличке курортне містечко в Ірландії. І це буде перше Терезине Різдво не в Україні. І це вперше вона сама, без примусу, розпитує про рецепти куті і пісного борщу з вушками. Каже, що хоче бодай ці дві страви з 12-ти обов’язкових приготувати, щоб хоч трішки відчути, що це — Різдво. 

— У них в Ірландії воно геть американізоване, — продовжує Тереза, — своїх колядок не збереглося, у супермаркетах звучать одні джингл-белзи, діти одягаються у костюми ельфів, а на Святвечір ірландці запікають індичку. Ну, все, як ми бачили в американських фільмах. Коли я розповідала про наші різдвяні свята, то вони дивувалися, що на Святвечір у нас всі страви — пісні, а м’ясні дозволено на наступний день.  

Ірландія і Україна — дуже подібні. Ірландці довго боролися за свою Незалежність. Вони пережили свій Голодомор. Вони майже забули свою мову, лише зараз намагаються її відродити. А тепер, з Терезиних розповідей, я знаю, що ірландці взагалі втратили своє Різдво.

«Гриби сушені замочити, а потім відварити. В іншій каструлі зварити квашену капусту. А ще в іншій — буряк», — пишу я в месенджері Терезі покрокову інструкцію приготування пісного борща. Насправді моя бабуся називала його квасом. Мабуть, через легку кислинку, яку давав відвар квашеної капусти. Цей борщ я варю лише раз у році — на Різдво. Разом із кутею і пампухами він входить у мій топ-3 найулюбленіших з-поміж 12-ти пісних страв. 

Секрет його приготування передала мені бабуся. А її навчила її бабуся. Тож якщо подумати, цьому рецепту різдвяного квасу точно більше століття. Неймовірна живучість, зважаючи на те, що за останнє століття пережили й Україна, й українське Різдво.   

Совєтська влада, як той голлівудський Ґрінч, всіляко намагалася вкрасти його в українців. У Союзі Бога не було, а, отже, не могло бути дня його появи на світ. А разом із тим, не могло бути всіх різдвяних свят: Святвечора, 12-ти страв, Дідуха, Вертепу, Кози, Маланки і Василя, колядок і щедрівок. Відтак з веселого і гучного воно перетворилося на свято за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Інакше можна було отримати звинувачення в українському націоналізмі і, якщо пощастить, втратити роботу, а, якщо ні, потрапити за ґрати чи бути висланим у табори. У селах було трохи простіше берегти різдвяні традиції, але в містечках і містах за цим пильно наглядали. 

«На час різдвяних свят вчителі повинні були вечорами патрулювати вулиці. Для цього вони одягали спеціальні червоні пов’язки на рукави і стежили, щоб ніхто з учнів раптом не ходив колядувати від хати до хати», — згадує своє совєтське дитинство у маленькому містечку на Заході України моя мама. Її найяскравіший спогад про Різдво за Союзу — зовсім не святковий і не радісний. Моя бабуся була вчителькою української мови і літератури, дідусь — директором Палацу піонерів. Як педагоги вони мали не лише навчати учнів, як любити Совєтський союз, але й самі показувати правильний приклад. На Святвечір у Палаці піонерів обов’язково був вечір танців для старшокласників. Його влаштовували саме того дня, аби діти не залишалися вдома і таємно не допомагали батькам готувати 12-ть страв. Дідусь як директор Палацу піонерів мусив пильнувати, щоб із танців ніхто не пішов раніше зазначеного часу. Якби не наглядав — проблеми були б гарантовані: і йому, і учням. Бо ж «партія» наглядала за всіма. 

Мої бабуся з дідусем мешкали зовсім поруч із Палацом піонерів. Удома в цей час бабуся готувала Святвечір. Потайки, звісно. Хату заповнювали різдвяні аромати тертого маку, пампухів, грибної підливи, узвару… Дідусь час від часу прибігав додому допомогти бабусі. Святковий стіл уже майже був накритий. Аж хтось постукав у двері. 

— Добрий вечір, Мироне Михайловичу! — почулося з коридора. — А що це у вас так смачно пахне?

Виглядало на те, що цей чоловік прийшов на довго. Тож разом із моєю мамою (вона тоді була школяркою) бабуся схопила скатертину — і гамузом усі різдвяні страви жбурнула в іншу кімнату. Несподіваним гостем виявився представник районного управління освіти. Він ще кілька разів згадав про смачні запахи. Дідусь намагався вдавати, що анітрішки не схвильований цим візитом. Пояснював, що це вони щойно повечеряли. Бабуся поглядала на екран телевізора — так наче там показували щось дуже цікаве, від чого не може відірватися. Гостеві запропонували чаю і щось до чаю. Він не відмовився. Все випитував, як їхні справи, що й до чого. І лише коли дідусь сказав, що мусить повернутися в Палац піонерів — «бо ж там діти самі…», гість із районо пішов із ним, аби подивитися «як там діти бавляться…». 

Коли за гостем зачинилися двері, бабуся накрапала собі корвалолу. Мама пригадує, що її теж усю трясло. Святкова скатертина, тим часом, перетворилася на велику різнокольорову пляму, а всі 12-ть страв змішалися в одну. Про святкування Різдва того року можна було вже забути… 

І лише на початку 90-х, коли Україна стала Незалежною, українське Різдво знову стало не таємним, а гучним, яким було до совєтів. Колядники почали стукали в двері, Вертепи ходити від хати до хати. До нас на Святвечір з’їжджалася велика родина. Багато чого за час совєтської заборони, щоправда, забулося. Тож дідусь брав у руки скрипку, мама сідала за фортепіано, ставила співаники з нотами і текстами, які друкувало якесь діаспорне видавництво — і так ми всі разом вчилися співати колядок. Коли я вперше пішла по сусідах колядувати, то навіть не мала віншівки — це такий коротенький вірш із побажаннями веселого Різдва і гарного року. Ані бабуся, ані дідусь не пам’ятали віншівок зі свого дитинства, у маминому — їх узагалі не було. Тож дідусь спеціально придумав для мене, малої, кiлька римованих рядків із побажаннями:  

— Із Різдвом Христовим віншую вас нині!

Христос ся рождає!

Слава Україні!

Але повернулося Різдво до життя не у всій Україні. Де-не-де совєтській машині-таки вдалося розчавити це свято. 

— Мы празднуем Новый год. Это современно. К тому же мы в Бога не верим, поэтому Рождество нам не подходит, — якось відреагували Терезині київські однокласники на її твір з англійської. Треба було описати своє найулюбленіше свято в році. От Тереза й написала про Різдво і про те, як його систематично нищили в Україні, замінюючи вертепи на новорічні огоньки, а коляду — на утрєннікі, Миколая з ангелами — на Діда Мороза і Снігуроньку, а 12 різдвяних страв — на олів’є, заливну рибу, бутерброди зі шпротами і шампанське. 

— Это у вас на Западной Украине Рождество — главный праздник. Не надо нам его навязывать. Здесь все по-другому было, — не вгавали деякі з учнів. 

Але на Київщині ще на початку ХХ століття було так само, як і на заході країни. Торік я писала подкаст про свою улюблену книгу з української літератури — «Тигролови» Івана Багряного. Тож сіла її перечитати. Вже втретє. І під час повномасштабного вторгнення, зізнаюся, вона сприймалася зовсім по-іншому. Цей роман — про українського молодого інтелегента Григорія Многогрішного, якого совєтська влада звинувачує у зраді і, як то вона робила з усіма «зрадниками», засилає на Колиму. Многогрішний, гріхом якого є хіба те, що він любить Україну і все українське, намагається зробити неможливе — втекти з таборів. Під час втечі з ним трапляються драматичні карколомні історії. Зокрема, він випадково потрапляє до родини українців із Київщини, які вже не перший рік живуть на далекому вічно холодному Сибіру. І от, перечитуючи «Тигроловів» цього разу, я звернула увагу на епізод, коли Іван Багряний, який сам родом із Сумщини, описує, як ця родина святкує Різдво:  

— Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома. Доганяли святвечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха. Різдво Сірки святкували так, як з діда-прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів. Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати. Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш-колядку, що Григорій ніколи такого не чув. Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них. Свята почалися весело».

Про святкування Нового року у пригодницькому романі нема ні слова. А от про тих, хто справді нав’язав українцям це свято у тому вигляді, як вони його зараз відзначають, тобто про Совєтську владу — там є багато цікавого. «Тигролови» Багряного — майже автобіографічна книга, адже він сам був молодим українцем, якого за любов до України заслали в табори і який намагався звідти втекти.  

Зрештою, про українське Різдво ми можемо прочитати і в Миколи Гоголя. Його повість «Ніч перед Різдвом» вийшла у світ на початку ХІХ століття, тобто на сто років раніше, аніж «Тигролови» Багряного. І навряд чи Гоголь, який народився і виріс на Полтавщині, описував у своєму творі святкування Різдва десь на заході України. Але щоб стерти пам’ять про українські різдвяні свята совєтській владі знадобилося всього кілька десятиліть заборон усього українського, сотні тисяч українців, засланих у табори, а ще кілька мільйонів наших співвітчизників, яких вона виморила штучним голодом.  

Коли я поїхала працювати до Києва, а згодом оселилася в Бучі — мені так бракувало ось цього різдвяного духу. На свята через робочий графік не завжди вдавалося поїхати до батьків у Ходорів. Тож я вирішила, що чому б самій собі не створити різдвяний настрій? Відтак, на Різдво наше помешкання в Бучі перетворювалося на вулик. До нас на коляду приходили і православні, і греко- та римо-католики, і язичники, і мусульмани, і атеїсти. Поляки, євреї, росіяни чи білоруси з походження. Були україномовні, були зрусифіковані, були ті, хто у дорослому віці перейшов на українську. Ті, хто вперше в житті куштував кутю і хто ніколи не колядував. Були й ті, хто раптом згадував своє дитинство, у якому «щось колись у моєї бабусі в селі, пригадую, таке було». Ми приймали в гості всіх! Але була одна умова: до хати впускаємо лише після колядування. А тоді всі разом, і діти, і дорослі — ми всідалися за довжелезний стіл, брали в руки мобільні телефони, шукали текст наступної колядки і починали співати. Майже, як у моєму дитинстві в 90-і. Тільки що замість співаників тепер були смартфони, а замість дідусевого акомпанементу на скрипці і маминого на фортепіано —  ютуб. Дивовижно, але українське Різдво захоплювало кожного, хто до нас приходив. 

— Наступного року ж теж збираємося? — питали наші гості. І ми кивали головами «так».   

— Лесю, ну яке Різдво?! Які колядки? Їм це не буде цікаво! — так відреагувала пасербиця Тереза на мою ідею покликати якогось року сусідських дітей до нас і навчити й їх колядувати. Вона тоді якраз була дівчинкою-підліткою. Тож, як усі підлітки, вміла, що називається, «підтримати». Як не дивно, влаштувати майстер-клас з колядування мене надихнув Гелловін. Сусідські діти, перевдягнувшись у костюми нечисті, бігали під’їздами нашого житлового комплексу, викрикуючи «Цукерки або смерть». 

То чому б не заразити їх вірусом українського Різдва? — подумалося тоді. Адже це теж весело! І за кілька тижнів до різдвяних свят ми з чоловіком написали у групі нашого житлового комплексу, що можемо навчити дітей колядок. Наш ЖК почали будувати у 2014-ому — якраз, коли Росія пішла війною на Україну. Тож його мешканцями здебільшого стали родини, які втікали з Криму і Донбасу — регіонів, де святкування Різдва не пережило репресивних совєтських методів. 

— Та ніхто не прийде. Або, як прийде, то, може, якихось дві-три дитини, — як завжди, «підтримала» Тереза. 

— Дві-три дитини — це вже непогано, — відповідала я. 

Але на наше здивування дітей прийшло більше. Значно більше! Я розповідала їм про українське Різдво. Вони розповідали мені про себе: хто звідки, як опинився в Бучі, що про Різдвяні свята знає. А потім усі разом ми співали: 

— Гей же, гей же! О Ісусе!

Гей же, гей же! Слава!

За щасливу тую нічку

Вічна Тобі хвала.

За кілька репетицій цей хор юних колядників звучав прекрасно! І от на Святвечір він постукав у двері нашої квартири. Діти змайстрували Різдвяну зірку, хтось був в українських хустинах, хтось у шапках Санта Клауса. А найстарший із них тримав у руках чималий мішок. 

— Лесю! Лесю! Подивіться, ось що ми наколядували — там цукерки, булочки! А ще ж гривні є! — навперебій кричали дітлахи. 

— Наступного року будемо колядувати? — спитала я.

— Тааак! — відповідали в один голос.

— І нову колядку вивчимо?

— Таааак!

Мені видавалося, що ці діти виглядали ще щасливішими, ніж були на Гелловін. Принаймні, нерозрекламоване українське Різдво гідно позмагалося з популярним на увесь світ святом. На наступний рік ми збиралися зробити з ними правдивий український Вертеп: з Іродом і Смертю, ангелом і чортиком, пастушками і царями. Але стався Ковід. А ще через рік у повітрі витала напруга перед російським вторгненням. Було не до колядок… Я не знаю, як на цих дітей вплинула окупація Бучі. Я не знаю, куди війна закинула їх тепер і яким буде цьогорічне їхнє Різдво. Я хочу сподіватися, що та наша спільна коляда лишила по собі теплий спомин, за який вони чіплятимуться, коли згадуватимуть про Бучу і про бучанські різдвяні свята. А, може, колись вони навчать колядки, якої встигла навчити їх я, і своїх дітей. 

Бо ж українське Різдво — воно живуче. На початку 2000-их, коли я тільки починала працювати журналісткою, на Львівщині було всього кілька майстрів, які виготовляли дідухи. Цю українську прикрасу з колосків наші предки ставили на Святвечір на куті стола, щоб багатим був рік. Нині ж дідухи не є чимось екзотичним, їх можна купити будь-якого розміру і в будь-якій конфігурації: чи на базарі, чи в етно-крамниці, чи в інтернеті. 

— Була у Львові, повертаюся додому. З дідухом, звісно ж, — написала моя подруга з Бучі. 

— Хочу цього року, крім ялинки, поставити ще й дідуха, — каже моя інша подруга.

Російське повномасштабне вторгнення пробудило в українців інтерес до українського. І до українського Різдва, в тому числі. Виявилося, що воно цілком може бути модним. Тепер на рівні із святковими скатертинами, на яких витканий Санта у червоному сюртуку з мішком на плечах, продаються обруси з українськими колядниками — у вишитих кожушках і з Різдвяною зіркою. Разом із наклейками на вікна, де сани, запряжені оленями, можна знайти наклейки з новорічною українською Козою, а ще чортиком і ангеликами.    

Цьогоріч українці вперше святкуватимуть Різдво разом з усім цивілізованим світом. Чи вдасться українським різдвяним святам, які все ще змагаються з совєтським Новим роком, перемогти ще й розрекламоване Різдво «американське»? Чи приходитимуть тепер діти засівати зранку 1-го січня, як це було на Старий-Новий рік? Що, зрештою, буде з Маланкою і Василем? Чи берегтимуть традиції святкування Різдва ті українці, яких війна розкидала світом? Запитань багато… 

Коли Тереза була школяркою — щороку напередодні Різдва вона, не сильно палаючи бажанням допомагати, починала з нами сперечатися: «Навіщо ті свята?! Нащо так собі морочити голову і готувати 12-ть страв?! Для чого ви кличете стільки гостей?! Коли я стану дорослою, то точно не буду святкувати Різдво так, як ви!». І ось Тереза — студентка. І біженка. Від курортного містечка в Ірландії, де опинилася через російське вторгнення, до Бучі — кілька тисяч кілометрів. У місцевих супермаркетах не так просто знайти продукти, які потрібні для приготування саме українських різдвяних страв. Але Тереза твердо вирішила, що хоча б кутю і пісний борщ із вушками вона зробить, щоб відчути той різдвяний затишок, якого її позбавила війна. Тож я надиктовую їй обидва рецепти. У відповідь отримую повідомлення: «Дякую, Лесю! Ти знаєш, я намагалася пояснити ірландцям, що таке кутя і як її готують. Не знала, як перекласти на англійську слова “макітра” і “макогін”. А ще роповідала, що в нас не лише “Carol of the bells”, тобто “Щедрик” зберігся, а й багато інших колядок. І мені здається, що вони навіть трішки по-доброму нам заздрять, що, попри все, ми своє Різдво таки зберегли…».

‍Рецепт того самого бабусиного борщу (різдвяний сюрприз від Лесі Вакулюк):

Сушені гриби (кілька жмень) промити і замочити в теплій воді на кілька годин. Якщо візьмете заморожені (такі теж можна), їх промивати і замочувати вже не треба. Потім зварити, витягти їх з каструлі, а відвар з них залишити. Для борщу нам потрібен саме відвар.

В іншій каструлі зварити квашену капусту (візьміть пластикове відерце). Опісля відцідити, а саму капусту, як трішки вистигне, ще й відтиснути. До слова, цю капусту можна потім протушити з грибами, тож ви отримаєте ще одну пісну страву до святвечорового столу. Як й у випадку з грибами, для борщу нам потрібен відвар.

Треба також зварити два буряки. Відвар з грибів і капусти злити в одну каструлю. Потерти на великій терці зварений буряк і всипати трохи гречки, яку попередньо треба промити. Додати солі і приправити за смаком. Кількість гречки залежить від того, чи хочете ви, щоб борщ був густим або ж рідким.У моїй родині він не надто густий, адже до нього ще ліплять вушка з грибами. Вони нагадують мініатюрні пельмені. Тісто для них треба замішати, як на вареники. А начинку зробити з грибів, які залишилися після того, як ми зготували відвар. Для цього гриби треба дрібно нарізати (або ж поблендерити, але не до стану рідкої маси), засмажити дрібно нарізану цибульку до золотавого кольору — і все це перемішати, посоливши. 

Моя бабуся подавала борщ-квас завжди в горнятках. Вона кидала на дно кілька зварених вушок із грибами і заливала їх борщем. Тож так само роблю і я.

Смачного!