Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після виходу статті до редакції Sestry.eu написала Анна Завадзька (Anna Zawadzka) з міста Біскупець. Жінка захотіла допомогти одній з українських родин, про яку написали в статті.
«Ми з чоловіком Гжегошем маємо традицію дарувати щороку перед святом Різдва подарунки незнайомим людям, які потребують підтримки, — розповіла Анна Завадзька. — Коли ми прочитали про історію родини біженців із зони бойових дій, яких виселили з притулку, то одразу вирішили їм допомогти. Я розумію, що це дріб’язок. Але це подарунки від щирого серця. Ми теж пережили багато складних життєвих ситуацій. І завжди в найважчий час допомогу отримували звідти, звідки й не сподівалися».
Байдужість польських чиновників компенсують прості люди, які прагнуть допомогти. Фото авторки
Ще одній родині біженців, яку виселили з «Братняка», «святковий продуктовий набір» подарувала Агнешка Копруцька (Agnieszka Koprucka) з Ольштина. Пані Агнешка від початку повномастабного вторгнення як волонтерка допомагає біженцям в Ольштині. Двері магазину сувенірів Galeria Warte Świeczki, де працює пані Агнешка, завжди гостинно відкриті для українців.
«Пані Агнешка безкоштовно проводить різні майстер-класи з рукоділля. Надає всі необхідні матеріали. Готові вироби можна потім або забрати собі, або продати тим, хто приходить до магазину. На свято Миколая всім українкам, які прийшли на майстер-клас, подарували конопляну олію. Вона дуже корисна, але дозволити собі її купити може не кожен», — каже переселенка з Нової Каховки Оксана Марінюк.
Майстер-клас у пані Агнешки. Фото авторки
«Святковий продуктовий набір» з Перемишля надіслав одній із родин, яку виселили з притулку в Ольштині, польський історик Станіслав Стемпень (Stanisław Stępień).
«Я дізнався, що директор Інституту Південно-Східної Європи з Перемишля Станіслав Стемпень надіслав поштою родині біженців, про яку написали Sestry, подарунки на свято. Пан Станіслав — авторитетний історик, науковець. Він є активним прихильником польсько-української співпраці й має переконання, що «без незалежної України немає незалежної Польщі». І його допомога родинам біженців, які цього справді потребують, свідчить про людяність поляків та солідарність з українцями», — прокоментував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.
Команда «Медового місяця» у Венеції: актори Роман Луцький і Ірина Нірша, режисерка Жанна Озірна та продюсер Дмитро Суханов
Застрягання у невідомості
Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?
Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування.
Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.
Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.
Жанні Озірній вручають Гран-прі кінофестивалю «Молодість», листопад 2024
— Ви знімали фільм в Україні?
— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.
— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?
— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.
— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?
— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.
Кадр з фільму «Медовий місяць»
На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.
— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?
— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво.
Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.
Жанна Озірна під час зйомок фільму
Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати.
Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою
— Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив.
— Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.
Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?
Кадр з фільму «Медовий місяць»
— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?
— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.
— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».
— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.
І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати
У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру.
— А що було далі?
— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.
Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.
Виконавці головних ролей Роман Луцький та Ірина Нірша
— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?
— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.
— А чому саме ці актори?
— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.
Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом.
Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну?
До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.
Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?
Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.
Місцеві мешканці перетинають зруйнований міст у Бахмуті, 7 жовтня 2022 року. Фото: Yasuyoshi CHIBA / AFP
Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.
Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.
Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.
Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?
На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.
Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.
Новобранці 3-ї десантно-штурмової бригади на тренуванні в Київській області, Україна, вівторок, 9 квітня 2024 року. Фото: AP Photo/Vadim Ghirda
Ви всіх втратили?
Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.
Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти
Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника!
За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.
Пам'ятаєш своє перше бойове завдання?
Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал. Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.
А потім?
Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.
На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.
Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.
Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?
На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж.
Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.
І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»
А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє. Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.
Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одному з полігонів у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP
Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?
Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.
Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права
Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.
Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.
Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.
AFUCA — франко-українська асоціація у Ніцці, створена у 2016 році командою однодумців. Серед них була киянка Ірина Бурдель. Жінка вже 20 років проживає у Франції. Одного дня декілька українців, що жили у Ніцці, вирішили зібрати потужну українську громаду, аби підтримувати все українське та показувати французам багатство й самобутність української культури. Запустила з однодумцями українську школу, мистецький фестиваль «Кобзар». А з початком повномасштабної війни в Україні організували колосальну роботу з прийому та супроводу біженців.
«Психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент є до кого звернутися за допомогою», — Марія Тугай, мама трьох дітей
Я з міста Південного, що за 20 хвилин від Харкова. Великою родиною жили у своєму будинку. Старшій доньці 13. Сину — 8. Молодшій доньці зараз 7. Всі були при справі. Чоловік Дмитро до повномасштабної війни працював масажистом, займався реабілітацією спортсменів. Я працювала у Харківському академічному театрі музичної комедії. Грала на флейті у симфонічному оркестрі. Паралельно професійно займалася спортом, навіть готувалася на чемпіонат України із дзюдо в партері. Всі були щасливі. В одну мить повномасштабна війна все змінила.
Тиждень ми з чоловіком по черзі спали по три години — боялися пропустити обстріли. Такий режим виснажував всіх. Й одного дня мій чоловік ухвалив рішення за мене — потрібно виїжджати з області. Тричі я збирала речі і розбирала, бо не хотіла їхати. Потягом добиралися з Дніпра до родичів на західній Україні. У вагоні було до півтори сотні людей. Вони лежали по двоє-троє на полицях. Я спала сидячи. Не розумію досі, чому потяг зупинявся на майже всіх зупинках. Брати людей було нікуди.
Вони кричали і плакали на пероні, бо всі хотіли їхати. Чоловіки намагалися вибити двері, аби відправити дружин з дітьми подалі від війни. Було відчуття, ніби дивишся фільм про Другу світову війну
У родичів я з дітьми прожила 10 днів, а далі поїхали до польського Кракова. Моя молодша сестра, яка разом з мамою на той момент подорожували Європою, орендувала там для нас квартиру. Нам дуже сподобалося місто. Та і польська мова ближча до української. Але знову ж таки моя сестра купила нам квитки до Франції, в Ніццу. Свій вибір пояснила тим, що серед країн, де вона бувала, їй там сподобалося найбільше.
Родина Марії Тугай. Фото: приватний архів
Після приїзду туди почалися наші пригоди з пошуком житла. Спочатку місцева влада надала нам готель на п'ять днів. Французи не були готові до такого напливу біженців. За цей час ми зробили документи тимчасового захисту, але лишилися без житла. За допомогою поїхали до центру, який опікувався біженцями у Каннах. З квартири на квартиру ми переїжджали сім разів. За цей час діти пішли до французької школи. Після закінчення шкільного сезону власниця помешкання попросила нас виїхати. Це курортна зона, і місцеві за три місяці літа заробляють на цілий рік життя. Так ми поїхали в Ніццу, де була розподільна база, куди ти звертаєшся, приїхавши вперше. Це була велика територія, з невеликим кімнатами, розділеними гіпсокартоном. Люди там жили до тижня, а потім їх розселяли по регіонах. Ми ж хотіли залишитися тут.
На той момент одна з місцевих організацій розселяла українців на все літо на туристичній базі в горах. Взяли і нас. Ми ходили на курси, в нас була закрита територія. У цій організації працювала оперна співачка українка Олена Харачко. Паралельно вона працювала у франко-українській асоціації, де відповідає за музичний напрямок. Саме вона почала витягувати мене з мушлі. І робить це досі. Я довго не могла змусити себе взяти флейту до рук. Якщо мені про неї нагадували, я починала плакати. Та разом з Оленою ми почали проводити концерти і грати на інструментах.
Марія Тугай (по центру) під час одного з концертів. Фото: приватний архів
Та й дітям було чим зайнятися. Франко-українська асоціація організувала для них українські народні танці. А ще — суботню школу. Допомагають вони і з документами. Зокрема, кожні пів року ти повинен подовжувати тимчасовий захист у Франції.
Франко-українська асоціація організувала для дітей українців заняття народними танцями. Фото: приватний архів
Та й психологічно легше, коли є розуміння, що у будь-який момент, є до кого звернутися за допомогою чи порадою. Легше, коли є підтримка, але я досі не адаптувалася. Тут своє життя, культура. Ми різні.
Більшість українок тут працюють прибиральницями. Ми якось сміялися, що у французів ніколи ще не було скільки посудомийок і прибиральниць з вищими освітами
Наприклад, я мию посуд у ресторані. Працюю вночі, вранці встаю, бо треба займатися дітьми. Такий режим вже позначився на здоров'ї. У мене почалася екзема, сильна алергія. Соціальна допомога є. Дають картку з віртуальними грошима. Зняти їх ти не можеш. Лише розраховуватись за їжу, одяг, навіть техніку. Раніше було 440 євро в місяць на одну дорослу людину. Та на ці гроші тут не проживеш.
Марія Тугай з чоловіком. Фото: приватний архів
Мій чоловік військовослужбовець і зараз на війні. За рік приїздив тричі під час відпустки, яку розбив на три частини. Я дуже хочу на свій город і пити каву на своїй терасі. Однак поки залишаємось тут. У молодшої доньки затримка мовлення. З нею займається логопед. Мій син вже розмовляє французькою, а старша донька навчається у коледжі. Як буде далі, ніхто не знає. Поки ж я бачу тут багато можливостей для своїх дітей і буду їх використовувати.
«Найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше», — Марина Коновалова, мама двох дітей
Проживаючи у Харкові, ще до початку повномасштабної війни відчувала, що щось трапиться не добре. Тому що читала іноземну пресу, дивилась новини, аналізувала інформацію. На той час моїй доньці було чотири роки, а сину всього 11 місяців. «Тривожні» валізи були зібрані завчасно. Оскільки Харків дуже близько до кордону, потужні обстріли почалися одразу. З квартири ми переїхали до батьків у приватний будинок, бо там був підвал, в якому ми ховались. І так було до 3 березня 2022 року.
У мене постійно виникали думки на зразок «а якщо Харків захопить ворог? Що ми будемо робити? Ким стануть мої діти?». І одного дня я ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхали у Чернівецьку область, а далі — до Франції
Марина Коновалова разом з дітьми. Фото: приватний архів
Країну обрала не випадково, тому що у 2013 році я здобувала освіту у Ліоні. Маю французький диплом магістра за спеціальністю «Інформатика і статистика для менеджменту». Та й моя молодша сестра там проживала. Тому Франція не була мені чужою. Мову я знала, хоча за 10 років відсутності практики вона дещо призабулася. Разом зі мною та дітьми до Франції переїхали моя мама, бабуся і навіть пес. Шукати стале помешкання допомагала сестра.
У Франції дуже важко орендувати житло, якщо немає так званого гаранта і зарплати, яка втричі перевищує суму за оренду. Без допомоги місцевих це зробити дуже складно
Після приїзду найскладніше було змиритись з тим, що життя не буде таким, як раніше. Мені пощастило, що я знайшла роботу з українцями. Наразі допомагаю українським біженцям працевлаштовуватися.
Українські діти під час занять, організованих франко-українською асоціацією. Фото: приватний архів
Після приїзду до Ніцци шукала українські організації. Одного дня натрапила на франко-українську асоціацію. Вони допомагали нам та іншим біженцям з України продуктами, одягом. Надавали консультації з різних питань. Та й просто було куди прийти і поспілкуватися. Для дітей — організована школа і дозвілля. Це те, що мені було дуже важливо на той час. Від них йшла величезна підтримка. З дітьми також працювали психологи, допомагали їм соціалізуватися.
Загалом, асоціація дуже багато робить для українців. У них чимало різних культурних заходів. Зокрема, зараз розвивається хор, куди я також ходжу із задоволенням у вільний від роботи час
Також їм вдалося налагодити із місцевою владою потужні і міцні зв’язки. І це теж допомагає вирішувати наші іноді надскладні питання. Поки що я лишаюся у Франції. Хочу, аби мої діти відчували себе у безпеці і мали змогу навчатися. Вони інтегруються у новий простір, не забуваючи при цьому, що є українцями. Як буде далі — час покаже.
«Ми знаємо, що у вас велика громада і їм потрібна підтримка», —Ірина Бурдель, голова франко-української асоціації у Ніцці
Наша асоціація виникла ще у 2016 році, коли виник запит на те, щоб відокремити українську громаду від російської, яка була тут давно. Ми розвивали культурні проєкти і займалися українськими дітьми, які проживають у Ніцці. Тобто до 2022-го року займалися в основному культурною діяльністю. Проводили виставки, покази фільмів, конференції, облаштували могили українських діячів, які тут поховані, перекладали українською аудіо гіди в музеях.
Ірина Бурдель, президентка франко-української асоціації у Ніцці. Фото: приватний архів
З початком повномасштабної війни в Україні ми розширили свою діяльність. Сьогодні працюємо за чотирма основними напрямками. До культурного і роботи з дітьми додалася гуманітарна допомога в Україну і супровід на місці українських біженців.
На початку війни ми передавали до України все, що приносили небайдужі люди. На сьогодні ми відправили 37 фур гуманітарної допомоги з Ніцци. Паралельно з цим майже щотижня відправляємо місцевими перевізниками щонайменше 10-15 коробок з допомогою
Гуманітарну допомогу відправляємо конкретним людям або фондам чи громадським організаціям, з якими давно працюємо. Обов’язково перевіряємо, куди вона їде. Допомагають переважно українці, які давно проживають у Ніцці. Часом французи можуть принести якісь речі або медикаменти. У нашій команді є люди з медичною освітою. Тож вони перебирають і відсортовують ліки. Таку допомогу відправляємо на медичні заклади України.
За ці понад два роки запити суттєво змінилися. Якщо для військових на початку потрібно було все — від шкарпеток до базових речей, то сьогодні ж більшість потребує дрони.
Також ми допомагаємо українцям, які до нас приїжджають з оформленням документів, медичним страхуванням, розказуємо, як записати дитину до школи, знайти роботу, піти на мовні курси. На жаль, у Ніцці зараз біженцям не просто, бо тут дуже мало житла і воно дороге. Це курортне місто і вільні апартаменти складно знайти. Утім, більше шансів працевлаштуватися. Щоправда, без знання мови лише у сферу обслуговування — готелі чи ресторани.
Франція досі відкрита для біженців, як і вся Європа. Але проблема в тому, що людина сама мусить знайти житло. Лише потім з новою адресою треба йти до префектури і отримувати тимчасовий захист. Інакше доведеться їхати в інший регіон
Навчання у суботній школі проходить на базі нашої Асоціації. У нас є приміщення, яке надала мерія Ніцци, і кожної середи і суботи ми приймаємо три групи дітей від трьох до 12 років. На заняттях вони вивчають французьку та українську мови. Деякі групи вчать математику, історію, культуру України. Є й додаткові творчі заняття — малювання, скульптура, ліплення, танці.
Виступ маленьких українців під час фестивалю «Кобзар». Фото: приватний архів
А ще з 2017 року ми проводимо фестиваль «Кобзар». Намагаємося показати традиційну українську культуру і сучасну Україну через подібні заходи.
Прагнемо познайомити з нашою культурою французів, а ще зруйнувати стереотип, що Ніцца — російське місто, як це було роками через навалу росіян, які бажають тут проживати
Наступного року разом з мерією Ніцци ми запускаємо переклад українською мовою туристичного гіда для українців. Вперше у Франції будуть брошури для туристів українською. Зараз дуже багато людей з інших регіонів намагаються переїхати в Ніццу. Вони говорять: «Ми знаємо, що у вас велика громада і нам потрібна ваша підтримка». Ми точно потрібні одне одному. Навіть просто прийти і поговорити чи випити чаю. До речі, ми організовуємо для жінок похилого віку зустрічі з чаюванням. Їм це потрібно, як повітря. Загалом наша мета — створити у Ніцці Український центр із культурними та бізнесовими програмами, де ми зможемо говорити про інвестиційні проєкти після перемоги.
Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились.
«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».
Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.
Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».
Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.
Життя у гримерках і притулках
Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами.
Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась.
Дмитро Рибалевський на сцені. Фото Валерії Ландар
Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді.
Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту.
Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці.
Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.
Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)
Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни.
Анастасія Рибалевська-Чумаченко. Фото Юлії Вебер
У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів.
В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами.
Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати.
Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало.
Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.
Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани
Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.
Шевченко проти проросійського телебачення
Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато.
Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили.
Джакомо Москато та Дмитро Рибалевський в Італії
Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…
Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти.
Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли.
Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.
Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій.
Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові
Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.
Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.
Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.
Малюнок дітей Рибалевських на італійських стінах
Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури.
Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.
Аніта Луценко — українська професійна тренерка, фахівчиня зі схуднення, телеведуча програми «Зважені й щасливі», на якій завдяки її тренуванням схудли десятки жінок. Майстер спорту, срібна призерка чемпіонату Європи зі спортивної аеробіки та багаторазова чемпіонка України, а також персональна тренерка зірок і співавторка застосунку для схуднення WOWbody. Sestry Аніта розповіла про власний досвід еміграції та боротьби зі стресом — за допомогою фітнесу і не тільки
Аніта Луценко
«Найважче в еміграції — брак живого спілкування»
— До війни ви казали, що мрієте пожити в Амстердамі. Чому для еміграції ви обрали саме Британію?
— Дійсно, 5 років поспіль я мріяла пожити в Амстердамі. Щороку на Новий рік планувала здійснити цю мрію. Додавала її до списку своїх бажань. Але коли через війну прийшов час обирати країну для тимчасового життя, обрала не власну мрію, а практичність і хорошу освіту для своєї доньки. Мене, щиро кажучи, цей вибір і саму здивував. І змусив по-іншому подивитися на свої мрії та життя в цілому. Цікавий досвід.
З донькою Мією. 1 вересня 2022 рік
— Чи адаптувалася донька у новій країні?
— Мене завжди сильно турбувало питання вибору школи для дочки. Зокрема, куди саме вона піде до першого класу. Тож вибір навчального закладу для Мії був максимально важливим. Моя викладачка англійської мови, яка живе в Лондоні, одразу порекомендувала обрати Британію як країну для тимчасового життя, оскільки там найкраща освіта у світі. До того ж безкоштовна.
Мені дуже сподобалося, що діти добре адаптуються до мови та колективу у школі. Уже після 2-3 місяців навчання. Також я обожнюю уніформу в школі і відсутність гаджетів. Мія радо біжить на навчання, а я цьому тішуся. Ну і мені дуже подобається, що, на відміну від мене, їй не доведеться вивчати англійську аж 30 років.
— Вважаєте себе біженкою?
— Не вважаю себе біженкою і прийняла більш позитивну назву для свого стану — тимчасове перебування за кордоном для розширення кругозору і набуття навичок європейського мислення
Попри те, що я знаходжусь далеко від дому в такі складні для нашої країни часи, я не потребую допомоги. Навпаки — в мене є можливість підтримувати інших та допомагати тим, кому це дійсно потрібно. На сьогодні я відчуваю, що саме це — моя місія, адже ця справа дає мені відчуття задоволення та цілеспрямованість.
Аніта в Англії
— Як для вас почалася ця війна?
— 24 лютого 2022 року я зустріла в бікіні і з валізою за сотні кілометрів від дома. Була на відпочинку в Таїланді. Через ескалацію ситуації та загальну тривогу в суспільстві я відтермінувала квиток додому на тиждень. Оскільки авіакомпанії через попередження Джо Байдена вже почали скасовувати рейси в Україну, мене охопив страх вилетіти та не мати можливості приземлитися у рідному місті. Мені, як і всім, було тривожно та лячно. Я просто не вірила в те, що відбувалося. І переживала за близьких, які були дома, в Україні.
Було складно не тільки морально, а й фізично. Енергія не вивільнялася, бо нікуди не треба було бігти. І я почала допомагати людям: бензином, виїздом за кордон, публікувала інформацію про волонтерів, пропускні пункти. Робила все, аби в загальній паніці знайти собі справу.
— Що виявилося найстрашнішим в еміграції?
— Перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, наскільки мені бракує «живого» спілкування. Відсутність сім’ї (чоловік Аніти в Україні — Ред.) і друзів поруч стала для мене справжнім випробуванням. Кожен день я відчуваю потребу проводити час разом з тими, хто знає мене багато років, розуміє без слів і може підтримати. Досвід вимушеної еміграції змусив мене цінувати ті моменти, коли ми з близькими людьми були разом. Щирі розмови, спільні хвилини і зустрічі, які раніше здавалися буденністю. Зараз розумію: мати близьких людей поруч — це справжній скарб.
З мамою в Лондоні
— Як ви знайшли сили для роботи?
— За 2 тижні до війни я вирішила закрити всі проєкти і перепочити в тиші, не працювати й дати собі час для пошуку натхнення. Мабуть, тому я потім і обрала для життя не бурхливий Лондон, а глибоке англійське село, де є коні, вівці, ліс і маленькі місцеві крамнички. Мені було просто необхідно видихнути та перепочити морально. Втім проєкти свої я не закрила. Адже невдовзі стало зрозуміло, що людям потрібна опора для повернення зі стану повного розпачу до бодай якоїсь стабільності.
Ми з моєю партнеркою Юлею почали проводити відкриті онлайн-тренування, що дозволило потрошку розворушити себе і людей. Ми вирішили не збирати гроші, а створили дешеві та корисні продукти по 50 гривень. 100% отриманих коштів відправляли на потреби армії або гуманітарним організаціям. Я відчувала вдячність від цих людей. І отримала натхнення, якого шукала.
Аніта Луценко і Юлія Богдан проводять для українок тренування онлайн
Заняття не заради схуднення, а задля ментального здоров’я
— Яка роль спорту під час війни і в еміграції?
— Фізіологія людського організму працює так, що завдяки фізичним вправам ми на гормональному рівні легше переносимо труднощі, знімаємо стрес, легше концентруємося і зменшуємо прояви депресії. Під час виконання вправ виробляються гормони ендорфін, дофамін і серотонін. Вони працюють як знеболювальне, знімають напругу, налаштовують на позитивний лад і повертають відчуття контролю над своїм життям. Це дійсно працює. Зараз українцям без фізичних вправ залишатися у здоровому глузді буде дедалі важче.
Фізичні вправи — це справжній порятунок для ментального здоров’я, адже всього 5-20 хвилин на день роблять дива
— Від стресу частіше худнуть чи набирають вагу?
— Кожен організм влаштований по-різному, отже, складні часи люди теж проживають не однаково. У людей з нормальною харчовою поведінкою стрес має викликати відчуття «не хочу їсти». Якщо є якісь незначні гормональні збої, людина починає переїдати, тим самим борючись зі стресом. Обидва випадки — нормальна реакція організму на стрес. Таким чином ми перемикаємо нашу симпатичну нервову систему (стрес — адреналін) на парасимпатичну (розслаблення і спокій). І важливо акцентувати свою увагу не на наслідках — замала вага чи навпаки набирається — а на способах боротьби зі стресом.
<frame>Техніка «Лимон» (виконувати під час нападу неконтрольованого бажання заїсти стрес): сідайте зручно, покладіть руки на коліна долонями вгору, заплющте очі. Уявіть, що у вашій правій руці лежить лимон. Сильно його стискайте, уявляючи, що вичавлюється весь сік. Коли лимон вичавлено, розслабте руку. Тепер повторіть вправу з лівою рукою.<frame>
— Як ви змінилися за ці два роки?
— Всі ми точно сильно постаріли. І я — не виключення. Ще 2 роки тому я розмовляла російською, слухала музику та дивилася серіали російською. Зараз — все виключно українською. Тепер я вивчаю історію України та її політичний устрій. Мене почало цікавити, що значить бути громадянином своєї держави. Також я досліджую досвід британців у різних сферах життя і приміряю його на Україну: щось підходить, щось ні. До речі, я перестала вживати алкоголь, бо тільки його згубного впливу мені бракувало.
— Зараз у жінок в еміграції перманентний стрес. Як долати його, не звертаючись до шкідливих звичок?
— Щодня я намагаюся дотримуватися кількох важливих ритуалів, які допомагають мені залишатися в гарному фізичному і психічному стані. По-перше, я завжди намагаюся висипатися. По-друге, регулярно займаюсь спортом. Крім того, щодня виділяю 5-10 хвилин на медитацію. Але, напевно, найважливіше для мене — це допомога іншим людям.
Доведено, що люди, які допомагають іншим, переносять стрес легше. Це зміцнює нашу власну емоційну стійкість і дозволяє легше справлятися з труднощами
Тож навіть думаючи про себе, все одно потрібно допомагати іншим — усіма можливими способами. Мені це надає сили, наповнює життя змістом і допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші часи.
— У 2015 році пройшов ваш перший челендж «14 днів без цукру». Тоді, завдяки вам, я відмовилася від цукру і не їм його досі. Ви мотивуєте тисячі жінок, а що мотивує вас?
— Я рада, коли кілька зморшок на обличчі та сантиметрів на талії завдяки моїм рекомендаціям не відображаються у вашому дзеркалі. Це мене надихає, адже щодня хтось говорить мені слова вдячності. У цей час я відчуваю себе корисною. Розумію, що завдяки мені люди живуть якісніше, мають здоровіше життя.
Якщо ж говорити про жінок, які мене надихають, то це моя нова британська подружка Хезер, якій 76 років. У своєму віці вона змінює кавалерів, ходить на підборах і має шкіру 40-річної жінки. У Британії я написала про неї книгу і, сподіваюсь, що вона дасть нашим жінкам надію і натхнення на те, що ніколи не пізно жити повноцінне життя незалежно від обставин.
Обкладинка майбутньої книги
— У своєму інстаграмі ви пишете, що ваш основний принцип —здоров’я передусім. Як підтримувати здоров’я в умовах війни та постійного стресу?
— Я раджу всім жінкам ввести у своє життя такі базові правила: щоденна зарядка 10–20 хвилин та 50% тарілки овочів у кожному прийомі їжі. Давати собі час на перепочинок, частіше посміхатися та вірити в те, що добро перемагає. Також варто спокійніше ставитися до свого тіла та не вимагати від нього ідеальності.
За два роки в Британії у мене змінився погляд на тіло, і за відчуттями це — як побувати в клініці відновлення після якоїсь залежності. У мене, як і в більшості дівчат України, є певні стандарти в голові щодо фігури.
У Британії я побачила зовсім інший підхід: +7кг (до наших візуальних ідеалів) — це найкраща фігура. І в залі дівчата не заради схуднення
Орієнтир — сила, самопочуття, ментальне здоров’я. Фізичне без ментального не має сенсу.
— Ви пройшли 200 км шляху пілігримів, мовчали в буддистському храмі 21 день і вважаєте, що «точка кризи — вона ж точка росту». Зважаючи на цей принцип, чи можна вважати, що українці зараз, проходячи через кризу, «ростуть»?
— Наша незалежність дісталась нам досить легко. І замість того, щоб будувати нову молоду державу з великою історією, ми продовжили жити, як «молодший брат». Зараз у нашій країні відбувається сепарація від всього радянського, ми розвернулися обличчям до Заходу, а країни Євросоюзу і світу почули про Україну, її митців, спортсменів, людей із силою всередині.
Є відчуття, що ми перероджуємося як нація і відроджуємо свою культуру. Своєю місією я, наприклад, бачу наповнення інформаційного простору україномовним контентом у сфері фітнесу. Адже ми стільки років ніби спали і забули, хто наш ворог вже багато століть. Жити в ілюзії солодко, а в правді — важко. Тож переживаємо вихід із рожевого ілюзорного світу.
— Що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?
— Допомагати фінансово і фізично тим, хто боронить нашу країну. Вважаю, що саме єдність народу дозволила витримати перші тижні і місяці повномасштабного вторгнення. Ми не маємо права зменшувати оберти. Не важливо, що робить президент, директор, журналіст чи блогер. Важливо, що робиш саме ти! Щонайменше — кожен може долучитися до відновлення нашої культури, а мова є одним із головних її атрибутів. Тож мінімум, який можна робити, будучи не в окопі, розмовляти українською і навчати дітей рідної мови. А також якомога більше розповідати за кордоном про українську культуру і таланти українців, щоб іноземці розуміли, що ми робимо неймовірний внесок в історію людства.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
