У Варшавському Національному оперному театрі відмінили п’ять вистав «Бориса Годунова», які мали відбутись у червні. Відміну пояснили «ситуацією в Україні». Але це, імовірніше, виняток, аніж послідовна позиція, коли культурна інституція ставить на паузу постановку російських авторів. Чому сьогодні для Європи небезпечно і далі толерувати російське мистецтво, пояснює Лідія Мельник — докторка мистецтвознавства, професорка Львівської Національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Лідія Мельник вже багато років живе в Австрії і була запрошеним викладачем Віденського університету та Українського вільного університету в Мюнхені.
«Тенденція популяризувати російську культуру в Європі зростає»
— Яку небезпеку несе сучасній Європі російська культура і російська музика зокрема? Адже чимало європейців не розуміють, що росіяни — це одне, а їхня культура, багатовікова і така шанована — щось інше. І вони не хочуть ані говорити, ані слухати про небезпеку популяризації цієї культури. «Це ж світове надбання! Як заборонити?!»
— З цією проблемою я зіткнулася вже в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Ми побачили, що це питання дуже глибоке, і з ним треба працювати і боротися. Чому? Може здатись, начебто велика культура і велика війна не пов’язані між собою. Але як історик музики можу впевнено стверджувати, що ці речі пов’язані і завжди такими були.
Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю. Якщо повернутися до Другої світової війни, можна провести паралель: мовляв, не може народ, який дав світові Бетховена і Баха, робити щось погане і жорстоке. Але ж зміг.
Одразу після початку повномасштабного вторгнення цей міф став активно експлуатуватись Росією в Європі і був радо Європою прийнятий. Може, спочатку навіть менше, але зараз я бачу, що тенденція популяризувати, приймати російську культуру зростає.
Чому? Тут є дві причини. По-перше, це внутрішня інертність європейців, така страусина позиція. Людям здається, що якщо вони нічого не змінюватимуть, якщо продовжать любити, толерувати, захоплюватися російською культурою, невдовзі проблеми зникнуть. Маю на увазі проблеми, пов’язані з війною, які їх вже втомили, проблеми економічного плану: дорогий газ, дороге пальне тощо. Все, що створює дискомфорт.
По-друге, війна частково компенсується цим захопленням чи незміненою позицією щодо російської культури, яка в них виробилася ще задовго до військової агресії Росії щодо України. Але це не є безпечна позиція. Любов до класичної музики притаманна освіченим колам, а також інтелектуальній верхівці. Тобто людям, які впливають на суспільну думку, її формування, адже є інтелектуальними провідниками та лідерами думок.
Класична музика завжди була дуже ефективною зброєю пропаганди. Яка в даному випадку несе меседж, що нація, яка дала світові Чайковського, не може нести абсолютне зло.
І це продовження толерування, прийняття, зацікавлення, захоплення творами російських митців зараз в Європі має суттєвий вплив. Це вдале доповнення образу «доброго росіянина». І наскільки я бачу, а я дивлюсь на різні прошарки суспільства Австрії чи Німеччини, це працює: так, українці бідні, але ж і росіяни в підсумку також постраждали.
І саме тому європейська публіка не збирається відмовлятись від цих надбань культури. Складається враження, що частка російської класики в ефірі європейських радіостанцій зростає, що радіо мають певні квоти, згідно з якими раз на годину мусить обов’язково прозвучати твір російського композитора.
Але раз на день в радіоефірах тепер звучить і «Мелодія» Мирослава Скорика.
— Трохи прикро, якою ціною Мирослав Скорик потрапив у ротацію…
— Прикро. Нам ця проблема стала зрозумілою вже у перші дні вторгнення. Ми, група музикознавців зі Львова і Києва, ініціювали звернення з проханням поставити російську культуру і російську музику на паузу. І розіслали його до всіх інституцій, з якими працювали в Європі й Америці, намагаючись отримати якомога ширшого розголосу. Звісно, що далеко не всі колеги це прийняли.
Але нам вдалося вплинути на кілька великих міжнародних проєктів і навіть кардинально змінити їхні вектори.
Заколисуючий Чайковський
— До речі, а як було у світі з німецькою музикою? Я про Першу і Другу світову війни.
— Послідовно на рівні культурної політики в цій ситуації діяла держава Ізраїль, де після Другої світової війни не виконувалася музика Ваґнера, аби не тригерити тих, хто пережив Голокост.
Відомий випадок, коли ізраїльський диригент Зубін Мета спробував виконати композицію Ваґнера, і частина зали просто вийшла, а на сцену піднявся один із слухачів і показав свій наколотий на руці у концтаборі номер.
Також не виконували Ріхарда Штрауса. Це не значить, що в Ізраїлі цілком відмовилися від німецької музики. Просто Ваґнер відомий своєю антиєврейською позицією. І навіть зараз ця ситуація є зрозумілою в Західній Європі. У Віденській Національній опері днями відбулася нова постановка «Парисфаля» Ваґнера і паралельно великий кількаденний симпозіум «Ваґнер і питання антисемітизму». Отже, європейці розуміють вплив музики на формування політики і пропаганди.
— Але йшлось про недопустимість присутності музики Ваґнера в музичному просторі лише Ізраїлю, решта ж країн його не викреслила?
— Не викреслила, і певний час, навіть після Другої світової війни, на цьому не наголошувалося. А зараз питання знову постало дуже гостро у зв’язку з відомими політичними подіями.
— Музика може вбивати? Може, українці перебільшують? Музика ж облагороджує і гармонізує.
— Класична музика — це маркер дуже тонкого впливу на людську свідомість. Чому завжди реклами найкращих чи найбільш фешенебельних марок супроводжуються класичною музикою? Тому що це асоціюється з чимось піднесеним, елітарним. Завжди.
Чому в деяких крамницях вмикають класику? Бо вона також асоціюється з чимось стабільним і позитивним. Ще з 1960-х років це добре розроблений маркетинговий хід.
Так само Чайковський — стабільний, позитивний — сприяє стабільному позитивному образу своєї країни.
До речі, якщо говорити про ще один безсмертний хіт Чайковського на європейських сценах — балет «Лускунчик», — то лише любов поляків до цього твору і можна зрозуміти.
«Лускунчик» написав Ернст Гофман, коли жив у Варшаві. Списав зі своїх сусідів по вулиці Фрета. Взагалі Гофман був полонофілом.
Історично у поляків ще більше причин не любити російську культуру, ніж в українців. Але цей мейнстрім, який виник після Другої світової війни — намагання всіх примирити через культуру заради загальної економічної стабільності — хоча сам по собі не передбачав нічого поганого, але призвів до дифузних результатів.
Українців зокрема було виховано так, що в багатьох і досі залишається усвідомлення вищості російської культури над українською.
— Але це пов’язане з тим, що ми мало знали нашу культуру…
— А чому ми її мало знали? Тому що такими були шкільні програми. Це була спрямована акція, яка починалася в школах і закінчувалась вузами.
— У консерваторії чи в музичній школі теж?
— Так! Ми вчилися по радянських підручниках. Російськомовних. І за 30 років не знайшли можливості їх переписати. Ніколи на це не виділялося державного фінансування.
Хто міг читати польською, читав. Або німецькою, або англійською. Але ми не створили власного комплексу підручників з історії музики. Ми роками котились за інерцією, і це також готувало ґрунт у процесах, які спостерігаємо зараз. Я, наприклад, можу всі російські опери по такту проспівати. Досі. Питання — навіщо? От і пожинаємо плоди.
Затирання реальності
— Мене довго хвилювала тема з Чайковським (йдеться про перейменування Київської музичної академії, яка носить ім’я Чайковського — Ред.), — продовжує Лідія Мельник. — І я для себе вирішила, що зараз розглядатиму цього композитора не за етнічним походженням (дід і прадід Чайковського були українцями), а за його ментальністю — а це був абсолютно імперський російський композитор. Слід називати речі своїми іменами. Чайковський є одним із символів «великої російської культури».
Історія знає чимало прикладів відомих музикантів і композиторів з нечітким етнічним походженням. Наприклад, батько Ігоря Стравинського — україномовний Федір Сулима-Стравинський — був щільно пов’язаний з Україною. Самому Стравинському було байдуже до етнічних нюансів, він був громадянином світу. Але в світі він досі фігурує як хто? Як російський композитор. І нам знадобиться чимало часу, аби змінити сприйняття цих тонкощів на нашу користь.
Нам би зараз остаточно повернути Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя... У нас є, з чим працювати, і саме зараз треба це робити. Разом з тим ми не можемо залишатись байдужими і до тих російських композиторів, яких використовують як ідеологічні символи. Ми не можемо поставити це питання на паузу.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.jpg">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>
— Повертаючись до питання небезпеки російської музики...
— Так у тому й небезпека, що ця музика продовжує виконуватись! В очах європейців це виглядає так: десь там є збройний конфлікт, а є велика російська культура, яка залишається абсолютною цінністю. Але таким чином підтримується бажання повернутися в ті добрі старі часи, коли не було конфлікту. Коли не було всіх цих економічних проблем і так далі…
— Тобто це можливість затирання жахливої дійсності?
— Для мене так. І спосіб відійти від війни в Україні, тому що Європа втомилася. Причому звичайному європейцю здебільшого вже байдуже, хто переможе, аби все це якнайшвидше закінчилося.
Це такий акомпанемент чекання: колись зрештою неприємності по-сусідству закінчаться, великі ж цінності залишаться.
— Що може Україна зробити в ситуації, коли Європа не хоче відмовлятися від великої російської культури і музики? Як пояснювати, що це просто один з методів пропаганди і затирання пам’яті?
— Хоча це зараз дуже болюче питання, але українські виконавці мають не брати участі у російських постановках та у виступах за участі російських колег. Хоча б цей маленький крок. У постановках творів російських авторів або в тих, де задіяні російські учасники. Другий меседж — зменшити кількість творів російських композиторів на сценах Європи.
Я знаю, що чимало авторитетних інституцій відмовилися від російських творів у своїх програмах і від запрошення російських виконавців. У скандинавських країнах це більш послідовно проходило, також у країнах Балтії. У Польщі певний час також так було, але, на жаль, сьогодні «Лебедине озеро» і «Лускунчик» знову показують на сцені польських театрів.
Європі дуже хочеться показати наше єднання і братання на культурному рівні. Була ціла низка концертів, де спеціально запрошували українських і російських виконавців, щоб показати, що на рівні культури все так, як було. Але це і є страусина позиція, це і є затирання проблеми.
— Чи в такій ситуації українці не будуть виглядати такими непримиренними, що вони і свого не пропонують, а від великого відмовляються?
— Ми пропонуємо своє, до того ж найбільш вартісне, але наразі цей процес повільно просувається, бо ми втратили навіть не десятиліття, а цілі століття для пропаганди власної музики.
— А що ми пропонуємо, до речі?
— Ми пропонуємо «Щедрика» Леонтовича, «Тараса Бульбу» Миколи Лисенка (принаймні увертюру або скорочений варіант), симфонії Лятошинського. Пропонуємо і таке, що легко сприймається широкою публікою.
— «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського?
— «Запорожець за Дунаєм» для європейської аудиторії незрозумілий. Я спробувала його давати в різних аудиторіях австрійському слухачеві. Вони не розуміють цей образ сильної жінки, яку боїться чоловік, бо вона може його побити.
Я маю на увазі Бортнянського, Березовського, Веделя. Вони звучать на європейській сцені, але часто — як російські композитори. «Мелодія» Мирослава Скорика теж подобається слухачам.
Сучасні українські композитори постійно присутні на європейських сценах. Маленькими кроками. А протистоїть цим крокам громаддя російської музики, яка століттями цілеспрямовано і за фінансування держави вливалася тут в музичні контексти.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
