Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У Польщі ці картини вважали втраченою «східною колекцією» й не сподівалися побачити знову. Кілька століть тому невідомий купець віз їх кінним екіпажем через усю Російську імперію, аби одного дня вони опинились у петербурзькому «Пасажі».
Як склалася доля всіх полотен з колекції останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського, невідомо, але кілька картин придбали й врятували для світу відомі українські меценати — Богдан і Варвара Ханенки.
Виставка з 38-ми полотен і артефактів з назвою «Кабінет європейського мистецтва» з Національного музею мистецтв на початку року підкорила Варшаву й спричинила культурний шок у музейників Королівського замку. Серед творів мистецтва, вперше привезених до Польщі, варшавські дослідники віднайшли рідкісні перлини — «Вид із водоспадом» Жана-Батіста Пільмана та одну з частин квадриптиху «Бахус і Аріадна» невідомого художника, які свого часу прикрашали королівські інтер’єри.
Родзинкою виставки стало полотно «Портрет Станіслава Августа у костюмі Генріха IV» пензля Елізабет Віже-Лебрен. Ця картина з колекції останнього короля Польщі теж донедавна вважалася втраченою.
Про неочікувані знахідки й відкриття в музейному світі, зберігання мистецтва під час війни та привласнення росіянами чужих творів мистецтва розмовляємо з Оленою Живковою, заступницею гендиректора з науково-дослідної роботи музею Богдана і Варвари Ханенків, кураторкою й зберігачкою європейського живопису V-XIX століть, яка займається поверненням до України втрачених полотен.
Мистецтво зараз потребує сховища
— У рік повномасштабного вторгнення музей Ханенків потрапив під обстріл і зазнав руйнувань. Відомо, що нині полотна з колекції українських меценатів Ханенків знаходяться на збереженні й заховані від людського ока, але разом з тим музей функціонує. Чим ви зараз займаєтеся, як приваблюєте відвідувачів?
— Картини музею Ханенків законсервовані, убезпечені й знаходяться на збереженні у таємному місці.
На жаль, зараз в Україні жодне сховище не застраховане від прильотів, тож ми плідно працюємо над тим, аби якомога більше творів різних частин нашої колекції опинилися на виставках, дослідницьких чи реставраційних проєктах за кордоном. Так ми намагаємося убезпечити нашу колекцію
Сам музей — це чудовий особняк XIX століття, який був створений подружжям Ханенків спеціально для їхньої колекції. Кожна зала в історичному будинку №15 на вулиці Терещенківській у Києві оформлена як зала палацу — в готичному, бароковому, ренесансному стилях, у стилі рококо. Це пам'ятка архітектури з гарно сформованим інтер'єром, який приваблює відвідувачів.
Попри війну, музей працює, співробітники проводять екскурсії залами, відвідувачів не бракує. І здається, що тепер, коли експонати прибрали, будинок навіть стало видно набагато краще — зокрема, його принади й таємниці.
У наших залах проходять виставки сучасних художників, приватних колекціонерів, які хочуть показати твори з власних колекцій у нашому приміщенні. Під дахом музею відбувається чимало культурних і культурологічних подій. Без роботи ніхто не сидить.
— Полотна музею Ханенків можна побачити у французькому Луврі, на виставках у Польщі й Литві. Чи можна говорити про те, скільки колекцій, картин зараз мандрує Європою й таким чином убезпечується від російських прильотів і знищення?
— Повномасштабна війна — це, може, й не дуже добра нагода для виставок, але досі наш музей не так багато подорожував. Лиш окремі експонати їздили по різних виставках. Тепер маємо можливість не приховувати нашу колекцію, а ширше показати її світові.
Творів, які зараз поза Україною, багато. Виставки виконують не лише функцію збереження, що для нас головне, але також мають представницьку функцію.
Також чимало полотен залишилися у сховищах, які ми організували в Україні.
— Працівники Королівського замку у Варшаві відгукнулися з пропозицією розмістити у себе полотна з музею Ханенків після того, як приміщення зазнало пошкоджень після обстрілу. Хто ще вам допомагає?
— Найбільшу допомогу надали музеї Вільнюсу. Вони були першими, хто погодився прийняти наші полотна.
Також, безсумнівно, — французький Лувр, який відкрив виставку чи не найбільш відомих і цінних наших експонатів. Йдеться про чотири візантійські антропоморфні ікони. Вони походять з монастиря Святої Катерини в Єгипті і датуються VI-VII століттями: «Святі Сергій і Вакх», «Святий Іоанн Хреститель», «Богородиця з дитям» та «Святі Платон і Гликерія».
Музейники Лувру взяли на збереження все, що пов'язано з візантійським живописом, який мав дуже великий вплив на мистецтво Західної Європи.
Атрибуція як детектив
— За часи двох світових воєн були вивезені або безслідно зникли тисячі цінних картин. Але дещо вдавалося повернути. Приміром, у Варшаві я бачила полотно «Коханці» («Блудний син із повією») французького художника П'єра Луї Гудро, яке було втрачене під час Другої світової війни. У 2020 році картину виявили на аукціоні Doyle у Нью-Йорку і повернули до України. Чи є ще якісь зачіпки щодо втрачених полотен?
— Справа пошуку — копітка. Після Другої світової війни Німеччина лежала в руїнах, тож твори, які вивозили нацисти, найчастіше опинялися не в музеях, а на аукціонах антикваріату.
До того ж у Німеччині існує федеральна програма, яка ретельно досліджує походження всіх творів, що надійшли до німецьких музеїв після війни. Ця програма відкрита, у ній задіяна величезна кількість фахівців. І можна сказати, що в німецьких музеях наших картин таки немає.
Ми щодня переглядаємо буквально тонни літератури, по різних аукціонах вишукуємо по картині, з’ясовуємо, де ще можуть знаходитись полотна з Музею Ханенків
Бо якими шляхами вони рухалися по цілому світу — лише Богу відомо.
Була версія, що твори з колекції Ханенків і декількох інших українських музеїв були знищені під Кенігсбергом у палаці Вільденгоф. Нібито вони там згоріли у величезній пожежі. Але той факт, що ми знайшли декілька творів, які мали бути в цій партії, і повернули їх до музею, свідчить про те, що пожежа була інсценізована. І зараз ми продовжуємо по одному виловлювати серед антикваріату ці картини.
З останнього, що мені вдалося відшукати, — твір Дірка ван Делена, голландського майстра, який зараз перебуває в одному з муніципальних музеїв Франції. Найімовірніше, полотно потрапило до них з антикваріату, і французькі музейники не знали, що воно походить з нашої колекції. Ми вже зібрали повний пакет документів і направили їх до нашого Міністерства культури, а далі вже вони співпрацюватимуть в цьому дражливому питанні з Міністерством культури Франції.
— У співпраці з Королівським замком у Варшаві вдалося визначити справжніх авторів деяких полотен з колекції Музею Ханенків, тобто провести атрибуцію. Скажіть, наскільки важлива ця робота і чи справді для неї відкрилися нові можливості у співпраці з закордонними музейниками?
— Я завжди кажу, що найголовніший показник наукової роботи музею — те, як швидко змінюються етикетки під полотном.
Навіть якщо картина підписана і датована, то «проблеми лише починаються», оскільки потрібно довести автентичність цього підпису. Часто картини бувають підписані іменами художників, які не є їхніми авторами. Процес атрибуції — дуже складна справа, і інформація змінюється, коли наближаємося до істини.
У проєкті «Кабінет європейського мистецтва» ми працювали разом з польськими дослідниками. Я не можу сказати, що погоджуюсь з усіма атрибуціями польських колег. Утім, наші професійні суперечки були продуктивними для обох сторін. З деякими атрибуціями ми з колегами погоджуємося, і гадаю, ми їх приймемо.
Колекція Музею Ханенків дійсно велика, вона налічує близько 25 000 експонатів, які знаходяться на постійному збереженні. Коли ми готуємо якісь твори для тематичної виставки або постійної експозиції, то переглядаємо атрибуції й інші дані про них. Якщо виникають якісь сумніви, намагаємося перевірити й вкласти наші знання в новий каталог виставки. Так рухається науковий процес у музеях.
Тобто ми не можемо сказати, що ця або інша колекція повністю описана, і автори встановлені остаточно. Інакше б ми не читали час від часу таких сенсацій, що в музеї Прадо, приміром, знайшли невідомий твір Франческо Парміджаніно. Це свідчить про те, що картину знали під іншим ім'ям, але хтось з науковців докопався, роздивився істину і оприлюднив її.
Ця праця ведеться постійно, увесь час у музеях щось змінюється, уточнюється. Ми користуємося нашими науковими зв'язками, листуємося з багатьма мистецтвознавцями, музейниками — не лише з польськими, а й з французькими, італійськими, німецькими, американськими. Це цікава, майже детективна робота.
— Чи прикро музейникам, коли з'являється справжній автор полотна, який не настільки відомий, як досі вважалося? Наскільки істина важливіша?
— Звісно, істина важливіша. Можу навести приклад із портретом Інфанти Маргарити, який вважали перлиною нашої колекції і оригіналом Дієго Веласкеса. З'ясувалось, що це не робота майстерні Веласкеса, але майстерні його зятя — художника Хуана Батиста Мартинеса дель Масо.
Ба більше: ця начебто шокуюча і понижуюча атрибуція стосувалася не лише нашого музею, а й самого музею Прадо.
Адже тамтешній портрет Інфанти Маргарити у сіро-рожевому вбранні теж завжди вважався оригіналом Веласкеса, аж поки не було доведено, що це портрет Мартинеса дель Масо, і він намальований уже після смерті відомого іспанського художника
А наше полотно — це часткова копія з цього портрета.
Але ж сам портрет від цього не змінився — він не став ані гіршим, ані кращим.
Як і раніше, він розповідає про величезне досягнення іспанської живописної школи XVII століття, про стиль Веласкеса, який він розповсюдив на цю школу. Ми можемо побачити, які прекрасні майстри працювали в королівській майстерні живопису.
Ми з'ясували істину, маємо цікаву історію, яку можемо розповідати нашим глядачам. І мені здається, портрет від цього лише виграв.
Ніколи не зберігайте свої картини в Росії
— Повернення з музеїв Росії і російських приватних колекцій творів мистецтва, що належать українському музею Ханенків — одне з найболючіших питань для поціновувачів і хранителів музейної спадщини. Відомо, що з Москви не повернули щонайменше 14 скринь (!) із найціннішими творами мистецтва, які подружжя відправило туди на зберігання. Чимало полотен осіло й досі експонується як власна спадщина в Ермітажі. Чи відома бодай приблизна цифра творів мистецтва, щодо яких маємо претензії до Росії? І чи можна розраховувати на їхнє повернення?
— Ми маємо претензії до Росії, починаючи з часів Першої світової війни, коли у 1915 році Богдан і Варвара Ханенки вивезли до Московського історичного музею значну частину своєї колекції, побоюючись наступу на Київ і руйнування міста. Ще за життя Варвари Ханенко, у 1921 році, ці полотна були розпорошені по різних музеях Росії. Деякі твори вдалося повернути, а деякі були розподілені через музейний фонд і продовжують перебувати там.
До того ж деякі полотна потрапили до рук якихось пройдисвітів, які на той час ошивалися у Москві, й опинилися за кордоном. Наприклад, в Національній галереї у Празі, а також в Іспанії.
Нам відомо про велику кількість творів, що походили з колекції Ханенків і були викрадені або подаровані тодішньою російською владою іноземцям як жест вдячності
У цьому великому списку є й твори, які наприкінці 20-х років були вилучені з нашого музею державною торговельною конторою «Антикваріат», яка по різних музеях тодішньої великої країни збирала найкращі твори, аби продати їх за кордон (з метою залучення валютних коштів для потреб індустріалізації, — Ред.).
Не всі твори насправді були продані, деякі знову повернулися — але не до свого рідного музею у Києві, а в Росію. Чомусь вони опинилися в різних музеях здебільшого Москви та Санкт-Петербурга. Цей рівень втрат нас теж цікавить, і ми знаємо про деякі твори, які не повернулися до нашого музею від часів діяльності Держторгу.
І з часів Другої світової війни можна говорити про особисту колекцію гауляйтера України Еріха Коха (очолював рейхскомісаріат України з 1 вересня 1941 року до 10 листопада 1944 року, вилучив для своєї колекції деякі картини з Музею Ханенків, — Ред.). Коли Коха було засуджено, ці твори потрапили до музею в місті Веймар, а потім командуванням союзників були повернені до Радянського Союзу. Але знову ж таки, вони не повернулися в Музей Ханенків, але чомусь в Ермітаж, і досі зберігаються там в особливому фонді.
Ми, звісно, про все це повідомили наше Міністерство культури, і українсько-російській комісії за реституцією (повернення викрадених чи незаконно вивезених об’єктів культурної спадщини, — Ред.), коли вона у нас працювала. Але жодного разу відповіді на свої звернення від російської сторони не отримали.
Мені здається, що питання, як нам повертати твори з Росії, — риторичне. За усіма світовими законами стосовно творів культури, вони мають бути повернені до того музею, з якого були незаконно вилучені. Але Росія не дотримується норм міжнародного права, систематично і брутально порушує закони. Поки ми можемо лише накопичувати докази, документацію, складати списки. І потім, коли ця країна прийде до тями і знов повернеться на шлях цивілізації, зможемо висувати претензії.
— Чи існує поняття культурного кенселінгу на рівні музейних працівників у Європі, в світі? Як цивілізований світ реагує на такі дії Росії?
— Європейці також мають свої претензії до Росії (в Росії, наприклад, зберігаються твори мистецтва, які були вивезені з Польщі, Німеччини й Франції переважно під час Другої світової червоноармійцями. Викрадені з музеїв і приватних колекцій картини й скульптури, — Ред.). Вони давно мали би повернутися до їхніх законних власників.
Залишається вірити, що колись справедливість восторжествує.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.jpg)
